Повне зібрання короткої прози. Том 2

Планета для тимчасових мешканців

Сонце пізнього полудня сліпило й немилосердно пекло — велетенське яскраве світило в небі. Трент на мить зупинився перевести подих. Під свинцевою прокладкою шолома з його обличчя краплина за краплиною стікав піт — липка волога, що, випаровуючись, затуманювала оглядове скло і заважала дихати.

Він пересунув аварійний комплект на інший бік, затягнув ремінь бластера, витяг з кисневого розподілювача кілька використаних балончиків і пожбурив у кущі. Балончики покотилися і щезли у безкрайому обширі багряно-зеленого листя і лози.

Трент глянув на лічильник: радіаційний фон був невисокий, тож на якусь довгождану мить він зсунув шолом на потилицю.

Йому в носа й рота миттю вдарило свіже повітря. Він зробив глибокий вдих, наповнивши легені. Повітря приємно пахло — густе й вологе, насичене ароматом живої флори. Він видихнув і знову вдихнув.

Праворуч, обплівши присадкуватий бетонний стовп, колоною здіймалися помаранчеві чагарі. Горбиста місцина довкола поросла деревами і травою. Здаля рослинний масив скидався на стіну — справжнісінькі джунглі з повзучим бур’яном, комахами, квітами і підліском, який доведеться випалити щоб пройти.

Тріпочучи тендітними барвистими крильцями, повз нього пролетіли два величезних метелики і подалися геть. Скрізь буяло життя: у траві роїлися комахи, в кущах шаруділи гризуни, джунглі гуділи життям. Трент зітхнув і поправив шолом. Два подихи — і годі. На більше він не зважився.

Він подав більше кисню, підніс до губ передавач й одразу його увімкнув.

— Трент викликає чергового Копальні. Чуєте мене?

Шум у навушниках, потім — тиша. Нарешті залунав ледве чутний глухий голос:

— Говори, Тренте. Де тебе, в біса, носить?

— Усе ще рухаюсь на північ. Попереду — руїни. Можливо, доведеться йти в обхід. Схоже, не пройти.

— Руїни?

— Мабуть, Нью-Йорк.

Голос став жвавішим:

— Знайшов щось цікаве?

— Нічого, принаймні на тепер. Буду обходити і десь за годину надішлю звіт. — Трент глянув на годинник. — Зараз пів на третю. До вечора вийду на зв’язок.

Голос завагався:

— Нехай щастить. Сподіваюся, ти щось знайдеш. Вистачає кисню?

— Нормально.

— Харчі?

— Ще досить. Зрештою, можу знайти їстівні рослини.

— Даремно не ризикуй!

— Не буду, — Трент клацнув передавачем і пристебнув його до пояса. «Не буду», — повторив він, підняв бластер, одягнув наплічник і рушив далі. Його важезні, зі свинцевою прокладкою черевики глибоко вгрузали в буйну живу зелень і багно.

Коли він їх побачив, було вже пів на п’яту. Вони вийшли до нього просто з хащів. Їх було двоє. Молоді чоловіки: високі, сухоребрі, попелясті, із синьо-сірою лускою. Вітаючись, один із них підняв руку. На ній було шість чи сім пальців, з додатковими фалангами.

— Добрий день, — пропищав він.

Трент ураз зупинився. Його серце закалатало.

— Добрий день.

Двоє юнаків повільно підійшли ближче. Один із них тримав сокиру для гілля. На другому теліпалися штани та залишки лляної сорочки. На зріст вони були близько двох з половиною метрів. Майже не мали м’язів: самі кістки та суглоби і великі, допитливі очі з важкими повіками. Відрізнялися вони і внутрішньою будовою: докорінно інший обмін речовин і клітинна будова, здатність засвоювати радіоактивні солі, відмінна травна система. Обидва витріщалися на Трента з усе більшою цікавістю.

— А скажіть, — сказав один із них, — ви — людина?

— Саме так, — відказав Трент.

— Мене звуть Джексон.

Він простяг суху лускату руку, і Трент незграбно її потиснув. Крізь грубу екрановану свинцем рукавицю долоня відчувалася дуже тендітною. Потім юнак додав:

— А це мій друг, Ерл Поттер.

Трент потиснув руку Поттеру.

— Вітання, — промовив той. — Його жорсткі губи посмикувалися. — А можна глянути на ваше спорядження?

— Моє спорядження? — перепитав Трент.

— Ваш бластер та обладнання. Що це у вас на поясі? А що це за бачок?

— То — передавач і кисневий розподілювач. — Трент показав їм передавач. — Працює на батареї. Радіус дії — сто шістдесят кілометрів.

— А ви з табору? — швидко запитав Джексон.

— Так, з Пенсильванії.

— І скільки вас?

Трент знизав плечима.

— Та з дві дюжини.

Попелясті велетні здивувалися.

— А як же вам вдалося вижити? Пенсі ж добряче дісталося. Хіба ні? Там глибочезні вирви.

— Копальні, — пояснив Трент. — Коли почалася війна, наші пращури оселились у вугільних копальнях. Це все записано у хроніках. Наразі нам досить непогано ведеться. Ми вирощуємо їжу у печерах. Маємо кілька машин, насосів, компресорів і електрогенераторів. А ще — токарні й ткацькі верстати.

Він не уточнив, що генератори треба заводити вручну і що лише половина аграрних цистерн досі працювала. Після трьох століть експлуатації не тільки пластикові, але й металеві інструменти зносилися — попри всі безкінечні ремонти і лагодження. Обладнання розвалювалося, виходило з ладу.

— Оце так, — не вгавав Поттер, — а Дейв Гантер, виходить, дурень.

— Дейв Гантер?

— Дейв стверджує, що людей більше немає, — пояснив Джексон. Він із цікавістю тицьнув у шолом Трента. — Ходімо з нами. Тут неподалік наше селище — близько години їзди на нашому мисливському тракторі. Ми з Ерлом тут полюємо на крилатих кроликів.

— Крилатих кроликів?

— Так, кроликів, що літають. У них чудове м’ясо і важать під тридцять фунтів, тільки їх непросто збити.

— А чим же ви їх збиваєте? Не сокирою ж?

Поттер і Джексон розсміялися.

— Гляньте-но сюди. — Поттер дістав з холоші штанів довгий латунний стрижень, який був щільно припасований до його кістлявої ноги.

Трент уважно оглянув стрижень. Ручна обробка. Довга рурка з м’якої латуні з акуратно висвердленим осереддям.

Один кінець — у формі сопла. Він зазирнув досередини. Там була тонка металева шпилька, закріплена у брусочку з прозорого металу.

— А як же воно працює?

— Запускається вручну, це щось на зразок пневматичної рушниці. Коли дротик вже у повітрі, то обов’язково наздожене ціль, але йому слід надати початкового поштовху. — Поттер розсміявся. — Це я й роблю. Сильно подути — і все.

— Цікаво. — Трент повернув йому стрижень.

— А я взагалі перша людина, яку ви зустріли? — запитав він, з удаваною байдужістю поглядаючи на попелясті обличчя.

— Ага, — відповів Джексон. — Старець радо вас прийме, — його пискливий голос переповнювало завзяття. — То що скажете? Ми потурбуємося про вас. Нагодуємо, принесемо чистих від радіації рослин і тварин. Зостаньтеся хоч на тиждень, га?

— Вибачайте, — сказав Трент, — але у мене невідкладні справи. Можливо, зазирну до вас на шляху назад...

На лускатих обличчях було розчарування.

— Навіть на годинку? Хоч би переночували! Ми забезпечимо вас їжею. Старець полагодив чудовий холодильник.

Трент постукав по кисневому резервуару.

— Кисень закінчується. У вас немає компресора?

— Та ні, він же нам не потрібен. Хоча Старець, мабуть...

— Вибачайте, — Трент рушив. — Мушу йти далі. А ви впевнені, що в цій місцевості точно немає людей?

— Ми думали, що їх уже взагалі ніде не лишилося. Ви — перший, кого ми побачили. Хоча інколи виникали чутки. — Поттер вказав рукою на захід. — Там живе плем’я вертунів, — потім нерішуче перевів погляд на південь, — а там кілька племен блощиць.

— І ще є бігуни.

— А ви їх бачили?

— Саме туди я прямую.

— На півночі ще є підземельники — сліпі копачі. — Поттер скорчив гримасу. — Я їх не бачив, але чув про їхні нори та черпаки. Хай йому чорт, — оскалився він, — у кожного свій шлях.

— А на сході, — додав Джексон, — там, де починається океан, багато дельфінів — тих, що під водою. Вони там плавають, живуть у повітряних куполах і цистернах. Іноді з’являються вночі. Ночами взагалі вилазить доволі всіляких різновидів. Ми ж досі віддаємо перевагу дню. — Він почухав свою попелясту лускату шкіру. — Менше радіації.

— Це я знаю, — сказав Трент. — Бувайте.

— Щасти вам.

Вони вражено дивилися йому услід своїми широко розплющеними очима з-під важких повік. Трент повільно віддалявся, ступаючи по м’якій зеленій траві, його костюм з металу і пластику тьмяно мерехтів у променях полудневого сонця. Земля буяла життям: рослини, тварини, безладно копошилися комахи. Нічні й денні, земні й водяні істоти, небачені раніше різновиди у неймовірних кількостях, що не потрапили до каталогів і, схоже, ніколи вже туди не потраплять.

Під кінець Війни кожен дюйм земної поверхні став радіоактивним. Радіацією зросили і забомбили всю планету. Усе живе зазнало бета- і гамма-опромінення. Більшість життєвих форм загинули — але не всі. Радіація викликала мутацію на всіх рівнях серед комах, рослин і тварин. Швидкість мутації і селекції прискорилася: зміни, що раніше тривали б мільйони років, тепер відбувалися за секунди.

Це видозмінене потомство заселило всю Землю — вона кишіла міріадами просякнутих радіацією істот. У цьому світі вижили лише форми, яким не шкодить радіоактивний ґрунт і насичене радіоактивними частинками повітря. Комахи, тварини і люди, що пристосувалися, тепер жили на поверхні, що світилася навіть вночі.

Трент тужливо розмірковував про це, продираючись крізь просякнуті випарами хащі. Вправно орудуючи бластером, він випалював плющ і лозу на своєму шляху. Більшість океанів випарувалися, просочивши сушу вихорами радіоактивної вологи. Ці хащі просякли вологою, радіоактивною вологою, а ще — життям. Навколо шаруділи і розбігалися якісь маленькі істоти.

Він міцніше стис бластер і рушив далі.

Сонце вже сідало, спадав вечір. На тлі бузкового неба вимальовувалося пасмо зубчастих пагорбів. Захід сонця був вражаючим: хмарки підвішених частинок — частинок, що кружляли, ще відколи кілька століть тому стався перший вибух.

Він ненадовго зупинився подивитися. Він уже пройшов чималу відстань. Він був утомлений і зневірений.

Недоладні велетні з попелястою шкірою були типовим плем’ям мутантів. Їх прозвали жабами. Через їхню шкіру — як у пустельної жабовидної ящірки. А також через їхні мутовані внутрішні органи, пристосовані до радіоактивних рослин і повітря: вони безтурботно жили у світі, де йому, щоб вижити, доводилося носити екранований свинцем одяг, поляризоване оглядове скло, кисневий балон та спеціальні харчові піґулки, виготовлені з урожаю, вирощеному в підземній Копальні.

Копальня. Час вийти з ними на зв’язок. Трент увімкнув передавач і пробурмотів:

— Трент знову на зв’язку.

Він облизав сухі губи. Хотілося їсти й пити. Хоч би знайти якесь відносно затишне місце, не заражене радіацією. Бодай на чверть години скинути одяг, умитися, змити із себе піт і бруд.

Він вже два тижні був у дорозі. В жаркому, прилиплому до тіла обтяженому свинцем одязі, як у водолазному костюмі. А тимчасом навколо нього, ігноруючи смертельні вогнища радіації, повзали і стрибали незліченні біологічні форми.

— Копальня, — нарешті відгукнувся далекий голос.

— Я вже геть видихся на сьогодні. Спиняюсь на вечерю і відпочинок. До завтра вже нічого не робитиму.

— Жодних успіхів? — у голосі чулося явне розчарування.

— Жодних.

Тиша. Потім знову голос:

— Ну що ж, тоді, може, завтра.

— Може. Зустрів кількох жаб. Такі гарні молоді бички! Під два з половиною метри. — Його голос віддавав гіркотою. — Валандаються тут у самих штанцях і сорочці. Босоніж.

Чергового Копальні це не зацікавило.

— Я знаю. Пощастило босоті! Гаразд, лягай спати, завтра вранці мене розбудиш. Говорив щойно з Лоурензом.

— Де він?

— На заході, поруч з Огайо. Просувається досить швидко.

— Щось знайшов?

— Бігунів, блощиць та копачів, що виходять на поверхню по ночах — бліді такі сліпі істоти.

— Хробаки.

— Так, хробаки. Більше нічого. Коли вийдеш на зв’язок?

— Завтра, — відказав Трент, вимкнув передавач і пристебнув його до пояса.

Завтра. Він вдивлявся у морок, що густішав удалечині над пасмом пагорбів. І так уже п’ять років поспіль. І завжди — «завтра». Він був останнім з довгої черги людей, яких посилали на розвідку. Кожен тягнув із собою дорогоцінні кисневі балони, харчові піґулки і бластери, витрачаючи останні запаси у марних вилазках до хащів.

Завтра? Невдовзі настане оте «завтра», коли забракне кисневих балонів і харчових піґулок. Компресори і насоси зовсім зупиняться. Назавжди вийдуть з ладу. Копальня замовкне і загине. Якщо тільки їм не вдасться вже найближчим часом вийти з кимось на контакт.

Він присів навпочіпки і провів лічильником над самим ґрунтом, шукаючи безпечного місця для відпочинку. Зрештою він заснув.

— Поглянь-но на нього, — промовив здаля ледь чутний голос. Трент вмить очуняв і скинув із себе рештки сну, намацуючи бластер. Був ранок. Сіруваті сонячні промені пробивалися крізь крони дерев. Навколо нього відчувався якийсь рух.

Бластер... зник!

Трент сів, випроставши спину і цілком прокинувшись. Рухомі примари нагадували людей, але лише віддалено. Блощиці.

— Де моя зброя? — запитав Трент.

— Не хвилюйся, — один з жуків підступив ближче, за ним — інші. Трент зіщулився і незграбно звівся на ноги, а жуки тимчасом його оточили.

— Ми тобі його віддамо.

— Тоді віддайте зразу, — Трент змерз, геть закоцюб. Він заклацнув на місце шолом і затягнув пасок. Він тремтів, трусився. З листя і лози спадали слизькі краплини. Ґрунт під ногами розмок.

Жуки радилися. Їх було всього десять чи дванадцять. Дивні істоти радше нагадували комах, аніж людей. У них був панцир — товстий лискучий хітин. Очі з кількома кришталиками. Збуджені тремтливі антени, чутливі до радіації.

Їхній захист був недосконалий: сильна доза — і їм гаплик. Вони виживали завдяки тому, що завчасно виявляли радіацію й уникали її, і лише частково — завдяки імунітету. Їжу вони споживали лише після попередньої обробки: спочатку її переварювали теплокровні тварини, а вже потім вони самі — у вигляді фекалій, очищених від радіоактивних часток.

— Ти — людина, — заявив один із жуків. Його голос звучав пронизливо і металічно. Жуки були асексуальними — принаймні присутні тут. Існували ще два типи: трутні чоловічої статі і Матка. Жуки, що схопили Трента, були безстатевими вояками, озброєними пістолетами та сікачами для гілля.

— Саме так, — відповів Трент.

— Що ти тут робиш? І скільки ще тут вас?

— Та чимало.

Жуки знову почали радитися, їхні антени жваво захиталися. Трент чекав. Хащі заворушилися, наповнюючись життям. Він побачив, як угору по стовбуру дерева і далі у віття здіймалася драглиста маса, а всередині виднівся напівперетравлений ссавець. Затріпотіли крильцями невизначеного кольору денні метелики. Заворушилося листя: то підземні істоти тихо заривалися подалі від денного світла.

— Ходімо з нами, — розпорядився жук і жестом вказав напрямок. — Уперед.

Трент неохоче рушив. Вони йшли вузькою стежкою, недавно прорубаною сікачами. Товсті мацаки і щупи джунглів вже тягнулися назад.

— Куди ми йдемо? — запитав Трент.

— До Пагорбу.

— Навіщо?

— Так треба.

Споглядаючи лискучих жуків, що рухалися поруч, Трент заледве вірив, що колись то були людські істоти. Принаймні, їхні пращури. Попри їхню неймовірно змінену фізіологію, розумом жуки не відрізнялися від людей. Їхній племінний устрій нагадував звичні людські спільноти — комунізм і фашизм.

— Можна дещо запитати? — мовив Трент.

— Про що?

— Я — перша людина, яку ви взагалі бачили? Чи є ще хто-небудь тут поблизу?

— Немає.

— А хтось бачив десь людські поселення?

— Навіщо тобі це знати?

— Просто цікаво, — скупо відказав Трент.

— Ти — єдиний, — задоволено сказав жук. — За тебе нам видадуть премію, за те, що ми тебе схопили. За це вже давно оголошено винагороду, але досі ніхто її не отримував.

Їм теж була потрібна людина. Людина — носій дорогоцінного знання, залишків традиції, потрібної мутантам, щоб зміцнити свою хистку соціальну структур. Мутантська культура була все ще нестійка. Їм був потрібен зв’язок з минулим. Людина — то знахар і мудрець, що міг би навчати і наставляти. Він може розповісти, яким було життя раніше, як жили їхні пращури, як поводилися, як виглядали.

Цінне надбання для будь-якого племені — надто тоді, коли в регіоні немає інших людей.

Трент люто вилаявся. Нікого?! Більше нікого? Таки мають бути інші люди — бодай десь. Якщо не на півночі, то на сході. У Європі, в Азії, в Австралії. Хоча б десь на земній кулі. Люди зі знаряддям, машинами та обладнанням. Копальня не може бути єдиним поселенням, останнім прихистком справжньої людини. Цінна дивина, приречена на загибель, коли згорять компресори, а агроцистерни висохнуть. Якщо йому не пощастить вже найближчим часом... Раптом жуки зупинилися, їхні антени підозріливо заворушилися.

— Що сталося? — запитав Трент.

— Нічого. — Жуки рушили далі. — На хвилину...

Сліпучий спалах. Жуків попереду як вітром звіяло, прокотився глухий гуркіт.

Трент упав на землю, а потім силкувався вирватися з плетива лози і цупкого бур’яну. Навколо копошилися жуки і люто з кимось билися. Вони сплелися з малими волохатими створіннями, які швидко і вправно стріляли з ручної зброї, а при наближенні хвицалися своїми довжелезними ногами. Бігуни.

Жукам було сутужно. Вони відступили назад по стежці і розсіялися по хащах. Бігуни стрибали за ними на своїх міцних задніх ногах, мов ті кенгуру. Останній з жуків зник, і стало тихо.

— Ну досить, — наказав один з бігунів. Він зробив глибокий вдих і випростався. — Де людина?

Трент неквапом підвівся.

— Я тут.

Бігуни допомогли йому звестися на ноги. Вони були невисокі на зріст — десь метр двадцять, товсті і округлі, покриті грубою шкірою. Дрібні доброзичливі личка розглядали його із цікавістю. Очі — як намистинки, тремтливі носи і довжелезні, як у кенгуру, ноги.

— У вас все в порядку? — запитав один із них. Він простяг Трентові свою флягу з водою.

— Усе гаразд, — Трент відмовився від фляги. — Але вони забрали мій бластер.

Бігуни обдивилися все довкола, але бластера не знайшли.

— То й біс з ним, — Трент понуро струснув головою, намагаючись зосередитися. — Що сталося? Що то був за спалах?

— Граната. — Бігуни аж понадувалися з гордощів. — Ми поставили розтяжку поперек стежки, причепили до чеки.

— Жуки контролюють більшу частину цієї території, — втрутився інший бігун. — Ми мусили прориватися з боєм.

На шиї у нього висів бінокль. Бігуни мали зброю: гладкоствольні пістолети і ножі.

— А ви справді людина? — не втерпів котрийсь із бігунів. — Зі справжніх людей?

— Саме так, — затинаючись, пробурмотів Трент.

На обличчях бігунів був трепет. Намистинкові очі вибалушилися. Вони торкалися його металевого костюма, скла шолому, кисневого балону і наплічника. Один із них присів навпочіпки і з виглядом фахівця оглянув передавач.

— А самі ви звідки? — муркотливо запитав їхній вожак. — Ви — перша людина, яку ми зустріли за багато місяців.

Трент крутнувся на місці, закашлявшись.

— Місяців, кажете? То виходить, що...

— Поблизу людей немає, а ми з Канади. З-під Монреаля. Там теж є людське поселення.

Трент розхвилювався.

— Це далеко? Можна дійти пішки?

— Ну, нам для цього було досить кількох днів. Але ми швидко рухаємося. — Бігун із сумнівом глянув на Трентові ноги у металізованих холошах. — Навіть не знаю. Вам доведеться довше йти.

Люди! Людське поселення!

— А скільки їх? Селище велике? Розвинене?

— Важко сказати, я лише одного разу бачив їхнє поселення. Живуть під землею. Яруси, відсіки. Ми у них міняли незаражені рослини на сіль. Але це було давно.

— Але як вони там живуть? Непогано? Мають інструменти — машини, компресори? Їхні агроцистерни працюють? Бігун ніяково засовався.

— Річ у тім, що їх там, мабуть, уже й немає.

Трент закляк.

— Як, вже немає? Що ви маєте на увазі?

— Вони могли піти звідти.

— Піти? — голос Трента був спохмурнів. — Куди?

— Хтозна, — відказав бігун. — Я не знаю, що з ними сталося. Ніхто не знає.

Трент рушив далі, на північ, поспішаючи, немов у лихоманці. Хащі поволі перейшли у ліс з дерев, схожих на папороть. Зусібіч — височенні мовчазні стовбури. Від усього несло пекучим холодом. Повітря було розрідженим і морозним.

Він був вкрай виснаженим. У розподілювачі залишався лише один балон кисню. Опісля йому доведеться відкрити шолом. Скільки він тоді протягне? Перший же дощ осипле його смертоносними частками, що потраплять у легені. Або ж це зробить перший сильний вітер з океану.

Трент зупинився, хапаючи повітря. Зійшов на гребінь видовженого пагорба. Унизу простяглася покрита рослинністю рівнина — темно-зелена, майже брунатна широчінь. Подекуди ясніли білі плями. Якесь руйновище. Три століття тому там було людське місто.

Жодного руху, жодної ознаки життя. Аніде.

Трент почав спускатися схилом. Ліс навколо німував. У всьому відчувалися пригніченість і зневіра. Не чути було навіть звичного шарудіння дрібних тварин. Звірі, комахи, люди — пощезали геть. Більшість бігунів подалося на південь. Дрібна звірина, схоже, вимерла. А що ж з людьми?

Він вийшов до руїн. Колись тут було велике місто. Потім, вочевидь, люди заховалися у бомбосховищах, шахтах і тунелях метро. Згодом вони розбудували свої підземні штреки. Упродовж трьох століть люди — справжні люди — виживали, перебуваючи під землею. Коли ж виходили нагору, то надягали спеціальні костюми, вирощували врожаї в агроцистернах, фільтрували воду, очищали компресорами повітря від радіонуклідів, захищали склом очі від яскравого сонця.

А тепер тут не було взагалі нічого.

Він зняв свій передавач.

— Копальня, Трент на зв’язку! — гаркнув він.

Передавач кволо зашипів. Йому не одразу відповіли. Голос звучав приглушено, здалека. Майже губився у перешкодах.

— Ну що? Ти знайшов їх?

— Вони зникли.

— Але ж...

— Нічогісінько. Нікогісінько. Закинуте поселення. — Трент усівся на уламку бетонної плити. Його тіло заніміло, життєва сила покидала його. — Вони були тут зовсім нещодавно. Руїни ще не покрилися пилом. Минуло щонайбільше два тижні, відколи вони звідси пішли.

— Це вже не має значення. Мейсон і Даґлас продовжують пошуки. Даґлас знайшов колісний трактор, він може дістатися до тебе за кілька днів. Скільки у тебе залишилося кисню?

— На добу.

— Ми скажемо йому, щоб поквапився.

— На жаль, мені нічого додати. Тобто нічого втішного. — В його голосі була гіркота. — Увесь цей час вони були на місці, всі ці роки. А тепер, коли ми нарешті змогли сюди дістатися...

— Хоч якісь сліди залишилися? Що з ними сталося? Може, у тебе є якийсь здогад?

— Я ще тут усе роздивлюся. — Трент з натугою звівся на ноги. — Якщо знайду щось, то повідомлю.

— Щасти! — перешкоди заглушали все слабший голос. — Ми чекатимемо.

Трент пристебнув передавач до пояса і поглянув на сіре небо. Був пізній вечір, насувалася ніч. Ліс стояв похмурий, лиховісний. Благенька снігова оболонка безгучно вкривала брунасту рослинну масу, наче брудно-білою ковдрою. Радіоактивний сніг.

Убивчий пил — він усе падав і падав, уже триста років поспіль.

Він увімкнув ліхтар на шоломі. Промінь світла вихопив бліду смугу, що простяглася перед ним, між деревами, і далі, до розбитих бетонних колон та безладних завалів шлаку. Він підійшов до руїн.

Посеред руйновища виднілися вежі з устаткуванням, обплетені мереживом дротів опори, — усе досі не заіржавіло. Відкриті тунелі, які вели до підземелля, скидалися на чорні калюжі. Мовчазні, покинуті штольні. Він зазирнув в одну з них, скерувавши промінь свого ліхтаря вниз. Тунель вів прямовисно вниз, аж до серця Землі. Втім, був порожній.

Куди ж вони поділися? Що з ними трапилося? Трент повільно плівся серед руїн. Тут були люди, працювали, виживали. Потім вони вийшли на поверхню. Він бачив машини з бурильними приладами на капотах, що стояли поміж вежами. Їх вже встигло замести снігом. Отже, вони вийшли на поверхню — і щезли. Куди?!

Він присів у затишку під колоною і ввімкнув обігрівач. Костюм розігрівся, і поволі червонясте світіння оповило його відчуттям полегкості. Трент поглянув на лічильник. Рівень радіації був високий. Щоб поїсти і вгамувати спрагу, треба змінити місце.

Він був втомлений. Надто втомлений, щоб рухатися далі. Він сидів і, прихилившись, відпочивав. Ліхтар шолома виписував перед ним кола на сірій пелені. Навколо німотно падав сніг, який вкрив і його — сірий клубок посеред уламків бетону. Так само занімілий і нерухомий, як колони і каркаси навколо.

Трент задрімав. М’яко гудів обігрівач. Довкола здійнявся вітер, закручуючи сніг, обвіваючи чоловіка. Він осунувся вперед і завмер, впершись шоломом у бетон.

Опівночі він прокинувся і випростався, відчувши тривогу. Його розбудив якийсь шум, Трент прислухався.

Десь далеко щось глухо гуркотіло.

Може, це Даґлас на тракторі? Та ні, ще зарано. Він буде днів за два. Трент підвівся, струснувши із себе сніг. Гуркіт усе посилювався. Його серце закалатало. Він роззирнувся довкола, промінь ліхтаря прорізав пітьму.

Земля задвигтіла, усе Трентове тіло затремтіло, аж закалатав порожній кисневий балон. Він підвів погляд до неба і охнув.

Оживляючи досвітню темряву, небо прокреслив іскристий слід. Багряна свічка щосекунди збільшувалась у розмірах. Розкривши рота, він спостерігав за нею.

Щось падало з неба, приземлялося.

Ракета.

Довгастий металевий фюзеляж виблискував у променях вранішнього сонця. Люди злагоджено працювали, завантажуючи припаси й обладнання. Тунельні підйомники гасали вгору-вниз, вивозячи на поверхню з підземних галерей вантажі на корабель.

Люди працювали обережно і вправно, усі були в костюмах з металу і пластику, з ретельно припасованим свинцевим покриттям.

— Скільки там у вас в Копальні людей? — тихо запитав Норріс.

— Десь біля тридцяти. — Трент не зводив погляду з ракети. — Точніше, тридцять три, включно з тими, що назовні.

— Назовні?

— В розвідці, як я. Ще двоє добираються сюди. Вони незабаром будуть тут. Сьогодні увечері або завтра вранці.

Норріс щось відмітив у себе на схемі.

— Зараз ми можемо взяти з собою до п’ятнадцяти осіб.

Решту заберемо наступного разу. Вони протримаються ще тиждень?

— Так.

Норріс з цікавістю його розглядав.

— Як ви нас знайшли? Звідси далеко до Пенсильванії. Ми якраз прилетіли забрати останнє. Якби ви з’явилися на декілька днів пізніше...

— Мені показали дорогу бігуни. Вони сказали, що ви зникли, але невідомо куди.

Норріс розсміявся.

— Ми теж тоді не знали.

— Але ж ви маєте усе це добро кудись відправити. А цей корабель? Він старий, правда? Відремонтований?

— Спочатку це був носій ядерної зброї. Ми його знайшли і полагодили. Потроху вдосконалювали. Ми ще не знали, що будемо з ним робити. Навіть тепер у нас лишаються сумніви.

Утім, ми чітко усвідомлюємо, що настав час забиратися звідси.

— Забиратися? Із Землі?

— Звісно. Ходімо. — Норріс повів його до корабля. Вони піднялися на рівень одного з люків. Норріс зазирнув униз.

— Погляньте-но сюди. На людей, що заносять вантаж.

Робота майже завершилася. Останні навантажувачі їхали вже напівпорожні. З підземних галерей повивозили майже все, що лишилося: книги, плівки, картини, археологічні пам’ятки — усе, що залишилося від колишньої цивілізації. В трюмах готової покинути Землю ракети лежала купами сила-силенна речей.

— То куди далі? — запитав Трент.

— Перша зупинка на Марсі. Але ми там не залишимося. Можливо, рушимо далі, на супутники Юпітера і Сатурна. Ймовірно, нам підійде Ґанімед, а якщо не Ґанімед, то якийсь інший. А раптом і там не пощастить, то доведеться залишатися на Марсі. Там занадто сухо і безплідний ґрунт, зате немає радіації.

— А що, тут немає жодного шансу? Жодної можливості очистити заражені райони? От якби ми змогли знезаразити Землю, нейтралізувати радіоактивні хмари і...

— Якщо ми це зробимо, — відповів Норріс, — вони всі загинуть.

— Хто вони?

— Вертуни, бігуни, хробаки, жаби, блощиці — геть усі мутанти. Незліченне розмаїття життєвих форм, що вже пристосувалися до цієї Землі — до радіоактивної Землі. Цим рослинам і тваринам потрібні радіоактивні елементи. По суті, новою основою життя тут стало засвоєння радіоактивних металевих солей — того, що для нас є стовідсотково смертоносним.

— Навіть якщо так...

— Це вже не наш світ.

— Але ж ми — справжні люди, — зауважив Трент.

— Уже ні. Земля живе, кишить життям. І воно невпинно поширюється — в усіх напрямках. А ми є лише однією з форм, старих форм. Щоб залишитися тут, нам довелося б відновити попередні умови життя, давнішні чинники, той природний баланс, що був тут триста п’ятдесят років тому. Це колосальна робота. І якби нам це вдалося, тобто якби ми знезаразили Землю, то не залишилося б жодної із цих нових форм життя.

Тут Норріс вказав на величний брунатний ліс і далі на південь, де починалися хащі у випарах. Вони тяглися без кінця-краю, аж до Магелланової протоки.

— Певного мірою це те, на що ми заслуговуємо. Це ми почали Війну. Ми змінили Землю. Не знищили — змінили. Тепер вона настільки інша, що ми тут вже не можемо жити.

Норріс кивнув у бік людей в шоломах і важких захисних костюмах зі свинцевими підбивками, на людей, обвішаних дротами, лічильниками, кисневими балонами, захисними екранами, коробками з харчовими піґулками, флягами з очищеною водою. Люди працювали, пітніли у своїх громіздких скафандрах.

— Подивіться на них. Кого вони вам нагадують?

До них підійшов робітник, відсапуючись. На мить він підняв забрало шолома, поспішно хапнув повітря, а потім знервовано опустив його назад.

— Ми готові до старту, сер. Все повантажили.

— Плани змінилися, — відповів Норріс. — Ми почекаємо на товаришів цього чоловіка. Їхнє поселення занепадає, а нам не проблема затриматися на один день.

— Зрозумів, сер. — Робітник повернувся і почав спускатися на поверхню — чудернацька постать у важкому, зі свинцевими підбивками костюмі з кулястим шоломом, обвішана чудернацькими пристроями.

— Ми тут гості, — раптом сказав Норріс.

Трент нервово здригнувся.

— Що?!

— Гості на чужій планеті. Подивіться на нас: захисні костюми, шоломи, космічні скафандри — просто щоб пройтися. Ми корабель, що приземлився в чужому світі, де нам не вижити.

Коротка зупинка завантажити припаси — і знову старт.

— Герметичні шоломи, — дивним голосом промовив Трент.

— Герметичні шоломи, свинцеві екрани. Лічильники радіації та спеціально оброблені вода і їжа. Невеличкий гурт бігунів з благоговійним острахом роздивлявся велетенський корабель, що виблискував на сонці. Неподалік, праворуч за деревами, виднілося селище бігунів: ретельно висаджені, як на шаховій дошці, городні культури, загороди для тварин і дощаті будинки.

— Аборигени, — сказав Норріс. — Мешканці цієї планети. Вони можуть дихати цим повітрям, пити цю воду, споживати місцеві рослини. А ми не можемо. Це вже їхня планета. Не наша. Вони можуть тут жити, будувати суспільство.

— Сподіваюся, ми зможемо сюди повернутись.

— Повернутися?

— В гості, з часом.

Норріс сумно всміхнувся.

— Я теж сподіваюся на це. Але тоді нам треба буде запитати дозволу у місцевих — дозволу на посадку. — У нього в очах спалахнув вогник надії і, раптом, — болю. Несподівана агонія, що витіснила усе інше. — Нам доведеться запитати у них дозволу, і вони можуть відмовити. Може, вони не хотітимуть нашого товариства.