Повне зібрання короткої прози. Том 2

Останній з володарів

Свідомість поверталася до нього. Він отямлювався неохоче, відчуваючи тягар століть, нестерпну втому. Повернення було болісним. Він би кричав, якби мав чим кричати. А втім — йому вже ставало радісно.

Він так виборсувався з темряви вже вісім тисяч разів, і щоразу ставало все важче. Одного дня йому це не вдасться, одного дня він залишиться у цьому чорному проваллі. Але не сьогодні. Він досі був живим, тупий біль і пасивність уже поступалися місцем радісному тріумфу.

— Доброго ранку, — привітав його сповнений оптимізму голос. — Хіба сьогодні не чудовий день? Я відсуну штори, щоб ви могли побачити.

Він міг бачити і чути, але не міг рухатися. Він лежав тихо, дозволивши чуттям відкритися кімнаті. Килими і шпалери, столи і лампи, картини і відеоекран. Яскраво-золотисте сонячне проміння, що пробивалося крізь вікно. Блакитне небо і далекі схили, поля, будівлі і дороги. Фабрики, робітники і машини.

Пітер Ґрін заклопотано прибирав кімнату, на його юному обличчі грала усмішка.

— Сьогодні чимало роботи, багато відвідувачів і документів на підпис. Рішень, які треба ухвалити. Субота, тож прибудуть люди з віддалених секторів. Сподіваюсь, команда обслуговування добре впоралася... Звісно ж, вона чудово впоралася, — нараз виправився Ґрін. — Дорогою сюди я говорив з Фаулером. Усе відмінно полагодили.

Приємний тенор молодика змішувався з яскравим сонячним промінням. Він чув звуки і бачив краєвиди, але більше нічого не відчував. Він спробував поворушити рукою, але вона не працювала.

— Не хвилюйтеся, — сказав Ґрін, відчувши його переляк. — Вона скоро увімкнеться, як і все інше. Ви будете в порядку, мусите бути. Як же ми без вас?

Він розслабився. Бачить Бог, це не вперше траплялося. Але в ньому поволі почала закипати злість. Чому вони не могли нормально налаштувати роботу? Зробити все одразу, а не частинами. Він повинен змінити їхній розклад, краще їх організувати.

За яскравим вікном з чмиханням зупинилася приземкувате металеве авто. З неї вискочили люди в одностроях, похапали важкі оберемки обладнання і поквапилися до головного входу в будівлю.

— А ось і вони! — з полегшенням вигукнув Ґрін. — Трохи спізнилися, так?

— Знову застрягли в заторі, — пирхнув Фаулер, що саме зайшов. — Щось не так із сигнальною системою. Зовнішній потік змішується з внутрішньоміським, і все зупиняється. Може, вам варто якось змінити правила?

Усі заметушилися довкола нього. Згори нависли постаті Фаулера й Макліна — наче раптом зійшли два гігантські місяці. Заклопотані обличчя, що стривожено дивилися на нього. Його перевернули на бік. Приглушені голоси. Наполегливе перешіптування і клацання інструментів.

— Сюди, — бурмотів Фаулер. — А тепер сюди. Ні, там пізніше. Обережно. Тепер пройдіться тут.

Далі робота тривала у напруженій тиші, але він відчував їхню присутність. Невиразні обриси час від часу заступали йому світло. Його перевертали то так, то сяк, перекидали, як мішок грубого борошна.

— Гаразд, — сказав Фаулер. — Тепер накривайте.

Запала тривала мовчанка. Він отупіло дивився на стіну, на трохи вицвілі блакитно-рожеві шпалери. На стару картину із зображенням жінки у криноліні: маленька парасолька над витонченими плечима, біла блузка з рюшами, мініатюрні носики черевиків. Дивовижно охайне цуценя поруч.

Аж ось його знову перевернули на спину. П’ятеро постатей бурмотіли й клопоталися, схилившись над ним. Їхні пальці літали, м’язи під сорочками напружувалися. Нарешті вони випросталися й відступили. Фаулер витер з обличчя піт. Усі здавалися знервованими, в очах була втома.

— Уперед, — прохрипів Фаулер. — Запускай.

Вдарив струм, і він охнув. Його тіло вигнулося, а тоді повільно опустилося назад.

Його тіло. Він знову міг відчувати. Він спробував поворушити руками. Торкнувся обличчя, плечей, стіни. Стіна була справжньою і твердою. Враз світ знову став тривимірним.

На обличчі Фаулера з’явилося полегшення.

— Дякувати Богу, — сказав він втомлено. — Як ви почуваєтеся?

— Нормально, — відповів він за мить.

Ґрін знову заходився витирати пил у дальньому кутку. Фаулер відіслав решту команди геть і всівся на краю ліжка, закуривши люльку.

— Тепер послухайте мене, — сказав він. — У мене погані новини. Розкажу їх так, як ви любите — рубатиму з плеча.

— Які новини? — запитав він і оглянув свої пальці. Він уже й так усе знав.

У Фаулера під очима залягли темні кола, він давно не голився. Його обличчя з квадратним підборіддям виглядало змарнілим і хворобливим.

— Ми не спали всю ніч, працювали над вашою руховою системою. Ми змогли її так-сяк запустити, але вона довго не протримається, не більше кількох місяців. Усе розвалюється. Базові модулі неможливо замінити, тож щойно вони зносяться — їх більше не буде. Ми можемо приварити реле і дроти, але не можемо полагодити п’ять синапсових кілець. Лише кілька людей вміли їх виготовляти, і вони вже два століття як мертві. Тож якщо згорять кільця...

— На синапсових кільцях є якісь ознаки зношування? — перебив він.

— Наразі ні. Лише рухові зони, зокрема руки. Те, що відбувається з вашими ногами, згодом трапиться з вашими руками і, зрештою, всією вашою руховою системою. До кінця року вас паралізує. Ви зможете бачити, чути, думати і транслювати радіосигнал, але це все. Даруйте, Борзе, але ми робимо все, що можемо.

— Гаразд, — відповів Борз. — Я не дорікаю вам, дякую, що сказали прямо. Я... Я здогадувався.

— Готові спускатися? Сьогодні чимало людей потребують вашої допомоги. Без вас вони безпорадні.

— Ходімо. — Він із зусиллям зосередився і переключився на денні справи. — Я хочу пришвидшити програму дослідження важких металів. Вона, як завжди, відстає. Також, можливо, я перекину частину людей із суміжних робіт на генератори. Незабаром впаде рівень води, тож хочу почати подачу електрики, доки вона ще є. Щойно я перестаю щось контролювати, воно починає валитися.

Фаулер жестом підкликав Гріна, і той вмить прибіг. Обидва схилилися над Борзом, крекчучи підняли його, пронесли крізь двері у коридор і далі надвір.

Вони вклали робота на квадратне металеве авто — нову невеличку ремонтну вантажівку. Її полірована поверхня різко контрастувала з його роз’їденим і заіржавілим корпусом — пощербленим, плямистим і зношеним. Незграбний, вкритий нальотом старовинний робот зі сталі і пластику тихо й натужно гудів. Чоловіки застрибнули на переднє сидіння, і авто рвучко виїхало на головну трасу.

Едвард Толбі спітнів, підтягнув вище ранець, згорбився, затягнув свій збройний ремінь і раптом вилаявся.

— Тату, припини, — дорікнула йому Сильвія.

Толбі сердито сплюнув у траву, що росла на узбіччі, і обійняв свою струнку доньку.

— Вибач, Силь. Не заважай, це все бісова спека.

На запилюжену дорогу світило ранкове мерехтливе сонце.

Вони втрьох повільно тяглися узбіччям, довкола здіймалися й розліталися хмари куряви. Усі були смертельно втомленими.

Важке обличчя Толбі було червоним і похмурим, між зубами в нього стирчала незапалена цигарка. Кремезне могутнє тіло вперто хилилося вперед. Його донька була в полотняній сорочці, що вогко обліпила її руки і груди, на спині півколами темнів піт. М’язи її стегон втомлено пружинили під джинсами.

Роберт Пен ішов трохи позаду Толбі, тримаючи руки в кишенях і дивлячись під ноги. У нього в голові було порожньо, він був сонний від двох доз гексобарбу, які проковтнув в останньому таборі Ліги. На додачу його ще й присипляло тепло. Обабіч дороги тягнулися порослі травою та бур’яном поля і пасовища, подекуди траплялися дерева. Розвалений будинок ферми. Старезні заіржавілі руїни двохсотлітнього бомбосховища. Одного разу їм навіть трапилася брудна вівця.

— Вівці, — сказав Пен, — їдять траву аж під корінь. Вона після цього більше не росте.

— Диви, він тепер ще й фермер, — сказав Толбі до доньки.

— Тату, — обурилася Сильвія, — годі вже глузувати.

— Це все спека, ця бісова спека. — Толбі знову гучно й безпорадно вилаявся. — Нам стільки не платять. За десять ріжків я можу хіба повернутися назад і сказати, що ми ні хріна тут не знайшли.

— Може, так воно й буде, — м’яко відповів Пен.

— Чудово, тоді ти повертайся, — буркнув Толбі. — Повертайся і так їм і скажи. Вони пришпилять тобі медаль і, може, навіть підвищать.

Пен розсміявся.

— Замовкніть обидва. Здається, попереду якесь містечко. Масивне тіло Толбі нетерпляче виструнчилося.

— Де? — він прикрив очі. — Боже, Пен має рацію. Село, і це не міраж. Ви ж теж його бачите, правда? — до нього повернувся хороший настрій, і він потер свої великі руки. — Як тобі, Пене? Вип’ємо по пиву, зіграємо в кості з місцевими селянами і, може, навіть зупинимося там на ніч. — У передчутті він облизав товсті губи. — Можливо, там навіть будуть якісь сільські дівчата з тих, що вештаються біля винних магазинів...

— Знаю, про яких дівчат ти говориш, — урвав його Пен. — Тих, що знудилися нічого не робити і хочуть побачити великі торгові центри. Чекають на якогось бевзя, що купуватиме їм меха-штучки і водитиме на гульки.

Збоку від дороги за ними з цікавістю спостерігав фермер. Він зупинив свого коня і стояв, спершись на грубий плуг і зсунувши капелюха на потилицю.

— Що це за містечко? — запитав Толбі.

Фермер спочатку мовчав. Він був старим, худим і зморщеним.

— Це містечко? — перепитав він.

— Так, те, що попереду.

— О, воно чудове, — фермер уважно їх роздивлявся. — Ви вже колись тут проїжджали?

— Ні, сер, — відповів Толбі. — Ніколи.

— Відстали від команди?

— Ні, ми пішки.

— Здалеку йдете?

— Здолали, може, миль сто п’ятдесят.

Фермер пильно подивився на важкі ранці на їхніх спинах, шиповане похідне взуття, запилюжений одяг і стомлені мокрі від поту обличчя. Джинси й полотняні сорочки. Оббиті залізом посохи.

— Це довгий шлях, — сказав він. — А далеко йдете?

— Йтимемо, доки не набридне, — відповів Толбі. — Тут є місце, де ми можемо зупинитися? Готель? Заїжджий двір?

— Це містечко, — відповів фермер, — зветься Фейрфекс. Там є дерев’яний млин, один з найкращих у світі. Кілька гончарних майстерень. Місце, де можуть пошити одяг машинами. Звичайний меха-одяг. Крамниця зброї, де відливають найкращі кулі по цей бік Скель. І пекарня. Там також живуть старий лікар і юрист, є кілька людей з книжками, які вчать дітей. Вони прийшли з підручниками й переобладнали під школу приміщення старої стайні.

— То це велике місто? — запитав Пен.

— Людей багато. Постійно народжується все більше, але і старі помирають. І діти помирають. Минулоріч у нас була лихоманка, померло під сотню дітей. Лікар сказав, що моровиця прийшла з водяної діри, тож ми її закрили, але діти все одно помирали. Тоді лікар сказав, що це молоко, і ми позбулися половини корів. Мою не чіпали, бо я сторожив її з рушницею і підстрелив одного з тих, хто прийшли по неї. Діти припинили помирати, коли настала осінь. Думаю, це була спека.

— Тут справді дуже спекотно, — погодився Толбі.

— Так, тут буває спекотно. Дуже мало води. — На старечому обличчі з’явився лукавий вираз. — Ви, шановні, може, хочете пити? Юна леді здається дуже втомленою. Там у багнюці під будинком є кілька пляшок води, смачної й прохолодної. — Він завагався. — Одна склянка за ріжок.

Толбі розсміявся.

— Ні, дякую.

— Дві склянки за ріжок, — не здавався фермер.

— Нас це не цікавить, — відповів Пен, постукавши по своїй флязі. Усі троє рушили далі. — Бувайте.

Обличчя фермера спохмурніло.

— Кляті зайди, — пробурмотів він і, сердитий, повернувся до свого плуга.

Містечко тихо смажилося. Дзижчали мухи, сідаючи на крупи припнутих до стовпів очманілих коней. Подекуди були запарковані машини. Люди байдуже ходили тротуарами. На ґанках дрімали літні худорляві чоловіки. У затінку спали собаки і кури. Будинки були маленькими, дерев’яними, збитими з пощерблених і полущених дошок, убогими, похиленими і старими. Від часу і спеки вони потріскалися й зсохлися. На потрісканих будинках, людях з отупілими обличчями і тваринах товстим шаром осів пил.

Двоє сухорлявих чоловіків вийшли з відчинених дверей і рушили до них.

— Ви хто такі? Чого вам треба?

Вони зупинилися і дістали свої посвідчення. Чоловіки оглянули запаяні пластикові картки. Фотографії, відбитки пальців, загальна інформація. Зрештою вони повернули все назад.

— ЛА, — сказав один із них. — Ви справді з Ліги Анархістів?

— Так, — відповів Толбі.

— Навіть дівчина? — чоловіки дивилися на Сильвію з хтивою жадобою. — Давайте так. Ви залишаєте нам ненадовго дівчину, а ми не братимемо з вас подушного податку.

— Не жартуйте зі мною, — буркнув Толбі. — Відколи це Ліга платить подушне чи взагалі якісь податки? — він нетерпляче проштовхався повз них. — Де тут винний магазин? Я помираю від спраги!

Двоповерхова біла будівля розташовувалася ліворуч. На ґанку ліниво сиділи чоловіки і байдуже за ними спостерігали. Пен попрямував туди, і Толбі з донькою пішли слідом. Над входом висіла вицвіла обшарпана вивіска «Пиво і вино на розлив».

— Нам сюди, — сказав Пен. Він провів Сильвію погнутими сходами повз чоловіків досередини. Толбі зайшов за ними і з полегшенням стягнув із себе ранець.

Місце було прохолодним і темним. Біля бару сиділи кілька чоловіків і жінок, інші були за столиками. В дальшому кінці молодь грала у кості. Механічний гармонізатор у кутку хрипів, граючи якусь мелодію. Це був напівзруйнований автомат, що працював уже не в повному функціоналі. За баром примітивний генератор ландшафтів творив невиразні фантасмагорії: морські пейзажі, гірські піки, засніжені долини, великі стяги схилів, оголену жінку, що спочатку застигала, а потім розчинялася, перетворюючись на одну велику цицьку. Тьмяний невиразний калейдоскоп, на який ніхто не звертав уваги. Варна стійка була старезним листом пощербленого і вкритого плямами прозорого пластику, що пожовк від часу. Анграв-покриття з одного краю вигоріло, тож його підперли цеглинами. Міксер для коктейлів давно вийшов з ладу, тут подавали лише вино і пиво. Ніхто не знав, як змішати навіть найпростіший напій.

Толбі підійшов до прилавку.

— Пива, — замовив він. — Три пива. — Доки Пен і Сильвія всідалися за стіл і стягували свої рюкзаки, бармен налив три кухлі густого темного пива. Толбі показав своє посвідчення й переніс кружки до столу.

Молодь позаду припинила грати. Вони дивилися на трійцю, доки ті сьорбали пиво й розшнуровували своє похідне взуття.

Зрештою один юнак повільно наблизився до новоприбулих.

— Скажіть, — сказав він, — а ви ж з Ліги?

— Так і є, — сонно пробурмотів Толбі.

Тепер на них витріщалися вже всі присутні. Юнак всівся навпроти трійці, його супутники схвильовано зібралися довкола, обступивши стіл. Молодь містечка, знуджена, невгамовна і невдоволена. Їхні очі роздивлялися оббиті залізом посохи, пістолети і черевики з металевими вставками. Вони шепотілися. Їм було десь по вісімнадцять, усі були засмаглими й сухорлявими.

— А як ви туди вступили? — насмілився запитати один із них.

— До Ліги? — Толбі відкинувся на стільці, видобув сірника і запалив цигарку. Він розстібнув свій ремінь, гучно відригнув і задоволено затягнувся. — Пройшли іспит.

— І що ж треба знати?

Толбі знизав плечима.

— Майже все, — він знову відригнув і замислено почухав груди між двома ґудзиками. Толбі відчував, що зусібіч оточений людьми. Ось невисокий старигань з бородою й в окулярах з роговою оправою. За іншим столиком — величезний лось у червоній сорочці і штанях в блакитну смужку, з чималим пузом.

Молодь. Фермери. Негр у штанях і брудній білій сорочці, з книжкою під пахвою. Білявка з важкою щелепою, забраним під сітку волоссям, червоними нігтями, на високих підборах і в жовтій сукні. Вона сиділа поруч із сивим ділком у темно-коричневому костюмі. Високий молодик, що тримав за руку молоду чорнявку з великими очима у м’якій білій блузці й спідниці. Вона відставила вбік свої мініатюрні черевички і дриґала під столом голими засмаглими ногами. Її струнке тіло з цікавістю перехилилося вперед.

— Треба знати, — сказав Толбі, — як з’явилася Ліга. Знати, як того дня ми скинули уряди, скинули і знищили їх. Як спалили всі будівлі й усі записи, мільярди мікрофільмів і паперів, як тижнями горіли велетенські вогнища. І про юрмища тих дрібних білих істот, які повибігали надвір, коли ми зносили будівлі.

— Ви повбивали їх? — запитав здоровенний лось, жадібно скрививши губи.

— Ні, ми їх відпустили. Вони не становили загрози, вони тікали й ховалися. — Толбі розсміявся. — Маленькі смішні метушливі істоти, комахи. Тоді ми зайшли, зібрали всі записи й записувальне обладнання. Бог свідок, ми спалили все.

— І роботів, — додав молодик.

— Так, ми потрощили всіх урядових роботів, їх було небагато. Вони використовувалися лише на найвищих рівнях, коли треба було інтегрувати велику кількість фактів.

Молодик вирячив очі.

— То ти бачив їх? Ти був там, коли трощили роботів?

Пен розсміявся.

— Толбі має на увазі Лігу. Це було двісті років тому. Молодик ніяково усміхнувся.

— А й справді. Розкажіть нам ще про ті марші.

Толбі доцмулив своє пиво й відставив кухоль убік.

— У мене закінчилося пиво.

Кухоль швидко наповнили знову. Він вдячно крекнув і продовжив глибоким хрипким голосом, приглушеним втомою.

— Марші. Кажуть, це справді було видовищно. Люди збиралися з усіх усюд, кидали свої заняття...

— Це почалося у Східній Німеччині, — сказала білявка з важкою щелепою. — Повстання.

— А тоді перекинулося на Польщу, — несміливо додав негр. — Мій дід розповідав мені, що тоді всі сиділи й дивилися телевізор, так йому розказував його дід. Далі повстання почалися в Чехословаччині, Австрії, Румунії і Болгарії, а тоді у Франції та Італії.

— Франція була першою! — енергійно вигукнув невисокий бородатий старигань в окулярах. — У них цілий місяць не було уряду, і люди побачили, що можуть жити без нього!

— Усе почалося з маршів у Східній Німеччині й Польщі, — виправила чорнявка. — Тоді вони вперше почали зносити урядові будинки. То були натовпи неорганізованих робітників.

— Останніми впали Росія й Америка, — сказав Толбі. — Коли марш дійшов до Вашингтона, нас там було вже майже двадцять мільйонів. Ми були великими у ті дні! Коли ми нарешті почали діяти, вони не могли нас зупинити.

— Але багатьох тоді застрелили, — заперечила білявка із суворим обличчям.

— Звичайно. Але люди все підходили, кричали солдатам «гей, Біле, не стріляй», «гей, Джеку, це ж я, Джо», «не стріляйте — ми ваші друзі!», «не вбивайте нас, приєднуйтеся!» Бог свідок, зрештою вони так і зробили. Вони не могли далі стріляти у своїх же людей. Зрештою, вони покидали зброю і забралися з дороги.

— І тоді ви знайшли арсенал, — схвильовано продовжила чорнявка.

— Так. Ми знайшли арсенал, і не один, а цілих шість: три в Америці, один у Британії і два в Росії. Ми згаяли два роки, доки знайшли останній і пересвідчилися, що він справді останній.

— А далі? — запитав юнак. Його очі округлилися від почутого.

— Тоді ми їх усі демонтували, — Толбі звівся на ноги, кремезно вивищуючись над усіма й міцно тримаючи свій кухоль.

Його важке обличчя почервоніло. — Геть усі кляті атомні бомби по всьому світу.

Запала нервова тиша.

— Що ж, — пробурмотів юнак. — Ви справді розібралися з людьми війни.

— Не лишилося нікого, вони зникли навіки, — сказав лось.

Толбі взявся за свій залізний посох.

— Можливо. А може й ні. Що як кілька з них залишилося?

— Ти на що натякаєш? — обурився лось.

Толбі підвів на нього свої суворі сірі очі.

— Годі з нами гратися. Ви чудово знаєте, на що я натякаю. Ходять чутки, що десь у цьому районі переховуються люди війни.

Лось спочатку вражено затнувся, а тоді розгнівано вибухнув:

— Це брехня! — закричав він.

— Справді?

Маленький бородатий чоловік в окулярах теж підскочив:

— Тут ніхто не має жодного стосунку до уряду! Ми всі добропорядні люди!

— Ти був би обережнішим, — тихо сказав до Толбі один з юнаків. — Тутешні не люблять, коли їх у чомусь звинувачують.

Толбі хитаючись звівся на ноги, стиснувши в руках залізний посох. Пен став поруч, обоє завмерли.

— Якщо хтось із вас щось знає, — сказав Толбі, — вам краще розповісти. Просто зараз.

— Ніхто нічого не знає, — відповіла білявка із суворим обличчям. — Ви говорите з чесними людьми.

— Так і є, — кинув негр. — Ніхто тут не робить нічого поганого.

— Ви врятували наші життя, — сказала чорнявка. — Якби ви тоді не скинули уряди, ми всі загинули б у війні. Навіщо нам щось приховувати?

— Це правда, — пробурчав лось. — Ми б не вижили, якби не Ліга. Гадаєте, ми справді хочемо вам зашкодити?

— Ходімо звідси, — попросила Сильвія батька. Вона звелася на ноги й кинула Пенові його рюкзак.

Толбі продовжував войовничо бурчати. Зрештою він теж підняв свій рюкзак і закинув його на плече. У кімнаті запала мертва тиша. Усі стояли, заклякнувши, аж доки трійця не зібрала речі й не рушила до дверей.

Маленька чорнявка їх зупинила.

— Наступне місто за тридцять миль звідси, — сказала вона.

— Дорога заблокована, — пояснив її високий товариш. — Її ще роки тому перекрили зсуви. Чому б вам не лишитися сьогодні у нас? Тут повно вільного місця. Можете відпочити, а завтра вранці вирушити в дорогу.

— Ми не хочемо завдавати вам клопоту, — пробурмотіла Сильвія.

Толбі й Пен перезирнулися між собою, а потім глянули на дівчину.

— Якщо у вас справді є вільне місце...

— Слухайте, — до них підійшов лось. — У мене є десять жовтих талонів, і я хочу пожертвувати їх Лізі. Минулого року я продав ферму, тож мені більше не треба талонів, тепер живу з братом і його родиною. — Він простягнув талони Толбі. — Тримай.

Толбі відмовився.

— Залиш собі.

— Туди, — сказав високий молодик, доки вони тупотіли сходами у сліпучу стіну спеки й пилу. — У нас є машина, он вона. Стара бензинова машина, але мій батько переробив її, щоб вона працювала на нафті.

— Дарма ти не взяв талонів, — сказав Пен до Толбі, коли вони всілися у старезне пошарпане авто. Довкола дзижчали мухи. Тут майже не було чим дихати, салон розжарився, як горнило. Сильвія обмахувала себе скрученою газетою. Чорнявка розстібнула блузку.

— Навіщо нам гроші? — добродушно розсміявся Толбі. — Я за все життя жодного разу ні за що не платив, як і ти.

Машина чхнула й повільно рушила вперед, до дороги. Вони почали розганятися. Двигун торохкотів і ревів, але вже невдовзі вони мчали доволі швидко.

— Ви ж бачили їх, — сказала Сильвія, перекрикуючи гуркіт. — Вони б віддали нам усе, ми врятували їхні життя. — Вона показала рукою на поля, фермерів та їхніх працівників, посохлі врожаї, занепалі старі будинки. — Якби не Ліга, вони усі були б мертві. — Дівчина роздратовано вбила муху. — Вони на нас покладаються.

Чорнявка розвернулася до них, доки машина мчала роздовбаною дорогою. По її засмаглій шкірі стікав піт, напівприкриті груди колихалися в такт ходу машини.

— Я Лора Дейвіс. У нас із Пітом є стара ферма, подарована нам на весілля його батьком.

— Ви можете зайняти весь перший поверх, — додав Піт.

— У нас немає електрики, зате є великий камін. Вночі температура падає. Вдень спекотно, але коли сонце сідає, то справді дуже холодно.

— Ми дамо собі раду, — відповів Пен. Його трохи нудило від вібрації і спеки.

— Так, — погодилася дівчина. Її чорні очі зблиснули, темно-червоні губи скривилися. Вона напружено перехилилася до Пена, її обличчя дивно світилося. — Так, ми добре про вас подбаємо.

У цю мить машина злетіла з дороги.

Сильвія заверещала, Толбі кинувся вниз, ховаючи голову між колін і скрутившись клубком. Довкола Пена раптом вибухнула зелена завіса, а тоді — нудотна порожнеча, доки машина летіла вниз. Вони приземлилися з гучним оглушливим тріском, Пена підхопило шаленою хвилею інерції, що розкидала його останки навсібіч.

— Поставте мене ненадовго біля цих поручнів, — наказав Борз. — Перед тим, як я зайду досередини.

Команда обслуговування опустила його на бетонну поверхню й припасувала магнітні затискачі. Широкими сходами до масивної будівлі штаб-квартири Борза заходили й виходили чоловіки і жінки.

Йому подобалося сидіти біля цих сходів, подобалося зупинятися тут і оглядати свій світ, цивілізацію, яку він дбайливо сконструював. Кожен елемент додавався ретельно, старанно, з безмежною турботою. Це тривало роками.

Цивілізація, збудована Борзом, не була великою. Оточена з усіх боків горами, долина була як дно казана, обрамленого темно-фіолетовими схилами. Далі за схилами починався звичайний світ. Випалені поля, розбомблені зубожілі містечка, розбиті дороги. Залишки будинків і розвалені ферми, каркаси автомобілів і техніки. Запилюжені люди, що апатично вештаються довкола у саморобному одязі, в якомусь рам’ї й лахмітті.

Він бачив, що коїться там, назовні, знав, як усе виглядає. Тут, під захистом гір, уже не було змарнілих облич, хвороб, зів’ялого врожаю, примітивних плугів та архаїчних інструментів. Тут, між схилів, Борз вибудував точну й детальну копію суспільства, якого не було вже два століття. Світ, яким він був у давні часи. Часи урядів, часи, яким поклала край Ліга Анархістів.

У його п’яти синапс-кільцях залишилися плани, знання, інформація, креслення цілого світу. Два століття він ретельно відтворював той світ, побудував це мініатюрне суспільство, що зараз виблискувало і гуділо довкола. Дороги, будівлі, адміністративні споруди, промисловість — усе, що було в тепер уже мертвому світі, частина минулого, збудована власними руками, його власними металевими пальцями і мозком.

— Фаулере, — покликав Борз.

Підійшов Фаулер. Він виглядав виснаженим, його очі були червоними, повіки — набряклими.

— Слухаю. Ви хочете зайти досередини?

Вгорі проревів ранковий патруль, вервечка чорних цяток на тлі ясного сонячного неба. Борз задоволено за ними спостерігав.

— Дивовижне видовище.

— Точнісінько за розкладом, — погодився Фаулер, звірившись із годинником. Праворуч від них між зеленими полями по трасі зміїлася колона важких танків, їхні дула виблискували. За колоною марширували піхотинці з антибактеріальними масками на обличчях.

— Мені здається, — сказав Борз, — що далі довіряти Ґріну буде нерозсудливо.

— Чому ви так вважаєте?

— Щодесять днів мене вимикають, щоб твоя команда все полагодила. — Борз тривожно крутнувся. — Протягом дванадцяти годин я цілком безпорадний, і мною опікується Ґрін. Стежить, щоб зі мною нічого не сталося. Але...

— Але що?

— Але мені здається, що безпечніше було б поставити військовий загін охорони. Для однієї людини на самоті це завелика спокуса.

Фаулер насупився.

— Я проти. А як тоді щодо мене? Я відповідаю за вашу перевірку і легко можу, наприклад, поміняти кілька дротів, пропустити потужний заряд по ваших синапс-кільцях чи зіпсувати їх.

Борз злякано крутнувся, а тоді затих.

— А й справді, ти маєш рацію, — погодився він, а тоді продовжив далі. — Але що ти від цього виграєш? Ти знаєш, що я єдиний, завдяки кому це все тримається купи. Я єдиний, хто знає, як не дати організованому суспільству перетворитися на безладний хаос! Без мене все завалиться, і вам лишиться тільки пил, руїни і бур’яни. Зовнішній світ одразу примчить вас захопити.

— Звичайно. То чому ви тоді хвилюєтеся через Ґріна?

Поруч прогуркотіли вантажівки з робітниками у блакитно-зелених одностроях. Вони сиділи з підкоченими рукавами й інструментами в руках. Команда шахтарів, що рухалася до гір.

— Занесіть мене всередину, — раптом сказав Борз.

Фаулер покликав Макліна. Вони взяли Борза й занесли його крізь натовп людей у будівлю, вниз коридором до його кабінету. Чиновники і техперсонал шанобливо поступалися дорогою, коли повз них проносили великий пощерблений і поіржавілий корпус.

— Гаразд, — нетерпляче сказав Борз. — Це поки все, можете йти.

Фаулер і Маклін залишили багатий кабінет з розкішними килимами, меблями, портьєрами і рядами книжкових полиць.

Борз вже схилився над столом, сортуючи купи звітів і паперів.

Дорогою назад Фаулер похитав головою.

— Він довго не протягне.

— Рухова система? А ми не можемо зміцнити...

— Я не про це. Він не витримує психологічного навантаження.

— Ніхто з нас не може такого витримати, — пробурмотів Маклін.

— Йому заважко всім керувати. Знати, що все залежить від нього, знати, що тільки-но він відвернеться чи здасться, усе почне валитися. Намагатися закритися від реального світу, утримувати його ідеальний всесвіт на плаву — це таки пекельна робота.

— Але ж йому це досі вдавалося, — сказав Маклін.

Фаулер зажурився.

— Зрештою нам доведеться якось вирішувати цю проблему. — Він похмуро провів пальцями по стрижню великої викрутки. — Він зношується, хтось повинен буде діяти. Борз щодалі слабнутиме... — він засунув викрутку назад у пасок, прилаштувавши поруч з плоскогубцями, молотком і паяльником. — Вистачить одного короткого замикання.

— Тобто?

Фаулер розсміявся.

— Зараз ним опікуюсь я. Один замкнений дріт — і «пуф». Але що далі? Це складне питання.

— Може, — тихо сказав Маклін, — ми з тобою могли б зупинити цей лабораторний експеримент. Ми з тобою, разом з іншими, і жити, як люди.

— Лабораторний експеримент, — повторив Фаулер. — Як щури в лабіринті, що виконують трюки за сценарієм, який для них придумали.

Маклін зустрів Фаулерів погляд.

— І придумав їх представник іншого, цілком відмінного від нашого, виду.

Толбі спробував поворушитися. Було тихо, поруч щось ледь чутно капало. Затиснений між залізною поперечиною і каркасом, він висів головою вниз. Машина лежала на боці, влетівши між двох велетенських дерев у балці поруч з дорогою. Довкола валялися погнуті запчастини і потрощений метал. І тіла.

Він щосили штовхнув поперечину. Вона подалася, і Толбі зміг спуститися і сісти. Гілка дерева розтрощила лобове скло і простромила чорняву, що досі сиділа розвернута головою до заднього сидіння. Гілка перебила їй хребет, пройшовши крізь грудину й пришпиливши тіло до сидіння. Дівчина досі трималася за неї обома руками, голова була похилена, рот застиг напіввідкритим. Чоловік поруч теж був мертвий, йому відірвало обидві кисті. Засипаний уламками скла, він лежав головою на залишках приладової панелі в кривавих відблисках власних внутрішніх органів.

Пен теж загинув. Його шия зламалася, як трухлявий держак від швабри. Толбі відсунув тіло й оглянув доньку. Сильвія не ворушилася. Він приклав вухо до грудей і прислухався. Вона була жива, серце слабко, але билося, груди здіймалися й опадали.

Він обмотав хустинкою рану на її руці, де з розірваної плоті витікала кров. Дівчину сильно порізало й подерло, одна нога вивернулася, вочевидь переламана. Одяг був порваний, у волоссі запеклася кров, але вона була жива. Він штовхнув скособочені двері й вибрався назовні. Його лизнув вогняний язик полудневого сонця, Толбі скривився і взявся витягати через погнуту раму непритомне тіло Сильвії з машини.

Раптом почувся якийсь звук.

Толбі перелякано роззирнувся. Щось наближалося, комаха, що дзижчала й швидко знижувалася. Він поклав Сильвію, присів, знову глянув вгору, а тоді незграбно прокрався в балку.

Він послизнувся і впав, скотившись по гострих сірих валунах у зелені лози. Стискаючи пістолет, Толбі лежав, відхекуючись у вологій тіні, і дивився вгору.

Комаха приземлилася. Це був невеликий літак на реактивній тязі. Його вразило це видовище. Звісно, Толбі чув про літаки, бачив їх на фотографіях, про них розповідали на інструктажах і лекціях вступних курсів з історії в таборах Ліги. Але цей був справжній!

З літака вибігли люди в одностроях і рушили від дороги схилом балки. Вони обережно, пригинаючись, підійшли до розбитої машини. В кожного із собою була крупнокаліберна рушниця, чоловіки виглядали похмурими й досвідченими.

Вони вирвали двері автівки й оглянули салон.

— Один утік, — долинув до нього чийсь голос.

— Він має бути десь неподалік.

— Гей, є вцілілі! Жінка, намагалася вибиратися. Інші мертві.

Хтось оглушливо вилаявся.

— Ця ідіотка Лора! Чому вона не вистрибнула? Фанатична мала дурепа!

— Мабуть, їй забракло часу. Боже, ця штука простромила її наскрізь. — У голосі вчувалися жах і розгубленість. — Ми навряд чи зможемо її витягнути.

— Залиште її, — офіцер махнув солдатам, щоб відходили від машини. — Нехай лежить тут.

— А як щодо пораненої?

Командир завагався.

— Ми її вб’ємо, — зрештою сказав він, перехопивши і звівши до плеча рушницю. — Ви тимчасом розосередьтеся і спробуйте знайти втікача. Він, мабуть...

Толбі вистрілив, розполовинивши тіло офіцера. Нижня частина повільно осіла, а верхня розлетілася дрібками попелу. Толбі розвернувся й почав відступати широким півколом, повзучи навкарачки й відстрілюючись. Він підстрелив ще двох, й інші в паніці відбігли до своєї реактивної комахи. Грюкнув люк.

Досі в нього була перевага — ефект несподіванки. Тепер її вже не було. Вони мали техніку і кількісно його переважали, він був приречений. Комаха вже здіймалася в повітря, згори вони легко зможуть його вистежити. Але він врятував Сильвію, і це вже було досягненням.

Толбі наосліп побіг униз висохлим руслом потічка, йому не було куди подітися. Він не знав місцевості і не мав транспорту. Зрештою він послизнувся на камені і впав долілиць. Попри хвилю болю й запаморочення, Толбі, хитаючись, звівся на коліна. Пістолета не було, випав десь у хащах. Чоловік виплюнув поламані зуби і кров й ошаліло вдивлявся у яскраве полудневе небо.

Комаха відлітала. Вона рухалася в бік далеких схилів, зменшившись спочатку до чорної кульки, потім мушиної цятки, і зрештою зникнувши.

Толбі трохи перечекав, а тоді вибрався назад схилом балки до розбитої машини. Вони полетіли за підкріпленням, вони повернуться. Зараз був його єдиний шанс витягнути Сильвію, відійти подалі вздовж дороги і сховатися. Може, дійти до якоїсь ферми, назад у місто.

Він дістався до машини й зупинився, приголомшений і розгублений. Три тіла досі були тут: двоє на передньому сидінні і Пен на задньому. Але Сильвія зникла.

Вони забрали її з собою туди, звідки прилетіли. Її затягли в реактивну комаху. Від машини до схилу балки, що виходив на трасу, тягнувся кривавий слід.

Толбі, здригаючись, опанував себе. Він заліз назад в машину й забрав пістолет Пена. Залізний посох Сильвії лежала на сидінні, Толбі прихопив і його. Тоді він вийшов на дорогу і вирушив до схилів, повільно і сторожко.

У його голові промайнула смішна думка: він знайшов те, що шукав. Людей в одностроях. Організованих, підпорядкованих центральній владі, у новенькому літаку.

За схилами був уряд.

— Сер, — сказав Ґрін, нервово пригладжуючи своє коротке біляве волосся, його молоде обличчя скривилося.

Усюди юрмилися інженери, інші фахівці і звичайні люди.

Кабінети гуділи й відлунювали буденними справами. Ґрін проштовхався крізь натовп до столу, де сидів Борз, спершись на дві магнітні рамки.

— Сер, — сказав Ґрін. — Дещо трапилося.

Борз підвів погляд. Він відсунув грифельну дошку з фольги й поклав свій штифт. Його очні лінзи клацнули й зблиснули, всередині побитого корпуса зойкнули коліщата двигуна.

— Розповідай.

Ґрін підійшов ближче. На його обличчі був вираз, якого Борз ніколи раніше не бачив, вираз переляку й осклілої рішучості. Він мав одурманений, фанатичний вигляд, наче тіло чоловіка від напруження скам’яніла.

— Сер, скаути увійшли в контакт з командою Ліги, що рухалася на північ. Вони зустріли їх за Фейрфексом. Інцидент трапився одразу за першим блок-постом.

Борз не відповів. Чиновники, фахівці, фермери, робітники, промислові управлінці, солдати, різноманітний люд навколо продовжував гудіти, перешіптуватися й нетерпляче сновигати, намагаючись дістатися до столу Борза. Кожен зі своїми проблемами, які треба було вирішувати, ситуаціями, які треба було роз’яснити. Нагальними справами. Дороги, фабрики, епідемічний контроль, ремонт, будівництво, виробництво, розробки і планування. Нагальні проблеми, які Борз мав розглянути й вирішити. Проблеми, які не можуть чекати.

— Команду Ліги знищили? — запитав Борз.

— Одного вбито, іншу поранено, її доставили сюди. — Ґрін завагався. — Ще один утік.

Борз довго мовчав. Люди довкола щось бурмотіли й метушилися, але він їх ігнорував. Раптом він підтягнув до себе відеофон і замкнув контур.

— Один утік? Мені це не подобається.

— Він застрелив трьох членів нашого загону скаутів, включно з командиром. Інші злякалися, схопили поранену дівчину й повернулися сюди.

Борз підвів свою масивну голову.

— Вони припустилися помилки, треба було ловити втікача.

— Така ситуація трапилася вперше...

— Я знаю, — відповів Борз, — але це була помилка. Краще було не чіпати їх взагалі, ніж взяти двох і дозволити третьому втекти. — Він повернувся до відеофона. — Вмикайте сигнал тривоги. Закрийте фабрики, озбройте загони робітників й усіх чоловіків-фермерів, що вміють користуватися зброєю. Перекрийте всі дороги. Перемістіть жінок і дітей у підземні укриття. Дістаньте важке озброєння і припаси. Зупиніть усе невійськове виробництво і... — він завагався. — І заарештуйте всіх, у кому ми не впевнені. Розстріляйте всіх зі списку В. — Борз вимкнув сканер.

— Що буде далі? — запитав приголомшений Ґрін.

— Те, до чого ми готувалися. Тотальна війна.

— У нас є зброя! — захоплено вигукнув Ґрін. — За годину буде десять тисяч людей, готових до боротьби. У нас є реактивні літаки, важка артилерія, бомби і бактеріальні контейнери. А що таке Ліга? Лише купка людей з рюкзаками на спинах!

— Так, — погодився Борз. — Купка людей з рюкзаками на спинах.

— Що вони зможуть вдіяти? Як може зорганізуватися купка анархістів? У них немає вертикалі, контролю, центральної влади.

— У них є цілий світ. Мільярд людей.

— Розрізнених! Анархісти — це лише клуб, непідвладний закону. З добровільним членством. А в нас — дисциплінована організація. Усі сфери нашого економічного життя працюють з максимальною ефективністю. Ми — тобто ви — тримаєте все під контролем. Усе, що ви маєте зробити, це віддати наказ, запустити цю машину.

Борз повільно кивнув.

— Це правда, що анархісти не можуть діяти спільно, Ліга не може зорганізуватися. У цьому й парадокс. Анархістське управління... Власне, антиуправління. Замість того, щоб керувати світом, вони всюди вештаються і заважають керувати всім іншим.

— Собака в кріслі директора.

— Як ти й казав, вони справді є добровільним клубом неорганізованих індивідів. Без закону і центральної влади. Вони не підтримують суспільства, бо не вміють керувати. Усе, що вони роблять, це заважають тим, хто намагається порядкувати. Баламути. Але...

— Але що?

— Але два століття тому вони перемогли. Вони були так само неорганізованими і неозброєними. Величезні юрмища людей без дисципліни і влади скинули уряди по всьому світу.

— У нас є ціла армія, заміновані дороги, важке озброєння, бомби і кулі. Кожен із нас — солдат. Ми ж справжній військовий табір!

Борз задумався.

— То, кажеш, один із них тут? Один з агентів Ліги?

— Молода жінка.

Борз дав сигнал команді обслуговування.

— Віднесіть мене до неї. Я хочу поговорити з нею, доки ще є час.

Сильвія мовчки дивилася, як до кімнати крекчучи зайшли люди в одностроях. Вони наблизился до ліжка, поставили два стільці докупи й обережно поклали на них свою масивну ношу.

Чоловіки швидко виставили захисні опори, скріпили стільці разом, увімкнули магнітні затискачі і втомлено відступили.

— Чудово, — сказав робот. — Можете йти.

Чоловіки вийшли. Борз глянув на жінку в ліжку.

— Машина, — прошепотіла збліднувши Сильвія. — Ти машина.

Борз злегка кивнув, нічого не відповівши.

Сильвія нервово засовалася на ліжку. Вона була слабка. На її зламану ногу наклали прозору пластикову шину, обличчя перев’язали, праву руку зводив пульсуючий біль. Надвечірнє сонце просвічувало крізь штори на вікні. З палати було видно квіти, траву і живі огорожі, а за огорожами — будівлі й заводи.

За останню годину небо заполонили реактивні літаки. Вони летіли великими групами, що швидко неслися до далеких схилів. Трасою тягнулися автомобілі, які везли зброю і важке військове обладнання. Солдати в сірому, в шоломах і антибактеріальних масках, марширували щільними лавами з рушницями в руках. Нескінченні ряди ідентичних фігур в одностроях, що ступали ритмічним кроком.

— Їх багато, — сказав Борз, показуючи на чоловіків на марші.

— Так, — Сильвія дивилася, як кілька солдатів пробігали за вікном. Юнаки зі схвильованими виразами на гладеньких обличчях. У них теж були довгі рушниці, фляги, лічильники Ґайґера і антирадіаційні щити. На поясах у юнаків теліпалися шоломи. Антибактеріальні маски абияк висіли на їхніх шиях, щоб у разі потреби їх миттю можна було одягнути. Хлопці були налякані, ще майже діти. До них підбігли інші. Вантажівка завелася, і солдати рушили в бік колони.

— Вони будуть воювати, — сказав Борз, — захищати свої домівки і фабрики.

— Ви ж самі зробили все це обладнання, правда?

— Саме так. У нас досконала організація виробництва, ми абсолютно продуктивні. У нашому суспільстві управління раціональне, наукове. Ми повністю готові до цієї надзвичайної ситуації.

Раптом Сильвія усвідомила, про яку ситуацію йдеться.

— Ліга! Хтось із наших втік! — вона підвелася на ліжку. — Хто? Пен чи мій батько?

— Я не знаю, — байдуже відповів робот.

Від жаху й відрази Сильвія заледве могла говорити.

— Боже мій, — сказала вона тихо, — та ти взагалі нас не розумієш. Щоб таке побудувати, треба не мати жодної емпатії. Ти просто механічний комп’ютер, один з інтеграційних роботів старого уряду.

— Так. Уже два століття.

Дівчина була вражена.

— То ти якось вижив. Ми думали, що вас всіх знищили!

— Мене не знайшли. Я був пошкоджений, тому опинився не там, де інші. Я був у вантажівці, що їхала у Вашингтон, і втік, щойно побачив натовп.

— Два століття, легендарні часи. Ти на власні очі бачив події, про які нам розповідають. Давні часи, великі марші, день, коли впали уряди.

— Так, я все це бачив. Наша група сформувалася у Вірджинії, до нас приєдналися технічні спеціалісти, чиновники, кваліфіковані робітники. Пізніше ми перемістилися сюди, це місце досить далеко від битих шляхів.

— До нас доходили чутки, що досі лишається кластер, який самопідтримується, але ми не знали, де чи як.

— Мені пощастило, — сказав Борз. — Я втік випадково, всіх інших знищили. Знадобилося чимало часу, щоб організувати те, що ти зараз бачиш. За п’ятнадцять миль звідси починається кільце схилів. Ця долина як казан — з усіх боків оточена горами. Ми перекрили всі входи, зімітувавши природні зсуви породи, тож сюди ніхто не заходить. Навіть у Фейрфексі за тридцять миль звідси ніхто нічого не знає.

— Та дівчина, Лора.

— Скаути. Ми тримаємо команди скаутів на всіх заселених територіях в радіусі ста миль. Нам про вас повідомили, щойно ви прибули до Фейрфекса. Ми відправили повітряний патруль.

Щоб уникнути зайвих підозр, підлаштували вашу загибель в автокатастрофі, але один із ваших утік.

Сильвія збентежено похитала головою.

— Як? — вибухнула вона. — Як тобі вдається цим керувати?

Хіба люди не повстають? — вона із зусиллям всілася. — Вони ж знають, що сталося в інших місцях. Як ти їх контролюєш? Зараз вони може й марширують у своїх одностроях, але чи справді вони будуть воювати? Чи справді ти можеш на них покластися?

— Вони довіряють мені, — повільно відповів Борз. — Я зберіг величезний запас знань. Інформацію й техніки, втрачені для світу. Чи десь у світі ще виготовляють реактивні літаки, відео-сканери чи електричні кабелі? Я тримаю всі ці технології у моїх блоках пам’яті, синапс-кільцях. Завдяки мені вони мають усі ці речі. Речі, про які у вас є лише туманні спогади, давні легенди.

— А що трапиться, коли ти помреш?

— Я не помру! Я вічний!

— Ти зношуєшся. Тобі доводиться пересуватися на ношах.

А твоя права рука? Ти заледве можеш нею рухати! — голос Сильвії був різким, безжальним. — Твій корпус весь пощерблений і заіржавілий.

Робот задзижчав, на мить йому відібрало мову.

— Моє знання лишається, — зрештою проскреготів він. — Я завжди зможу спілкуватися. Фаулер організував систему трансляції, навіть коли я розмовляю... — він затнувся. — Навіть тоді все під контролем, у моїх руках. Я підтримував цю систему два століття, і вона існуватиме й надалі!

Сильвія кинулася на нього. Це трапилося в одну мить. Впершись черевиком загіпсованої ноги у стільці, на які поклали робота, вона щосили натиснула на нього ногами й руками.

Стільці загойдалися, захиталися...

— Фаулер! — закричав робот.

Сильвія знов щосили штовхнула його. Нестерпний біль шарпнув її ногу, але вона закусила губу й налягла плечем на пощерблений корпус робота. Він замахав руками і дико задзижчав, стільці повільно звалилися. Робот тихо з’їхав з них на спину, безпорадно розмахуючи руками.

Сильвія стягнула себе з ліжка. Вона змогла підтягтися до вікна, зламана нога безпорадно звисала мертвим тягарем у важкому прозорому гіпсі. Робот лежав, розмахуючи руками, неначе безпорадний жук, очні лінзи клацали, їхні заіржавілі механізми безладно крутилися від страху і гніву.

— Фаулере! — знову закричав він. — Допоможи мені! Сильвія дотяглася до вікна і посмикала за ручки, але вони були міцно зафіксовані. Вона схопила зі стола лампу й кинула нею в шибку. Скло розлетілося дощем смертоносних уламків. Дівчина рвонула вперед, і цієї миті до кімнати забігла команда обслуговування.

Фаулер охнув, побачивши робота на підлозі. На його обличчі з’явився дивний вираз.

— Гляньте на нього!

— Допоможіть мені! — волав робот. — Допоможіть!

Один з чоловіків схопив Сильвію за талію й потягнув назад до ліжка. Вона відбивалася, кусалася і дряпала нігтями його обличчя. Чоловік кинув її на ліжко й дістав пістолет.

— Лежи тихо, — захекано сказав він.

Інші зігнулися над роботом, повертаючи його у вертикальну позицію.

— Що трапилося? — запитав Фаулер. Він підійшов до ліжка, його обличчя посмикувалося. — Він упав?

Очі Сильвії палали ненавистю й відчаєм.

— Це я його штовхнула, мені майже вдалося вибратися звідси крізь вікно, — її груди здіймалися. — Якби не ця клята нога...

— Поверніть мене до кабінету! — заволав Борз.

Обслуга підняла його й перенесла через коридор до особистого кабінету. За мить він уже сидів, приголомшений, за своїм столом, оточений паперами і доповідними записками. Його нутрощі шалено стугоніли.

Борз опанував себе і спробував продовжити роботу. Він мусив працювати далі. Відеоекран досі показував останні оновлення, система працювала бездоганно. Борз відсторонено спостерігав, як заступник командувача відсилав хмари чорних точок, реактивних бомбардувальників, які, неначе мухи, вилітали й квапилися геть.

Систему треба зберегти за всяку ціну, знову і знову повторював він до себе. Він має її врятувати. Організувати людей і змусити їх врятувати її. Якщо люди не воюватимуть, система приречена.

Його охопили лють і відчай. Система не зможе сама себе зберегти, вона не є чимось окремим, чимось, що можна відділити від людей, які в ній живуть. Власне, це і були люди. Система і люди — одне й те ж. Коли люди б’ються, щоб зберегти систему, вони б’ються за власний порятунок.

Вони існують лише доти, доки існує система.

Він побачив колону своїх білолицих військ, яка маршем рухалася до схилів. Його старезні синапс-кільця на мить перегрілися й нерішуче завібрували, а тоді знову запрацювали в звичному режимі. Йому було вже два століття. Він з’явився давно, в іншому світі. Той світ створив його, і завдяки йому той світ досі жив. Доки існує Борз, існуватиме і той світ. У мініатюрі, але він усе ще функціонував, його зразковий всесвіт, його творіння. Його раціональний, контрольований світ, в якому кожна сфера була цілком упорядкована, проаналізована й інтегрована.

Він підтримував живим цей раціональний і прогресивний світ, енергійну оазу продуктивності серед запиленої, випаленої планети занепаду й тиші.

Борз розклав свої папери й почав працювати над найнагальнішою проблемою. Перехід від економіки мирного часу до повної військової мобілізації. Тотальна військова реорганізація для кожного чоловіка, жінки, дитини, обладнання й дини[18]енергії, якими він керував.

Едвард Толбі обережно прокрадався вперед. Його одяг був пошматований, рюкзак залишився в хащах ожини й лози, обличчя й руки кривавили. Він був геть виснаженим.

Внизу перед ним лежала долина. Велетенський казан з полями, будинками і трасами, фабриками, обладнанням і людьми.

Він уже третю годину спостерігав за солдатами. Вони нескінченним потоком виливалися з долини на схили по дорогах і стежках. Йшли пішки, їхали у вантажівках, і звичайних автомобілях, на броньованих танках і бронетранспортерах, летіли небом у швидких маленьких реактивних винищувачах і великих повільних бомбардувальниках, блискучих літаках, що займали позиції над військами й готувалися до битви.

До грандіозної битви. Повномасштабної війни зразка двохсотлітньої давності, яка вже мала б зникнути. Але ж ось вона була тут, наче видіння з минулого. Він бачив таке на старих плівках і записах, які використовували на курсах орієнтування в таборі. Армія привидів, що постала на нову битву. Величезне воїнство людей і зброї, готових воювати і помирати.

Толбі обережно спустився з гори. Біля її підніжжя поруч з валунами зупинився солдат на мотоциклі й налагоджував комунікаційні антени й передавач. Толбі обійшов його по колу, присів і вміло підібрався до нього ззаду. Білявий юнак нервово крутив у руках дроти з перемикачами, облизував губи, поглядав угору й від кожного звуку хапався за рушницю.

Толбі глибоко вдихнув. Юнак стояв до нього спиною, намагаючись знайти енергетичний кабель. Зараз або ніколи. Одним стрибком Толбі вискочив, підняв пістолет і вистрелив. Частина обладнання і рушниця солдата зникли.

— Жодного звуку, — сказав Толбі і роззирнувся. Нікого не було видно, головна дорога була за пів милі праворуч. Сонце сідало, на схили гір лягали довгі тіні. Поля швидко перетворювалися з коричнево-зеленавих на темно-фіолетові. — Заведи руки за голову, зчепи їх і стань на коліна.

Наляканий юнак лантухом гепнувся на землю.

— Що ти збираєшся робити? — він розгледів залізний посох, і його обличчя зблідло. — Ти агент Ліги!

— Стули рота, — наказав Толбі. — Спочатку розкажи про вашу командну вертикаль. Хто твій старший?

Юнак відторохтів усе, що знав, Толбі уважно його вислухав. Він був задоволений. Звичайна монолітна структура, саме на таку він і сподівався.

— Нагорі, — урвав його він. — Хто нагорі? На кому лежить остаточна відповідальність?

— Борз.

— Борз! — простогнав Толбі. — Це не схоже на ім’я. Схоже на... — він умовк, приголомшений. — Ми мали б здогадатися! Старий урядовий робот, який досі функціонує.

Саме в цей момент юнак вирішив ризикнути. Він скочив на ноги і кинувся навтьоки.

Толбі прострелив йому голову над лівим вухом. Юнак заточився, впав обличчям уперед і нерухомо застиг на дорозі. Толбі підбіг до хлопця і швидко стягнув з нього темно-сірий однострій. Той був йому замалий, звичайно, зате мотоцикл пасував йому ідеально. Він бачив їх на плівках і хотів такий ще з дитинства. Маленький швидкий мотоцикл, на якому можна було б гасати туди-сюди. Тепер у нього такий був.

За пів години він уже їхав рівною широкою трасою до центру долини і будівель, що височіли проти темного неба. Фари мотоцикла прорізали темряву, і хоч його й досі хитало з боку в бік, з практичних міркувань він мав їхати далі. Толбі прискорився. Дорога проносилася внизу, поруч пролітали дерева і поля, копиці сіна, полишений сільськогосподарський реманент. Весь інший транспорт рухався назустріч, війська поспішали на фронт.

Фронт. Лемінги, що прямували до океану, аби потонути.

Тисяча, десять тисяч закутих у метал постатей, озброєних і сторожких, обвішаних рушницями, гранатами, вогнеметами й бактеріальними контейнерами.

Але було одне «але»: їм не протистояла жодна армія. Хтось припустився помилки. Війна можлива, тільки якщо є дві сторони, а з них воскресили лише одну.

За милю до скупчення будівель він з’їхав з дороги й обережно заховав мотоцикл у копиці сіна. Мить він повагався, чи не залишити тут і свого залізного посоха, а тоді знизав плечима й забрав його разом із пістолетом. Він завжди носив посох, це був символ Ліги. Він нагадував про анархістів, які патрулювали світ пішки, про світове охоронне агентство.

Толбі скрадався у темряві, просуваючись вперед. Тут людей було менше, і він досі не бачив жодної жінки чи дитини. Попереду був колючий дріт під напругою. За ним юрмилися озброєні до зубів війська. Світло прожектора виписувало на дорозі зиґзаґи. Далі вивищувалися радарні установки, а за ними — потворний бетонний куб. Велетенська офісна будівля, з якої здійснювалося керування.

Толбі поспостерігав за променем, вивчаючи схему його руху. У світлі прожектора вигулькували бліді й відсторонені обличчя солдатів. Малеча. Вони ще ніколи не воювали, це був їхній перший досвід, і вони були нажахані.

Щойно світло ковзнуло по ньому, він підвівся й наблизився до дроту. Прохід відкрився автоматично, двоє охоронців підвелися й незграбно схрестили перед ним багнети.

— Покажи свої документи! — наказав один із них. Молоді лейтенанти, нервові хлопці з побілілими губами. Гралися в солдатиків.

Толбі з жалем і зневагою грубо розсміявся і пішов уперед.

— Геть з дороги!

Котрийсь із лейтенантів стривожено увімкнув кишеньковий ліхтарик.

— Стій! Який пароль для цього дозору? — він перегородив Толбі шлях багнетом, його руки тремтіли з переляку.

Толбі поліз у кишеню, витягнув пістолет, і коли прожектор почав рухатися від них геть, застрелив обох охоронців. Багнети впали додолу, він кинувся вперед. Зусібіч залунали крики, всі кудись бігли. Це були стражденні, перелякані крики. І безладна стрілянина. Ніч запалала. Він рухався перебіжками, присідаючи, звернув за ріг складу з припасами і кинувся сходами у масивну будівлю перед ним.

Треба було зробити все швидко. Стискаючи залізного посоха, він кинувся у темний коридор. Тупіт його черевиків відлунював від стін, за ним у будівлю забігали люди. Раптом поруч пролетіли кілька енергетичних променів. Ціла секція стелі позаду перетворилася на порох і обвалилася.

Толбі дістався до сходів і швидко побіг нагору. Він вибрався на наступний поверх і вхопився за ручку дверей. Позаду щось зблиснуло, він почав розвертатися, рвучко піднімаючи пістолет...

Його розпластало оглушливим ударом, Толбі врізався у стіну, випустивши зброю з рук. Над ним схилилася якась постать з рушницею в руках.

— Хто ти і що ти тут робиш?

Не солдат. Чоловік зі слабким підборіддям у засмальцьованій сорочці і пожмаканих штанях. З червоними набряклими очима. На талії пасок ремонтника: інструменти, молоток, плоскогубці, викрутка і паяльник.

Толбі з болем підвівся.

— Якби в тебе не було цієї рушниці...

Фаулер втомлено відступив.

— Хто ти? Військовим заборонено заходити на цей поверх, і тобі про це відомо... — раптом він побачив залізний посох. — Боже, — сказав він тихо. — Та ти ж агент Ліги, якого їм не вдалося взяти, той, кому вдалося втекти. — Він нервово розреготався.

Пальці Толбі стиснули посох, але реакція Фаулера була миттєвою: дуло рушниці вже дивилося в обличчя Толбі.

— Обережно, — попередив Фаулер, трохи розвернувшись. Десь на сходах бігли солдати, було чути відлуння чобіт і крики. Якусь мить він повагався, а тоді показав рушницею на сходи вище. — Вгору, вперед.

Толбі кліпнув.

— Що...

— Нагору! — він підштовхнув Толбі дулом рушниці. — Поквапся!

Спантеличений Толбі побіг сходами, Фаулер одразу за ним. На третьому поверсі Фаулер грубо проштовхнув його в двері і штрикнув, підганяючи дулом рушниці між лопаток. Толбі опинився у коридорі з безліччю дверей.

— Біжи вниз коридором, — прогарчав Фаулер. — Бігом!

Толбі без зайвих суперечок побіг.

— Що ти, в біса...

— Сам я ніколи не зможу цього зробити, — видихнув Фаулер майже йому у вухо. — Навіть через мільйон років. Але хтось мусить.

Толбі зупинився.

— Що саме?

Вони дивилися один на одного з викликом, їхні очі палали.

— Він тут, — сказав Фаулер, вказуючи рушницею на двері. — У тебе є один шанс, тож скористайся ним.

Толбі секунду повагався, а тоді рушив уперед.

— Гаразд, я спробую.

Фаулер пішов за ним.

— Будь обережним і пильним. Попереду будуть пости охорони, треба йти прямо аж до кінця, настільки далеко, наскільки зможеш дійти. І заради Бога, поквапся!

Толбі уже кинувся бігти й більше його не чув. Він дістався до дверей і розчахнув їх.

Солдати і чиновники застигли, пороззявлявши роти. Він кинувся на них, і вони почали розбігатися. Толбі встиг проскочити далі, перш ніж вони опанували себе і потягнулися по рушниці. Крізь відчинені двері, у внутрішній кабінет, повз стіл з наляканою дівчиною, яка сиділа з широко розплющеними очима й відкритим ротом. У треті двері в альков.

Юнак з божевільним виразом на обличчі підскочив і схопив пістолет. Толбі був беззбройний, альков став для нього пасткою. Хтось уже налягав на двері позаду. Стискаючи в руках залізного посоха, Толбі відскочив від білявого фанатика, що стріляв наосліп. Промінь влучив за фут від нього, лизнувши язиком тепла.

— Клятий анархіст! — закричав Ґрін. Його обличчя перетворилося на потворну маску, він стріляв безперестанку. — Ти вбивця, анархістський шпигун!

Толбі щосили жбурнув залізного посоха, і той зі свистом полетів дугою в повітрі просто в голову юнака. Ґрін вчасно його помітив й ухилився. Він спритно і швидко відстрибнув убік, безжально усміхнувшись. Посох, вдарившись об стіну, з дзенькотом покотився підлогою.

— Та це ж твій посох! — гаркнув Ґрін і вистрелив.

Він навмисно промахнувся, Ґрін хотів з ним погратися. Толбі присів, кинувся до посоха й підібрав його. Ґрін дивився з незворушним виразом на обличчі, його очі блищали.

— Кидай ще раз! — прогарчав він.

Толбі стрибнув, йому вдалося заскочити юнака зненацька. Ґрін охнув, відступив під його натиском, але потім кинувся у бій з маніакальною люттю.

Толбі був важчим, але геть виснаженим. Він годинами повз, торував свій шлях через гори, пройшов незліченну кількість миль, і в нього вичерпувалися сили. Автокатастрофа, дні в дорозі. Ґрін, натомість, був у чудовій формі, жилавий і спритний. Його руки потягнулися вперед, пальці замкнулися на горлі Толбі, але той вдарив юнака в пах. Ґрін відступив, здригаючись і скорчившись від болю.

— Що ж... — прохрипів Ґрін. Його обличчя було відразливим і темним, рука схопила пістолет.

Раптом половина Ґрінової голови розчинилася. Пістолет випав з мертвої руки на підлогу. Тіло юнака ще мить постояло, а тоді повалилося вперед, як порожній костюм.

Толбі побачив, як поруч зблиснуло дуло рушниці і чоловіка з інструментами на поясі. Чоловік відчайдушно махав йому рукою.

— Поквапся!

Толбі кинувся вперед вкритою килимами залою поміж двох великих миготливих жовтих ламп. За ним боязко бігла юрба чиновників і солдатів, щось вигукуючи й безладно стріляючи. Він розчахнув масивні дубові двері й зупинився.

Це була вишукана кімната. Портьєри і розкішні шпалери, лампи, книжкові шафи. Відгомін пишного минулого, багатства давніх часів. Товсті килими і теплий камін з яскравим полум’ям, відеоекран, а в глибині — великий стіл з червоного дерева.

За ним хтось сидів і працював над купами паперів і звітів, складеними у стоси матеріалами. Постать за столом різко контрастувала з багатством меблювання. Це був великий пощерблений і поіржавілий металевий бак. Погнутий, зеленуватий, полатаний і багато разів ремонтований. Старезна машина.

— Це ти, Фаулере? — запитав робот.

Толбі підійшов, стикаючи залізного посоха.

Робот розлючено розвернувся.

— Хто це? Знайди Ґріна й віднесіть мене в укриття. Один з блокпостів повідомив, що агент Ліги вже... — робот замовк.

Його холодні механічні очні лінзи втупилися в чоловіка. Він клацнув і загудів у тривожному здивуванні. — Я тебе не знаю.

Раптом він помітив залізний посох.

— Агент Ліги, ти той, хто зміг прорватися, — раптом оголосив робот. — Третій. Ти прийшов сюди, ти не повернувся до своїх. — Його металеві пальці незграбно намагалися намацати щось на столі і в шухляді. Нарешті він знайшов зброю й невміло спробував прицілитися.

Толбі вибив пістолет, той дзенькнув об підлогу.

— Тікай! — закричав він до робота. — Біжи геть!

Робот навіть не ворухнувся. Посох Толбі опустилася просто на його крихкий високотехнологічний мозковий блок. Кільця, дроти й мастило полетіли йому на плечі й долоні. Робот затрясся, його механізми загули. Він напівпідвівся з крісла, а тоді похитнувся й завалився набік. Борз розтягнувся на всю свою довжину, на всі боки розлетілися запчастини й уламки деталей.

— Боже мій! — вигукнув Толбі, нарешті розгледівши його.

Він приголомшено оглядав уламки. — Та він же був калікою.

Його оточили.

— Він убив Борза! — обличчя чоловіків були шокованими, напівпритомними. — Борз мертвий!

До них підійшов Фаулер.

— Ти дістав його, тут більше нічого не залишилося.

Толбі стояв, тримаючи в руках залізного посоха.

— Бідолаха, — сказав він тихо. — Він сидів тут, цілковито безпорадний, а я прийшов і вбив його. У нього не було шансів.

У будівлі зчинилася колотнеча. Вбиті горем солдати і чиновники метушилися в істериці, мов божевільні. Вони наштовхувалися один на одного, збиралися купками, віддавали безглузді накази.

Толбі пройшов крізь натовп, на нього ніхто не зважав. Фаулер заходився збирати уламки робота, розбиті деталі й запчастини. Толбі зупинився позаду нього. Як Хитун-Бовтун, якого стягнули зі стіни, Борз уже ніколи не зможе повернутися, принаймні не тепер.

— Де жінка? — запитав Толбі. — Агентка Ліги, яку ви схопили?

Фаулер повільно випростався.

— Я покажу, — відповів він і повів Толбі людним гамірним коридором до лікарняного крила будинку.

У кімнаті чоловіки побачили Сильвію, що насторожено сиділа на ліжку.

— Що відбувається? — запитала вона і раптом впізнала батька. — Тату, слава Богу! То це тобі вдалося вислизнути!

Толбі зачинив двері, заглушивши ревище звуків, що прокочувалося туди-сюди коридором.

— Як ти? Як твоя нога?

— Заживає. Що трапилося?

— Я дістався до нього, до робота. Він мертвий.

На мить усі троє замовкли. За дверима коридорами бігали чоловіки. Чутка вже ширилася. Солдати збиралися окремими групами перед будівлею. Розгублені чоловіки залишали свої пости. Нерішучі й позбавлені мети.

— Це кінець, — сказав Фаулер.

Толбі кивнув.

— Я знаю.

— Вони стомилися сидіти в цій норі, — сказав Фаулер. — Зрештою вони повернуться. Щойно дізнаються новини, вони викинуть свою зброю.

— Добре, — буркнув Толбі. — Що швидше, то краще. — Він взявся за рушницю Фаулера. — Ти теж, я сподіваюся.

Сильвія завагалася.

— Як гадаєш...

— Про що ти?

— Ми зробили помилку?

Толбі стомлено усміхнувся.

— Знайшла, коли про таке думати.

— Він робив те, що вважав за правильне. Вони відбудували свої будинки і заводи. Уся ця територія... Вони зробили чимало речей. Я дивилася на них крізь вікно, і мені було про що подумати. Їм багато чого вдалося, вони стільки зробили...

— Так, навиготовляли купу зброї.

— Але ж ми теж маємо рушниці, і ми теж вбиваємо і знищуємо. У нас є всі їхні вади й жодних переваг.

— У нас немає війни, — тихо відповів Толбі. — Щоб захистити цю невелику дисципліновану організацію, на тих схилах чатують зараз десять тисяч чоловіків. Усі готові до бою і тільки й чекають, щоб скинути бомби і бактеріальні контейнери. І все це заради того, аби це місце й далі існувало. Але вони цього вже не зроблять. Дуже скоро вони здадуться й почнуть повертатися до нас.

— Уся система швидко занепаде, — підтвердив Фаулер. — Він втрачав контроль, він уже заледве міг утримувати минуле.

— Хай що там було, але наразі все закінчилося, — пробурмотіла Сильвія. — Ми своє зробили. — Вона стримано усміхнулася. — Борз зробив свою роботу, ми свою. Але час грав проти нього й за нас.

— Саме так, — погодився Толбі. — Ми виконали свою роботу і ніколи про це не шкодуватимемо.

Фаулер не відповів. Він стояв, тримаючи руки в кишенях і мовчки дивлячись у вікно. Його пальці стискали три непошкоджені синапс-кільця, вцілілі блоки пам’яті мертвого робота, нишком підібрані серед розкиданих уламків.

«Про всяк випадок, — сказав він до себе. — На випадок, якщо часи раптом зміняться».