Повне зібрання короткої прози. Том 2

Хмари марсіан

Тед Барнз прийшов додому похмурий, його трусило.

— Ще одна хмара. Ціла хмара марсіан! — пробурмотів він, кидаючи плащ і газету на стілець. — Бачив одну на даху в Джонсона, її збивали додолу якимись жердинами.

Ліна підійшла і повісила його одяг у шафу.

— Я дуже рада, що ти не затримався там, а поквапився одразу додому.

— Як бачу їх, мене аж пересмикує. — Тед сів на диван і намацав у кишені сигарети. — Їй-бо, мене це вже дістало.

Він закурив сигарету і пустив по кімнаті сіру хмарку диму. Руки тремтіли вже менше, Тед витер губи й послабив вузол своєї краватки.

— Що у нас на обід?

— Шинка, — Ліна нахилилася і поцілувала чоловіка.

— Звідки така смакота? Щось святкуємо?

— Та ні, — Ліна повернулася на кухню. — Усього лиш консервована голландська шинка, яку нам дала твоя мама. Я подумала, що настав час її відкрити.

Тед провів поглядом її струнку привабливу постать у світленькому фартушку, зітхнув і розслабився, відхилившись на спинку дивана. Йому було вже краще: тиха вітальня, Ліна на кухні, миготіння телевізора в кутку.

Він розшнурував черевики і скинув їх на підлогу. Весь інцидент тривав лише кілька хвилин, але здавалося, що значно довше. Він немов вріс у тротуар на цілу вічність, прикипівши очима до даху будинку Джонсона. Натовп галасливих чоловіків, довжелезна жердина. І... І ця штука, розпластана на гребені даху, — безформна сіра маса, що ухилялася від жердини, відповзаючи все далі, щоб її не скинули.

Тед здригнувся, його нудило. Отак і стояв він тоді на тротуарі, скам’янівши, не в змозі відвести очей. Зрештою з цього стану його вивів якийсь чолов’яга, що пробігав повз і наступив йому на ногу. Тед отямився і, все ще під впливом побаченого, щодуху чкурнув додому. Господи!

Грюкнули двері. До вітальні увійшов Джиммі, тримаючи руки в кишенях.

— Привіт, тату.

Він зупинився біля дверей ванної і подивився на батька.

— Щось трапилося? Ти виглядаєш дивно.

— Підійди, Джиммі, — Тед загасив сигарету. — Хочу з тобою побалакати.

— Та я зібрався помити руки перед вечерею.

— Іди сюди, сядь. Вечеря зачекає.

Джиммі підійшов і всівся на дивані.

— Що сталося? Якісь проблеми?

Тед уважно подивився на сина: маленьке округле личко, скуйовджене волосся спадає на очі, на щоці — брудна пляма. Хлопчику одинадцять. Може, вже час йому пояснити? Тед похмуро стиснув щелепи. Байдуже. Можна й зараз, доки емоції від сьогоднішнього інциденту ще не вляглися.

— Джиммі, на даху у Джонсона сидів марсіанин. Я бачив його по дорозі з автостанції.

Очі Джиммі округлилися.

— Жучару?

— Його скидали жердинами. Ціла хмара в нашій околиці. Вони що кілька років прибувають на Землю. І щоразу густими хмарами. — Руки Теда знову починали тремтіти, він закурив ще одну сигарету. — Раз у два-три роки. Не так часто, як раніше. Вони хмарами летять з Марса. Їх там сотні, тих хмар. Вони спадають по всьому світу, як листя з дерев. — Він знову здригнувся. — Немов звіяне вітром листя.

— Клас! — вихопилося у хлопця. Він скочив на ноги. — Він ще там?

— Ні, його вже мали скинути. Послухай, — Тед нахилився до хлопчика. — Послухай, я серйозно. Тримайся від них подалі. Як побачиш когось із них, швидко біжи додому. Чуєш мене? І близько не підходь, тримайся подалі. І не... — він завагався, — не звертай на них уваги, хай там що. Коли побачиш щось таке, розвертайся і тікай. Звернися до когось, зупини першого-ліпшого дорослого. Повідом йому — і прямісінько додому. Зрозумів?

Джиммі кивнув.

— Ти знаєш, як вони виглядають, вам у школі мали показувати картинки. Ти повинен мати...

Ліна підійшла до кухонних дверей.

— Вечеря готова. Джиммі, ти помив руки?

— Це я його затримав, — відповів Тед, підводячись з дивану. — Треба було з ним поговорити.

— Роби, як каже батько, — наказала Ліна. — А щодо жучар, запам’ятай усе почуте, а то отримаєш!

Джиммі побіг до ванної.

— Я швиденько вмиюсь.

Він прошмигнув до кімнати і зачинив за собою двері.

Тед з Ліною перезирнулися.

— Сподіваюся, вони швидко з ними розберуться. Мені гидко навіть вийти надвір.

— Мають розібратися. Я чула в новинах, що цього разу вони краще організовані. — Це вже вп’яте, п’ята хмара, — підрахувала Ліна. — Схоже, вони видихаються. Перша хмара прилетіла у п’ятдесят восьмому. Наступна — у п’ятдесят дев’ятому. Цікаво, коли ж це закінчиться?

Джиммі вискочив з ванної.

— Гайда їсти!

— Добре, — погодився Тед. — Сідаймо до столу.

Ясне пообіднє сонце освітлювало кожен закуток. Джиммі Барнз вибіг зі шкільного двору і за ворітьми вискочив на тротуар. Його серце калатало від збудження. Спочатку він добіг до Мейпл-стріт, а вже звідти — до Цедар-стріт.

На газоні Джонсона досі товклося трохи людей — поліцейський і кілька витріщак. Ділянку посеред газону спаплюжили, неначе хтось повисмикував там усю траву. Квіти біля будинку теж зім’яли й витоптали, але жодних слідів жука видно не було.

Захопившись видовищем, Джиммі не помітив, як до нього підійшов Майк Едвардз. Той ляснув його по плечі.

— Ну, що скажеш, Барнзе?

— Привіт, ти бачив?

— Жучару? Та ні.

— А мій батько бачив, по дорозі з роботи.

— Триндиш!

— Правда бачив. Казав, що його збивали з даху жердиною.

Тут на велосипеді під’їхав Ральф Дрейк.

— Ну, і де він? Вже нема?

— Його вже пошматували, — заявив Майк. — Он Барнз каже, що його старий вчора ввечері бачив того жука по дорозі з роботи.

— Так, він казав, що його збивали додолу жердиною, а жучара все чіплявся за дах.

— Вони всі якісь зсохлі, зморщені, ніби зів’ялі, — не вгавав Майк, — як мотлох, що довго пролежав у гаражі.

— А ти звідки знаєш?

— Та бачив одного з них.

— Та ну, заливаєш!

— Правда бачив!

Не припиняючи голосно сперечатись, вони рушили тротуаром. Ральф повільно котив свій велосипед. Хлопці звернули на Вермонт-стріт і вийшли до великого порожнього майданчика.

— У новинах казали, що їх майже всіх уже половили. Цього разу їх небагато, — сказав Ральф.

Джиммі копнув ногою камінець.

— До того, як їх усіх заметуть, було б круто хоч одного побачити!

— А я б хотів дістати собі такого, — відповів Майк.

— Якби ти з ними зустрівся, то рвонув би світ за очі, — насмішкувато вишкірився Ральф.

— А от і ні!

— Одразу би збрився.

— Ага, фантазуй! Я збив би його каменюкою.

— І приніс додому в бляшанці?

Майк погнався за Ральфом на вулицю, аж до самого рогу.

Вони не вгавали весь час, доки йшли через усе місто, і навіть коли вийшли по той бік залізничної колії. Поруч була чорнильна фабрика і вантажні платформи компанії «Вестерн ламбер». Починало сутеніти. Здійнявся холодний вітер, ворушачи листя на пальмах, що росли на краю парковки «Гартлі констракшн».

— Бувайте, — попрощався Ральф. Він скочив на велосипед і поїхав геть. Майк і Джиммі рушили назад, до міста. На Цедар-стріт вони розійшлися.

— Якщо побачиш жучару, набери мене, — сказав на прощання Майк.

— Звичайно, — відповів Джиммі.

Він попростував по Цедар-стріт, тримаючи руки в кишенях. Сонце вже сховалося, вечірнє повітря стало прохолодним. Сутеніло.

Джиммі йшов поволі, дивлячись собі під ноги. Загорілися вуличні ліхтарі. Бруківкою прошурхотіли кілька автівок. За заштореними вікнами яскраво світилися теплі вогні кухонь і віталень. Десь неприємно торохтів телевізор, його гуркіт розливався в темряві. Джиммі крокував уздовж цегляного паркану маєтку Помроя. Цегляна стіна змінилася огорожею з кованого заліза. Над головою у вечірніх сутінках проступали застиглі високі мовчазні сосни.

На мить Джиммі зупинився і присів зав’язати шнурок черевика. Здійнявся холодний вітер, хитаючи гілки вічнозелених дерев. Далеким відлунням крізь морок докотився гуркіт потяга. Хлопець згадав про вечерю, батька, що сидить на канапі без капців і з газетою в руках, матір на кухні, телевізор, що в кутку бубонить сам до себе... Теплу затишну вітальню.

Джиммі підвівся. Над ним у сосновому гіллі щось заворушилося. Він придивився й остовпів. Посеред темних гілляк, гойдаючись на вітрі, щось принишкло. Хлопець заціпенів з роззявленим ротом.

Та це ж жучара! Мовчить і спостерігає, припавши до дерева.

Він був старим, це одразу відчувалося. Від нього відгонило сухістю, запахом старості і порохняви. Старезний сірий силует, мовчазний і нерухомий, що обвив стовбур і гілля сосни. Неначе запилюжене павутиння, що звисало нитками і згустками, тягнулося по дереву. Хлопець аж закляк від вигляду цієї загадкової імлистої істоти.

Вона заворушилася і потихеньку, майже непомітно, дюйм за дюймом, почала повзти вниз по стовбуру, немов обмацуючи. Такий собі незрячий сірий клубок з павутиння і порохняви.

Джиммі відсахнувся від огорожі. Була вже глупа ніч. Небо вгорі було чорним, на ньому ледь-ледь миготіли кілька зірок. Вдалині прогуркотів автобус і зник за рогом.

Жучара досі був над ним, тримаючись за дерево. Джиммі силкувався відійти якнайдалі від огорожі. Його серце страшенно калатало, подих перехоплювало. Очі застилав туман, який ставав усе густішим. Жучара вже був зовсім поруч, висів усього за кілька ярдів просто над головою.

Поміч, йому негайно потрібна поміч! Чоловіки з жердинами, щоб скинути жучару з дерева. Він заплющив очі й спробував відійти від огорожі, але його неначе підхопила океанська хвиля, закрутила у своїй коловерті, накривши з головою, не даючи ворухнутися. Джиммі не міг рушити з місця, немов у пастці. Він напружився, намагаючись опиратися. Один крок... другий... третій...

А тоді він почув це.

Чи, радше, відчув. Це був не звук. У нього в голові неначе зазвучав барабан чи, може, зашуміло море. Барабанний дріб м’якою хвилею накочувався на його розум. Джиммі зупинився. Бурмотіння було тихим, ритмічним, але водночас наполегливим і впертим. Потім воно почало проявлятися, набувати форми — форми і змісту. Воно пливло, перетворюючись на чіткі відчуття, образи, картини.

Картини іншого світу, їхнього світу. Цей жук говорив до нього, гарячково розповідав йому про свій світ, викликаючи в уяві хлопця одну сцену за іншою.

— Забирайся геть, — прохрипів Джиммі.

Але образи все напливали, вперто і невпинно огортаючи свідомість.

Рівнини — розлога пустеля без кінця-краю. Темно-червона, потріскана, поорана ярами. На обрії — присадкувате, запорошене і поточене ерозією узгір’я. Праворуч — величезна заглибина, безкрая улоговина, покрита шкоринкою затверділої білої солі — гірким спогадом про море, що колись тут котило хвилі.

— Забирайся геть, — приглушеним голосом повторив Джиммі й подався назад.

Примарні картини все насувалися. Мертве небо, в повітрі безупинно кружляє піщана пилюга. Гнані вітром пласти піску, величезні лавини піску і пороху, що проносяться над потрісканою поверхнею планети. Під камінням де-не-де пробивається охляла рослинність. У розколинах гір сплели свої тенета велетенські павуки. Віковічні, запорошені тенета і мертві павуки.

Видива не припинялися. Ось з’явилося щось схоже на трубу явно штучного походження, вгрузлу в червонястий, обпалений сонцем ґрунт. Прохід до підземних помешкань. Наступна сцена опускається вниз крізь підземні пласти, аж до нутрощів планети: шар за шаром покришеного каміння. Зсохла, побрижена планета, планета без вогню, без життя, без краплі води. Її шкіра потріскалась, її тіло висихає і здіймається над поверхнею хмарами куряви. Далеко в ядрі — якийсь резервуар, втоплена в серце планети велетенська зала.

Він опинився всередині цієї зали. Повсюди повзали жуки. Машини, різноманітні споруди, будівлі, висаджені рядами рослини, турбіни, житлові приміщення й кімнати з хитромудрою машинерією.

Окремі секції печери були повністю відрізані — замкнені наглухо. Іржаві металеві двері. Обладнання, що поступово руйнувалося. Застряглі помпи, поіржавілі труби. Прилади з тріснутими й поламаними індикаторами. Захаращені конвеєри, коліщатка без зубчиків. Дедалі більше заблокованих секцій... Самих жуків теж усе менше і менше.

Знову зміна панорами. Земля з далекої відстані — далека зелена сфера, затінена хмарами, що поволі обертається. Широченні океани, блакитна вода в кілометри завглибшки... Волога атмосфера. І жуки, що рік за роком плинуть крізь порожнечу космосу до Землі, нескінченно, до болю повільно, дрейфують крізь чорний порожній простір.

А ось і Земля, знайомий краєвид. Океан, милі пінистих хвиль, кілька чайок над ними, далека лінія берега. Океан, земний океан. Небом пливуть хмари.

На поверхні води плавають приплюснуті сфери — величезні металеві диски. Штучні плавзасоби сто метрів у діаметрі. На дисках мовчки туляться жуки, поглинаючи океанічну воду і мінерали.

Жучара силкувався щось йому сказати, розповісти про себе. Диски на воді — то жуки хотіли використовувати воду, жити на воді, в океані. Громаддя дисків на поверхні океану, обліплених жуками, — він хотів передати це все Джиммі, щоб хлопчик зрозумів, побачив ці диски, диски на воді.

Жуки хотіли жити в океані, не на суші, лише на воді. Вони хотіли, щоб він їм дозволив. Їм украй необхідна вода. Саме це намагався роз’яснити йому жучара: їм потрібна поверхня океанів між континентами. Тепер жук хотів його відповіді, його дозволу, він чекав на відповідь, чекав і сподівався, благав...

Видіння розтануло і зникло. Відсахнувшись, Джиммі заточився об бордюр і впав, але відразу скочив на ноги і витер об штани руку від налиплої мокрої трави. Хлопець стояв у стічному рівчаку і все бачив серед соснового гілля того жучару. Той майже зливався з віттям вічнозеленого дерева. Його тепер було важко розгледіти.

Барабанний дріб ослаб і затих. Жучара зник з його голови.

Джиммі крутнувся і кинувся бігти. Він щодуху промчав вулицею, потім протилежним тротуаром, судомно хапаючи ротом повітря. Добігши до рогу, він повернув на Даґлас-стріт. На автобусній зупинці стояв товстий чолов’яга з лотком у руці.

Джиммі підбіг до нього.

— Жук! Там, на дереві, — сказав він захекано. — На великому дереві.

— Гуляй далі, малий, — пробурчав чолов’яга.

— Жучара! — панічно й пронизливо закричав Джиммі.

З темряви виринули дві чоловічі постаті.

— Що там таке? Жучара?

— Де?

Підійшли ще кілька людей.

— Де він?

Джиммі вказав рукою.

— Там. Біля маєтку Помроя. На дереві біля огорожі, — він махнув рукою, відсапуючись.

З’явився коп.

— Що відбувається?

— Хлопчина бачив жучару. Знайдіть хтось жердину.

— Покажи мені, де це, хлопче, — поліцейський ухопив Джиммі за руку. — Ходімо.

Джиммі повів їх вулицею назад до цегляної огорожі і зупинився оддалік.

— Он там, на дереві.

— На якому?

— Ось на цьому, здається...

Спалахнув промінь кишенькового ліхтарика, ковзаючи по сосновому гіллі. В маєтку Помроя увімкнулося світло. Відчинилися вхідні двері.

— Що тут відбувається? — пролунав сердитий голос містера Помроя.

— Жучара. Не наближайтеся.

Помрой хутко захряснув двері.

— Он він! — Джиммі вказав на дерево, його серце шалено закалатало. — Ось тутечки, на цьому дереві!

— Де?

— Я його бачу, — поліцейський подався назад і вихопив пістолет.

— Його не застрелиш. Кулі проходять наскрізь.

— Принесіть хто-небудь жердину.

— Надто високо. Жердиною не дістанеш.

— Потрібен смолоскип.

— Хто-небудь! Несіть сюди смолоскип!

Двоє чоловіків побігли за вогнем. На дорозі почали зупинятися автівки. Поруч загальмував поліцейський патрульний автомобіль і вимкнув сирену. Двері навколишніх будинків повідчинялися, з них вибігали люди. Спалахнув прожектор, засліпивши натовп. Зрештою промінь знайшов жучару і прикипів до нього.

Обхопивши соснову гілку, жучара застиг на місці. У сліпучому промені прожектора він нагадував погано закріплений величезний кокон. Жучара почав мляво рухатися, обвиваючи стовбур. Довгасті вусики намацували гілки в пошуках опори.

— Де той клятий смолоскип?! Дайте скоріше смолоскип! Підійшов чоловік, тримаючи палаючу штахетину, вирвану із сусіднього паркану. Навколо дерева нагромадили купу газет і, поливши бензином, підпалили. Зайнялися нижні гілляки.

— Хлюпніть ще бензину!

До гурту підійшов чоловік в білій уніформі, тягнучи за собою каністру. Не зволікаючи, він виплюснув під саме дерево все, що в ній було. Полум’я шугонуло догори. Обвуглюючись, затріщали гілки.

Жучара угорі заметушився. Підтягнувшись, він нерішуче спробував дотягнутися до гілки вище. Полум’я підступало все ближче. Жучара поквапився і, звиваючись, таки втягся на наступну гілку, а потім подерся усе вище і вище.

— Дивись, як лізе.

— Не вийде, ніде йому подітися. Він уже дістався верхівки. Долили ще бензину. Полум’я рухалося вгору. Довкола вже зібрався величезний натовп. Поліція стримувала його натиск.

— Он він дереться вгору.

Промінь піднявся вгору, підсвічуючи прибульця.

— Он він, аж на самій верхівці.

Жучара вже був на маківці дерева, обхопивши гілку, що хиталася туди-сюди. Вогонь тимчасом охоплював по черзі горішні галузи, невпинно наближаючись до нього. Жучара заходився наосліп обмацувати все навколо, шукаючи своїми вусиками якоїсь опори. І тут його лизнув вогненний язик.

Огорнутий димом, жук затріщав.

— Загорівся! — збуджено загомоніла юрба. — Ну все, тепер йому гаплик.

Жучару охопило полум’я. Незграбно рухаючись, він намагався його збити, але враз звалився на гілку нижче, на мить там завис, не припиняючи горіти і димітися. Гілка з тріском зламалася.

Жук упав додолу, прямісінько в палаючі газети і бензин.

Юрба заревіла і безладно рвонула до дерева.

— Топчи його!

— Дави!

— Кінчай кляте стерво!

Черевики все гупали й гупали, підошви здіймалися й опускалися, втоптуючи прибульця в землю. Один чоловік упав і спробував відповзти вбік, його окуляри ледь трималися на носі, зачепившись за одне вухо. Люди працювали ліктями і кулаками, силкуючись протиснутися до дерева. Упала охоплена полум’ям гілка, і частина юрби відступила.

— Он він!

— Стережись!

Ще кілька гілок з гуркотом полетіли додолу. Натовп, сміючись і штовхаючись, почав розбігатися.

Джиммі відчув на собі руку поліцейського — сильні пальці міцно стискали передпліччя малого.

— Ось і все, хлопче. Все закінчилося.

— Вони його прикінчили?

— Авжеж. Як тебе звуть?

— Мене? — Джиммі щойно розтулив рота, щоб назватися, як між двома чоловіками спалахнула сутичка, і поліцейський поквапився до них.

Якусь хвилину Джиммі постояв, роззираючись навколо. Вечір видався прохолодний. Крижаний вітер продував його одяг наскрізь. Він раптом згадав про вечерю, батька з газетою на канапі, маму на кухні — тепло і приємний домашній затишок.

Хлопчик розвернувся і почав продиратися крізь юрбу на вулицю. Позаду чорнів обгорілий сосновий стовбур, що пнувся до неба. Навколо нього тліли розтоптані рештки гілок. Жучара зник, з ним було покінчено. Вже не було на що дивитися.

Проте Джиммі так біг додому, наче той жучара гнався за ним.

У кав’ярні було гамірно і пахло їжею. Відвідувачі пересували свої таці вздовж стійки, наповнюючи їх тарілками зі стравами.

— То що, як вам таке? — запитав Тед Барнз. Він сидів на стільці, відсунувшись від столика і закинувши ногу на ногу.

— То це справді був твій малий? — запитав Боб Волтерз з неприхованою цікавістю.

— А ти часом не заливаєш? — долучився Френк Гендрікз, опустивши на мить газету.

— Усе це щира правда. Я кажу про жучару, якого заловили біля маєтку Помроя. Саме про нього. То була ого яка вистава.

— Точно, — підтвердив Джек Ґрін. — У газеті писали, що першим її помітив якийсь хлопчина і привів поліцію.

— То був мій малий, — заявив Тед, випнувши груди. — Що на це скажете?

— Він перелякався? — допитувався Боб Волтерз.

— Дідька лисого! — впевнено заперечив Тед.

— Закладаюся, що він здрейфив, — заявив Френк Гендрікз. Він був родом з Міссурі.

— Та ні ж, кажу вам! Він знайшов копів і привів їх туди. Це точно. Учора ввечері. Ми якраз вечеряли і дивувалися, де це його чорти носять. Я навіть вже почав тривожитися. — Тед усе ще грав роль гордого батька.

Джек Ґрін підвівся з-за столу і поглянув на годинник.

— Час повертатися в офіс.

Френк з Бобом і собі підвелися.

— Побачимося, Теде.

Ґрін поплескав Теда по спині.

— А твій малий — молодчина. Яблуко від яблуні.

Тед посміхнувся.

— Джиммі ніскілечки не здрейфив. — Він провів їх поглядом аж до виходу з кав’ярні на галасливу вулицю, залиту полуденним світлом. За мить він одним ковтком допив каву, промокнув серветкою губи і неквапом підвівся.

— Ніскілечки не здрейфив, — повторив він, — ні на крихту. Розплатившись за обід, Тед повагом рушив з кав’ярні на вулицю, усе ще з випнутими грудьми.

Дорогою до офісу він усміхався перехожим, сяючи від гордості.

— Ніфіга не здрейфив, — усе бурмотів він, переповнений гордощами за сина. — Ні на крихту.