Повне зібрання короткої прози. Том 2

Планета, якої не було

— Вона все ще стоїть тут, — знервовано сказав Нортон. — Капітане, вам треба з нею поговорити.

— Чого вона хоче?

— Вона хоче квиток. Глуха як тетеря, стоїть там, витріщається й ані руш з місця. Мені від неї не по собі.

Капітан Ендрюз повільно підвівся.

— Добре, я з нею поговорю. Запросіть її сюди.

— Дякую. — Нортон розвернувся в бік коридору й погукав:

— Капітан поговорить з вами. Проходьте.

Ззовні капітанської рубки почувся рух. Металевий зблиск. Капітан Ендрюз відсунув убік відеомодуль і підвівся в очікуванні.

— Прошу сюди, — Нортон повернувся до капітанської рубки. — Проходьте, сюди, будь ласка.

Услід за Нортоном увійшла невеличкого зросту всохла стара. Поруч рухався височенний блискучий робот-слуга, що підтримував її за руку. Вони разом поволі увійшли до капітанської рубки.

— Ось її документи, — сказав знервований Нортон, кладучи теку на стіл з картами. — Їй триста п’ятдесят років. Одна з найстаріших нині довгожителів, з Риґи II.

Ендрюз неквапливо гортав теку. Низенька жінка перед ним стояла мовчки і дивилася просто перед собою. Її очі були блакитні й вицвілі, як стародавня порцеляна.

— Ірма Вінсент Ґордон, — промимрив Ендрюз і підвів погляд. — Так?

Стара жінка не відповіла.

— Вона повністю глуха, сер, — озвався робот.

Ендрюз щось буркнув і знову взяв до рук теку. Ірма Ґордон була однією із перших колоністів у системі Риґа. Походження невідоме. Схоже, народилася в космосі на одному із старих кораблів підтипу «С». Капітана охопило дивне відчуття. Ця низенька стара, скільки вона побачила за ці століття, скільки змін!

— Вона хоче кудись полетіти? — запитав він у робота.

— Так, містере. Вона прибула з дому, щоб придбати квиток.

— А вона витримає космічний переліт?

— Так. Вона ж долетіла з Риґи сюди, на Фомальґаут IX.

— І куди вона хоче полетіти?

— На Землю, сер, — відповів робот.

— На Землю?! — в Ендрюза відвисла щелепа, він нервово вилаявся. — Як це?

— Вона хотіла б відвідати Землю, сер.

— Я ж казав, — поскаржився Нортон. — Геть здуріла.

Міцно тримаючись за кришку столу, Ендрюз звернувся до старої.

— Пані, ми не можемо продати вам квиток до Землі.

— Вона не чує вас, сер, — втрутився робот.

Ендрюз знайшов аркуш паперу і написав великими літерами:

НЕ МОЖУ ПРОДАТИ ВАМ КВИТОК ДО ЗЕМЛІ

Він підняв аркуш, і жінка стала читати. Розібравши написане, вона скривилася.

— Але чому не можете? — врешті видушила вона. Голос у неї був слабкий і сухуватий, як шелест трави.

Ендрюз нашкрябав відповідь:

ТАКОЇ ПЛАНЕТИ НЕ ІСНУЄ

Потім похмуро дописав:

ЦЕ МІФ, ЛЕГЕНДА. ЇЇ НАСПРАВДІ НІКОЛИ НЕ ІСНУВАЛО

Стара відірвала побляклі очі від написаного і незворушно втупилася в Ендрюза. Тому стало ніяково, Нортон, що стояв поруч, аж упрів від напруження.

ПЛАНЕТА, ЯКОЇ НЕ БУЛО

— Господи Ісусе, — пробурмотів Нортон. — Заберіть її звідси, поки вона нас не прокляла.

Ендрюз звернувся до робота:

— Можеш їй пояснити? Землі не існує. Це вже доведено тисячу разів. Цієї доісторичної планети ніколи не було. Усі науковці дійшли згоди, що людство виникло одночасно по всій...

— Вона хоче відвідати Землю, — терпляче пояснював робот. — Їй триста п’ятдесят, і їй більше не дають ліків довгожительтва. Вона хоче перед смертю відвідати Землю.

— Але ж це міф! — вибухнув Ендрюз. Він розтулив рота, щоб сказати ще щось, але не знайшов слів.

— Скільки? — запитала стара жінка. — Скільки ви хочете?

— Я просто не можу цього зробити! — вигукнув Ендрюз. — Не існує...

— У нас є тисяча кредитів, — продовжував робот.

Ендрюз враз затих.

— Тисяча кредитів! — від подиву він аж зблід, міцно стиснув щелепи, а кров відхлинула від обличчя.

— То скільки? — повторила стара жінка. — Скільки ви хочете?

— Цього буде достатньо? — не вгавав робот.

Якусь мить Ендрюз мовчки ковтав слину. Потім у нього нарешті прорізався голос:

— Певна річ, — мовив він. — Чому б і ні?

— Капітане! — запротестував Нортон. — Ви що, з глузду з’їхали? Ви ж знаєте, що такої планети не існує. Як, у біса, ми...

— Та звісно, ми її довеземо. — Тремтячими руками Ендрюз позастібав ґудзики на своєму мундирі. — Ми доправимо її, куди вона забажає, так і скажіть. За тисячу кредитів ми з радістю відвеземо її на Землю. Гаразд?

— Авжеж, — підтвердив робот. — Вона багато десятиліть збирала цю суму, вона одразу ж вам усе віддасть. Вони у нас при собі.

— Послухайте, — сказав Нортон. — За таке можна отримати двадцять років. У вас відберуть усі документи і права. Вони...

— Замовкни, — Ендрюз почав крутити диск міжсистемного відеомодуля. Під ними вже заревли й завібрували реактивні двигуни. Важкий зореліт виходив у відкритий космос.

— Мені потрібна головна інформаційна бібліотеки Центавра II, — сказав він у мікрофон.

— Ви не зможете цього зробити навіть за тисячу кредитів. Ніхто не зможе. Не одне покоління намагалося знайти Землю. Космічні кораблі Директорату прочесали кожну побиту міллю планету в радіусі...

Клацнув відеомодуль:

— Центавра II, інформаційна бібліотека.

Нортон ухопив Ендрюза за рукав:

— Благаю, капітане. Навіть за дві тисячі кредитів...

— Мені потрібна інформація, — сказав Ендрюз у відеомодуль, — усі відомі факти про планету Земля, легендарну батьківщину людства.

— Жодного факту про неї не відомо, — почувся голос бібліотечного монітора. — Ця тема класифікована як метаспецифічна.

— А яка збереглася неперевірена, але популярна свого часу інформація?

— Більшість легенд про Землю було втрачено під час конфлікту 4-БЗЗа між системами Центавра і Риґи. Усе, що збереглося, носить фрагментарний характер. Земля описується по-різному у різних джерелах: то як велика, оточена кільцем із трьох супутників, то як мала, з одним супутником і вкрита рослинністю, то як перша планета у десятипланетній системі білого карлика...

— А яка найпопулярніша легенда?

— У звіті Моррісона 5-Ц2 1р аналізуються легенди про Землю, народні й такі, що збереглися в підсвідомості. У підсумковому звіті сказано, що здебільшого Земля характеризується як невелика третя планета у системі з дев’яти планет, з одним супутником. Крім цього, неможливо зібрати жодної несуперечливої інформації.

— Зрозуміло. Третя планета у системі з дев’яти планет, з одним супутником. — Ендрюз вимкнув відеомодуль, і екран згас.

— Що тепер? — запитав Нортон.

Ендрюз скочив на ноги:

— Вона ж мабуть знає всі легенди про Землю, — він вказав на пасажирські каюти внизу. — Хочу з цим негайно розібратися.

— Навіщо? Що ви збираєтеся робити?

Ендрюз рвучко відкрив універсальну карту зіркових систем, пройшовся пальцем по каталогу і натиснув кнопку сканера. За мить той видав потрібну картку.

Капітан вихопив її й згодував роботу-пілоту.

— Система Емфора, — задумливо пробурмотів він.

— Система Емфора? Ми полетимо туди?

— Згідно з каталогом, існує дев’яносто систем, у яких третя планета з дев’яти має один супутник. Із цих дев’яти десятків найближча система Емфора. Ми летимо туди.

— Щось я не розумію, — не здавався Нортон. — Емфор — це звичайна торгова система. Емфор III навіть не є контрольною станцією класу Д.

Капітан Ендрюз стримано всміхнувся.

— Емфор III — третя планета у системі з дев’яти, з одним супутником, а більше нам нічого й не треба. Хіба хтось знає про Землю щось, крім цього? — він перевів погляд в бік нижніх ярусів. — Чи відомо їй про Землю щось, крім цього?

— Ясно, — протягнув Нортон. — Я все зрозумів.

Емфор III тихо обертався далеко внизу. Похмура червоняста сфера, немов підвішена серед густих хмар. Суха, роз’їдена земля прилягала до замерзлих залишків давніх морів. Вгору видавалися вкриті розламами й підточені негодою прямовисні скелі. Внизу простиралися понівечені бурями голі рівнини. Розлогі закинуті копальні нагадували зяючі виразки на тлі земної поверхні.

Обличчя Нортона скривилося.

— Тільки погляньте! Хіба тут залишилося бодай щось живе?

Капітан Ендрюз насупився.

— Я не думав, що тут все аж так спустошили. — Він підійшов до робота-пілота. — Десь тут має бути автозачіп для посадки. Спробуємо його знайти.

— Зачіп для посадки? Ви хочете сказати, що ця пустеля населена?

— Тут живуть емфорити, якась напівзакинута торгова колонія. — Ендрюз поглянув на карту. — Час від часу тут зупиняються вантажники, але після війни між Центаврою і Риґою з цим регіоном майже припинилися контакти.

У проході раптом пролунав різкий звук. У дверях капітанської рубки стояли усміхнений робот-служник і місіс Ґордон. Від хвилювання обличчя старої аж ожило.

— Капітане! Це правда, що під нами — Земля?

Ендрюз ствердно кивнув головою.

— Так.

Робот підвів місіс Ґордон до відеомонітора. Обличчя старої посмикувалося, її всохлі риси тремтіли від збудження.

— Аж не віриться, що це справді Земля. Не можу в це повірити.

Нортон з докором подивився на Ендрюза.

— Так. Це — Земля, — підтвердив Ендрюз, уникаючи Нортонового погляду. — Скоро побачимо її супутник.

Стара мовчала. Вона знову повернулася до відеомонітора.

Ендрюз зв’язався з автозачіпом і передав керування роботу-пілоту. Сигнал з Емфора повів їх на посадку, корабель стрімко знижувався і здригався.

— Ми сідаємо, — сказав Ендрюз, торкнувши стару за плече.

— Вона вас не чує, — нагадав робот-служник.

— Принаймні вона бачить, — пробурчав Ендрюз.

У нижніх ілюмінаторах стрімко збільшувалася посічена й поруйнована поверхня Емфора III. Корабель увійшов у шар хмар і, виринувши, опинився над безплідною рівниною, що тяглася, скільки сягав погляд.

— А що тут трапилося? — запитав Нортон у Ендрюза. — Війна?

— Війна. І видобуток корисних копалин. Крім того, це стара планета. Ці кратери — то, скоріш за все, вирви від авіабомб.

Частина довгих ровів — промислові кар’єри. Схоже, цю планету використали як тільки могли.

Внизу промайнуло звивисте пасмо ламаних гірських вершин. Вони поступово опускалися до рівня того, що залишилося від океану. Долі простягався обшир темної, каламутної води, вкритої сіллю і сміттям. Краї океану зникали у купах уламків на узбережжі.

— Чому тут усе так? — раптом запитала місіс Ґордон. На її обличчі був сумнів. — Чому?

— Про що ви? — запитав Ендрюз.

— Я не розумію, — вона розгублено вдивлялась у поверхню планети. — Так не повинно бути. Земля — зелена, зелена і жива. Там має бути блакитна вода і... — Її голос звучав напружено і затихав усе більше. — Чому?

Ендрюз дістав аркуш паперу і написав:

ПРОМИСЛОВИЙ ВИДОБУТОК ЗРУЙНУВАВ ПОВЕРХНЮ ПЛАНЕТИ

Місіс Ґордон прочитала його записку, її губи посмикувалися. Враз її висохлим старечим тілом прокотилася судома.

— Зруйнували... — пронизливо заголосила вона. — Але ж так не повинно було бути! Я не хочу, щоб так було!

Робот-служник взяв її під руку.

— Їй треба відпочити, я відведу її до каюти. Повідомте, будь ласка, коли ми сядемо.

— Звісно, — ніяково кивнув Ендрюз.

Робот забрав стару жінку від монітора. З перекошеним від жаху й розпачу обличчям вона вхопилася за поручень сходів.

— Тут щось не так, — заволала вона. — Чому це сталося?

Чому?

Робот вивів її з капітанської рубки. Двері з гідравлічним запобіжником зачинились, і її голосіння враз урвалося.

Ендрюз розслабився, осівши у кріслі.

— Боже! — він тремтливими руками запалив сигарету. — Ну й галас вона здійняла!

— Ми майже сіли, — холодно повідомив Нортон.

Під поривами холодного вітру вони обережно ступили на поверхню. У повітрі стояв сморід, кислий і гіркий, як від тухлих яєць. Вітер жбурляв їм в обличчя сіль упереміш з піском.

За кілька миль простягнулося гнилувате море. Було чути його слабкий драглистий шум. Вгорі пролетіло кілька птахів, безгучно махаючи величезними крильми.

— До біса похмуре місце, — пробурмотів Ендрюз.

— Так. Цікаво, про що зараз думає наша пані.

Блискучий робот-служник спускався трапом, тримаючи стару під руку. Вона рухалася обережно, невпевнено, ухопившись за металеву руку робота. Холодний вітер шмагав її тендітну постать. На якусь мить вона захиталася, а потім випросталась і зійшла з трапа на нерівний ґрунт.

Нортон похитав головою.

— Вона погано виглядає. А ще це повітря і вітер.

— Я бачу. — Ендрюз підійшов до місіс Ґордон і робота. — Як вона?

— Їй не дуже добре, сер, — відповів робот.

— Капітане, — прошепотіла стара.

— Слухаю вас.

— Скажіть мені правду. Це справді Земля? — вона пильно стежила за його губами. — Ви присягаєтеся? — від страху її голос перейшов у крик: — Ви присягаєтеся?!

— Це — Земля! — роздратовано відрізав Ендрюз. — Я вже вам казав. Звісно це Земля.

— Але ж це геть не схоже на Землю. — Місіс Ґордон панічно не могла змиритися з його відповіддю. — Тут усе не схоже на Землю, капітане. Це справді вона?

— Так!

Її погляд ковзнув до океану. На втомленому обличчі старої промайнув дивний вираз, запаливши у пригаслих очах бажання.

— То вода? Хочу роздивитися ближче.

Ендрюз розвернувся до Нортона.

— Підготуйте всюдихід. Відвезіть її, куди забажає.

Нортон розгнівано відсахнувся:

— Я?

— Це наказ.

— Гаразд. — Нортон неохоче попрямував до корабля. Замислившись, Ендрюз запалив сигарету і став чекати. Невдовзі з корабля спустився всюдихід і під’їхав до них по всипаному попелом ґрунту.

— Покажіть їй усе, що вона захоче, — проінструктував робота Ендрюз. — Нортон вас відвезе.

— Дякую, сер, — відказав робот, — вона буде вдячна. Вона усе своє життя мріяла ступити на Землю. Вона ще пам’ятає, як про неї їй розповідав дідусь. Вона вважає, що давно-давно вона народилася на Землі. Вона дуже стара, остання зі свого роду.

— Але ж Земля — це всього лише... — урвав його Ендрюз. Я хочу сказати, що...

— Так, сер. Проте вона дуже стара і чекала на це багато років. — Робот підхопив стару попід руки й обережно відвів до всюдихода. Спохмурнівши, Ендрюз простежив за ними поглядом і потер підборіддя.

— Гаразд, — почувся з кабіни Нортонів голос. Люк відчинився, і робот-служник делікатно всадив стару. Люк зачинився.

За мить всюдихід рвонув з місця і помчав соляною рівниною до гидотного океану, що розкинувся неподалік.

Нортон і капітан Ендрюз нетерпляче походжали берегом.

Вже смеркалося. Вітер гнав їм в обличчя соляні бризки. Прибережна низина неприємно тхнула в сутінках. Віддалік, ховаючись у випарах і глушині, з мороку виступав кряж.

— І що ж було далі? — запитав Ендрюз.

— Та нічого. Вона вийшла зі своїм роботом, я залишився.

Вони стали на березі, милувалися океаном, а потім вона відіслала робота до мене.

— Чому?

— Не знаю. Мабуть, хотіла побути на самоті. Так вона постояла якийсь час на самісінькому березі, дивилася на воду.

Потім здійнявся вітер, і вона враз немов осіла. Обвалилася, гупнула додолу, просто в купу солі й попелу.

— І що ж потім?

— Поки я оговтався, робот чимдуж побіг до неї і підхопив.

Якусь мить він постояв, а потім пішов далі. Я загукав, вискочив із всюдихода, але він рушив на глибочінь і зник, потонув у каламуті з глини й багнюки. Пропав. — Нортон зіщулився. — Разом з її тілом.

Ендрюз розлючено викинув сигарету, і та покотилася, блимаючи позаду.

— Ну а далі?

— Та нічого. Усе сталося вмить. Вона стояла й дивилася на воду, а потім раз — і затремтіла, як суха гілляка, впала. Перш ніж я зрозумів, що відбувається, робот вистрибнув із всюдихода і, вхопивши її, скочив у воду.

Небо потемніло. Важкі хмари пливли, затуляючи тьмяне світло зірок. Хмари були зі зловісних нічних випарів і розпорошеної породи. На обрії безшумно проносилися зграї велетенських птахів.

Над гористим ландшафтом зійшов місяць — нездорова пустельна куля відсвічувала брудним жовтавим кольором, немов стародавній рукопис.

— Повертаймося швидше на корабель, — сказав Ендрюз. — Мені геть не подобається це місце.

— Я ніяк не можу зрозуміти, чому так сталося з цією старою, — Нортон похитав головою.

— Усе через вітер, радіоактивні токсини. Я звірився з бібліотекою Центавра II. Війна занапастила всю систему, від планети залишилася тільки смертоносна руїна.

— Тож ми не зможемо...

— Так, ми не відповідатимемо за те, що сталося. — Запала мовчанка. — Ми не повинні давати жодних пояснень, тут усе зрозуміло. Будь-хто, потрапивши сюди, а тим паче стара людина...

— Тільки без нас ніхто б сюди не потрапив, — з гіркотою перебив його Нортон. — Тим більше, стара людина.

Ендрюз не відповів. Він ішов далі, похиливши голову і тримаючи руки в кишенях. Нортон мовчки крокував за ним. З-за хмар туману угорі з’явився місяць і засяяв яскравіше.

— До речі, — заговорив Нортон, ідучи за Ендрюзом. Його голос звучав холодно і відсторонено. — Це мій останній рейс з вами. Я вже підготував офіційне прохання про переведення.

— Що ж.

— Вважав за необхідне повідомити вас про це особисто. А ще можете залишити собі мою частку з тисячі кредитів.

Ендрюз почервонів і пришвидшив крок, залишивши Hopтона позаду. Його вразила смерть старої. Він запалив чергову сигарету, а потім викинув геть і її.

Біс із ним: це була не його помилка. Жінка була стара, їй було триста п’ятдесят років. Одряхліла й глуха, звіяний вітром зів’ялий листок. Радіоактивним вітром, що безугавно шмагав і вихорив понівечену поверхню цієї планети.

Понищена поверхня, соляний попіл і уламки, всіяний пагорбами ландшафт. А ще — тиша, навічна тиша. Нічогісінько довкола, лише вітер і плюскіт каламутної, застояної води. І темнаві птахи над головою.

Раптом у соляному попелі при хворобливому блідому світлі місяця щось зблиснуло просто у нього під ногами.

Ендрюз нахилився і спробував знайти цей предмет у темряві. Його пальці натрапили на щось тверде. Він підняв якийсь невеличкий диск і оглянув його.

— Дивно, — тільки й мовив Ендрюз.

Тільки коли корабель вийшов у відкритий космос, прямуючи назад на Фомальґаут, Ендрюз згадав про той диск.

Він відійшов від панелі керування й видобув його з кишені.

Диск був витертий і тонкий, страшенно давній. Ендрюз відтирав його, попльовуючи, аж доки стало можливо щось розібрати. Лишилося лише якесь потерте зображення. Він повернув диск іншим боком. Якийсь знак? Шайба? Монета?

На зворотному боці виднілося кілька незрозумілих літер якогось древнього забутого письма. Він підніс диск до світла і врешті розібрав напис:

Е PLURIBUS UNUM[10]

Ендрюз знизав плечима, жбурнув металевий диск до урни, що стояла долі, й повернувся до карти зоряних систем, відстежуючи шлях додому...