Ед Дойл поспішав. Він зупинив наземну автівку, махнувши п’ятдесятьма кредитами перед обличчям робота-водія, витер розпашіле обличчя червоною хустинкою, розстібнув комірець, а потім безперестанку пітнів, облизував губи і знервовано сковтував слину дорогою до лікарні.
Автівка плавно зупинилася перед великою будівлею з білим склепінням. Ед вискочив і помчав нагору, долаючи по три сходинки за раз, проштовхуючись крізь відвідувачів і одужуючих пацієнтів, що стояли на широкій терасі. Він усією вагою навалився на двері й опинився у приймальні, переполохавши обслуговуючий персонал і поважну публіку, заклопотану своїми справами.
— Де?! — вигукнув Ед, роззираючись довкола, широко розставивши ноги і стиснувши кулаки. Його груди здіймалися й опускались, дихання було хрипким, як у дикого звіра. У приймальні запала тиша. Усі витріщалися на нього, відволікшись від своїх справ.
— Де?! — знову вигукнув Ед. — Де вона? Де вони?!
Йому поталанило, що Дженет народила дитя саме цього, а не іншого дня. Проксима Центавра була далеко від Терри, і сполучення було поганим. Очікуючи народження дитини, Ед вилетів з Проксими ще кілька тижнів тому і лише щойно прибув у місто. Доки він забирав свою валізу з багажної лінії на станції, робот-кур’єр передав йому повідомлення: «Центральна лікарня Лос-Анджелеса. Приходьте негайно».
Ед одразу ж вирушив туди. Дорогою він радів, що так вдало вибрав день, майже година в годину. Це було приємне відчуття. Воно охоплювало його і раніше, протягом тих років, що він займався бізнесом у колоніях — на фронтирі, околиці терранської цивілізації, де вулиці досі освітлювалися електричними ліхтарями, а двері відчинялися вручну.
До цього спочатку важко було звикнути, але тепер Ед озирнувся на двері позаду, раптом почуваючись дурнем. Він прорвався крізь них, ігноруючи автоматичний датчик. Двері саме зачинялися, повільно ковзаючи на місце. Він трохи заспокоївся й поклав хустинку до кишені піджака. Працівники лікарні поверталися до своїх справ. Один із них, високий робот нової моделі, підійшов до Еда й зупинився.
Робот впевнено тримав планшет, розглядаючи своїми фотоелементними очима Едове розпашіле обличчя.
— Чи можу я дізнатися, кого ви шукаєте, сер? Кого ви хочете знайти?
— Свою дружину.
— Її ім’я, сер?
— Дженет. Дженет Дойл. Вона щойно народила.
Робот звірився з планшетом.
— Пройдіть за мною, сер.
Він рушив проходом униз. Ед нервово пішов слідом.
— З нею все гаразд? Я вчасно сюди дістався? — до нього поверталася тривога.
— З нею все цілком гаразд, сер. — Робот підняв металеву руку, й бічні двері від’їхали. — Сюди, сер.
Дженет у вишуканому блакитному мереживному костюмі сиділа за столом з червоного дерева й щось цокотіла, схрестивши стрункі ноги й тримаючи між пальців цигарку. По інший бік столу сидів добре вдягнений лікар й уважно її слухав.
— Дженет! — вигукнув Ед, увійшовши до кімнати.
— Привіт, Еде, — вона підвела на нього погляд. — Ти щойно прибув?
— Так. Це... Це скінчилося? Ти... Я маю на увазі, це вже сталося?
Дженет розсміялася, блиснувши рівними білими зубами.
— Звичайно. Заходь і сідай. Це лікар Біш.
— Привіт, доку. — Знервований Ед сів навпроти. — Тож усе вже скінчилося?
— Так, ця подія вже відбулася, — відповів лікар Біш. Його голос був тонким і металічним. Вражений Ед раптом усвідомив, що лікар був роботом. Роботом високого класу, не звичайним працівником з металевими кінцівками, а людиноподібної форми. Це й ввело його в оману: його не було надто довго. Лікар Біш здавався кремезним і вгодованим. З доброзичливим обличчям, в окулярах. Його великі м’ясисті руки лежали на столі, на одному з пальців виблискував перстень. Костюм в тонку смужку, краватка. На краватці — діамантова шпилька.
Нігті з акуратним манікюром. Розділене охайним пробором чорне волосся.
Але його видавав голос. Їм так і не вдалося зробити його звучання по-справжньому людським. Стиснене повітря і система обертальних дисків недотягувала, але все інше було дуже переконливим.
— Наскільки мені відомо, ви проживаєте в районі Проксими, містере Дойл, — приязно сказав лікар Біш.
— Так, — кивнув Ед.
— Далека дорога, чи не так? Сам я ніколи там не бував, але завжди хотів побувати. Це правда, що ви там вже готові вирушати далі, на Сиріус?
— Послухайте, доку...
— Еде, май терпіння. — Дженет загасила цигарку, з докором дивлячись на нього. За шість місяців вона не змінилася. Витончене бліде обличчя, червоні губи, холодні блакитні камінці очей. Її фігура знову стала досконалою. — Зараз його принесуть, це забере кілька хвилин. Вони мають його помити, прокапати очі й зробити хвильовий знімок мозку.
— Його?! То це хлопчик?
— Звичайно. Хіба ти не пам’ятаєш? Ти ж був зі мною, коли мені робили уколи. Ми ще тоді погодили це. Ти ж не передумав, правда?
— Надто пізно змінювати рішення, містере Дойл, — пролунав монотонний голос лікаря Біша, високий і спокійний. — Ваша дружина вирішила назвати його Пітером.
— Пітером. — Ед кивнув, дещо спантеличений. — Добре.
Ми саме так і вирішили, справді. Пітер. — Він прокрутив слово подумки. — Так, дуже добре. Мені подобається.
Стіна раптом посвітліла, обернувшись з тьмяної на прозору. Ед різко розвернувся. Перед ними була яскраво освітлена кімната, наповнена лікарняним обладнанням і одягненими в біле медроботами. Один з роботів йшов до них, штовхаючи візок. На візку стояв контейнер, великий металевий кошик.
Дихання Еда прискорилося. Відчуваючи хвилю запаморочення, він підійшов до прозорої стіни й став, вдивляючись у металевий кошик на візку.
Лікар Біш підвівся.
— Чи не хотіли б ви теж поглянути, місіс Дойл?
— Звичайно. — Дженет підійшла до стіни й стала поруч з Едом, склавши руки на грудях. Її погляд був критичним.
Лікар Біш подав сигнал, і медробот дістав з кошика дротяний лоток, тримаючи ручки магнітними затискачами. На лотку, крізь дроти якого прокапувала вода, лежав Пітер Дойл, досі мокрий після купання, з широко розплющеними від здивування очима, увесь рожевий, за винятком гривки на голові й великих блакитних очей. Хлопчик був маленький, зморщений і беззубий, як древній всохлий мудрець.
— Божечки, — промовив Ед.
Лікар Біш знову подав сигнал, і стіна ковзнула вбік. Медробот зайшов до кімнати, тримаючи лоток перед собою. Лікар Біш вийняв Пітера і почав його оглядати. Він довго крутив дитину, розглядаючи під різними кутами.
— Виглядає нормально, — сказав він нарешті.
— Які результати хвильового знімка? — запитала Дженет.
— Результати чудові, у нього відмінні здібності. Він дуже перспективний. Дуже розвинені... — лікар затнувся. — Що таке, містере Дойл?
Ед простягнув руки до сина.
— Дозвольте мені його потримати, доку. Я хочу його потримати. — Він усміхався від вуха до вуха. — Дайте-но спробую, наскільки він важкий. На вигляд хлопчик нічогенький.
Щелепа лікаря Біша відвисла від жаху. Вони з Дженет завмерли.
— Еде! — вигукнула Дженет. — Що з тобою?
— Боже мій, містере Дойл, — пробурмотів лікар.
Ед спантеличено закліпав очима.
— А що такого?
— Якби я знав, що у вас на думці... — лікар Біш швидко повернув Пітера медроботу. Той поспіхом виніс хлопчика з кімнати і поклав назад у металевий кошик. Візок, робот і хлопчик швидко зникли, й стіна з грюкотом повернулася на місце.
Дженет з роздратуванням схопила Еда за руку.
— Боже правий, Еде! Ти геть здурів? Ходімо. Ходімо звідси хутчіш, доки ти ще чогось не утнув.
— Але ж...
— Ходімо! — Дженет нервово усміхнулася лікареві Бішу. — Ми вже йдемо, лікарю. Дуже вдячна вам за все. Не зважайте на нього, його занадто довго тут не було, ви ж розумієте?
— Я розумію, — м’яко відказав лікар Біш. Він уже заспокоївся. — Гадаю, ми побачимося з вами пізніше, місіс Дойл.
Дженет витягла Еда в коридор.
— Еде, та що це з тобою? Мені в житті не було так соромно. — Щоки Дженет горіли двома червоними плямами. — Я ладна була тебе прибити.
— Та що...
— Ти ж знаєш, що нам не можна до нього торкатися. Ти що, хотів зруйнувати йому все життя?
— Але ж...
— Ходімо.
Вони поквапилися вийти з лікарні на терасу під тепле сонячне проміння.
— Хто зна, якої шкоди ти йому там заподіяв. Можливо, він уже безнадійно деформований. Якщо він виросте травмованим, невротичним і психічно нестабільним, це буде твоя провина.
Аж тут Ед пригадав. Він раптом зсутулився і спохмурнів, його обличчя спотворилося стражданням.
— А й справді. Я геть забув. Лише роботи можуть підходити до дітей. Вибач, Джен, я захопився. Сподіваюсь, я не зробив нічого такого, чого їм не вдасться виправити.
— Як ти міг забути?!
— На Проксі все геть інакше. — Ед, пригнічений і збентежений, махнув наземній автівці, і водій зупинився перед ними. — Джен, мені страшенно шкода. Справді. Просто я так зрадів! Їдьмо десь вип’ємо кави й поговоримо. Я хочу знати, що тобі сказав лікар.
Ед узяв собі чашку кави, а Дженет маленькими ковтками смакувала бренді-фрапе. За винятком столу, що тьмяно світився між ними, у німфітовій кімнаті панувала цілковита темрява.
Бліде світіння столу розсіювалася, заливаючи все довкола примарним світлом без видимого джерела. Робот-офіціантка беззвучно снувала туди-сюди з тацею напоїв. З глибини кімнати лунала музика.
— Розказуй, — попросив Ед.
— Та що ту розказувати? — Дженет скинула куртку й повісила її на спинку стільця. Бліде світло тьмяно підсвічувало її груди. — Власне кажучи, особливо й нема чого розповідати. Усе минулося добре. І тривало недовго. Більшість часу я протеревенила з лікарем Бішем.
— Я радий, що дістався сюди.
— А як твоя подорож?
— Нормально.
— Сполучення покращилося? Чи летіти так само довго, як і раніше?
— Десь так само.
— Я не розумію, чому ти так хочеш туди повертатися. Це ж так далеко — і так відрізано від усього. Для чого тобі це? Там справді такий попит на водогінні системи?
— Вони їм потрібні, це ж фронтир. Усім хочеться цивілізації. — Ед зробив невиразний жест рукою. — Що він сказав тобі про Пітера? Яким він буде? Уже можна щось сказати? Мабуть, ще зарано.
— Він саме збирався мені розповісти, коли ти раптом почав викидати свої коники. Я наберу його відеофоном, коли дістанемося додому. Мозкові хвилі дитини мають бути в нормі, у нього чудова спадковість.
— Принаймні з твого боку, — буркнув Ед.
— Як довго ти пробудеш вдома?
— Не знаю. Незабаром маю повертатися. Але перед відльотом я б хотів його ще раз побачити. — Він з надією подивився на дружину. — Як думаєш, можна буде?
— Мабуть, так.
— Скільки він має там залишатися?
— У лікарні? Недовго. Кілька днів.
Ед завагався.
— Власне, я говорив не про лікарню. У них. Скільки часу він залишатиметься з ними? Коли ми зможемо забрати його додому?
Запала тиша. Дженет допила своє бренді. Вона відкинулася назад, запалюючи цигарку. Дим поплив до Еда, змішуючись з блідим світлом.
— Еде, здається, ти нічого не зрозумів. Тебе не було надто довго. Чимало змінилося відтоді, як ти був дитиною. З’явилися нові методи, нові техніки. Вони відкрили так багато речей, про які раніше не знали, у них нарешті почався якийсь прогрес. Вони знають, що робити. Вони розробляють справжню методологію роботи з дітьми. Для періоду росту, розвитку установок, навчання. — Вона весело усміхнулася до Еда. — Я багато про це читала.
— Коли нам дозволять його забрати?
— За кілька днів його випишуть з лікарні, і він потрапить до дитячого консультаційного центру. Вони оцінять його схильності і приховані здібності. Оптимальний напрям його розвитку.
— А тоді?
— Тоді його відправлять у відповідний освітній підрозділ, щоб він отримав належну підготовку. Знаєш, Еде, мені здається, що з нього справді щось вийде! Я бачила це в погляді лікаря Біша. Коли я увійшла, він саме вивчав його мозкові хвилі. У нього був такий вираз... Як би це описати? — вона підшукувала слово. — Ну, майже... Майже жадібний вираз. Справжнє захоплення. Вони настільки захоплені тим, що роблять. Він...
— Не треба казати «він», кажи «воно».
— Еде, облиш! Що на тебе найшло?
— Нічого. — Ед похмуро дивився в підлогу. — Продовжуй.
— Вони простежать, щоб він отримав підготовку в правильному напрямі. Постійно проводитимуть тести на обдарованість. Коли йому буде десь дев’ять, його переведуть до...
— Дев’ять! Ти маєш на увазі дев’ять років?!
— Звичайно.
— Але коли ми зможемо його забрати?
— Еде, я думала, що ти знаєш. Мені що, доведеться пояснювати тобі все з початку?
— Боже мій, Джен! Ми не можемо чекати дев’ять років. — Ед різко підвівся. — Я ніколи про таке не чув. Дев’ять років?
Але чому? Це ж половина дитинства.
— Саме тому. — Дженет перехилилася до нього, поклавши руки на стіл. — Доки він росте, він буде з ними. Не з нами. Потім, коли він виросте, коли вже не так легко піддаватиметься впливу, тоді ми зможемо бути з ним, скільки захочемо.
— Це коли? Як йому буде вже вісімнадцять? — Ед підхопився, відштовхнувши свій стілець. — Я повернуся туди й заберу його.
— Сядь, Еде. — Дженет дивилася на нього спокійно, закинувши свою тонку руку за спинку стільця. — Сядь і почни нарешті поводитися як дорослий.
— Невже для тебе це неважливо? Хіба тобі байдуже?
— Звісно, не байдуже, — знизала плечима Джен. — Але так треба, бо інакше він не зможе правильно розвиватися. Це для його добра, не для нашого. Він існує не для нас. Ти хочеш, щоб у нього розвинулися внутрішні конфлікти?
Ед рушив геть від столу.
— Побачимося згодом.
— Куди це ти йдеш?
— Піду прогуляюся. Я не можу більше тут лишатися. Мені тут незатишно. Побачимося згодом.
Ед попрямував до виходу. Двері відчинилися, і він опинився на залитій гарячими променями полудневого сонця вулиці. Він кліпнув, призвичаюючись до сліпучого світла. Довкола тягнувся людський потік. Люди й гамір. Ед влився в нього.
Він був приголомшений. Він усе знав, звичайно, десь на споді свідомості. Нові дослідження у вихованні дітей. Але це було щось абстрактне, загальне, не пов’язане з ним, не пов’язане з його дитиною.
Крокуючи вулицею, він заспокоював себе. Не слід засмучуватися через дрібниці. Звісно, Дженет має рацію. Так буде краще для Пітера. Пітер існує не для них, як собака, чи кіт, чи якась інша домашня тваринка. Він людина, зі своїм власним життям. Навчання для нього, не для них, це для його розвитку, для його здібностей, його сили. Йому нададуть належної форми, реалізують його таланти, допоможуть якнайкраще себе проявити.
Природно, що роботи найкраще впораються з цим завданням. Роботи навчатимуть його, послуговуючись науковими підходами, відповідно до раціональної методики, а не за емоційною примхою. Роботи не зляться, не прискіпуються і не скиглять. Не б’ють дитину і не кричать на неї. Не віддають суперечливих наказів. Не сваряться між собою і не використовують дитину у власних інтересах. Едіпів комплекс теж не з’явиться, якщо навколо самі лише роботи.
Жодних комплексів узагалі. Уже давно доведено, що розвиток неврозів можна простежити від виховання в дитинстві. Від того, як батьки ростили дитину. Заборони, якими її обмежували, правила поведінки, уроки, покарання, винагороди. Неврози, комплекси, викривлений розвиток — усе це походить від позначених суб’єктивністю стосунків між дитиною і батьками. Але якщо вилучити з процесу виховання батьківський фактор...
Батьки ніколи не можуть бути об’єктивними щодо своїх дітей. Вони завжди упереджено ставляться до них, емоційна проекція накладає відбиток на їхні стосунки. Батьківський погляд неминуче викривлений. Жодні батьки не можуть бути належними вихователями для своєї дитини.
Роботи можуть вивчати дитину, аналізувати її потреби, її бажання, перевіряти її здібності та інтереси. Роботи не будуть намагатися втиснути дитину в якусь довільну форму. Дитина буде навчатися відповідно до своїх здібностей, її прагнення і нахили визначать науково.
Ед дійшов до рогу вулиці, поруч гуркотів транспорт. Він зробив крок уперед.
Дзенькіт і брязкіт. Перед Едом впали ґрати, зупиняючи його. Автоматичний контроль безпеки.
— Сер, будьте обережнішим! — пролунав десь збоку скрипучий голос.
— Вибачте.
Ед відступив, і ґрати безпеки піднялися. Ед стояв і чекав сигналу світлофора. Це для Пітерового добра. Роботи правильно його навчатимуть. Пізніше, коли він виросте, коли він не так піддаватиметься впливу, не буде таким чутливим...
— Йому так буде краще, — пробурмотів Ед і повторив це знову, вже впівголос. Кілька перехожих озирнулися на нього, і він почервонів. Звичайно, так йому буде краще. Жодних сумнівів.
Вісімнадцять. Він зможе бути зі своїм сином, коли тому виповниться вісімнадцять. Коли той буде майже дорослим.
Загорівся зелений. Все ще занурений у роздуми, Ед разом з іншими пішоходами перейшов дорогу, тримаючись в межах лінії безпеки. Так буде краще для Пітера. Але вісімнадцять років — це довго.
— До біса довго, — пробурмотів Ед, насупившись. — Надто довго.
Лікар 2g-Y Біш уважно роздивлявся чоловіка, що стояв перед ним. Його реле й банки пам’яті заклацали, перемкнувшись на розпізнавання зображень і переганяючи низку комбінацій для порівняння через сканер.
— Я пригадую вас, сер, — сказав нарешті лікар Біш. — Ви чоловік з Проксими, з колоній. Дойл, Едвард Дойл. Зачекайте-но. Це було давно, мабуть, років з...
— Дев’ять років тому, — сказав Ед похмуро. — Рівно дев’ять років тому, майже до дня.
Лікар Біш склав руки на грудях.
— Прошу сідайте, містере Дойл. Що я можу для вас зробити? Як місіс Дойл? Чарівна дружина, наскільки я пригадую. Ми чудово поговорили під час пологів. Як...
— Лікарю Біш, ви знаєте, де мій син?
Лікар Біш задумався, постукуючи пальцями по полірованій поверхні столу з червоного дерева. Він напівприкрив очі, вдивляючись удалечінь.
— Так. Так, я знаю, де ваш син, містере Дойл.
Ед Дойл розслабився.
— Добре, — кивнув він і з полегшенням видихнув.
— Я знаю, де ваш син. Близько року тому я перевів його до Лос-Анджелеської біологічної дослідницької станції. Він проходить там спеціальне навчання. Ваш син, містере Дойл, продемонстрував виняткові здібності. Він, якщо я маю право так говорити, один з небагатьох, з дуже небагатьох, у кого ми виявили справжній потенціал.
— Я можу його побачити?
— Побачити? Що ви маєте на увазі?
Дойл зусиллям волі опанував себе.
— Мені здається, я висловився достатньо зрозуміло.
Лікар Біш потер підборіддя. Його фотоелементний мозок загудів, працюючи на максимальній потужності. Перемикачі розподіляли потоки струму, акумулюючи заряд і швидко проводячи розрахунки, доки він розглядав чоловіка перед собою.
— Ви хочете подивитися на нього? Це одне зі значень цього слова. Чи ви хочете поговорити з ним? Іноді цим словом позначають безпосередніший контакт. Це не дуже чіткий термін.
— Я хочу поговорити з ним.
— Зрозуміло. — Біш повільно дістав кілька бланків з коробки на столі. — Але спочатку треба підписати кілька документів. Як довго ви хочете з ним спілкуватися?
Ед Дойл незворушно дивився у лагідне обличчя лікаря Біша.
— Я хочу поговорити з ним кілька годин. Сам на сам.
— Сам на сам?
— Без жодних роботів поряд.
Лікар Біш нічого не відповів. Він почав перебирати папери, які тримав у руках, загинаючи їхні краї нігтем.
— Містере Дойл, — сказав він обережно, — я не певен, що ви у відповідному емоційному стані, щоб бачитися з сином. Ви ж прилетіли з колоній лише нещодавно?
— Я залишив Проксиму три тижні тому.
— Тобто ви щойно прибули до Лос-Анджелеса?
— Саме так.
— Ви приїхали побачити свого сина? Чи у вас є якісь інші справи?
— Я прилетів до сина.
— Містере Дойл, у Пітера зараз дуже відповідальний період. Його лише нещодавно перевели до біологічної станції, де він проходить поглиблене навчання. Досі його навчання було загальним, те, що ми називаємо недиференційованою стадією. Нещодавно він вступив у нову стадію. Протягом останніх шести місяців Пітер почав працювати у специфічній сфері, органічній хімії. Він буде...
— А що про це думає сам Пітер?
Біш насупився.
— Я вас не розумію, сер.
— Яка його думка? Чи це те, чого він насправді хоче?
— Містере Дойл, ваш син може стати одним з найкращих біохіміків світу. За весь час, що ми працюємо з навчанням і розвитком людей, ми ще ніколи не натрапляли на швидшу чи більш цілісну здатність засвоювати дані, будувати теорії, вивчати матеріал, ніж у вашого сина. Усі тести вказують, що він швидко досягне висот у вибраній царині. Він поки ще дитина, містере Дойл, але саме дітей і треба вчити.
Дойл підвівся.
— Скажіть, де я можу його знайти? Я поговорю з ним дві години, а далі він сам вирішуватиме.
— Сам вирішуватиме?
Дойл стиснув щелепи і засунув руки в кишені. Його обличчя було червоним і рішучим. За ці дев’ять років він став значно важчим — огряднішим і розчервонілим. Його поріділе волосся набуло сталево-сірого відтінку. Одяг був завеликим і непрасованим. Вигляд Еда був упертим.
Лікар Біш зітхнув.
— Гаразд, містере Дойл. Ось ваші папери. Закон дозволяє вам спостерігати за вашим хлопчиком у будь-який час, якщо ви подаєте відповідний запит. Оскільки ваш син уже вийшов з недиференційованої стадії, ви можете також поговорити з ним протягом дев’яноста хвилин.
— Сам на сам?
— Ви можете забрати його зі станції на зазначений проміжок часу. — Лікар Біш підсунув папери до Дойла. — Заповніть це, й Пітера приведуть сюди.
Він незворушно дивився на чоловіка перед ним.
— Я сподіваюсь, ви пам’ятатимете, що будь-яке емоційне збурення у цей важливий період може суттєво сповільнити його розвиток. Він обрав свій шлях у житті, містере Дойл, йому треба дозволити розвиватися у вибраному напрямку, без перепон, без ситуаційних блоків. Протягом усього періоду навчання оточенням Пітера була лише наша технічна команда, він не звик до контактів з іншими людськими істотами. Тож, будь ласка, будьте обережним.
Дойл нічого не відповів. Він згріб папери й дістав з кишені ручку.
Коли два медроботи вивели Пітера з величезної бетонної будівлі станції й залишили за кілька ярдів від припаркованої наземної автівки Еда, той заледве впізнав сина.
Ед відчинив двері.
— Пітере!
Його серце калатало важко, болісно. Він дивився, як син підходить до авто, мружачись від яскравого сонячного світла. Було далеко по обіді, близько четвертої. Легенький вітерець гуляв паркувальним майданчиком, ганяючи клапті газет і якесь сміття.
Пітер зупинився, стрункий і худорлявий. У нього були великі карі очі, як в Еда. Волосся світле, майже біляве, як у Дженет. Він мав Едове підборіддя, чітко окреслене, виразне, немов вирізьблене. Ед усміхнувся до нього. Дев’ять років. Дев’ять років минуло відтоді, як медробот зняв укривало з кошика, щоб показати йому маленьке зморщене маля, червоне, як варений рак.
Пітер виріс. Він більше не був малям. Це був хлопчик, з прямою гордовитою поставою, з рішучим виразом обличчя і великими ясними очима.
— Піте! — вигукнув Ед. — Гей, як ти?
Хлопчик зупинився біля дверей автівки і спокійно розглядав Еда. Його очі виблискували, розглядаючи машину, робота водія і огрядного чоловіка у пом’ятому твідовому костюмі, що нервово йому усміхався.
— Залазь, сідай сюди, — Ед посунувся. — Ну ж бо, давай, нам треба їхати.
Хлопчик знову подивився на нього. Ед раптом усвідомив, що костюм на ньому — мішкуватий, черевики — нечищені, а неголене підборіддя — заросле посивілою щетиною. Він почервонів, висмикнув з кишені червону хустинку й зніяковіло витер чоло.
— Я щойно з корабля, Піте, з Проксими. Не мав часу перевдягатися, тому трохи прим’ятий. Довга подорож.
Пітер кивнув.
— Чотири цілих і три десятих світлових років, чи не так?
— Три тижні польоту. Залазь. Чого не сідаєш?
Пітер вмостився на сидінні біля нього. Ед захряснув двері.
— Поїхали.
Автівка рушила.
— Вези... — Ед визирнув у вікно. — Вези нас туди, до того пагорбу. За місто. — Він повернувся до Піта: — Ненавиджу великі міста. Не можу до них звикнути.
— У колоніях немає великих міст, правда ж? — запитав Піт. — Тому ти не звик до міського життя.
Ед відкинувся на сидінні. Його серце почало заспокоюватися, повертаючись до свого звичного ритму.
— Ні, насправді все якраз навпаки, Піте.
— Що ти маєш на увазі?
— Я полетів на Проксу саме тому, що терпіти не можу міста.
Пітер не відповів. Авто піднімалося сталевою трасою до пагорбів. Станція, велетенська і вражаюча, простягалася купою бетонних блоків просто під ними. Дорогою рухалися ще кілька машин, але їх було небагато. Більшість перевезень уже відбувалася повітрям, і наземні автівки починали зникати.
Підйом закінчився, і тепер вони їхали вершиною пагорба.
Обабіч росли дерева й кущі.
— Тут гарно, — сказав Ед.
— Так.
— Як... Як твої справи? Я довго тебе не бачив. Власне, лише раз. Коли ти щойно народився.
— Я знаю. Про твій візит є відповідний запис у реєстрі.
— Тобі там нормально живеться?
— Так, у мене все гаразд.
— З тобою добре обходяться?
— Звісно.
За якийсь час Ед перехилився вперед.
— Зупини тут, — наказав він роботу-водію.
Авто сповільнилося, під’їжджаючи до узбіччя дороги.
— Сер, але тут нічого...
— Я бачу. Висади нас. Далі ми підемо пішки.
Авто зупинилося, двері неохоче відчинилися. Ед швидко ступив на узбіччя. Збентежений Пітер повільно вибрався за ним.
— Де ми?
— Так. Ніде. — Ед гримнув дверима. — Повертайся в місто, — сказав він до водія. — Ти нам більше не знадобишся.
Авто поїхало геть. Ед пішов узбіччям, Пітер рушив за ним. Пагорб полого спускався донизу, до околиць міста. Перед ними відкрилася широка панорама велетенського мегаполіса під сонцем пізнього полудня. Ед глибоко вдихнув, розкинувши руки, зняв піджак і перекинув його через плече.
— Ходімо, — він почав спускатися схилом. — Ну ж бо, ходи за мною.
— Куди?
— Прогуляємося. Подалі від цієї бісової дороги.
Вони спустилися схилом, ступаючи обережно, притримуючись руками за траву й коріння, що стирчали з землі. Нарешті вони дісталися до рівного місця біля величезного платана. Ед гепнувся на землю, відхекуючись і витираючи з шиї піт.
— Ось тут. Посидимо, перепочинемо.
Пітер обережно сів неподалік. Блакитна сорочка Еда була просякнута потом. Він послабив краватку, розстібнув комірець, понишпорив у кишенях піджака і дістав звідти люльку й тютюн.
Пітер спостерігав, як Ед набив люльку й запалив її великим сірчаним сірником.
— Що це? — запитав він.
— Це? Це моя люлька. — Ед усміхнувся, затягуючись. — Ти ніколи їх не бачив?
— Ні.
— Ця хороша. Я купив її, коли вперше прилетів на Проксиму. Це було давно, Піте. Двадцять п’ять років тому. Мені тоді було лише дев’ятнадцять. Лише десь вдвічі більше, ніж тобі зараз.
Він відклав тютюн убік й відкинувся назад, його важке обличчя посерйознішало й набуло заклопотаного вигляду.
— Лише дев’ятнадцять. Я полетів туди працювати водопровідником. Ремонт, а ще продажі, коли мені вдавалося щось продати. «Терранські водогони». Одна з цих великих реклам, які тоді скрізь висіли. Безмежні можливості. Незаймані землі.
Зароби мільйон. Золото просто під ногами. — Ед розсміявся.
— І як усе вийшло?
— Непогано, зовсім непогано. У мене, як бачиш, своя справа. Я обслуговую всю систему Проксими. Ми ремонтуємо, обслуговуємо, будуємо, зводимо. На мене працює шістсот людей.
Але це забрало багато часу, і це було нелегко.
— Розумію.
— Зголоднів?
Пітер подивився на нього.
— Що?
— Ти голодний? — Ед дістав зі свого піджака коричневий паперовий пакунок і розгорнув його. — У мене лишилося кілька бутербродів з дороги. Коли я лечу з Прокси, то завжди беру з собою трохи їжі. Не люблю харчуватися в забігайлівках, там тебе завжди обдирають. — Він простягнув хлопчикові пакунок: — Хочеш?
— Ні, дякую.
Ед узяв бутерброд і почав їсти. Він нервово жував, поглядаючи на сина. Пітер тихо сидів оддалік, дивлячись перед собою. Його вродливе гладеньке обличчя було абсолютно незворушним.
— Усе гаразд? — запитав Ед.
— Так.
— Ти не змерз?
— Ні.
— Дивись, щоб ти не застудився.
Перед ними пробігла білка, поспішаючи до платана. Ед кинув їй шматочок бутерброда. Спочатку білка злякано кинулась убік, а потім повільно повернулася. Вона насварилася на них, ставши на задні лапи й розмахуючи своїм чудовим сірим хвостиком.
— Ти тільки поглянь на неї! — розсміявся Ед. — Бачив колись білку?
— Не думаю.
— Приємно час від часу повертатися на Терру. Побачити щось із давніх речей. Втім, вони поступово відходять.
— Відходять?
— Зникають. Знищуються. Терра завжди змінюється. — Ед махнув рукою у бік схилу. — Це теж колись зникне. Дерева вирубають, тоді розрівняють схил. А одного дня вони зріжуть весь хребет і вивезуть його. Використають, щоб заповнити якісь ями біля узбережжя.
— Це поза межами моєї програми, — відповів Пітер.
— Тобто?
— Я не отримую матеріалів такого типу. Гадаю, лікар Біш говорив тобі. Я працюю з біохімією.
— Знаю, — пробурмотів Ед. — Скажи, як ти в біса взагалі вплутався в цю історію з біохімією?
— Тести показали, що я маю до цього здібності.
— А тобі подобається те, що ти робиш?
— Дивне питання. Звичайно, мені подобається те, що я роблю. Це робота, для якої я годжуся.
— А мені здається дуже дивним починати вчити дев’ятирічного хлопця чомусь такому.
— Чому?
— Боже мій, Піте. Коли мені було дев’ять, я вештався містом. Іноді в школі, переважно поза нею, блукав скрізь. Грався. Читав. Постійно прокрадався на станції запуску ракет. — Він задумався. — Робив усякі такі речі. Коли мені було шістнадцять, я рвонув на Марс. Побув там якийсь час, попрацював офіціантом. Потім полетів на Ґанімед. Ґанімед був перенаселений, там не було чого робити. Звідти я вирушив на Проксу, починав із самих низів на великому фрахтувальнику.
— І ти залишився на Проксимі?
— Звичайно. Я знайшов, що хотів. Там добре. Тепер ми починаємо колонізовувати Сиріус. — Ед гордо випнув груди. — У мене є точка в системі Сиріуса, невелика фірма з продажу й обслуговування.
— Сиріус розташований за вісім цілих і вісім десятих світлового року від Сонячної системи.
— Так, це далеко, сім тижнів лету звідси. Дорогою добряче трясе, метеоритні хмари. Завжди дуже непросто.
— Уявляю.
— Знаєш, я тут дещо надумав. — Ед повернувся до сина, його обличчя було сповнене надії й ентузіазму. — Я добре все обміркував. Мені хотілося б полетіти туди, на Сиріус, це непогане місце для життя. Я сам розробив план, спеціальний дизайн, що відповідатиме особливостям системи.
Пітер кивнув.
— Піте...
— Так?
— Що скажеш, може, й тобі це цікаво? Гайнути на Сиріус, подивитися. Це хороше місце. Чотири чисті планети, незаймані. Милі й милі неосяжних просторів, скелі й гори, океани. І нікого поруч. Лише кілька родин колоністів, трохи будівель. Широчезні пласкі рівнини.
— Що ти маєш на увазі під «цікаво»?
— Полетіти туди. — Обличчя Еда стало блідим, його губи нервово посмикувалися. — Я думав, може, ти захочеш полетіти разом зі мною і побачити, як воно там. Це дуже схоже на Проксу, якою вона була двадцять п’ять років тому. Там добре і чисто, жодних міст.
Пітер посміхнувся.
— Чому ти посміхаєшся?
— Просто так. — Пітер раптово підвівся. — Якщо ми збираємося йти до станції пішки, то краще вирушати зараз. Тобі так не здається? Вже сутеніє.
— Звичайно. — Ед звівся на ноги. — Звичайно, але...
— Коли ти знову повернешся до Сонячної системи?
— Повернуся? — Ед рушив услід за сином, Пітер видирався схилом у бік дороги. — Не поспішай так, будь ласка.
Пітер сповільнив крок, й Ед його наздогнав.
— Я не знаю, коли повернуся. Я не дуже часто прилітаю. Відколи ми з Джен розлучилися, ніхто мене тут не чекає. Насправді, цього разу я прилетів, щоб...
— Сюди, — Пітер почав спускатися дорогою вниз.
Ед поквапився за ним, затягуючи краватку, натягуючи піджак й намагаючись віддихатися.
— Пітере, то що скажеш? Хочеш гайнути зі мною на Сиріус? Подивитися, що там і як. Там чудове місце. Ми могли б працювати разом, удвох. Якщо ти захочеш, звичайно.
— Але в мене вже є робота.
— Ота бісова хімія?
Пітер знову посміхнувся.
Ед насупився, його обличчя почервоніло.
— Чому ти посміхаєшся? — запитав він, але син не відповів. — У чому річ? Я сказав щось смішне?
— Нічого, — відказав Пітер. — Не треба так перейматися. На нас чекає довгий спуск. — Він наддав ходи, його пружне тіло погойдувалося в такт з кожним довгим рівним кроком. — Вже сутеніє, треба поквапитися.
Лікар Біш поглянув на годинник, відкотивши рукав свого піджака в тоненьку смужку.
— Я радий, що ти повернувся.
— Він відіслав автівку геть, — пояснив Пітер. — І нам довелося спускатися зі схилу пішки.
На вулиці було темно. Уздовж рядів будівель і лабораторій на станції почали загоратися автоматичні ліхтарі.
Лікар Біш підвівся з-за столу.
— Підпиши це, Пітере. Там, унизу.
Пітер підписав.
— А що це?
— Це документальне підтвердження того, що ти бачився з ним, як цього вимагає закон. Ми жодним чином не намагалися тобі в цьому перешкоджати.
Пітер віддав лікареві папірець, і Біш поклав його в теку до інших. Хлопчик рушив до дверей кабінету.
— Я піду до їдальні вечеряти.
— Ти ще не їв?
— Ні.
Лікар Біш склав на грудях руки, вивчаючи хлопчика.
— Отже, — запитав він, — що ти про нього думаєш? Ти вперше побачив батька. Для тебе це мало бути дивно. Ти так довго був поряд з нами, протягом усього навчання й роботи.
— Це було... Незвично.
— Які твої враження? Чи зауважив ти щось особливе?
— Він був дуже емоційним. У всьому, що він говорив, відчувалося виразне суб’єктивне забарвлення. Якесь стійке поведінкове викривлення.
— Щось іще?
Пітер завагався, затримавшись біля дверей. Він посміхнувся.
— Так, іще одна річ.
— Яка саме?
— Я помітив... — Пітер розсміявся. — Я відчував його дуже виразний запах. Постійний гострий запах, весь час, що я був з ним.
— Боюся, вони всі такі, — відказав лікар Біш. — Це шкірні залози, що виводять з крові відпрацьовані речовини. Ти звикнеш до цього запаху, коли пробудеш з ними достатньо довго.
— А я обов’язково маю бути серед них?
— Це представники твого виду. Як ще ти зможеш працювати з ними? Це було метою усього твого навчання. Коли ми навчимо тебе всього, що можемо, тоді ти...
— Він мені дещо нагадав, цей ядучий запах. Доки був з ним, я повсякчас звертав на це увагу.
— Ти можеш визначити, що це було?
Пітер замислився. Він думав досить довго, глибоко сконцентрувавшись. Його маленьке личко напружилося. Склавши руки, лікар Біш терпляче чекав за столом. Автоматична система опалення перемкнулася на нічний режим, підігріваючи кімнату м’яким теплим сяйвом, що розлилося довкола них.
— Так, я знаю! — раптом вигукнув Пітер.
— То що це?
— Тварини в біологічній лабораторії. Той самий запах, запах піддослідних тварин.
Вони перезирнулися, робот-лікар і перспективний хлопчик, і обоє посміхнулися потаємною, зрозумілою лише їм двом посмішкою. Посмішкою повного порозуміння.
— Гадаю, я розумію, про що ти, — сказав лікар Біш. — Гадаю, я дуже добре розумію, про що ти.