Повне зібрання короткої прози. Том 2

Бути людиною

У блакитних очах Джил Геррік бриніли сльози. Вона з невимовним жахом дивилася на свого чоловіка.

— Ти... ти огидний! — заридала вона.

Лестер Геррік продовжував працювати, складаючи купи записів і графіків в акуратні стоси.

— «Ти огидний», — відповів він, — це оцінювальне судження. У ньому немає жодної фактичної інформації. — Він заправив плівку зі звітом про центавріанських паразитів у сканер, що гудів на столі. — Це всього лише твоя думка, вираження емоцій, не більше.

Джил попленталася назад на кухню. Вона мляво махнула рукою, запускаючи плиту. У стіні ожила конвеєрна стрічка, швидко доставляючи з підземних сховищ їжу для вечері.

Вона знову подивилася на чоловіка.

— Навіть ненадовго? — заблагала вона. — Навіть...

— Навіть на місяць. Коли він прийде, можеш сама йому про це сказати, а якщо забракне сміливості, то я скажу. Мені тут не треба дітей, що бігатимуть довкола, у мене забагато роботи. За десять днів треба надіслати цей звіт про Бетельґейзе XI. — Лестер вклав у сканер котушку про фомальґаутські викопні знаряддя. — У твого брата якісь проблеми? Чому він сам не може доглянути за власною дитиною?

Джил втирала припухлі очі.

— Ти не розумієш? Це я хочу, щоб Ґас тут побув! Я благала Френка відпустити його, а ти тепер...

— Я радітиму, коли він підросте достатньо, щоб його передали уряду. — Тонке обличчя Лестера скривилося від невдоволення. — Чорт забирай, Джил, обід ще не готовий? Уже десять хвилин! Що з цією плитою?

— Майже готовий, — на плиті заблимав червоний індикатор, робот-офіціант вийшов зі стіни і чекав, щоб забрати їжу.

Джил всілася й гучно висякалася. Лестер незворушно продовжував працювати у вітальні. Його робота, його дослідження. День у день. Лестер просувався вперед, у цьому не було жодних сумнівів. Його струнке тіло схилилося над плівковим сканером, як скручена пружина, холодні сірі очі зчитували інформацію, жадібно, аналізуючи, оцінюючи, його понятійні спроможності працювали, як добре змазана машинерія.

Губи Джил тремтіли від жалю й образи. Ґас, маленький Ґасик. Що вона йому скаже? В її очах збиралися свіжі сльози.

Вона ніколи знову не побачить пухкенького малого, бо його ігри і дитячий сміх докучають Лестерові, заважають його дослідженням.

Плита загорілася зеленим. Їжа виїхала в руки робота. Тихо пролунав передзвін, запрошуючи до вечері.

— Я чую, — буркнув Лестер, вимкнув сканер і звівся на ноги. — Він встигне прийти, доки ми ще їстимемо.

— Я можу набрати Френка відеофоном і запитати.

— Ні, ми почнемо без них. Розставляй тарілки, — нетерпляче звернувся Лестер до робота. Його тонкі губи стиснулися в злу лінію. — Ворушись давай! Я хочу повернутися до роботи!

Джил ледь стримувала сльози.

Маленький Ґас забіг до будинку, коли вони вже майже пообідали.

— Ґассі! — радісно вигукнула Джил і підбігла його обійняти. — Я така рада тебе бачити!

— Обережно з моїм тигром, — попросив Ґас і випустив на килим маленьке сіре кошеня. Воно кинулося навтьоки під диван. — Він ховається.

Лестер подивився на хлопчика, тоді на кінчик сірого хвоста, що стирчав з-під дивана, і очі чоловіка зблиснули.

— Чому ти називаєш його тигром? Це всього лише хатній кіт.

Ґас виглядав ображеним, він насупився.

— Це тигр. Він смугастий.

— Тигри жовті й значно більші. Міг би вже навчитися класифікувати речі та знати їхні справжні назви.

— Лестере, будь ласка, — заблагала Джил.

— Помовч, — роздратовано відповів їй чоловік. — Ґас достатньо дорослий, щоб полишити дитячі ілюзії й почати реалістично дивитися на речі. Що сталося з психотестерами? Хіба вони не мали б викорінювати цю дурню?

Ґас побіг і підхопив свого тигра.

— Облиш його!

Лестер подивився на кошеня. На його губах заграла холодна дивна посмішка.

— Приходь якось до лаби, Ґасе. Ми покажемо тобі багато котів, ми використовуємо їх у наших дослідженнях. Котів, морських свинок, кроликів...

— Лестере! — жахнулася Джил. — Як ти можеш!

Лестер неприємно розсміявся. Раптом він затих і повернувся за свій робочий стіл.

— А тепер забирайтеся. Мені треба завершити ці звіти. І не забуть сказати Гасові.

— Сказати мені що? — Ґас зрадів. Його щоки почервоніли, очі загорілися. — Що сказати? Щось для мене? Якийсь секрет?!

Серце Джил наче налилося свинцем. Вона важко поклала руку на плече дитини.

— Ходімо, Ґасе. Ми сядемо в саду, і я все тобі розкажу. Бери із собою... Бери свого тигра.

Почулося клацання, загорівся аварійний відеопередавач.

Лестер миттю звівся на ноги.

— Цить! — засапавшись, він підбіг до передавача. — Жодного звуку!

Джил і Ґас зупинилися біля дверей. Конфіденційне повідомлення вислизнуло зі слота на приймач, Лестер схопив його, зламав печатку і почав уважно вивчати.

— Що там? — запитала Джил. — Якісь проблеми?

— Проблеми? — обличчя Лестера світилося зсередини. — Ні, зовсім ні, — він кинув поглядом на свій годинник. — Саме час. Подивимось, мені знадобляться...

— Що трапилося?

— Я вирушаю в подорож, мене не буде тижні два чи три. Рексор IV відкрили для відвідувачів.

— Рексор IV? Ти туди вирушаєш? — Джил енергійно ляснула в долоні. — О, я завжди мріяла побачити стару систему, старі руїни й міста! Лестере, можна мені з тобою? Можна й мені туди? Ми ніколи не брали відпустки, а ти завжди обіцяєш...

Лестер Геррік здивовано витріщився на свою дружину.

— Тобі? — перепитав він. — Зі мною? — він злісно розсміявся і задоволено потер долоні. — Поквапся й збери мої речі, я довго на це чекав. Хлопець може лишатися з тобою, доки я не повернуся, але не довше. Рексор IV! Не можу дочекатися!

— Щось треба і пробачати, — сказав Френк. — Зрештою, він вчений.

— Мені байдуже, — відповіла Джил. — Я кину його, щойно він повернеться з Рексора IV. Я вирішила.

Її брат мовчав, глибоко замислившись. Він сидів на галявині в маленькому садку, випроставши ноги.

— Якщо ти підеш від нього, то зможеш знову вийти заміж. Ти ж досі маєш статус сексуально відповідної?

Джил впевнено кивнула.

— Ще б пак, жодних проблем. Може знайду когось, хто любить дітей.

— Ти часто думаєш про дітей, — зауважив Френк. — Ґас любить у тебе гостювати, але він не любить Лестера. Лес дістає його.

— Я знаю. Цей тиждень, коли його не було, був просто раєм. — Джил пригладила своє м’яке біляве волосся й мило почервоніла. — Мені нарешті весело, я почуваюся знову живою.

— Коли він повернеться?

— Ось-ось, — Джил стиснула свої кулачки. — Ми одружені вже п’ять років, і щорік стає все гірше. Він такий... Такий жорстокий. Геть холодний і безсердечний, вічно він і його робота, вдень і вночі.

— Лес амбітний, він хоче видертися на перші щаблі у своїй царині. — Френк ліниво закурив сигарету. — Він пробивний, тож, може, йому це і вдасться. На чому він спеціалізується?

— Токсикологія. Лестер винаходить для військових нові отрути. Це він розробив мідно-сульфатне опікове вапно, яке вони використали проти Каллісто.

— Це вузька сфера, не те що в мене, — Френк задоволено сперся на стіну будинку. — Є тисячі юристів Чистки. Я можу працювати роками і взагалі нікуди не просунутися. Але мене це влаштовує, я роблю свою роботу і насолоджуюся нею.

— Як би я хотіла, щоб Лестер теж так почувався.

— Може, він зміниться.

— Та ніколи він не зміниться, — гірко сказала Джил. — Тепер я це знаю, тому й вирішила від нього піти. Він завжди буде таким.

Лестер Геррік повернувся з Рексора IV іншою людиною. Випромінюючи щастя, він передав свою антигравітаційну валізу в руки робота.

— Дякую!

— Лесе! Що... — вражено видихнула Джил.

Лестер зняв капелюха й вклонився.

— Вітаю, моя люба! Ти чудово виглядаєш. Твої очі ясні й блакитні, вони світяться, наче незаймане озеро, напоєне гірськими струмками. — Він принюхався. — Здається, я відчуваю запах смачної трапези, що розігрівається на домашньому вогнищі.

— О, Лестере, — Джил нерішуче кліпнула, в її грудях забриніла непевна надія. — Лестере, що з тобою сталося? Ти такий... Ти якийсь інший.

— Справді, моя люба? — Лестер ходив по кімнаті, торкаючись речей і зітхаючи. — Який милий будиночок, такий чудовий і затишний. Ти не уявляєш, як добре тут бути. Повір мені.

— Я боюся в це повірити, — відповіла Джил.

— Повірити у що?

— Що ти говориш щиро, що ти не такий, яким був. Не такий, яким був завжди.

— А яким я був?

— Злим. Злим і жорстоким.

— Я? — Лестер насупився, потираючи губу. — Гмм, цікаво. — Він прояснів. — Що ж, це все в минулому. Що на обід? Я помираю від голоду!

Джил розгублено спостерігала за ним дорогою до кухні.

— Що захочеш, Лестере. Ти ж знаєш, у нашу плиту закладено максимальний набір.

— Звичайно, — Лестер кашлянув. — Тож може ми спробуємо середньо просмажений філейний стейк з цибулею? І грибним соусом. І білими булочками. З гарячою кавою. Може, ще морозиво і яблучний пиріг на десерт.

— Ти наче ніколи особливо не цікавився їжею, — здивовано відповіла Джил.

— Справді?

— Ти завжди казав, що сподіваєшся на появу ін’єкційного харчування. — Вона пильно розглядала свого чоловіка. — Лестере, що трапилося?

— Нічого, абсолютно нічого. — Лестер безтурботно дістав люльку і дещо незграбно її закурив. Крихти тютюну полетіли на килим. Він нервово нахилився й спробував їх позбирати. — Будь ласка, займайся своїми справами й не зважай на мене.

Може, я допоможу тобі готувати? Тобто чи можу я тобі чимось допомогти?

— Ні, — відповіла Джил. — Я впораюся. Можеш повертатися до роботи, якщо хочеш.

— Роботи?

— Твоїх досліджень. Токсинів.

— Токсинів? — Лестер розгубився. — До біса їх!

— Що ти таке кажеш, любий?

— Я маю на увазі, що почуваюся надто втомленим, принаймні зараз. А попрацюю пізніше. — Лестер повільно походжав кімнатою. — Я гадаю, що просто посиджу і понасолоджуюся поверненням додому. Рексор IV жахливий.

— Справді?

— Неймовірно, — Лестерове обличчя перекосила відраза. — Сухий і мертвий, старезний. Перетертий на порох вітром і сонцем. Жахливе місце, моя люба.

— Шкода це чути. Я завжди хотіла там побувати.

— Боже збав! — вигукнув схвильовано Лестер. — Залишайся тут, моя люба. Зі мною, удвох. Ми з тобою. — Його очі пройшлися кімнатою. — Двоє, так. Терра — чудова планета. Волога і сповнена життя. — Він радісно усміхався. — Просто чудова.

— Нічого не розумію, — сказала Джил.

— Розкажи все, що пригадаєш, — попросив Френк. Його робоолівець застиг напоготові. — Які зміни ти в ньому помітила? Мені цікаво.

— Чому?

— Просто це незвично, продовжуй. Ти казала, що одразу щось відчула? Наче він якийсь інший?

— Я одразу це помітила. Наприклад, вираз його обличчя: це не той важкий, практичний погляд, а якийсь привітний вираз. Розслаблений, поблажливий і по-своєму спокійний.

— Зрозуміло, — відповів Френк. — Ще щось?

Джил нервово зиркнула на задні двері будинку.

— Він же нас не чує?

— Ні, він у вітальні грається з Ґасом. Вони сьогодні венеріанські люди-видри. Твій чоловік збудував видрогірку у своїй лабораторії, я сам бачив, як він її розпаковував.

— Ще його мова.

— Мова?

— Те, як він говорить, які використовує слова. Слова, яких ніколи раніше не вживав. Цілі нові вирази, метафори. Я жодного разу не чула від нього метафори за п’ять років спільного життя. Він казав, що метафори неточні й оманливі. І...

— І що? — олівець жваво зашкрябав.

— І це справді дивні слова. Старі слова. Слова, яких більше ніде не почуєш.

— Архаїчна фразеологія? — напружено перепитав Френк.

— Так, — Джил походжала туди-сюди невеликою галявиною, тримаючи руки в кишенях своїх синтетичних шортів. — Застарілі слова, наче щось...

— Щось книжне?

— Так! Ти теж помітив?

— Я помітив, — обличчя Френка було похмурим. — Продовжуй.

Джил перестала походжати.

— А ти що думаєш? Які в тебе припущення?

— Мені треба більше фактів.

Вона замислилась.

— Він грається з Ґасом. Грається і жартує. І він... Він їсть.

— А раніше він не їв?

— Не так, як зараз. Тепер він по-справжньому любить їжу. Він приходить на кухню й пробує різноманітні комбінації. Вони з плитою працюють разом і готують купу всякої всячини.

— Мені теж здалося, що він став повнішим.

— Він набрав десять фунтів, він їсть, усміхається і жартує, він завжди люб’язний. — Джил соромливо поглянула вбік. — Він навіть... Романтичний! Він завжди казав, що це нераціонально. І його більше не цікавить робота, його дослідження токсинів.

— Зрозуміло. — Френк закусив губу. — Ще щось?

— Ще одна річ мене дуже дивує, я постійно звертаю на неї увагу.

— Яка саме?

— У нього бувають дивні провали...

Вибух сміху. Лестер Геррік з повними радості очима вибіг з будинку. Маленький Ґас біг слідом.

— У нас оголошення! — вигукнув Лестер.

— Оголосення! — підхопив Ґас.

Френк згорнув свої нотатки й запхав їх разом з олівцем до кишені піджака. Він повільно звівся на ноги.

— Яке?

— Давай ти, — сказав Лестер, беручи маленьку Гасову руку й виводячи малого вперед.

Повнувате обличчя Ґаса скривилося від зосередження.

— Я збираюся переїхати жити до вас, — заявив він, занепокоєно спостерігаючи за виразом обличчя Джил. — Лестер каже, що дозволяє. Можна? Можна, тьотю Джил?

Її серце сповнилося неймовірною радістю. Вона перевела погляд з Ґаса на Лестера.

— Ти... Ти справді не заперечуєш? — промовила вона дуже тихо.

Лестер обійняв її й пригорнув до себе.

— Звичайно, я не проти, — сказав він ніжно. Його очі були теплими й чуйними. — Ми б тебе так не дражнили, моя люба.

— Не дражнитися! — вигукнув схвильовано Ґас. — Більше не дражнитися! — вони втрьох з Лестером і Джил обійнялися. — Більше ніколи!

Френк стояв трохи поодаль з похмурим виразом. Джил помітила це і різко відступила.

— У чому річ? — затнулася вона. — Щось...

— Якщо ви вже закінчили, — звернувся Френк до Лестера Герріка, — я б хотів, щоб ти пішов зі мною.

Холодок стиснув серце Джил.

— Що таке? Можна я теж піду?

Френк похитав головою. Він зловісно рушив на Лестера.

— Ходімо, Герріку. Ми з тобою трохи прогуляємося.

Три федеральні агенти Чистки зайняли позиції за кілька футів від Лестера Герріка, тримаючи вібротрубки напоготові.

Директор Чистки Даґлас довго його оглядав.

— Ти певен? — нарешті запитав він.

— Цілком, — відповів Френк.

— Коли він повернувся з Рексора IV?

— Тиждень тому.

— І зміна була одразу помітна?

— Дружина відчула її, щойно його побачила. Жодних сумнівів, що це сталося на Рексорі. — Френк зробив багатозначну паузу. — І ви розумієте, що це означає.

— Розумію, — Даґлас повільно обійшов чоловіка на стільці, оглядаючи його з усіх боків.

Лестер Геррік сидів тихо, акуратно складений піджак лежав у нього на колінах. Він тримав руки на своєму ціпку з руків’ям зі слонової кістки, його обличчя було спокійним і незворушним. На ньому були м’який сірий костюм з подвійними манжетами, вільно пов’язана краватка і блискучі чорні черевики. Він мовчав.

— Їхні методи прості й безвідмовні, — сказав Даґлас. — Початковий психічний вміст видаляють і зберігають у якомусь підвішеному стані. Новий завантажується миттєво. Лестер Геррік, мабуть, вештався міськими руїнами Рексора, ігноруючи заходи безпеки — без щита чи навіть ручного екрану, — там вони його і взяли.

Чоловік на стільці заворушився.

— Я б дуже хотів поспілкуватися з Джил, — пробурмотів він. — Вона буде хвилюватися.

Френк відвернувся, на його обличчі була відраза.

— Боже, він досі прикидається.

Директор Даґлас із зусиллям опанував себе.

— Це вражає. Жодних фізичних змін, на вигляд ніяк не відрізниш. — Із суворим виразом він підійшов до чоловіка. — Слухай сюди, як ти там себе називаєш. Ти розумієш, що я кажу?

— Звісно, — відповів Лестер Геррік.

— Ти справді вважав, що тобі це так минеться? Ми зловили інших — тих, що були до тебе. Усіх десятьох. Навіть до того, як вони сюди дісталися, — Даґлас холодно посміхнувся. — Поклали вібропроменями одного за одним.

Обличчя Лестера Герріка побіліло. На його чолі проступив піт, і він витер його шовковою хустинкою, яку дістав з нагрудної кишені.

— Про що ви говорите? — пробурмотів він.

— Тобі нас не ошукати, вся Терра насторожі, пильнує вас, рексоріанців. Я здивований, що ти взагалі зміг звідти вибратися. Геррік, мабуть, був надзвичайно легковажним, інших ми зупинили ще на борту і підсмажили в глибокому космосі.

— У Герріка був приватний корабель, — тихо сказав один з чоловіків, що сидів у кімнаті. — Він приземлився нелегально, оминувши станцію перевірки. Немає жодних записів про його прибуття, бо він не реєструвався.

— Підсмажте цю штуку! — наказав Даґлас. Підступили троє агентів Чистки і скинули трубки на плече.

— Ні, — похитав головою Френк. — Ми не можемо. Тут є проблема.

— Що ти маєш на увазі? Чому не можемо? Інших ми підсмажили...

— Тих ми схопили в глибокому космосі, а це Терра. Тут працюють закони Терри, а не військове право. — Френк махнув рукою в бік чоловіка на стільці. — І воно в людському тілі. Підпадає під звичайні цивільні закони. Ми маємо спочатку довести, що це не Лестер Геррік, а рексоріанський шпигун. Це важко, але можливо зробити.

— Як?

— Його дружина, вона може дати свідчення. Джил Геррік може підтвердити, що оце — не Лестер Геррік, це ж вона помітила зміну. Думаю, ми маємо шанси виграти справу в суді.

Був пізній полудень. Френк повільно їхав за кермом свого наземного авто. Вони з Джил мовчали.

— Тож це кінець, — нарешті промовила Джил. Її обличчя було незворушним і сірим, очі — сухими й блискучими. — Я знала, що все надто добре, аби бути правдою. — Вона спробувала усміхнутися. — Все здавалося таким чудовим.

— Я знаю, — відповів Френк. — Ця клята потвора. Якби ж тільки...

— Навіщо? — запитала Джил. — Навіщо він... Воно зробило це? Чому воно оселилося в тілі Лестера?

— Рексор IV старий, мертвий. Це вимираюча планета, на ній згасає життя.

— Я щось таке пригадую. Він, тобто воно, щось таке говорило, щось про Рексор. І що воно було щасливе забратися звідти.

— Рексоріанці — давня раса. Ті, що дожили до сьогодні, дуже слабкі. Вони століттями намагалися емігрувати, але їхні тіла надто кволі. Деякі намагалися втекти на Венеру — й одразу загинули. А десь століття тому вони винайшли цей спосіб.

— Але воно так багато знає про нас. Воно говорить нашою мовою.

— Не зовсім. Зміни, про які ти згадувала, ті дивні слова... Розумієш, рексоріанці мають лише приблизне уявлення про людських істот, певну ідеальну абстракцію, яку вони витворили з артефактів, до яких мали доступ на Рексорі. Переважно це книжки й подібна опосередкована інформація. Рексоріанське уявлення про Терру базується на терранській літературі сторічної давнини. Мова, традиції і стиль зі старих терранських книжок.

Тому воно і поводиться по-дивному старомодно. Воно добре вивчило Терру, але у непрямий і оманливий спосіб. — Френк криво посміхнувся. — Рексоріанці відстали на два століття, і це грає нам на руку. Так ми можемо їх вираховувати.

— А це... постійно відбувається? Це часто трапляється? Просто не віриться, — Джил стомлено потерла чоло. — Неначе сон. Важко усвідомити, що це справді сталося, я лише зараз починаю розуміти, що це означає.

— У галактиці повно чужих форм життя, паразитичних і деструктивних сутностей. На них не поширюється терранська етика. Ми постійно мусимо від них оборонятися. Лестер вирушив туди, нічого не підозрюючи, — і ця штука витіснила його, забравши тіло.

Френк поглянув на сестру. Обличчя Джил було незворушним. Вона сиділа рівно, склавши руки на колінах, і дивилася вперед. Її маленьке обличчя було суворим, очі широко розплющеними, але вона лишалася спокійною і зібраною.

— Ми спробуємо домовитися, щоб тобі не треба було з’являтися в суді, — вів далі Френк. — Ти можеш дати свідчення по відеофону, і їх приймуть як доказ. Я переконаний, що свідчень буде достатньо. Федеральні суди зроблять усе можливе, але їм треба бодай якісь докази.

Джил мовчала.

— То що скажеш? — запитав Френк.

— А що станеться після рішення суду?

— Ми знищимо його вібропроменями. Знищимо рексоріанську свідомість. Терранський патрульний корабель на Рексорі IV пошле загін, щоб знайти... ем... первісний вміст.

Джил охнула і здивовано поглянула на брата.

— Ти хочеш сказати...

— О так, Лестер живий. Він у підвішеному стані десь на Рексорі, в руїнах одного зі старих міст. Нам доведеться змусити їх його віддати. Вони не хотітимуть, але вони це зроблять, таке вже траплялося. І тоді Лестер знову буде з тобою, живий і здоровий, як раніше, а цей бридкий монстр, з яким ти зараз живеш, залишиться в минулому.

— Зрозуміло.

— Ось ми й приїхали.

Авто загальмувало перед помпезною федеральною будівлею Чистки. Френк виліз і притримав двері перед сестрою. Джил поволі вибралася.

— Усе гаразд? — запитав Френк.

— Звісно.

Вони зайшли, і агенти Чистки провели їх через екрани контролю вниз довгими коридорами. Високі підбори Джил відлунювали у зловісній тиші.

— Те ще місце, — зауважив Френк.

— Непривітне.

— Вважай це вдосконаленим поліцейським відділком. — Френк зупинився. Перед ними були двері з охороною. — Ми прийшли.

— Стривай, — Джил відсахнулася, її обличчя в паніці скривилося. — Я...

— Ми почекаємо, доки ти будеш готова, — Френк жестом попросив агентів відійти. — Я розумію, що це дуже неприємна справа.

Джил хвилину постояла, опустивши голову. Вона глибоко вдихнула, її маленькі кулачки стиснулися, а потім вона підвела голову, спокійна і серйозна.

— Ходімо.

— Ти готова?

— Так.

Френк відчинив двері.

— Ось і ми.

Вони увійшли. На них вичікувально дивилися директор Даґлас і три агенти Чистки.

— Чудово, — пробурмотів Даґлас із полегшенням. — Я вже починав хвилюватися.

Чоловік на стільці повільно звівся на ноги й підхопив свій піджак. Напруженими руками він міцно тримав ціпок з руків’ям зі слонової кістки, мовчав і тихо спостерігав, як жінка увійшла до кімнати, а за нею Френк.

— Це місіс Геррік, — сказав Френк. — Джил, це директор Чистки Даґлас.

— Я чула про вас, — тихо відповіла Джил.

— Тоді ви знаєте, чим ми займаємося.

— Так, я знаю, чим ви займаєтеся.

— Це дуже неприємна справа. Таке вже раніше траплялося, і я не знаю, чи Френк розповідав вам...

— Він пояснив ситуацію.

— Добре, — Даґлас розслабився. — Я радий. Це нелегко пояснити. Отже, ви розумієте, чого ми хочемо. У попередніх випадках ми ловили їх у глибокому космосі, а далі — вібротрубки і повернення первісного вмісту. Але цього разу ми маємо діяти за цивільним законодавством. — Даґлас взяв відеофіксатор. — Нам потрібні ваші свідчення, місіс Геррік. Оскільки фізичних змін не відбулося, ми не маємо жодних прямих доказів у цій справі. У нас є лише ваше свідчення про зміни в характері, щоб представити це в суді.

Він простягнув відеозаписувач. Джил повільно його взяла.

— Поза сумнівом, суд, визнає ваше свідчення. Суд дасть нам дозвіл, який ми хочемо отримати, і ми зможемо рухатися далі. Якщо зробимо це правильно, то сподіваємося повернути все як було.

Джил мовчки дивилася на чоловіка, що стояв з піджаком і ціпком у кутку.

— До того? — перепитала вона. — Що ви маєте на увазі?

— До зміни.

Джил розвернулася до директора Даґласа і спокійно поклала на стіл відеофіксатор.

— Про яку зміну ви говорите?

Даґлас зблід і облизав губи. Погляди всіх присутніх обернулися до Джил.

— Зміни в ньому, — він вказав на чоловіка.

— Джил! — гримнув Френк. — Та що з тобою? — Він підбіг до неї. — Що ти в біса робиш? Ти чудово знаєш, про яку зміну йдеться!

— Дивно, — задумливо протягнула Джил. — Я не помітила жодних змін.

Френк і директор Даґлас перезирнулися.

— Не розумію, — пробурмотів Френк розгублено.

— Місіс Геррік... — почав було Даґлас.

Джил підійшла до чоловіка, що тихо стояв у кутку.

— Ми можемо йти, любий? — запитала вона і взяла його під руку. — Чи є якісь підстави для того, щоб мій чоловік залишався тут?

Вони тихо йшли темною вулицею.

— Ходімо, — сказала Джил. — Ходімо додому.

Чоловік поглянув на неї.

— Сьогодні чудовий полудень, — сказав він і глибоко вдихнув, набираючи в легені повітря. — Мені здається, чи справді наближається весна?

Джил кивнула.

— Я не був певен. Гарний запах. Рослини, земля, все проростає.

— Так.

— Ми підемо пішки? Це далеко?

— Не дуже.

Чоловік пильно подивився на неї із серйозним виразом.

— Я перед тобою в боргу, моя люба, — сказав він.

Джил кивнула.

— Дякую тобі. Мушу визнати, що не сподівався на такий...

Джил нараз розвернулася.

— Як тебе звати? Як тебе звати насправді?

Сірі очі чоловіка зблиснули. Він кволо усміхнувся доброю, ніжною усмішкою.

— Боюся, ти не зможеш цього вимовити. Ці звуки неможливо відтворити.

Джил мовчала. Вони йшли поруч, обоє в глибокій задумі.

Довкола загоралися вогні міста, яскраві жовті цятки в мороку.

— Про що ти думаєш? — запитав її чоловік.

— Думаю, що, мабуть, і далі зватиму тебе Лестером, — відповіла Джил. — Якщо не заперечуєш.

— Не заперечую, — відповів чоловік. Він обійняв жінку, пригорнув і ніжно поглядав на неї, доки вони йшли поміж жовтими свічками вогнів, що освітлювали їхній шлях крізь усе густішу темряву. — Називай як хочеш, аби тільки ти була від того щаслива.