Повне зібрання короткої прози. Том 2

Бригада налаштування

Був ясний ранок. Сонячні промені падали на вологі газони і тротуари, відбивалися від лискучих поверхонь припаркованих авто. Службовець з похмурим виглядом квапливо крокував, гортаючи на ходу сторінки своєї інструкції. Ось він на мить зупинився перед невеликим будинком, вкритим зеленим тиньком, і, звернувши на стежку, подався до заднього двору.

Повернувшись спиною до світу, у буді спав пес. З буди виглядав лише його масивний хвіст.

— Заради Бога! — вигукнув Службовець, вперши руки в боки. Він гучно постукав механічним олівцем по своїй теці. — Гей, ти там, прокидайся вже.

Пес стрепенувся, пововтузився і поволі, головою вперед, виліз. Він кліпнув, засліплений сонячним промінням, і позіхнув.

— О, це ти. Хіба вже пора? — він позіхнув ще раз.

— Важливі справи. — Службовець завченим рухом відшукав потрібний параграф у своєму графіку черговості завдань. — Вони сьогодні налаштовують Сектор Т137, почнуть рівно о дев’ятій. — Він поглянув на кишеньковий годинник. — Мають внести всі зміни протягом трьох годин і закінчити до полудня.

— Сектор Т137? Це ж поруч.

Тонкі губи Службовця презирливо скривилися.

— Саме так. Ти виявляєш непересічну проникливість, мій темношерстий друже. Може, ще й просвітиш мене, чому я тут?

— Бо Т137 частково захоплює нашу ділянку.

— Саме так. Це також зачепить об’єкти з нашого Сектору. Наше завдання — переконатися, що вони будуть на своїх місцях, коли почнеться налаштування. — Службовець зиркнув на невеликий, тинькований зеленим, будинок.

— Конкретно ти маєш проконтролювати чоловіка, що живе у цьому домі. Він працює на компанію, розміщену в Секторі Т137. Дуже важливо, щоб він до дев’ятої години був на роботі.

Пес уважно роздивлявся будинок. Жалюзі вже відчинили, на кухні горіло світло. Крізь сітчасті фіранки було видно, як біля столу рухаються тьмяні постаті. Чоловік і жінка. Вони пили каву.

— Оце вони і є, — пробурмотів пес. — То, кажеш, це той чоловік? Сподіваюсь, з ним не трапиться нічого лихого?

— Звичайно ні. Але він мусить якнайраніше дістатися до роботи. Зазвичай він не виходить з дому раніше дев’ятої, але сьогодні мусить вийти о пів на дев’яту. Він має бути у Секторі Т137, перш ніж почнеться процес, бо не потрапить під зміну й не синхронізується з новими налаштуваннями.

Пес зітхнув.

— Тобто мені доведеться кидати клич.

— Саме так. — Службовець знову звірився із своїм графіком. — Ти повинен кинути клич рівно о чверть на дев’яту. Розумієш? О чверть на дев’яту. Не пізніше.

— І що це буде за клич?

Службовець знову розгорнув інструкцію і почав звірятися зі стовпчиками кодів.

— Клич запустить сценарій «Друг з автівкою», що довезе його до роботи. — Він згорнув теку і очікувально схрестив на грудях руки. — Так він прибуде на годину раніше, а сьогодні це необхідно.

— Необхідно, — пробурмотів пес і знову влігся у своїй буді, заплющивши очі. — Необхідно...

— Не спи! Тут дуже важливий час. Якщо клич пролунає зарано чи запізно...

Пес сонливо кивнув.

— Я знаю, впораюсь. Я завжди впоруюсь.

Ед Флетчер долив собі в каву вершків, зітхнув і відкинувся на спинку стільця. Позаду м’яко шипіла пічка, наповнюючи кухню теплими ароматами. На стелі світилася жовта лампочка.

— Ще булочку? — запитала Рут.

— Ні, я вже ситий, — Ед ковтнув кави. — Їж сама.

— Мені треба йти. — Рут звелася на ноги і підперезала халат. — Пора на роботу.

— Уже?

— Так-так, ледачий везунчику! Тобі аби тільки я весь час сиділа поруч. — Рут пішла до ванної, розпушуючи своє довге темне волосся. — Коли працюєш на уряд, доводиться рано приходити.

— Але ти ж і повертаєшся раніше, — зауважив Ед, розгортаючи розділ про спорт у свіжому випуску «Кронікл». — Ну гаразд, щасти тобі сьогодні. Щоб без одруків і двозначних жартів.

Вона зачинила двері до ванної і, знявши халат, почала вдягатися.

Ед позіхнув і глянув на годинник, що висів над раковиною. Ще купа часу, ще навіть не восьма. Він відсьорбнув кави і потер заросле підборіддя: треба поголитися. Він ліниво знизав плечима. Це забере хвилин десять.

Рут вискочила з ванної у нейлоновій комбінації і рушила до спальні.

— Запізнююсь, — сказала вона і похапцем почала натягати на себе блузку, спідницю, панчохи й білі туфлі. Потім, нахилившись, поцілувала Еда. — Бувай, коханий. Після роботи ще пройдуся по магазинах.

— Бувай, — Ед відклав газету й обійняв дружину за талію, любовно притиснувши до себе. — Гарно пахнеш. Не фліртуй там з босом.

Рут вибігла через парадні двері, цокаючи по сходинках підборами. Ед чув їхній стукіт аж до тротуару.

Вона пішла. У домі запанувала тиша. Він залишився сам.

Ед звівся на ноги, відсунув стілець, мляво поплівся до ванної і взявся за бритву. Восьма десять. Він умив обличчя, намастив кремом і почав голитися. Можна було не поспішати. Ще вдосталь часу.

Нервово облизуючи губи, Службовець дістав з кишені круглий годинник. У нього на лобі виступив піт. Восьма чотирнадцять, секундна стрілка невпинно рухалася по колу. Майже пора.

— Готуйся! — гаркнув Службовець, напружившись усім тілом. — Відлік десять секунд! Зараз!

Жодного звуку.

З вибалушеними від переляку очима Службовець побіг до буди. Звідти виднівся лише грубезний чорний хвіст: пес знову заснув.

— Зараз! — вереснув Службовець і щосили копнув кудлату собачу спину. — Заради Бога...

Пес стріпонувся і метушливо почав задкувати з конури.

— О Господи, — зніяковівши, він хутко метнувся до паркана і, ставши на задні лапи, широко розтулив пащеку: — Гав! Гав!

Подавши сигнал, Пес винувато подивився на Службовця.

— Дуже перепрошую, навіть не знаю, як...

Службовець прикипів поглядом до годинника. У животі йому млоїло. Стрілки показували восьму шістнадцять.

— Ти провалив завдання, — скрипучим голосом сказав Службовець. — Завалив справу! Ти — жалюгідна, поїдена блохами підстилка, дірява витирачка для ніг! Ти завалив усю справу!

Пес опустився на чотири лапи і стурбовано повернувся на місце.

— Кажеш, я все завалив? Тобто не треба було подавати сигнал?..

— Було вже запізно. — З крижаним виразом Службовець повільно сховав годинник. — Ти запізно кинув клич. «Друг з авто» не приїде, і тепер невідомо, що натомість відбудеться.

Боюся навіть уявити, який сценарій викликається о восьмій шістнадцять.

— Будемо сподіватися, що суб’єкт вчасно прибуде до Сектора Т137.

— Уже не прибуде, — заявив Службовець. — Він не встигне, бо ми облажалися. Ми все зіпсували!

Ед якраз змивав крем з обличчя, коли по мовчазному будинку луною прокотився собачий гавкіт.

— Чорт, — пробурмотів Ед. — Він же побудить усіх сусідів. — Прислухавшись, він витер обличчя. Може, то хтось прийшов?

Щось завібрувало, а потім...

Дзвоник вхідних дверей.

Ед вийшов із ванної. Хто б це міг бути? Може, Рут щось забула? Він накинув білу сорочку і відчинив вхідні двері.

На порозі стояв приємної зовнішності молодик з усміхненим обличчям, що виражало спокій і завзятість.

— Доброго ранку, сер, — він торкнувся свого капелюха. — Пробачте, що турбую вас так рано...

— Чого вам?

— Я представник федеральної компанії зі страхування життя і прийшов до вас, щоб розповісти про...

Ед захряснув двері.

— Нічого не хочу і дуже поспішаю. Мені треба йти на роботу.

— А ваша дружина сказала, що вас можна застати вдома лише в цей час. — Молодик підняв свій портфель і знову прочинив двері. — Вона спеціально просила мене прийти дуже рано. Зазвичай ми не працюємо о такій порі, але оскільки вона сама попросила, то я зробив відповідну помітку.

— Добре, — зітхнувши, Ед впустив молодика. — Поки я вдягатимуся, можете розповісти мені про ваші тарифи.

Молодий чоловік поклав портфель на диван, відкрив його й дістав стосик рекламних ілюстрованих папок з брошурами.

— З вашого дозволу, я хотів би познайомити вас з цими тарифами. Для вас і вашої родини дуже важливо...

Ед незчувся, як уже сидів на дивані і гортав проспекти. Зрештою він заплатив за страховий поліс на десять тисяч і випровадив молодика за двері. На годиннику було вже майже пів на десяту!

— Чорт! — він спізнився на роботу. Ед похапцем зав’язав краватку, підхопив плаща, вимкнув опалення і світло, поскладав тарілки до раковини і вибіг на ґанок.

Дорогою до автобусної зупинки він подумки лаявся. Звідки взявся той молодик зі страхової? Чому він приперся саме тоді, коли треба було виходити з дому?

Ед простогнав. Хто зна, що йому буде за спізнення, він потрапить до офісу не раніше десятої. Треба внутрішньо підготуватися до неприємностей. Шосте чуття йому підказувало, що покарання не уникнути, щось буде. Сьогодні був не той день, коли варто спізнюватися.

Якби ж тільки не прийшов той страхувальник!

Ед вийшов з автобуса за квартал від офісу і хутко подався тротуаром. Стрілки величезного годинника перед ювелірною крамницею Стайна добігали десятої.

Його серце стислося. Старий Даґлас неминуче влаштує йому скандал. Його уява вже малювала, як це виглядатиме. Старий пихтітиме й соптиме, розчервонівшись, розмахуватиме своїм товстезним пальцем. Місіс Еванз усміхатиметься, опустивши очі за друкарською машинкою. Посильний Джекі шкіритиметься. Ерл Гендрікз, Джо і Том, а ще темноока повногруда Мері зі своїми довгими віями. Усі вони увесь день з нього глузуватимуть.

Він дійшов до перехрестя і зупинився перед світлофором.

На протилежному боці вулиці височіла біла будівля — грандіозна споруда зі сталі й бетону, з балками і скляними вікнами.

То був його офісний центр. Ед скривився. А що як сказати, що він застряг у ліфті? Десь між другим і третім поверхом.

Загорівся зелений, на переході був лише Ед. Тільки він один, перейшовши вулицю, ступив на тротуар...

І зупинився, заціпенівши.

Сонце згасло. Ось щойно воно світило, а тепер його не було.

Ед рвучко поглянув угору. Там клубилися сірі хмари, масивні і безформні. І більше нічого. Загрозливий густий туман, у якому все коливалося й блякло. Ед аж похолов. Що тут відбувається?!

Він обережно рушив до будівлі, намацуючи кожен крок у густому тумані. Навкруги стояла тиша. Не було чути навіть автомобільних гудків. Ед очманіло роззирався довкола, намагаючись бодай щось розгледіти у пелені туману. Жодної людини.

Жодної машини. Жодного проблиску сонця. Порожнеча.

Над ним, як привид, нависав у тумані офісний центр. Він був невиразно сірим. Ед нерішуче простягнув руку...

Шматок стіни враз відпав, осипавшись дощем дрібних скалок, як пісочний. Ед тупо витріщився на каскад сірих уламків, що розсипалися навколо його ніг. У місці, де він торкнувся будівлі, з’явилась зазубрена порожнина — некрасива пощербина в бетоні.

Ошелешений, він дійшов до входу. Під його вагою сходи піддавалися, ноги провалювалися. Ед брів по піску, що розступався під його ногами — якійсь прогнилій субстанції, що не витримувала його ваги.

Він опинився у вестибюлі. Тут теж усе було невиразним і туманним. Горішні люстри виблискували слабким світлом, що заледве розсіював морок. Все довкола огортала якась потойбічна запона.

Йому на очі потрапив тютюновий кіоск. Продавець нерухомо схилився на прилавок із застряглою в роті зубочисткою і порожнім виразом на посірілому обличчі, що набуло якогось дивного бляклого відтінку.

— Гей, — видушив із себе Ед. — Що тут відбувається?

Він потягнувся до продавця і доторкнувся до сірої руки.

Пальці пройшли наскрізь.

— Господи, — видихнув Ед.

Рука продавця відвалилася, впала на підлогу і розсипалася дрібними уламками. Це були якісь жмутики сірого, схожого на порох, волокна. У Еда пішла обертом голова.

— Допоможіть! — щосили заволав він.

Жодної відповіді. Ед роззирнувся довкола. Неподалік були й інші люди: чоловік, що читав газету, і дві жінки, що чекали на ліфт.

Ед підійшов до чоловіка й доторкнувся до нього. Той повільно осунувся і розпався, обернувшись на купу сірого попелу. Порох. Дрібні часточки. Так само розсипалися від його дотику і дві жінки. Розкришилися, не промовивши і слова.

Ед знайшов сходи. Ухопившись за поручень, він став підніматися. Сходи під його ногою просідали, і він пришвидшився. Позаду залишався слід — на бетоні чітко виднілися відбитки його черевиків. На другому поверсі Еда обвіяли хмари сірого попелу.

Він кинув погляд на тихий коридор. Там гуляли хмари пилу і не було чути жодного звуку. Була лише темрява, непроглядна темрява.

Непевним кроком він піднявся на третій поверх. Дорогою його нога цілком провалилася крізь сходинку. На кілька тривожних секунд він завис над роззявленою дірою бездонної порожнечі.

Зрештою він видерся нагору й опинився перед своїм офісом:

АГЕНЦІЯ НЕРУХОМОСТІ ДАҐЛАС І БЛЕЙК

Від хмар попелу вестибюль був темний і похмурий. Горішні люстри судомно мерехтіли. Ед взявся за дверну ручку, але вона відламалася, залишившись у нього в руці. Він кинув її додолу і увіп’явся у двері нігтями. Скляна рама впала і розбилася на друзки. Ед розірвав двері й зайшов до офісу.

Місіс Еванз сиділа за друкарською машинкою, її пальці нерухомо лежали на клавішах. Вона не ворушилася і теж була сіра: волосся, шкіра, одяг — усе посіріло, стало безбарвним. Ед доторкнувся до неї. Його пальці безперешкодно пройшли крізь її плече, як крізь засушені пластівці.

Ед з відразою відсахнувся. Місіс Еванз навіть не ворухнулася.

Він рушив далі й наштовхнувся на стіл. Стіл осунувся і розсипався купою порохнявої пилюки. Біля кулера з водою стояв Ерл Гендрікз з чашкою в руці. Він теж перетворився на статую. Жодного руху, жодних ознак життя. Весь офіс був припорошений сірим пилом, застиглим і мертвим.

Ед опинився у коридорі. Розгублений, він труснув головою.

Що це все таке? Може, він божеволіє? Чи, може...

Тут пролунав якийсь звук.

Ед озирнувся, вдивляючись у сірий туман. До нього хутко наближалася якась постать. Чоловік. Чоловік у білому халаті, за ним — ще декілька. Усі були одягнуті в білі халати і маски.

Вони волочили за собою якесь складне обладнання.

— Вітаю... — здушено видихнув Ед.

Чоловіки зупинилися з роззявленими ротами і вибалушеними очима.

— Погляньте!

— Щось пішло не так!

— Один досі заряджений.

— Дістаньте розряджувач.

— Ми не можемо, доки...

Чоловіки оточили Еда півколом. Один із них тягнув довгий шланг із соплоподібною насадкою, інший котив ручний візок. Жваво залунали команди.

Ед здолав своє заціпеніння. Його пройняв жах, і він запанікував. Відбувалося щось страшне, йому слід чимшвидше забиратися звідси. Попередити людей, втекти.

Він розвернувся і побіг сходами назад. Вони обвалювалися під його ногами, половина прольоту провалилася. Він упав, занурившись в купу порохняви, звівся на ноги і рвонув далі на перший поверх.

У вестибюлі вирували хмари сірого попелу. Він наосліп продерся до вхідних дверей. Люди в білому наздоганяли його, тягнучи за собою обладнання і перегукуючись. Вони його переслідували.

Ед вискочив на тротуар. За його спиною будівля офісного центру захиталась і осунулась, один бік просів, клубочилися вихори попелу. Він помчав до рогу перехрестя, люди в білому майже його наздогнали. Його огорнула сіра хмара. Сліпо витягнувши руки перед собою, він рушив уперед і зрештою дістався протилежного боку вулиці.

Знову з’явилося сонце, Еда осяяло тепле проміння. Навколо сигналили машини. Знову працювали світлофори. Зусібіч метушилися і кудись квапилися люди в яскравому весняному вбрані: покупці, поліцейський у темно-синьому однострої, комівояжери з портфелями. Крамниці, вітрини, дорожні знаки. Шумні машини, що туди-сюди моталися вулицею...

А вгорі на знайомому блакитному небі сяяло сонце.

Важко дихаючи, Ед спинився і озирнувся назад. На протилежному боці вулиці височів офісний центр — такий, як і завжди, твердий і неушкоджений, весь зі сталі, бетону і скла.

Він відступив назад, наштовхнувшись на перехожого, що кудись поспішав.

— Гей, — буркнув чоловік, — обережніше.

— Пробачте, — Ед труснув головою, намагаючись оговтатися. З того місця, де він стояв, офісний центр виглядав, як і раніше: височенна масивна будівля велично здіймалася на протилежному боці вулиці.

Але ж ще хвилину тому...

Може, він і справді збожеволів? Він же щойно бачив, як ця будівля розсипалася на порох. І сама будівля, і люди, що там були. Усе розсипалося хмарами пилюги. А ті люди в білому, що переслідували його? Люди в білому, що вигукували команди й тягнули за собою візки з хитромудрим обладнанням?

Ед таки збожеволів. Немає іншого пояснення. Ослаблий, він розвернувся і почвалав тротуаром, майже фізично відчуваючи, як у його голові снують думки. Збентежений і наляканий, він брів, як у тумані, невідомо куди.

Службовця викликали до Адміністрації, найвищого керівництва, і наказали чекати у приймальні.

Він нервово походжав туди-сюди і, передбачаючи недобре, стискав пальці рук і крутив зап’ястками. Потім зняв окуляри і протер тремтливими руками лінзи.

Боже! За що на нього звалилися ці проблеми, ця біда? Але йому доведеться відповідати. Його обов’язком було простежити, щоб сигнальники отримали й чітко виконали свої інструкції, а той жалюгідний погризений блохами сигнальник знову заснув, тож відповідати тепер має він, Службовець.

Двері кабінету розчинилися.

— Ну добре, — почувся заклопотаний голос. То був голос втомленої, заваленої проблемами людини. Службовець затремтів і повільно переступив поріг кабінету. Піт стікав йому на потилицю і накрохмалений комір сорочки.

Старець поглянув на Службовця і відклав книгу убік. Він спокійно вивчав Службовця, а його вицвілі, колись блакитні очі, випромінювали доброзичливість і глибоку дідівську доброту, від якої Службовець затремтів ще дужче. Він дістав носовичка і витер з чола піт.

— Я так розумію, що у Секторі Т137 мав місце прикрий недогляд, — пробурмотів Старець. — Щось сталося з суб’єктом із прилеглої території.

— Саме так, — тихий голос Службовця був хрипким, — вкрай прикрий випадок.

— А що саме трапилося?

— Сьогодні вранці я робив усе відповідно до інструкцій. Матеріали по сектору Т137, звичайно, були пріоритетом. Я передав наказ Сигнальнику в моєму квадраті про те, що рівно о восьмій п’ятнадцять він має подати сигнал.

— Сигнальник усвідомлював важливість наказу?

— Так, сер, — Службовець на мить затнувся, — але...

— Але що?

Службовець нещасно завовтузився.

— Щойно я відвернувся, Сигнальник заліз до своєї буди і заснув. Я відволікся, пильнуючи час за годинником, і коли покликав його, не отримав відповіді.

— Ви покликали його рівно о восьмій п’ятнадцять?

— Так, сер! Рівно о восьмій п’ятнадцять. Але Сигнальник спав. Коли мені вдалося його розбудити, стрілки вже показували восьму шістнадцять. Він подав сигнал, але замість сценарію «Друг з авто» ми отримали «Представника страхової компанії». — Обличчя Службовця скривилось від огиди. — І цей представник страхової компанії протримав суб’єкта майже до дев’ятої тридцять. Через це він і спізнився на роботу замість того, щоб прийти рано.

Якусь мить Старець мовчав.

— Тож виходить, що коли почалося налаштування, суб’єкта не було у Секторі Т137.

— Не було. Він прибув туди близько десятої.

— Тобто саме в розпал налаштування. — Старець звівся на ноги і, тримаючи руки в кишенях, повільно заходив кабінетом з похмурим обличчям. Його довга мантія волочилася за ним по підлозі. — Це серйозна проблема. Під час налаштування Сектора всі залучені суб’єкти мають бути включені, бо інакше їхнє орієнтування залишиться неузгодженим. Коли цей суб’єкт прибув до Сектору Т137, процес тривав уже п’ятдесят хвилин. Він вештався Сектором, аж поки натрапив на одну з бригад налаштування.

— Вони схопили його?

— На жаль, їм цього не вдалося. Він утік із Сектора, вибравшись в заряджену зону.

— І що ж було далі?

Старець зупинився, його зморшкувате обличчя було похмурим. Він провів важкою рукою по своєму довгому сивому волоссю.

— Наразі невідомо, ми втратили з ним контакт. Звісно, ми скоро його знайдемо, але на цей час він поза нашим контролем.

— Що ви збираєтеся робити?

— Ми маємо його знайти, ізолювати й доправити сюди. Іншого рішення не існує.

— Сюди?!

— Його вже запізно розряджати. Доки ми його схопимо, він уже комусь розкаже. А стерти йому пам’ять — то лише ускладнити справу. Тут не вистачить стандартних методів, доведеться особисто розібратися із цією проблемою.

— Будемо сподіватися, що його швидко знайдуть, — сказав Службовець.

— Так і буде. Всі Спостерігачі в курсі. Всі Спостерігачі і всі Сигнальники. — Очі Старця грайливо зблиснули. — І навіть Службовці, хоча у нас є сумніви, що на них можна покладатися.

Службовець почервонів.

— Я страшенно радітиму, коли все це закінчиться, — пробурмотів Службовець.

Вицокуючи підборами туфель по сходинках, Рут збігла донизу і вискочила з будівлі на спекотне полудневе сонце. Вона запалила сигарету і чимдуж подалася тротуаром, її маленькі груди ритмічно здіймалися й опускалися, коли вона вдихала весняне повітря.

— Рут, — покликав Ед, з’явившись у неї за спиною.

— Еде! — вона розвернулася і з подиву аж розкрила рот. — Чому ти не на...

— Ходімо швидше, — Ед схопив її за руку і потяг за собою. — Не зупиняймося.

— Але ж...

— Я пізніше все поясню. — Едове обличчя було блідим і похмурим. — Відійдемо подалі, туди, де ми зможемо спокійно поговорити.

— Я саме збиралась пообідати в «Луї». Можемо там і поговорити. — Рут захекано намагалася встигнути за Едом. — Про що ти хотів поговорити? Що сталося? У тебе такий дивний вигляд. І чому ти не на роботі? Тебе... Тебе що, звільнили?

Вони перебігли на другий бік вулиці і зайшли до невеличкого кафе. Там товклася купа людей, була обідня перерва. Ед знайшов вільний столик подалі від входу, в самому кутку.

— Давай тут сядемо, — він швидко зайняв місце. — Згодиться.

Рут сіла на стільці поруч.

Ед замовив каву. Рут замовила салат, тости з лососевою намазкою, каву і персиковий пиріг. З насупленим, потемнілим лицем Ед спостерігав, як вона їсть.

— Будь ласка, розкажи, що сталося, — заблагала Рут.

— Ти справді хочеш знати?

— Звісно, хочу! — Рут занепокоєно поклала свою руку на його. — Я ж твоя дружина.

— Сьогодні дещо трапилося. Сьогодні вранці. Я запізнився на роботу, бо зайшов той клятий хлопець зі страхової і затримав мене. Я спізнився на пів години.

У Рут перехопило подих:

— Даґлас тебе звільнив!

— Ні, — Ед повільно рвав паперову серветку на дрібні клаптики, складаючи їх у напівпорожню склянку з водою. — Я страшенно хвилювався, вийшов з автобуса і побіг кварталом.

Але коли я ступив на тротуар перед офісним центром, то помітив, що там щось не так.

— І що ж ти помітив?

Ед розповів їй про все, що бачив, у деталях. Усе.

Щойно він замовк, Рут відкинулась на спинку стільця, її обличчя зблідло, а руки затремтіли.

— Тепер зрозуміло, — пробурмотіла вона. — Не дивно, що ти так розхвилювався. — Вона сьорбнула захололої кави, чашка дзенькнула об блюдце. — Це просто жахливо.

Ед зосереджено нахилився до дружини:

— Рут, як гадаєш, я божеволію?

Нафарбовані губи Рут скривилися.

— Я не знаю, що й сказати. Твоя історія дивна...

— Дивна — це не те слово. Мої руки проходили крізь їхні тіла, наче вони були з глини, з глини сухої, як порох. Постаті були з пороху. — Ед дістав сигарету з пачки Рут і закурив.

— Коли я вискочив звідти й озирнувся, офісний центр стояв на місці, немов нічого й не сталося. Як завжди.

— Ти злякався, що містер Даґлас висварить тебе, так?

— Так, страх і почуття провини. — Очі Еда зблиснули. — Здогадуюсь, про що ти думаєш: я спізнився і не наважувався глянути йому в обличчя, тож у мене стався якийсь захисний психотичний напад. Втеча від дійсності. — Він нервовим рухом загасив сигарету. — Рут, я досі тиняюся містом після того. Дві з половиною години. Звісно, мені страшно, я дуже боюся повертатися на роботу.

— Ти боїшся Даґласа?

— Та ні! Я боюся людей у білому! — Ед затремтів. — Боже! Та вони ж переслідували мене. З отими своїми клятими шлангами і різними апаратами.

Рут замовкла. Врешті вона глянула на чоловіка, і її очі заясніли.

— Еде, ти мусиш туди повернутися.

— Повернутися? Навіщо?

— Щоб дещо довести.

— Довести?

— Довести, що вже все гаразд. — Рут стиснула Едову руку. — Тобі доведеться це зробити, Еде. Ти мусиш повернутися і побачити все на власні очі. Переконатися, що нічого боятися.

— Чорт! Після всього, що я там надивився? Послухай-но, Рут, я бачив, як рвалася тканина реальності. Я бачив, що там, за завісою. Позаду у зі зворотного боку. Я бачив, що там насправді, і не маю бажання туди повертатись. Я не хочу знову бачити отих людей, зліплених з пороху. Нізащо!

Рут прикипіла до нього очима.

— Я піду з тобою, — сказала вона.

— Заради Бога...

— Заради тебе, заради твого здоров’я. Аби ти переконався, що нічого такого там немає. — Рут хутко звелася на ноги і накинула плащ. — Ходімо, Еде, я піду з тобою. В офіс агенції нерухомості «Даґлас і Блейк». Я навіть зайду з тобою до кабінету містера Даґласа.

Ед поволі підвівся, не зводячи з дружини допитливого погляду.

— Ти думаєш, що в мене було потьмарення розуму. З переляку. Що я не зміг поглянути в очі босові. — Його голос звучав приглушено й сумно. — Хіба ні?

Але Рут вже йшла до каси.

— Пішли, і ти сам переконаєшся. Там усе буде на місці, як і завжди.

— Гаразд, — погодився Ед і повільно пішов за дружиною. — Повернемось і побачимо, хто з нас правий.

Вони разом перетнули вулицю, Рут міцно тримала Еда за руку. Навпроти здіймався офісний центр — височезна будівля з бетону, сталі і скла.

— Бачиш? — запитала Рут. — Усе на місці.

Офіс і справді був там. Масивна непорушна тверда будівля височіла, сяяла у променях пообіднього сонця, що виблискувало на її вікнах. Ед і Рут ступили на бордюр. Ед внутрішньо напружився, немов заціпенів, а коли його нога торкнулася тротуара, він аж сіпнувся.

Але нічого не трапилося: вуличний шум не змовкав, автомобілі й перехожі поспішали у своїх справах, хлопець продавав газети. Тут змішалися звуки, запахи і шум полудневого міста.

Вгорі на чистому блакитному небі сяяло сонце.

— Бачиш? — сказала Рут. — Я була права.

Вони піднялися сходами й увійшли до вестибюля. За прилавком тютюнового кіоску стояв продавець зі складеними на грудях руками і слухав трансляцію бейсбольного матчу.

— Вітаю, містере Флетчер, — озвався він до Еда. Його обличчя пожвавилось добросердною усмішкою. — А що це за дама? Ваша дружина знає про неї?

Ед силувано захихотів. Вони підійшли до ліфта. Там уже стояло четверо чи п’ятеро бізнесменів. То були добре вдягнені чоловіки середнього віку, що нетерпляче чекали на ліфт.

— Привіт, Флетчере, — привітався один із них. — Де тебе носило цілий день? Даґлас вже просто казиться.

— Привіт, Ерле, — пробурмотів Ед і стиснув руку дружини. — Трохи прихворів.

Прибув ліфт, і всі зайшли досередини. Ліфт пішов угору.

— Вітання, Еде, — озвався ліфтер. — А хто ця гарненька дівчина? Чому б тобі нас і з нею не познайомити?

Ед механічно усміхнувся.

— Це моя дружина.

На третьому поверсі ліфт зупинився. Ед з Рут вийшли і попрямували до скляних дверей агенції нерухомості «Даґлас і Блейк».

Ед зупинився, задихаючись.

— Зажди, — він облизав пересохлі губи. — Я...

Рут спокійно чекала, доки Ед витре носовичком лоба і шию.

— Тепер гаразд?

— Так, — Ед рушив до скляних дверей і відчинив їх.

Місіс Еванз зиркнула на нього і припинила клацати на машинці.

— Еде Флетчер! Де це тебе носило?

— Був прихворів. Привіт, Томе.

Том відірвав погляд від своїх паперів.

— Привіт, Еде. Ти знаєш, що Даґлас вже хотів тебе скальпувати? Де ти був?

— Та знаю, — Ед стомлено глянув на Рут. — Якраз збираюся зайти до шефа і отримати що буде.

Рут стиснула його руку.

— Усе буде добре, я знаю. — На її червоних устах сяйнула білозуба усмішка. — Ну, я пішла, телефонуй якщо що.

— Гаразд. — Ед поцілував її в губи. — Дякую, кохана. Дуже дякую. Не розумію, що на мене найшло, думаю, вже все минулося.

— Не переймайся. До зустрічі! — Рут хутко вийшла з приймальні, причинивши за собою двері. Ед прислухався, як у коридорі, що вів до ліфта, цокотять її підбори.

— Гарненька дівчина, — сказав схвально Джекі.

— Так, — кивнув Ед і поправив краватку. Опанувавши себе, він підійшов до дверей внутрішнього офісу. Що ж, він мусить це витримати, Рут була права. Але буде нелегко все пояснити. Він вже уявляв собі Даґласа з почервонілим другим підборіддям, з перекошеним від гніву лицем, з його буйволячим ревом...

Ед раптом зупинився і завмер на порозі. У внутрішньому офісі щось змінилося.

По його спині поповзли мурахи, його охопив безпомічний жах, подих перехопило. Внутрішній офіс змінився. Ед трохи покрутив головою, роззираючись навсібіч: письмові столи, стільці, усіляке приладдя, шафки з шухлядами, картини.

Зміни. Вони були незначні, ледь помітні. Ед заплющив очі, а потім поволі розплющив. Його подих прискорився, пульс почастішав. Щось у приміщенні змінилося, жодних сумнівів.

— Що з тобою, Еде? — запитав Том. Усі співробітники відірвалися від своїх справ і з цікавістю на нього позирали.

Ед промовчав і мляво посунув кімнатою. Офіс зазнав пертурбації, це було одразу помітно. Розташування меблів змінилося. Нічого такого, що б відразу впадало у вічі, але він знав це достеменно.

Джо Кент привітав його трохи збентежено.

— Що це з тобою, Еде? Виглядаєш, немов мішком прибитий. Щось сталося?..

Ед уважно поглянув на Джо. Той виглядав не так, як завджи. Але що саме змінилося?

Його обличчя стало повнішим. І сорочка тепер на ньому смугаста. Раніше Джо не носив сорочок у блакитну смужку. Ед оглянув свій письмовий стіл. Там лежали різні папери і рахунки. Сам стіл пересунули праворуч, він став довшим. Це був уже не той стіл.

А картина на стіні? Тепер це була інша картина, геть інша картина. А дрібнички на картотечній шафці? Декотрі пощезали, але натомість з’явилися нові.

Він озирнувся крізь прочинені двері. Тільки тепер він це помітив. Волосся місіс Еванз було іншого кольору, трохи світліше.

Біля вікна сиділа Мері і підпилювала нігті. Вона стала повнішою і вищою. У неї на столі лежав гаманець, червоний плетений гаманець.

— А в тебе... У тебе завжди був цей гаманець?

Мері підвела очі.

— Що?

— Цей гаманець. У тебе завжди він був?

Мері розсміялася, акуратно поправила спідницю на повних стегнах і цнотливо опустила довгі вії.

— Тобто як, містере Флетчер? Що ви маєте на увазі?

Ед відвів погляд. Тепер він знав напевне, навіть якщо вона сама не знала. Її теж змінили, переробили: її гаманець, її одяг, її поставу, її всю. Ніхто з них цього не знав, лише він, один-єдиний. У нього запаморочилося в голові. Вони всі змінилися, стали іншими. Їх усіх перебудували, переінакшили. Дуже обережно, але безсумнівно.

От, наприклад, кошик для сміття. Раніше він був меншим, інакшим. Штори на вікнах зараз білі, а були — кольорові. І шпалери були з іншим візерунком. Лампи...

Безліч ледь помітних змін.

Ед пройшовся офісом до дверей кабінету Даґласа і постукав.

— Увійдіть, — почулося у відповідь.

Ед штовхнув двері. На нього нетерпляче позирав Нейтан Даґлас.

— Містере Даґлас... — почав було Ед, нерішуче заходячи до кабінету, але раптом умовк.

Даґлас теж змінився, став трохи іншим. У нього в кабінеті також відбулися зміни: килим на підлозі, штори на вікнах. Письмовий стіл, що раніше був з червоного дерева, тепер став дубовим. А сам Даґлас...

Даґлас помолодшав і схуд. Його волосся потемніло, шкіра втратила червонястий відтінок. Обличчя погладшало, позникали зморшки. Очі стали не карі, а зеленкуваті. Форма підборіддя теж змінилася. Це була вже інша людина. І все ж це був Даґлас, хоча й інакший. Інша версія!

— Що там? — нетерпляче запитав Даґлас. — А, це ви, Флетчере. Де ви зникли? Вас не було до самого обіду.

Ед мерщій позадкував до дверей, захряснув двері й прожогом кинувся через внутрішній офіс. Перелякані Том і місіс Еванз полишили свої справи. Ед промчав повз них і вхопився за ручку вхідних дверей.

— Гей! — гукнув йому Том. — Куди це ти?..

Охоплений жахом Ед уже біг коридором. Він мусив поквапитися, він це побачив. Часу було обмаль. Він підскочив до ліфта і натиснув кнопку.

Часу майже не залишалося.

Він розвернувся і сходами спустився на другий поверх. Страх усе сильніше стискав йому серце, його долю вирішували секунди.

Секунди!

А ось і телефон. Ед заскочив до телефонної будки і захряснув за собою двері. Нервовим рухом він вкинув монету у проріз і набрав номер. Треба попередити поліцію. Він приклав слухавку до вуха, його серце калатало.

Треба їх попередити. Зміни. Хтось маніпулює реальністю, змінює її. Він таки був правий. Оті чоловіки в білому, зі своїм обладнанням... Вони прочісували будівлю.

— Алло! — хрипко гукнув Ед, але відповіді не було. У трубці навіть не тріскотіло. Тиша.

Ед ошелешено вдивлявся у простір за дверима.

Потім знеможено поклав трубку на важіль.

Він більше не був на другому поверсі. Телефонна кабіна підіймалася догори, другий поверх залишився внизу, кабінка здіймалася все вище і швидше. Поверхи пролітали повз один за одним, безгучно і стрімко.

А потім телефонна будка, прискорюючись, пройшла крізь дах будівлі і вилетіла у простір, залитий яскравим сонячним світлом. Місто залишилося далеко внизу. Щомиті будівлі й вулиці дрібнішали на очах: крихітні цяточки міста закрили хмари.

Між ним і землею з’явилися хмари. Очманілий з переляку, Ед заплющив очі й відчайдушно вчепився за ручку дверей кабіни.

Тимчасом кабіна летіла все швидше і швидше. Земна поверхня виднілася далеко-далеко внизу.

Ед у паніці роззирався навсібіч. Куди?! Куди його несе?

Куди він врешті потрапить?

Він стояв, тримаючись за ручку дверей, і чекав.

Службовець коротко кивнув.

— Так, це він, все правильно. Наш проблемний суб’єкт.

Ед Флетчер роззирався навсібіч. Приміщення було настільки гігантським, що його кути зникали десь у неясних тінях.

Перед Едом стояв чоловік із записниками і бухгалтерськими книгами під пахвою й уважно розглядав його крізь окуляри у сталевій оправі. Чоловік був невисокий на зріст, з гострим поглядом, у сорочці з накрохмаленим комірцем, темно-синьому саржевому костюмі і жилетці з ланцюжком від кишенькового годинника. На ногах у нього були чорні, начищені до блиску черевики. Чоловік вочевидь нервував.

А позаду нього...

У здоровенному кріслі сучасного дизайну поважно сидів Старець. Він спокійно позирав на Флетчера своїми м’якими втомленими очима. Флетчера пронизав якийсь дивний трепет, але це був не страх, а радше своєрідне потрясіння, — глибоке відчуття благоговійного смирення, змішаного із захватом.

— Де я? Що це за місце? — тихо запитав Ед. У нього досі крутилася голова після швидкого підйому.

— Жодних запитань! — сердито урвав його коротун, постукавши олівцем по книгах. — Ти мусиш відповідати, а не ставити запитання.

Старець ворухнувся і жестом урвав його.

— Я говоритиму з суб’єктом наодинці, — пробурмотів він. Голос у старого був басовитий і з гуркотом відлунював по приміщенню. Хвиля благоговійного трепету знову охопила Еда.

— Наодинці? — коротун відступив, збираючи свої книги і записники. — Так, звичайно, — він кинув на Флетчера недоброзичливий погляд. — Я радий, що суб’єкт нарешті потрапив до наших рук. Стільки клопоту через якогось...

Він вийшов з приміщення, і двері за ним м’яко зачинилися. Ед залишився зі Старцем наодинці.

— Прошу, сідайте, — сказав Старець.

Ед побачив стілець і незграбно сів. Нервозним рухом він дістав пачку сигарет, а потім поклав назад до кишені.

— То в чому проблема? — запитав Старець.

— Я щойно збагнув.

— Збагнули що?

— Що я помер.

Старець стримано усміхнувся.

— Померли, кажете? Ні, ви ще живий. Ви... В гостях. Це непересічна подія, спричинена винятковими обставинами. — Він перехилився до Еда. — Пане Флетчер, ви самі накликали на себе цей клопіт.

— Так, — погодився Ед. — І я хотів би знати, куди я вляпався. Що зі мною сталося?

— Ну, це не ваша провина. Ви стали жертвою бюрократичної помилки. Сталася помилка, якої припустилися не ви, але вона вас стосується.

— Якої помилки? — Ед знеможено потер лоба. — Я... Я вскочив у якусь халепу. Я бачив наскрізь. Я побачив дещо таке, чого не повинен був бачити. Я побачив зворотний бік.

Старець кивнув.

— Саме так. Ви побачили те, що не призначалося для ваших очей, дещо відоме дуже небагатьом суб’єктам, і ще менше з них бачили це на власні очі.

— Яким ще суб’єктам?

— Це офіційний термін, не переймайтеся. Допущено помилку, і ми сподіваємося, що нам вдасться її виправити. Я розраховую, що...

— Люди, — перебив його Ед, — оберталися на купи сірого попелу, наче трупи. І не лише люди, все: сходи, стіни, підлога.

Усе було безбарвним і неживим.

— Річ у тім, що цей Сектор тимчасово розрядили, щоб бригада налаштування змогла увійти і внести зміни.

— Зміни, — Ед кивнув. — Саме так і було. Коли я згодом повернувся до офісу, все знову було живим, але інакшим. Все змінилося.

— Налаштування завершили опівдні. Команда виконала завдання і знову зарядила Сектор.

— Тепер зрозуміло, — пробурмотів Ед.

— Ви мали опинитися в секторі до того, як почався процес, але через допущену помилку вас там не було. Ви з’явилися у Секторі із запізненням — якраз під час налаштування. Потім ви втекли, а коли повернулися, то все було скінчено. І тоді ви побачили те, чого вам не слід було бачити. Замість того, щоб бути об’єктом налаштування, ви стали його мимовільним свідком. Якби ви вчасно прибули до Сектора, то зазнали б змін, як і всі інші.

Едове обличчя вкрилося потом. Він утерся, у животі замлоїло. Врешті він кволо прокашлявся.

— Я зрозумів, — ледь чутно промовив Ед. Його охопило лихе передчуття. — Передбачалося, що мене переналаштують, як і всіх інших. Але, як видно, щось не спрацювало.

— Так, щось не спрацювало, була допущена помилка. Тепер ми маємо серйозну проблему. Ви все бачили на власні очі, ви тепер знаєте. Крім того, ви не узгоджені з новою конфігурацією.

— Боже, — пробурмотів Ед. — Я все розумію і нічого нікому не скажу. — На його лобі виступив холодний піт. — Можете на мене розраховувати. Вважайте, що я теж пройшов налаштування.

— Але ви вже встигли декому розповісти, — холодно відповів Старець.

— Я? — враз закліпав Ед. — Кому?

— Вашій дружині.

Ед затремтів. Його лице стало біле мов крейда.

— Так, це правда. Я розповів дружині.

— Отже, ваша дружина теж знає, — обличчя Старця скривилося від гніву. — Це ж жінка. Це ж треба було їй...

— Та я ж не знав, — Ед, охоплений панікою, подався назад. — Але ж тепер я в курсі. Можете мені довіряти. Вважайте, що я пройшов налаштування.

Блакитні старечі очі вп’ялися в Еда, пронизуючи його до самісіньких кісток.

— А ще ви збиралися зателефонувати до поліції, хотіли повідомити про все владу.

— Я ж не знав, хто здійснює налаштування.

— Тепер знаєте. Природний хід речей доводиться підправляти — скориговувати трошки тут, трошки там. Налаштовувати. У нас є всі необхідні дозволи на ці зміни. Наші бригади налаштування виконують життєво важливу роботу.

Ед, як міг, зібрався з духом.

— А як щодо конкретного налаштування? Агенція Даґласа, його офіс? Для чого це все було? Певен, що за ним була якась вагома причина.

Старець махнув рукою, і за його спиною в тіні спалахнула величезна карта. Едові перехопило подих. Її краї губилися десь у туманній глибочині. На карті було видно нескінченне мереживо дрібнісіньких секцій, безліч переплетених ліній, накладених квадратів. Кожний квадрат був розмічений. Деякі відсвічували блакитними барвами. Світло безперестанку переливалося.

— Це план секторів, — пояснив Старець і втомлено зітхнув. — Це непідйомна робота. Іноді ми самі не знаємо, як витримати черговий період, але хтось же має цим займатися. Заради спільного блага. Заради вашого блага.

— А налаштування? У нас... У нашому Секторі?

— Ваш офіс працює з нерухомістю. Попередній Даґлас був амбітним бізнесменом, але останнім часом він швидко старішав, тіло його підводило. За кілька днів йому запропонують придбати велику ділянку незайманого лісу в західній Канаді. Щоб її купити, йому доведеться ризикнути майже всіма своїми заощадженнями. Старий, вже не такий жвавий Даґлас, зрозуміло, завагався б, а нам конче необхідно, щоб він погодився. Він мусить придбати цю ділянку і якомога швидше її розчистити. Це під силу лише молодшій людині — молодшому Даґласу.

Коли ліс розчистять, там знайдуть рештки первісних людей. Їх там уже помістили. Уряд Канади орендує в Даґласа цю землю під наукові дослідження. Знайдені там релікти спричинять ажіотаж у наукових колах на міжнародному рівні.

Це запустить низку подій. Люди з багатьох країн приїдуть до Канади вивчати залишки: з Совєцького Союзу, Польщі, Чехії тощо.

Певні події вперше за багато років підштовхнуть значну кількість науковців до ближчого знайомства. На тлі великого відкриття фокус зміститься з національних окремих досліджень на міжнародну співпрацю. Один із провідних совєцьких вчених заприятелює з бельгійським науковцем. Перш ніж роз’їхатися, вони домовляться про подальше листування, звичайно, не звітуючи про це своїм урядам.

Поступово коло однодумців розширюватиметься. З обох сторін залучатимуться інші дослідники. Постане наукове товариство, і з часом усе більше освічених людей працюватимуть на цю міжнародну спільноту. Тимчасом суто національні розробки поступово, але відійдуть на задній план. Завдяки цьому певною мірою відступить загроза війни.

Ось чому сьогоднішнє налаштування таке важливе. Усе залежить від того, чи буде підписано угоду на придбання і розчищення цих канадських угідь. Старий Даґлас не зважився б на такий ризик, але змінений Даґлас і його омолоджені співробітники візьмуться за цю роботу з природним запалом. Це запустить потрібний ланцюг подій, від якого виграєте ви. Наші методи можуть здаватися дивними й неочевидними, навіть незбагненними, але запевняю вас: ми знаємо, що ми робимо.

— Тепер я зрозумів, — сказав Ед.

— Звичайно зрозуміли. І тепер ви багато чого знаєте. Аж занадто. Жодний суб’єкт не мав би стільки знати. Вочевидь, мені доведеться викликати сюди бригаду налаштування...

Перед очима в Еда постала похмура картина: клуби сірих хмар, сірі чоловіки й жінки. Він аж здригнувся.

— Прошу вас, — прохрипів він. — Я зроблю будь-що, все що завгодно, лише б ви мене не розряджали. — Піт градом котився по його обличчю. — Гаразд?

Старець завагався.

— Можливо, нам вдасться цього уникнути. Є інший вихід.

— Який? — з надією запитав Ед — Який вихід?

Старець заговорив неспішно й розважливо.

— Якщо я дозволю вам повернутися додому, ви заприсягнетеся ніколи в житті не говорити про це? Поклянетеся не розповідати про побачене, про те, що вам тепер відомо?

— Безумовно! — завзято випалив Ед з полегкістю. — Присягаюся!

— Стосовно вашої дружини. Вона не повинна дізнатися про все інше. Нехай вважає, що то був скороминущий психотичний напад — втеча від реальності.

— Вона й так переконана в цьому.

— Нехай вважає так і надалі.

Ед зціпив зуби.

— Я подбаю, щоб вона й надалі вважала те, що відбулося, тимчасовим затьмаренням. Вона так і не дізнається, що відбулося насправді.

— Ви впевнені, що зможете приховати від неї всю правду?

— Звісно, — впевнено відповів Ед. — Я знаю, що мені все вдасться.

— Ну гаразд, — повільно кивнув Старець. — Я відправлю вас назад, але тримайте язика за зубами. — Він видимо посуворішав. — Пам’ятайте: рано чи пізно ви повернетеся до мене — всі рано чи пізно повертаються. Якщо проговоритеся, я вам не заздрю!

— Нізащо не скажу їй нічого, — сказав змокрілий Ед. — Обіцяю, даю слово. З Рут я дам собі раду, не хвилюйтеся.

Він прибув додому під вечір.

Ед кліпнув, очманілий від різкого спуску. Якусь мить постояв на тротуарі, оговтуючись і відсапуючись, а потім рушив стежкою в двір.

Він відчинив двері й увійшов до свого невеличкого будинку із зеленим тиньком.

— Еде! — Рут вибігла йому назустріч уся в сльозах. Вона обхопила чоловіка руками й міцно притисла до себе. — Де ти в біса був?

— Як це де? — пробурмотів Ед. — В офісі, звичайно.

Рут відсахнулася від нього.

— Неправда, тебе там не було.

Ед починав нервуватися.

— Та був я там. Де ж іще я міг бути?

— Я близько третьої подзвонила Даґласу. Він сказав, що ти пішов майже одразу після мене. Едді...

Знервований, Ед поплескав її по плечі.

— Не переймайся, кохана. — Він розстебнув плащ. — Усе гаразд. Чуєш? Все чудово.

Рут сіла на бильце канапи, голосно шморгнула носом і витерла з очей сльози.

— Якби ти знав, як я хвилювалась, — вона сховала носовичка і схрестила на грудях руки. — Я хочу знати, де ти був.

Ед розгублено повісив плащ у шафу, підійшов до Рут і поцілував. Її губи були холодними.

— Я все тобі розповім, але перше скажи, що в нас є на вечерю? Я зголоднів як пес.

Рут уважно розглядала чоловіка. Врешті вона підвелася з бильця канапи.

— Зараз переодягнусь і приготую.

Вона поквапилася до спальні й заходилася скидати туфлі й колготи. Ед рушив за нею.

— Я не хотів тебе тривожити, — сказав він обережно. — Щойно ти пішла, я зрозумів, що ти була права.

— Та невже? — Рут скинула блузку і спідницю й почепила їх на вішак. — І щодо чого?

— Про мене, — він силувано всміхнувся і зробив веселу міну. — Про те... Про те, що трапилося.

Рут повісила на вішак комбінацію. Не зводячи погляду з Еда, вона із зусиллям натягла досить-таки тісні джинси.

— Продовжуй.

Це був критичний момент. Зараз або ніколи. Ед Флетчер зібрався з силами, обережно добираючи слова.

— Я зрозумів, що вся ця дурня — то лише в моїй голові. Ти була права, Рут, цілком і повністю. І я навіть зрозумів, що саме це спричинило.

Рут натягнула свою бавовняну футболку й заправила її в джинси.

— І яка ж була причина?

— Я перепрацював.

— Перепрацював?

— Мені потрібна відпустка. Я роками її не брав, прикипівши до роботи, тож перепрацював і трохи нафантазував. — Він сказав це впевнено, хоча його серце шалено калатало. — Мені дуже треба відпочити. Поїхати десь у гори чи на риболовлю, або ж... — він гарячково шукав потрібне слово, — або ж...

Рут з недобрим виразом на обличчі підступила ближче:

— Еде! — різко сказала вона. — Подивись мені в очі!

— У чому річ? — його охопила паніка. — Чому ти так дивишся на мене?

— Де ти вештався сьогодні вдень?!

Едова усмішка зникла.

— Я ж сказав тобі, я вийшов пройтися. Подихати свіжим повітрям, обміркувати те, що сталося.

— Не бреши мені, Едді Флетчер! Я відчуваю, коли ти брешеш! — на її очах знову виступили сльози. Під бавовняною футболкою знервовано здіймалися й опускалися груди. — Ану зізнавайся! Ти не ходив ні на яку прогулянку!

Ед затнувся. На його обличчі виступав піт, він безпомічно сперся на двері.

— Що ти хочеш цим сказати?

Очі Рут гнівно палали.

— Ну ж бо! Я хочу знати, де ти був! Розказуй, я маю право знати! Що насправді сталося?

Нажаханий Ед почав задкувати, його рішучість умить розвіялась. Усе йшло не за планом.

— Присягаюсь. Я вийшов, щоб...

— Говори правду! — Її гострі нігті вчепились йому в руку. — Я хочу знати, де ти був. І з ким!

Ед розтулив рота, намагаючись усміхнутися, але губи його не слухалися.

— Не розумію, що ти хочеш цим сказати.

— Усе ти знаєш. З ким був? Куди ходив? Відповідай! Рано чи пізно я все одно довідаюся.

Виходу не було. Ед програв і розумів це. Далі він уже не міг таїтися від дружини. У відчаї він замовк, намагаючись виграти час. От якби йому вдалося відволікти її увагу на щось інше! Якби ж тільки вона дала йому бодай мить передихнути! Він зміг би вигадати якусь правдоподібнішу історію. Час! Треба виграти час!

— Рут, тобі треба...

Раптом почувся якийсь звук: по темному будинку прокотився відлунням собачий гавкіт.

Рут відступила, стривожено дослухаючись.

— Це Доббі. Мабуть, хтось прийшов.

Хтось подзвонив у двері.

— Залишайся тут, я зараз повернуся.

Рут вибігла з кімнати і підійшла до вхідних дверей.

— Чорт! — вона рвучко відчинила двері.

— Доброго вечора! — молодий чоловік, що чекав на ґанку, миттю прослизнув у будинок. Він був обвішаний реманентом і широко усміхався до Рут.

— Я з компанії «Швидкісні пилососи».

Рут на нього роздратовано подивилася.

— Знаєте, ми взагалі-то збиралися вечеряти.

— О, я не заберу у вас багато часу. — Чоловік з гуркотом поставив пилосос й інше приладдя на підлогу. Далі він хутко розгорнув довжелезний ілюстрований банер, на якому був зображений пилосос у дії.

— Потримайте оце, будь ласка, а я зараз увімкну пилосос у розетку.

Він жваво взявся до роботи: вимкнув з розетки телевізор, увімкнув пилосос і відсунув подалі стільці.

— Спочатку я вам продемонструю, як працює очисник килимів. — Він під’єднав до великого бака шланг і насадку, схожу на сопло двигуна. — Подивіться, будь ласка, я зараз продемонструю, як працює кожна з цих таких зручних у побуті насадок. — Його голос заглушав навіть шум пилососа. — Як ви самі бачите...

Ед Флетчер всівся на ліжку і довго порпався у кишенях, доки нарешті видобув сигарети. Тремтячими руками чоловік запалив одну й сперся на стіну, видихнувши з полегшенням.

Він підвів погляд, його обличчя засяяло вдячністю.

— Дякую, — щиросердо сказав він. — Думаю, нам таки, зрештою, вдасться. Дякую дуже.