Повне зібрання короткої прози. Том 2

Дивний рай

Капітан Джонсон зійшов з корабля першим. Він огледів величні ліси, що миля за милею вкривали планету зеленими хвилями, такими яскравими, що аж боляче було дивитися. Над головою блакиттю ясніло небо. За деревами билися хвилі океану, майже такого ж кольору, що й небо. Подекуди у воді плавали бульбашки неймовірно яскравих водоростей, і там блакить темніла, ставши майже пурпуровою.

Йому треба було пройти чотири фути, щоб дістатися від панелі керування до автоматичного люка, а звідти спуститися трапом на м’який чорний ґрунт, який обсмалило й розкидало довкола під час приземлення. Ґрунт досі димів. Джонсон прикрив очі від золотого сонця, а тоді зняв окуляри і протер їх рукавом. Він був невисоким і худим, з жовтуватим обличчям. Напружений, капітан короткозоро кліпнув і швидко повернув окуляри на місце. Він глибоко вдихнув тепле повітря, затримав його в легенях, дав йому прокотитися по своєму тілу, а тоді неохоче видихнув.

— Непогано, — прогримів Брент, визирнувши з відкритого люка.

— Якби це місце було ближче до Терри, то поміж дерев тут би вже всюди валялися пивні бляшанки і пластикові тарілки, на дні океану лежали б поіржавілі ракетні двигуни, а пляжі тхнули аж до неба. «Терран девелопмент» поставила б тут мільйон маленьких пластикових будиночків.

Брент байдуже зітхнув і зістрибнув униз. Він був високим і кремезним, з-під засуканих рукавів виднілися темні волохаті передпліччя.

— Що це там? Якісь сліди?

Капітан Джонсон поволі витягнув зоряну карту й поглянув на неї.

— До нас жоден корабель не надсилав звітів з цієї зони.

Згідно з мапою уся система ненаселена.

Брент розсміявся.

— Тобі ніколи не спадало на думку, що тут уже може бути цивілізація? Я маю на увазі, не терранська.

Капітан Джонсон вхопився за пістолет. Досі йому ніколи не доводилося його використовувати, це була його перша розвідувальна місія поза межами патрульованої частини галактики.

— Може, варто забратися звідси геть? Нам не треба складати карти цього місця, ми вже впоралися з трьома більшими планетами, тож звіту про цю насправді не вимагатимуть.

Брент пройшов по вологій землі до слідів, присів і провів пальцями по потоптаній траві.

— Тут щось проходило, на ґрунті є сліди! — збуджено вигукнув він. — Якісь відбитки!

— Людські?

— Скидається на те, ніби тут пройшла якась здоровенна тварина. Можливо, велика кішка. — Брент випростався, його масивне обличчя набуло замисленого виразу. — Може, нам вдасться вполювати тут якусь здобич, а якщо ні, то принаймні трохи розважимося.

Капітан Джонсон нервово здригнувся.

— Ми не знаємо, на що здатна ця тварина. Будьмо обережними й залишаймося на кораблі. Ми можемо оглянути все з повітря, стандартної процедури має бути достатньо для такої маленької планети, мені не подобається ідея застрягнути тут. — Капітана пересмикнуло. — У мене від цього місця аж мурахи бігають по шкірі.

— Мурахи? — Брент позіхнув і потягнувся, а тоді пішов по слідах у бік безкрайнього зеленого лісу. — А мені тут подобається, звичайний собі національний парк з дикою природою. Ти залишайся на кораблі, а я трохи прогуляюся.

Брент обережно скрадався темним лісом, тримаючи руку на пістолеті. Він був досвідченим мандрівником, свого часу відвідав чимало віддалених місць, тож знав, що робить. Іноді Брент зупинявся, знов оглядав сліди і вдивлявся у ґрунт. Подекуди до великих відбитків доєднувалися інші, тут проходили цілі групи тварин. Кількох різних видів, й усі були великими. Можливо, це була стежка до водопою — струмка чи якоїсь іншої водойми.

Він видерся на височину, а тоді різко присів. Перед ним на пласкому камені скрутилася клубком якась істота. Її очі були заплющені — вона, вочевидь, спала. Брент обійшов її широкою дугою, не зводячи погляду з тварини. Це справді була кішка, але такої він ще ніколи не бачив. Щось подібне на лева, але більше, розміром з носорога на Террі. Довга темно-жовта шерсть, велетенські лапи і хвіст, як скручений вантажний трос.

Кілька мух всілися на її боки, м’язи тварини напружилися, і мухи відлетіли. Пащека була трохи розтулена, Брент розгледів блискучі жовті ікла, що волого виблискували на сонці, і здоровезний рожевий язик. Тварина дихала важко і повільно, похропуючи уві сні.

Брент грався своїм променевим пістолетом. Стріляти в сплячу тварину було не по-спортивному, доведеться жбурнути в неї каменюку, щоб розбудити. Але як у людини, що дивилася на звіра майже вдвічі важчого за себе, у нього була спокуса прострелити кішці серце й відтягнути тушу на корабель. Голова виглядатиме шикарно! Та й уся шкура. Потім він міг би вигадати цікаву історію про те, як ця істота зістрибнула на нього з гілки чи, може, з ревом і гарчанням вискочила з хащів.

Брент присів, уперся правим ліктем у коліно, долонею лівої руки зафіксував пістолет знизу, заплющив одне око і прицілився. Він глибоко вдихнув, приготувався і зняв запобіжник.

Щойно він зібрався натиснути на гачок, як повз нього повільно пройшли ще дві великі кішки. Вони на ходу обнюхали сплячу тварину і зникли в чагарниках.

Почуваючись дурнем, Брент опустив зброю. Тварини не звернули на нього жодної уваги. Одна із них зиркнула в його бік, але не зупинилася й ніяк не відреагувала на його присутність. Він звівся на хиткі ноги, на його чолі виступив холодний піт. Боже, вони ж могли легко розірвати його на шматки, якби захотіли! Це ж треба так необачно залишити тил неприкритим!

Йому слід бути обережнішим, не зупинятися на місці, рухатися вперед — або ж повертатися до корабля. Ні, зараз було ще зарано повертатися, треба щось прихопити з лісу, щоб продемонструвати цьому нікчемі Джонсону. Маленький капітан зараз, мабуть, сидів і нервував за панеллю керування, тривожився, чи не трапилося чогось з Брентом. Брент обійшов кішку, продершись крізь чагарник, і знову вийшов на витоптану стежку. Він ще трохи порозвідує, аж доки знайде щось, з чим можна буде повернутися на корабель. Можливо, доведеться переночувати десь у сховку. Він мав при собі сухпайок, а в разі нагальної потреби завжди міг зв’язатися з Джонсоном через передавач на шиї.

Брент вийшов на просторі луки. Довкола цвіли жовті, червоні й фіолетові квіти, він швидко попрямував крізь них далі. Планета була незайманою, у своєму первісному стані. Тут досі не бувала жодна людина, але, як справедливо зауважив Джонсон, скоро тут валятимуться пластикові тарілки, пивні бляшанки і всіляке сміття. Може, йому вдасться її орендувати, організувати корпорацію і заявити права на всю цю кляту планету, а тоді поступово перепродавати її частинами, лише для обраних. Пообіцяти їм не комерціалізовувати тут усе, запропонувати першокласні будинки. Відпочинок на природі для багатих терранів, у яких є купа вільного часу. Риболовля і полювання, здобич на будь-який смак. Ба більше, цілковито ручна здобич, що досі не зустрічалася з людьми.

Ідея йому подобалася. Підходячи до густих заростей дерев, Брент роздумував, де б його взяти стартовий капітал. Мабуть, доведеться шукати інвесторів, у яких буде достатньо грошей, щоб усе запустити. Тут не обійтися без якісної реклами і маркетингу. Незайманих планет майже не лишилося, це могла бути взагалі остання, тож якщо він проґавить свій шанс, то наступного доведеться чекати дуже довго...

Раптом його думки урвалися. Цій його мрії не судилося здійснитися. Брента охопило гірке почуття образи, і він враз зупинився.

Стежка перед ним розширювалася. Дерева тут росли не так густо, яскраве сонячне проміння місцями падало крізь мовчазну темряву на папороть, квіти й кущі. На невисокому пагорбі стояв будинок. Це був кам’яний будинок зі сходами, ґанком, вікнами й міцними білими стінами з матеріалу, подібного на мармур. Довкола ріс сад, крізь який тягнулися стежки. Позаду стояли менші споруди. Усе було чепурним, гарним і дуже сучасним на вигляд. Маленький фонтан розбризкував блакитну воду в басейні. Уздовж гравієвих доріжок гуляли пташки, які греблися в землі й щось викльовували.

Планета була населена.

Брент стомлено підійшов ближче. З кам’яного димаря здіймалася хмарка сірого диму. За будинком були загородки для курчат і чимало тварин: кілька були подібні на собак, в тіні біля корита дрімало щось схоже на корову, поруч була отара чогось схожого на овець. Звичайна маленька ферма, але не подібна на жодну з тих, які він бачив. Будівлі були з мармуру, чи принаймні так виглядало. Тварини були обгороджені якимось силовим полем. Усюди було чисто, в одному з кутків стічна труба засмоктувала використану воду і гній у вкопаний в землю резервуар.

Брент підійшов до сходів, що вели на задній ґанок, і після недовгих роздумів піднявся ними. Йому не було страшно, місце виглядало доглянутим і вмиротворено спокійним. Важко було уявити, щоб воно становило якусь небезпеку. Він підійшов до дверей, повагався, а тоді взявся шукати ручку.

Ручки не було, натомість двері відчинилися від його дотику. Зніяковілий, Брент увійшов і опинився в розкішному коридорі з килимами. Коли його чоботи торкнулися їх, загорілося розсіяне світло. Вікна закривали довгі блискучі штори. Брент зазирнув до кімнати. Там стояли масивні меблі, якась техніка й незвичного вигляду предмети, картини на стінах, по кутках — статуї. Він звернув за ріг і опинився у великому вестибюлі. Досі нікого не було видно.

Раптом з дверей вийшла велика тварина розміром з поні.

Вона з цікавістю його обнюхала, лизнула зап’ясток і пішла геть.

Брент вражено подивився їй услід.

Ручна. Всі тварини тут були ручними. Що за люди збудували це місце? Його охопила паніка. Мабуть, це не люди, а якась інша раса. Щось чуже, з-поза меж галактики, можливо, це був передній край іншопланетної імперії, якийсь передовий форпост.

Доки він про це думав, гадаючи, чи треба забиратися звідси геть, бігти до корабля і виходити на відеозв’язок з крейсером на Оріоні IX, позаду щось тихо шелеснуло. Він швидко розвернувся й потягнувся за пістолетом.

— Хто... — охнув він і завмер.

Там стояла дівчина. Вона була високою, майже його зросту, трохи менше шести футів. Спокійна брюнетка з великими темними очима. На її плечі каскадом спадало чорне волосся до пояса. На дівчині була блискуча мантія з якогось дивного металічного матеріалу, кожна грань якого виблискувала й сяяла у світлі ламп. У неї були темно-червоні пухлі губи. Вона склала руки на грудях, що повільно підіймалися й опускалися. Поруч з нею стояла та сама подібна на поні тварина, що обнюхувала його перед тим.

— Вітаю, містере Брент, — сказала дівчина й усміхнулася до нього. Він побачив її маленькі білі зуби. Голос дівчини був ніжним, мелодійним і вражаюче чистим. Раптом вона розвернулася і пішла до дверей у сусідню кімнату, мантія віялася за нею. — Ходіть за мною, я чекала на вас.

Брент обережно рушив слідом. Край довгого столу стояв чоловік, дивлячись на нього з очевидною неприязню. Він був величезним, вище шести футів, з широкими плечима й передпліччями, коли він застібав плащ, у нього помітно випиналися м’язи. Чоловік пішов до дверей. Стіл був заставлений тацями й горщиками з їжею, слуги-роботи тихо забирали їх геть. Вочевидь, дівчина з чоловіком щойно їли.

— Це мій брат, — сказала дівчина, вказуючи на темнолицого велета. Той злегка вклонився Бренту, перемовився кількома словами з дівчиною незнайомою, якоюсь співучою мовою, а тоді швидко вийшов. Його кроки затихли в коридорі.

— Даруйте, — пробурмотів Брент. — Я не хотів вриватися сюди й завдавати вам клопоту.

— Не хвилюйтеся, він уже збирався йти. Зрештою, ми не дуже ладнаємо. — Дівчина відсунула штори, відкривши широке вікно, що виходило на ліс. — Можете глянути, як він відлітатиме, корабель запаркований поруч. Бачите?

Якусь мить Брент не міг нічого розгледіти, корабель ідеально зливався з ландшафтом. Лише коли він раптово зірвався вертикально вгору, Брент зрозумів, що корабель був там увесь час. Він проходив усього за кілька ярдів від нього.

— Аеетес досить специфічна людина, — сказала дівчина, зашторюючи вікно. — Ви голодний? Сідайте й поїжте зі мною. Тепер, коли брат відлетів, я тут зовсім сама.

Брент обережно сів. Таці були з якогось напівпрозорого металу, їжа виглядала пречудово. Робот розклав перед ним прибори — ножі, виделки, ложки — і стояв, чекаючи на подальші інструкції. Дівчина щось наказала йому своєю дивною плинкою мовою, слуга швидко виставив страви для Брента і зник.

Вони з дівчиною залишилися вдвох. Брент почав жадібно їсти, усе було дуже смачним. Він відірвав крило від тушки птаха, подібного на курку, і з апетитом у нього вгризся. Потім проковтнув склянку темного червоного вина, втер рота рукавом й узявся за горщик стиглих фруктів. Овочі, гостре м’ясо, морепродукти, свіжий хліб — він із задоволенням поглинав усе. Дівчина з’їла кілька шматочків якихось ласощів і з цікавістю за ним спостерігала, аж доки Брент нарешті наївся і відсунув порожній посуд убік.

— Де ваш капітан? — запитала вона. — Він вирішив не приходити?

— Джонсон? Він на кораблі, — Брент гучно відригнув. — Як сталося, що ти говориш терранською? Це не твоя рідна мова. І як ти знаєш, що зі мною хтось є?

Дівчина розсміялася дзвінким мелодійним сміхом. Вона витерла свої тонкі руки серветкою й відпила з темного червоного келиха.

— Ми стежили за вами на радарі. Це вперше один із ваших кораблів так далеко дістався, тож нам було цікаво. Ще ми хотіли б дізнатися про ваші наміри.

— Ти не могла вивчити терранську, спостерігаючи за нашим кораблем на радарі.

— Так і є. Я вивчила вашу мову від людей вашої раси дуже давно. Я говорю нею, скільки себе пам’ятаю.

Брент був спантеличений.

— Але ти казала, що наш корабель перший, який сюди дістався.

Дівчина розсміялася.

— Так, але ми часто відвідували ваш маленький світ. Ми знаємо про нього все, це наш транзитний пункт під час подорожей в тому напрямку. Я часто там бувала, але не тепер, а в давні часи, коли більше подорожувала.

Дивний холод подер Брента по спині.

— Хто ви, люди? Звідки?

— Я не знаю, звідки саме ми походимо, — відповіла дівчина. — Зараз наша цивілізація розселилася по всьому всесвіту. Мабуть, вона почалася таки десь в одному місці, але це було ще за часів легенд. Зараз ми є практично всюди.

— То чому ми не натрапляли на вас раніше?

Дівчина усміхнулася й продовжувала їсти.

— Ти не чув, що я сказала? Ми вже зустрічалися з вами, і то часто. Ми навіть привозили терранів сюди. Я пам’ятаю одного дуже добре, кілька тисяч років тому...

— Скільки триває ваш рік? — запитав Брент.

— Ми не рахуємо час у роках, — темні очі дівчини вивчали його і задоволено виблискували. — Я маю на увазі терранські роки.

Минула ціла хвилина, доки він зрозумів, що насправді означали її слова.

— Тисяча років, — пробурмотів він. — Ти живеш уже тисячу років?

— Одинадцять тисяч, — просто відповіла дівчина. Вона кивнула, і робот відніс посуд геть. Вона відкинулася на спинку крісла, позіхнула, потягнулася, як маленьке гнучке кошеня, а тоді раптом скочила на ноги. — Ходімо. Ми вже поїли, тож тепер покажу тобі будинок.

Брент швиденько підвівся і пішов за нею, він уже не був таким рішучим.

— То ви безсмертні? — він засапуючись поквапився від дверей до неї, його масивне обличчя почервоніло. — Ви не старієте.

— Старіємо? Ні, звичайно, що ні.

— Ви боги... — заледве спромігся вимовити Брент.

Дівчина усміхнулася до нього, її темні очі лукаво поблискували.

— Та ні. Ви маєте майже все те, що й ми, майже стільки ж знань, науки і культури, тож колись ви нас наздоженете. Ми дуже давня раса. Мільйони років тому наші вчені досягли успіху в сповільненні процесів занепаду, і відтоді ми перестали помирати.

— Тоді ваша раса лишається сталою. Ніхто не вмирає, ніхто не народжується.

Дівчина пройшла повз нього й униз коридором.

— О, нові люди постійно народжуються, наша раса росте і розвивається. — Вона зупинилися у дверях. — І ми не відмовилися від жодного зі своїх задоволень. — Вона задумливо оглянула Брента, його плечі, руки, темне волосся і масивне обличчя. — Ми майже такі ж, як ви, тільки вічні. Колись ви теж вирішите цю проблему.

— То ви бували в нас? — запитав Брент, хоча вже починав здогадуватися й сам. — Усі ці давні релігії та міфи — це правда. Боги і чудеса. Ви контактували з нами, давали нам щось. Робили для нас щось. — Він зачудовано йшов за нею в кімнату.

— Так, гадаю, ми дещо для вас робили, коли опинялися поруч. — Дівчина ходила по кімнаті, опускаючи важкі штори. М’яка темрява огорнула дивани, книжкові шафи та статуї. — Ти граєш у шахи?

— Шахи?!!

— Це наша національна гра. Ми познайомили з нею декого з ваших пращурів-брахманів. — На її гострому маленькому обличчі було розчарування. — Ти не граєш? Дуже шкода. А що ти вмієш? Може, твій напарник? Здається, в нього кращі розумові здібності. Він грає в шахи? Можливо, тобі варто сходити й привести його?

— Не думаю, — відповів Брент і рушив на неї. — Наскільки я знаю, мій напарник взагалі нічого не вміє. — Він потягнувся й вхопив її за руку. Дівчина вражено відсахнулася, але Брент своїми ручиськами притягнув її до себе. — Не думаю, що він нам потрібен.

Брент поцілував дівчину. Її червоні губи були теплими й солодкими, вона задихалася й люто пручалася, він відчував, як струнке тіло опирається йому, як приємно пахне її темне волосся. Дівчина дряпалася гострими нігтями, її груди судомно здіймалися й опускалися. Нарешті Брент відпустив її, і вона вислизнула, недовірливо зиркаючи на нього блискучими очима. Дівчина була напружена, відхекувалася і поправляла свою блискучу мантію.

— Я можу вбити тебе, — прошепотіла вона і торкнулася до свого прикрашеного діамантами пояса. — Ти це розумієш?

Брент знову рушив уперед.

— Можливо. Але я закладаюся, що не вб’єш.

Вона відступила від нього.

— Не дурій, — її червоні губи вигнулися у стриманій посмішці. — Ти сміливий, але не дуже розумний. І все ж, у чоловікові це не таке вже й погане поєднання. Дурний і сміливий. — Вона спритно ухилилася від його обіймів, відскочивши за межі досяжності. — Крім того, ти у відмінній фізичній формі. Як тобі це вдається на такому маленькому кораблі?

— Щоквартальні курси тренувань, — відповів Брент, стоячи між нею і дверима. — Тобі тут, мабуть, дуже нудно самій. Думаю, після кількох тисяч років це втомлює.

— Мені є чим зайнятися, — відповіла вона. — Не підходь ближче. Хоч як би мені подобалася твоя наполегливість, але маю попередити, що...

Брент знову накинувся на неї. Дівчина люто відбивалася, але він викрутив їй руки за спину. Утримуючи її своєю лапою, чоловік перехилив дівчину назад і поцілував у напіврозтулені губи. Вона впилася в нього маленькими білими зубами, і Брент, скрикнувши, відсахнувся. Відбиваючись, вона захекано сміялася, її чорні очі танцювали, щоки почервоніли, напівприкриті груди тремтіли, тіло звивалося, як у впійманої тварини. Брент схопив її за талію і підняв.

Раптом його вдарило силовою хвилею.

Брент впустив дівчину, але та легко приземлилася на ноги й відскочила назад. Чоловік зігнувся навпіл, його обличчя посіріло від болю, на шиї й руках виступив холодний піт. Він осів на диван і заплющив очі, його м’язи задерев’яніли, тіло корчилося в судомах.

— Вибач, — сказала дівчина, походжаючи кімнатою й не дивлячись на нього. — Це твоя провина, я попередила, щоб був обережний. Може, тобі краще забратися звідси геть на твій маленький корабель, я не хочу, щоб з тобою щось сталося. Вбивати терранів — не наша політика.

— Що... Що це було?

— Та нічого особливого. Здається, якесь відштовхувальне поле. Цей пояс розробили на одній із наших промислових планет, він захищає мене, але я не знаю принципу його роботи.

Брент спромігся звестися на ноги.

— Ти дуже міцна, як на таку юну дівчину.

— Юну? Я досить стара, як на юну дівчину. Я була старою ще до того, як ти народився, до того, як у твоїх предків з’явилися ракетні кораблі. Я була старою до того, як ви навчилися прясти і записувати свої думки символами. Я спостерігала, як ваша раса розвивалася, впадала у варварство і знову піднімалася. Бачила незліченні народи й імперії. Я бачила, як єгиптяни почали розселятися по Малій Азії, як будівничі в долині Тигру починали зводити свої цегляні будинки, як виходили на бій ассирійські бойові колісниці. Я і мої друзі відвідували Грецію, Рим, Мінос, Лідію і великі королівства червоношкірих індіанців. Ми були богами древніх, святими християн. Ми приходили і йшли, і що більше ви розвивалися, то рідше ми з’являлися. У нас є й інші транзитні пункти, ваша планета є лише одним із них.

Брент мовчав. Його обличчя було вже не таким сірим. Дівчина вмостилася на одному з м’яких диванів, вляглася на подушку й спокійно дивилася на нього, витягнувши одну руку, а другу поклавши на стегно. Її довгі ноги були підібгані, маленькі ступні торкалися одна одної. Вона виглядала як маленьке задоволене кошеня, що відпочивало після гри. У її слова важко було повірити, але його тіло й досі нило. Силове поле вдарило його навіть не повною потужністю, але й цього вистачило, щоб заледве не вбити Брента. Було про що подумати.

— Отож? — запитала зрештою дівчина. — Що ти робитимеш? Уже вечоріє, тож, мабуть, тобі слід повертатися на корабель. Твій капітан хвилюватиметься, що з тобою щось трапилося.

Брент підійшов до вікна й відсунув важкі штори. Сонця вже не було видно, на ліси спадала темрява. Починали з’являтися зірки — маленькі білі цятки на темно-фіолетовому тлі. Чорно і зловісно випинався далекий хребет схилів.

— Я можу з ним зв’язатися, — відповів Брент, показуючи на передавач на шиї. — На випадок непередбачуваних ситуацій. Скажу йому, що зі мною все гаразд.

— А з тобою справді все гаразд? Тобі тут не місце. Ти знаєш, що ти робиш? Думаєш, що зможеш зі мною впоратися? — вона трохи підвелася й відкинула на плечі чорне волосся. — Я бачу, що відбувається у твоєму розумі. Я нагадую тобі дівчину, з якою в тебе була інтрижка, молоду чорнявку, з якою ти крутив і хвалився про це своїм приятелям.

Брент почервонів.

— Ти телепатка, могла б і попередити.

— Хіба трохи. Я бачу тільки те, що мені треба. Кинь сюди сигарети, у нас тут такого немає.

Брент попорпався в кишені, дістав пачку й кинув їй. Вона закурила й вдячно видихнула. Хмарка сірого диму оповила її, змішуючись з темними тінями. Кутки кімнати вже розчинилися в сутінку. Дівчина перетворилася на невиразний силует, що згорнувся на дивані, із запаленою сигаретою поміж червоних губ.

— Я не боюся, — сказав Брент.

— Ні, не боїшся, ти не боягуз. Якби ж ти тільки був настільки ж розумний, наскільки сміливий. Але, гадаю, тоді ти б не був такий сміливий. Мені подобається твоя хоробрість, хоч вона й дурна. Чоловікам не бракує відваги, і вона вражає, але коріниться в незнанні. Іди сюди й сядь біля мене.

— Чого б мені хвилюватися? — запитав трохи згодом Брент. — Зі мною все буде гаразд, якщо ти не вмикатимеш цього клятого пояса.

У темряві дівчина заворушилася.

— Річ не лише в цьому. — Вона трохи підвелася, поправила волосся й підклала під голову подушку. — Розумієш, ми належимо до зовсім різних рас. Моя раса на мільйони років розвиненіша за твою, і контакт з нами, тобто близький контакт, смертельний. Не для нас, звичайно, а для вас. Ти не можеш бути зі мною і лишитися людиною.

— Що ти маєш на увазі?

— У тобі відбудуться зміни, еволюційні зміни. Від нас іде певний імпульс. Ми заряджені, тож близький контакт із нами впливає на клітини вашого тіла. Наприклад, ті тварини зовні. Вони еволюціонували, це вже не дикі звірі. Вони можуть розуміти прості команди й виконувати примітивні завдання. У них ще немає власної мови, з такими нерозвиненими тваринами це тривалий процес, і мій контакт з ними насправді не був близьким. Але з тобою...

— Розумію.

— Нам не слід дозволяти людям наближатися до себе, тому Аеетес і пішов звідси. Я ж надто лінива, щоб піти, і насправді не дуже цим переймаюся. Я, мабуть, недостатньо доросла і відповідальна, — дівчина злегка всміхнулася. — І мій «близький контакт» — він трохи ближчий, ніж у інших.

Брент заледве міг розгледіти у темряві її струнку постать.

Вона лежала на подушках, склавши руки під грудьми, її губи були напіврозтуленими. Дівчина була чарівною, найвродливішою з усіх, що він бачив. Він схилився до неї, і цього разу вона не відштовхнула його. Він ніжно її поцілував, обхопив руками тендітне тіло й притягнув до себе. Шелеснула мантія. Брент відчув дотик її м’якого волосся, теплого й запашного.

— Воно того варте, — сказав він.

— Ти певен? Процес неможливо буде спинити, щойно він почнеться. Ти це розумієш? Ти більше не будеш людиною, ти еволюціонуєш і вийдеш на шлях, на який твоя раса стане лише через мільйони років. Ти будеш вигнанцем, провісником майбутнього. Самотнім.

— Я лишуся. — Він гладив її щоки, волосся, шию. Він відчував, як під її ніжною шкірою пульсує кров, калатає серце. Вона дихала швидко, її груди здіймалися й опадали. — Якщо ти мені дозволиш.

— Так, — промуркотіла вона. — Я дозволю. Якщо це те, чого ти справді бажаєш. Але потім не звинувачуй мене. — Напівсумна-напівлукава посмішка з’явилася на її гострому личку, темні очі спалахнули. — Обіцяєш не звинувачувати мене? Таке вже траплялося раніше. Не люблю, коли люди мені дорікають. Я завжди обіцяю собі, що ніколи й нізащо не робитиму такого більше.

— То таке вже траплялося?

Дівчина тихенько розсміялася майже йому у вухо. Вона гаряче його поцілувала й міцно обійняла.

— За ці одинадцять тисяч років, — прошепотіла вона, — це траплялося досить часто.

У капітана Джонсона була погана ніч. Він намагався достукатися до Брента по каналу екстреного зв’язку, але відповіді не отримав. Лише шум статики і далеке відлуння відеопрограми з Оріону X — джазова музика й нудна реклама.

Звуки цивілізації нагадували йому, що час було вирушати. Їм відводилося двадцять чотири години на цю планету, найменшу в системі.

— Чорт, — буркнув Джонсон і поставив кавник, щоб заварити кави. Звірившись з годинником, він спустився трапом і пройшовся довкола корабля. Сонце щойно починало сходити, повітря перетворилося з темно-фіолетового на сіре, було страшенно холодно. Він тремтів і пританцьовував, спостерігав за істотами, подібними на маленьких пташок, що зліталися до кущів щось поклювати.

Він уже подумував, чи варто повідомити Оріон XI, коли побачив її.

До корабля швидко наближалася дівчина. Вона була висока і струнка, одягнена у довге хутряне пальто. Її руки були заховані глибоко в кишенях. Джонсон приголомшено стояв, прикутий до місця і надто вражений, щоб навіть потягнутися за пістолетом. Він застиг з роззявленим ротом, а дівчина тимчасом зупинилася неподалік, відкинула назад своє темне волосся і видихнула на нього срібну хмарку.

— Перепрошую за важку ніч, це моя провина. Треба було відіслати його одразу назад, — сказала вона.

Капітан Джонсон спробував заговорити, але не зміг.

— Хто ви? — перелякано запитав він нарешті. — Де Брент? Що трапилося?

— Він підійде, — вона повернулася в бік лісу й помахала рукою. — Я гадаю, вам краще відлетіти. Брент хоче залишитися тут, і це буде на краще, бо він змінився. Він буде щасливий у моєму лісі з іншими... Чоловіками. Дивовижно, наскільки ви всі однакові. Ваша раса рухається незвичайним шляхом — може, нам таки справді варто вас вивчити. Мабуть, це пов’язано з вашим недорозвиненим естетичним чуттям, у вас є ніби якась вроджена вульгарність, яка очевидно над вами домінує.

З лісу з’явився дивний силует. Спочатку Джонсонові здалося, що його обманюють власні очі. Він кліпнув, спробував придивитися уважніше, а тоді охнув від несподіванки. Було неймовірним, щоб щось таке існувало на цій віддаленій планеті, але помилитися було неможливо. Це, поза сумнівом, був величезний подібний на кішку звір, що повільно й сумовито вийшов з лісу за дівчиною.

Вона рушила геть, а тоді зупинилася помахати тварині, що розпачливо скавуліла біля корабля.

Джонсон подивився на тварину, і раптом його охопив жах. Інстинктивно він знав, що Брент не повернеться. Щось трапилося на цій дивній планеті, та дівчина...

Капітан загерметизував шлюз і поквапився до пульту керування. Він мав повернутися на найближчу базу і про все доповісти, цей випадок потребував ретельного розслідування.

Коли двигуни ракети вже загули, Джонсон виглянув крізь оглядовий ілюмінатор. Він побачив, як тварина безпорадно трясла величезною лапою в повітрі в бік корабля, що відлітав.

Джонсон здригнувся. Надто це вже нагадувало гнівний жест людини.