Повне зібрання короткої прози. Том 2

Про засохлі яблука

У вікно щось стукало, вдаряючись об шибку знову і знову. Принесене вітром. Стукало тихо, але наполегливо.

Сидячи на дивані, Лорі вдавала, ніби не чує. Вона перегорнула сторінку й міцніше стиснула книжку. Стукіт повторився, гучніший і настирливіший, його неможливо було ігнорувати.

— Чорт! — пирхнула Лорі, відкинувши книжку на кавовий столик і кваплячись до вікна. Вона вхопилася за важкі бронзові ручки й потягнула раму.

Якусь мить вікно опиралося, а тоді з обуреним стогоном неохоче піднялося. До кімнати увірвалося холодне осіннє повітря разом з маленьким листком, який уже не стукав, а закружляв довкола шиї жінки й опустився додолу.

Лорі підняла його. Він був висохлим і коричневим. Жінка сховала його до кишені джинсів, її серце калатало. Листочок різався і пощипував стегно — маленьке тверде вістря, що поколювало гладеньку шкіру й змушувало Лорі тремтіти від хвилювання. Вона постояла хвильку біля відчиненого вікна, вдихаючи повітря. У ньому відчувалася присутність дерев і каміння, масивних валунів і віддалених місцин. Настав час — час знову йти. Вона доторкнулася до листочка. Її хотіли.

Лорі хутко перейшла з великої вітальні через залу до їдальні, але там було порожньо. З кухні долинув сміх. Лорі відчинила двері.

— Стіве?

Її чоловік сидів зі своїм батьком за кухонним столом, курячи сигари й попиваючи паруючу чорну каву.

— Чого тобі? — запитав Стів, похмуро дивлячись на молоду дружину. — Ми з Едом працюємо.

— Я... Я хотіла дещо попросити.

Двоє чоловіків вирячилися на неї. Стівен, шатен з очима, сповненими впертої погорди чоловіків Нової Англії, і його батько, мовчазний і відсторонений у її присутності. Ед Петтерсон заледве її помітив. Розвернутий до неї своєю широкою спиною, він шарудів в’язкою рахунків за корми.

— Чого тобі? — повторив нетерпляче Стів. — Щось трапилося? Це не може почекати?

— Мені треба вийти, — випалила Лорі.

— Куди?

— Надвір, — на неї накотилася тривога. — Це востаннє, обіцяю. Більше я не ходитиму. Гаразд? — вона спробувала усміхнутися, але її серце калатало надто сильно. — Будь ласка, дозволь мені, Стіве.

— Куди вона зібралася? — буркнув Ед.

Стів з роздратуванням зітхнув.

— На схили. Там якесь занедбане місце.

Сірі очі Еда зблиснули.

— Занедбана ферма?

— Так. Ти про неї знаєш?

— Стара ферма Ріклі. Ріклі виїхав багато років тому. Так нічого й не зміг виростити, там це неможливо. Суцільні валуни, поганий ґрунт, купа глини й каміння. Зараз там усе позаростало і порозвалювалося.

— А що то була за ферма?

— Фруктовий сад. Так ніколи нічого й не вродило, миршаві старі дерева. Марна справа.

Стів подивився на кишеньковий годинник.

— Ти встигнеш зготувати вечерю?

— Так! — Лорі попрямувала до дверей. — Тож я можу йти? Обличчя Стіва скривилося, він вагався. Лорі нетерпляче чекала, заледве дихаючи. Вона так і не звикла до чоловіків Вермонту з їхніми повільними, розважливими манерами. Люди Бостона були геть інші, і їй ближчими були радше студентська молодь, танці, розмови і пізні посиденьки.

— Чому ти туди ходиш? — невдоволено пробурчав Стів.

— Не питай, Стіве, просто відпусти мене. Це востаннє. — Вона корчилася від муки, її кулачки стиснулися. — Будь ласка!

Стів виглянув у вікно. У кронах дерев кружляв холодний осінній вітер.

— Гаразд. Але збирається на сніг. Я не розумію, чому ти хочеш...

Лорі побігла до шафи за пальтом.

— Я повернуся зготувати вечерю! — радісно вигукнула вона і поквапилася на ґанок, застібаючи пальто. Її серце тріпотіло, щоки рум’янилися від хвилювання Вона зачинила за собою двері, у її венах пульсувала кров.

Миттю на неї налетів холодний вітер, куйовдячи волосся, шарпаючи за одяг. Вона глибоко вдихнула й рушила сходами вниз.

Лорі швидко вийшла на поле, прямуючи до блідих силуетів пагорбів по той бік. Не було чути жодних інших звуків, окрім вітру. Вона поплескала по кишені, сухий листочок тріснув і голодно увіп’явся в неї.

— Я йду, — прошепотіла вона, зачудована і трохи налякана. — Я вже йду.

Жінка піднімалася все вище. Вона пройшла крізь глибоку розколину між двома кряжами скелястих пагорбів, де зусібіч стирчало масивне коріння старезних пнів. Далі — звивистим покрученим руслом висохлого потічка.

Скоро її почала огортати імла. Вона зупинилася на вершині кряжа, відсапуючись і озираючись на шлях, яким прийшла.

Листям прошурхотіли кілька дощових крапель, у великих мертвих деревах на кряжі знову зашумів вітер. Лорі розвернулася й рушила далі, пригнувши голову й заховавши руки в кишені пальта.

Вона вийшла на поросле бур’яном і всохлою травою кам’янисте поле, і скоро опинилася біля поламаних і зогнилих залишків огорожі. Лорі переступила через них і обійшла завалений колодязь, напівзасипаний камінням і землею.

Її серце билося швидко, тріпочучи від нервового збудження. Вона майже дійшла. Жінка оминула руїни будинку — зігнуті балки й розбите скло, кілька потрощених меблів неподалік.

Стару затверділу потріскану автомобільну покришку. Якісь мокрі килими, складені купою на поіржавілому, вигнутому каркасі ліжка.

І ось нарешті він — просто попереду.

Уздовж межі поля ріс гай старезних дерев. Дерева були мертві, всохлі й зів’ялі, як тонкі, безлисті, почорнілі стебла проти неба. Поламані, загрузлі в твердому ґрунті гілки. Ряди й ряди мертвих дерев, частина з яких погнулися й похилилися, вирвані з кам’янистого ґрунту невгамовним вітром.

Лорі перейшла через поле до дерев, її легені болісно стискалися. Вітер невпинно її шарпав, шмагаючи смердючою імлою по ніздрях і обличчю. Гладенька шкіра змокла й виблискувала вологою. Лорі закашлялася й поквапилася далі, переступаючи через каміння й земляні брили, тремтячи від страху й передчуття зустрічі.

Вона обійшла гай півколом, майже до краю кряжа, і обережно ступила на каміння, що осипалося під її ногами. А тоді...

Вона зупинилася, застигла. Її груди здіймалися й опадали, намагаючись не переставати дихати.

— Я прийшла, — прошепотіла вона.

Лорі довго дивилася на старе й сухе яблуневе дерево, вона просто не могла відвести від нього очей. Старезне дерево зачаровувало її і відлякувало. Воно єдине тут було живим, єдиним досі живим у всьому гаю. Усі інші були мертвими, всохлими, вони вже програли свою боротьбу. Але це дерево ще хапалося за життя.

Воно було твердим і голим. Досі трималися лише кілька темних листочків — і кілька висохлих яблук, зморщених, загартованих вітром і туманом. Вони висіли тут, на гілках, забуті й покинуті. Довкола були лише потріскана гола земля, каміння й зогнилі купи опалого листя.

— Я прийшла, — повторила Лорі. Вона витягла листочок з кишені й обережно простягнула перед собою. — Він постукав у вікно. Я зрозуміла, коли почула його. — Вона пустотливо усміхнулася, червоні губи вигнулися. — Він стукав і стукав, намагаючись потрапити всередину. Я не зважала. Це було так... Так настирливо. Він мене дратував.

Дерево зловісно загойдалося. Його покручені гілки терлися одна об одну. Щось у цьому звукові змусило Лорі відсахнутися. Її охопив жах, і вона позадкувала вздовж кряжа, знетямлено відступаючи від дерева.

— Ні, — прошепотіла вона. — Будь ласка!

Вітер стих, дерево застигло. Лорі довго і пильно спостерігала за ним.

Спадала ніч. Небо швидко темніло, на неї налетів порив холодного вітру, мало її не розвернувши. Вона тремтіла і опиралася його силі, глибше кутаючись у пальто. Далеко внизу в тінях тануло дно долини, розчинялося у велетенській хмарі ночі.

У сутінковому тумані дерево виглядало суворим і загрозливим, ще зловіснішим, ніж зазвичай. Кілька листочків зірвалися з нього, відлітаючи й кружляючи на вітрі. Один пролетів повз неї, і вона спробувала його упіймати. Листочок втік, відтанцьовуючи назад до дерева. Лорі була кинулася за ним, а тоді, захекана, зупинилась і розсміялася.

— Ні, — сказала вона твердо, вперши руки в боки. — Я не підійду.

Запала тиша. Раптом купи зогнилого листя злетіли розлюченим колом довкола дерева і знову заспокоїлися, впавши додолу.

— Ні, — повторила Лорі. — Я не боюся тебе. Ти не можеш заподіяти мені шкоди. — Але її серце гупало від страху. Вона знову відступила.

Дерево стояло нерухомо. Його покручені гілки завмерли.

До Лорі повернулася хоробрість.

— Я сьогодні тут востаннє, — промовила вона. — Стів каже, що я більше не можу приходити. Йому це не подобається.

Вона чекала, але дерево не відповідало.

— Вони двоє сидять на кухні, курять сигари і п’ють каву. Обговорюють рахунки за корми. — Вона скривилася. — Це єдине, чим вони займаються: додають і віднімають, цифри, цифри, прибутки, витрати. Державний податок, амортизація обладнання.

Дерево не ворушилося.

Лорі здригнулася. Впало ще кілька крапель, великих і крижаних, і стекли їй по щоках, за шию під важке пальто.

Вона підійшла ближче до дерева.

— Я не повернуся. Я більше тебе не побачу. Це востаннє. Я хотіла сказати тобі...

Дерево сіпнулося, його гілки раптом ожили, і Лорі відчула, як щось тверде й тонке врізалося в її плече. Щось схопило її за стан, тягнучи вперед.

Вона відчайдушно опиралася, намагаючись вивільнитися.

Раптом дерево її відпустило. Лорі подалася назад, сміючись і тремтячи від страху.

— Ні! — видихнула вона. — Тобі мене не отримати! — вона поквапилася до краю кряжа. — Ти ніколи мене більше не дістанеш. Зрозумів? І я не боюся тебе!

Вона стояла, вичікувала і дивилася, тремтячи від холоду й страху, а потім зненацька розвернулася й кинулася навтьоки схилом кряжа, послизаючись і заточуючись на камінні, що осипалося під ногами. Її охопив сліпий жах. Вона все бігла вниз крутим схилом, хапаючись за коріння і траву, аж тут щось прокотилося повз її черевик. Щось маленьке і тверде. Вона нахилилася й підібрала його.

Це було маленьке зів’яле яблуко.

Лорі озирнулася на дерево на схилі. Воно майже загубилося в пелені туману й випиналося проти чорного неба твердою нерухомою колоною.

Лорі поклала яблуко до кишені пальта і рушила далі схилом униз. Опинившись на дні долини, вона дістала яблуко з кишені.

Вже була пізня година, її зсередини точив сильний голод. Лорі зразу згадала про вечерю, теплу кухню, білу скатертину, паруюче тушковане м’ясо і бісквіт.

Дорогою вона помалу гризла яблуко.

Скинувши із себе ковдру, Лорі підвелася і всілася на ліжку. В будинку було темно і тихо, здалеку невиразно долинали звичні нічні звуки. Було вже за північ. Повернувшись на бік, біля неї тихо спав Стівен.

Що її розбудило? Лорі струснула головою, відкидаючи з очей темне волосся. Що...

У неї всередині вибухнув спазм болю. Лорі охнула і приклала руку до живота. Вона тихо терпіла, стиснувши щелепи й похитуючись туди-сюди.

Біль минув, і Лорі знову вляглася, гукнувши тихим, тонким голосом.

— Стіве.

Стів заворушився й перевернувся, бурмочучи щось крізь сон. Біль повернувся, цього разу сильніший. Лорі скорчилася, звиваючись у муках, біль врізався у неї, розриваючи живіт. Вона пронизливо закричала від страждання і страху.

Стів підвівся.

— Боже мій, — він протер очі й увімкнув світильник. — Що в біса...

Лорі лежала на боці, задихаючись і стогнучи, з виряченими очима, її стулені кулаки втиснулися в живіт. Біль корчив і палив її, поглинав, вгризався у неї.

— Лорі! — прорипів Стів. — Що з тобою?

Вона кричала, знову і знову, крик відлунював будинком.

Лорі скотилася з ліжка на підлогу, її тіло корчилося й посмикувалося, обличчя було не впізнати.

До кімнати поспіхом забіг Ед, загортаючись у халат.

— Що відбувається?

Двоє чоловіків безпорадно спостерігали за жінкою на підлозі.

— Боже мій, — сказав Ед і заплющив очі.

День був холодним і похмурим. Сніг тихо сипав на вулиці й будинки, на червоний цегляний корпус окружної лікарні. Лікар Блер повільно пройшов усіяною гравієм стежкою до свого «форда». Він сів усередину й увімкнув запалення. Двигун ожив, лікар відпустив ручник.

— Я вам ще зателефоную, — сказав Блер. — Треба буде дещо уточнити.

— Розумію, — пробурмотів Стів. Він досі був розгубленим, з посірілим і опухлим від безсонної ночі обличчям.

— Я залишив вам заспокійливе, спробуйте трохи відпочити.

— Як думаєте, — раптом запитав Стів, — якби ми зателефонували раніше...

— Ні, — Блер подивився на нього співчутливо. — Не думаю. У таких випадках шансів небагато, не після розриву.

— То це все ж був апендицит?

Блер кивнув.

— Так.

— Якби ж ми не жили так до дідька далеко, — сказав гірко Стів. — Застрягли на периферії. Ні лікарні, геть нічого, за багато миль від найближчого міста. І ми спочатку не зрозуміли...

— Що ж, тепер нічого не вдієш. — «форд» потроху рушив з місця, але раптом лікар знову пригальмував. — І ще одне.

— Що? — запитав похмуро Стів.

Блер завагався.

— Розтин... Це така невдячна справа. Думаю, в цьому разі він буде зайвим. Я впевнений у своєму діагнозі, але хотів запитати...

— Кажіть.

— Чи не могла дівчина щось проковтнути? Може, щось потрапило всередину? Може, голка. Вона шила? Шпильки, монети, щось таке? Насіння? Може, їла кавун? Іноді апендикс...

— Ні, — Стів утомлено похитав головою. — Думаю, що ні.

— Просто подумалося, — сказав наостанок Блер і поволі виїхав на вузьку обсаджену деревами вулицю, залишаючи по собі два темні жолоби, дві суцільні лінії на залежалому блискучому снігу.

Настала весна, тепла й сонячна. Земля знову стала чорною і плодючою. Яскраво світило сонце — гаряча біла куля, сповнена сили.

— Зупини тут, — кинув Стів.

Ед Петтерсон пригальмував на узбіччі й заглушив двигун. Двоє чоловіків сиділи мовчки, в тиші.

У кінці вулиці гралися діти. Газоном по мокрій траві ходив старшокласник, штовхаючи перед собою електрокосарку. Вулицю затіняли велетенські дерева, що росли обабіч.

— Красиво, — сказав Ед.

Стів мовчки кивнув. Похмурий, він спостерігав, як поруч пройшла молода дівчина з господарською сумкою в руках. Дівчина піднялася сходами й зникла в старомодному жовтому будинку.

Стів прочинив двері машини.

— Пішли. Давай вже це зробимо.

Ед підхопив оберемок квітів із заднього сидіння й поклав синові на коліна.

— Їх маєш нести ти, це твоя ноша.

— Добре, — Стів згріб квіти й ступив на тротуар.

Двоє чоловіків йшли вулицею разом, мовчазні й задумливі.

— Минуло вже сім чи й вісім місяців, — раптом сказав Стів.

— Щонайменше, — Ед закурив сигару, видихаючи дорогою хмарки сірого диму. — Може, трохи більше.

— Мені не слід було її сюди привозити, вона все життя прожила в місті. Село було їй чуже.

— Це все одно сталося б.

— Якби ж ми жили ближче до лікарні...

— Блер же сказав, що це нічого б не змінило. Навіть якби ми одразу його покликали замість чекати до ранку, — вони дійшли до рогу й звернули. — І, як ти знаєш...

— Пусте, — урвав його Стів, раптово напружившись.

Звуки дитячої метушні залишилися позаду, будинків ставало все менше, їхні кроки відлунювали від бруківки.

— Ми майже на місці, — сказав Стів.

Вони вийшли на узвишшя, де починалося маленьке поле, обгороджене масивним латунним парканом. Зелене, охайне і рівне. З акуратними рядками плит з білого мармуру.

— От і прийшли, — важко видихнув Стів.

— Вони добре його доглядають.

— Ми зможемо зайти з цього боку?

— Спробуємо. — Ед рушив уздовж латунної огорожі, шукаючи ворота.

Зненацька Стів скрикнув і зупинився. Він витріщався на щось у полі, його обличчя зблідло. — Глянь!

— Що там? — Ед зняв окуляри й пригледівся. — На що ти дивишся?

— Я був правий, — голос Стіва був низьким і приглушеним. — Коли ми приходили минулого разу, мені здавалося, що тут є щось дивне. Я бачив... Ти теж це бачиш?

— Не впевнений. Я бачу дерево, якщо ти про це.

У центрі охайного зеленого поля гордо здіймалася маленька яблуня. Її яскраве листя виблискувало у теплому сонячному промінні. Молоде дерево було сильним, здоровим і впевнено гойдалося під вітром, його гнучкий стовбур уже був вологим від весняної живиці.

— Вони червоні, — промовив м’яко Стів. — Вони вже червоні. Як у біса вони могли почервоніти? Ще тільки квітень. Як вони так швидко почервоніли?

— Не знаю, — відповів батько. — Я нічого не тямлю в яблуках. — Холод продер його по спині, але Едові завжди було незатишно на цвинтарях. — Мабуть, нам варто йти звідси.

— Її щоки були такі ж червоні, — тихо сказав Стів. — Коли вона була забігана. Пам’ятаєш?

Двоє чоловіків стривожено дивилися на яблуньку. Її блискучі червоні плоди виблискували під весняним сонцем, вітер ніжно погойдував гілки.

— Звісно, я пам’ятаю, — відповів похмуро Ед. — Ходімо. — Він рішуче взяв сина під руку, забувши про оберемок квітів. — Ходімо, Стіве. Йдемо звідси.