Повне зібрання короткої прози. Том 2

Ніщ-О[21]

Напружено вслухаючись, Лемюель припав до стіни своєї темної спальні. Легкий вітерець колихав тюлеві фіранки, у світлі жовтих ліхтарів було видно ліжко, шафу, книжки, іграшки й одяг.

У сусідній кімнаті тихо перемовлялися два голоси.

— Джин, нам треба щось робити, — сказав чоловічий голос.

Придушений зойк.

— Ральфе, тільки не кривдь його, будь ласка. Ти маєш себе контролювати, я не дозволю зробити йому боляче.

— Я не збираюся його кривдити, — у голосі чоловіка відчувалося неприховане страждання. — Чому він це робить? Чому він не може грати у бейсбол чи квача, як нормальні хлопці? Чому він має палити магазини й катувати безпорадних тварин? Чому?!

— Бо він інакший, Ральфе. Ми мусимо спробувати його зрозуміти.

— Може, краще відведемо його до лікаря? — запитав батько. — Може, в нього якісь гормональні порушення?

— До старого дока Ґрейді? Але ж ти сам казав, що він не може знайти навіть...

— Ні, не до дока Ґрейді. Він здався, ще коли Лемюель зламав йому рентгенапарат і розтрощив усі меблі в офісі. Ні, ця проблема серйозніша. — Запала напружена тиша. — Джин, я хочу відвезти його на Пагорб[22].

— О Ральфе! Будь ласка...

— Саме це я і зроблю, — прогарчав він рішуче і різко, неначе впіймана в пастку тварина. — Може, хоч ті психологи зможуть щось вдіяти, може, вони зможуть йому допомогти. А може, й ні.

— Але вони можуть його у нас відібрати. О Ральфе! Він же все, що в нас є!

— Звичайно, — хрипко пробурмотів Ральф, — але я вирішив зробити це ще того дня, коли він порізав вчителя ножем і вистрибнув з вікна. Я ще тоді вирішив, що ми повеземо Лемюеля на Пагорб.

День був теплий і світлий. Серед дерев, що колихалися на вітрі, виблискувало громаддя білої лікарні з бетону, сталі й пластику. Пригнічений велетенськими розмірами будівлі, Ральф Йорґенсон розгублено роззирався і м’яв у руках капелюх.

Лемюель уважно вслухався. Напруживши свої великі рухомі вуха, він звідусіль чув голоси — море голосів, що накочувалися на нього хвилями. Голоси долинали з усіх кімнат і кабінетів, з кожного поверху. Йому було тривожно.

Лікар Джеймс Норз вийшов до них і простягнув руку. Він був високим вродливим шатеном років, може, тридцяти, у чорних окулярах з роговою оправою. Його хода була впевненою, він коротко і міцно потиснув Лемюелеву руку.

— Ходімо, — сказав він низьким голосом. Ральф рушив до кабінету, але лікар похитав головою. — Ні, не ви, тільки хлопчик. Ми з Лемюелем поговоримо наодинці.

Схвильований Лемюель зайшов у кабінет за Норзом. Лікар хутко замкнув двері на потрійний магнітний замок.

— Можеш називати мене Джеймсом, — сказав він, тепло усміхаючись до хлопця. — А я зватиму тебе Лемом. Добре?

— Згода, — обережно відповів Лемюель. Він не відчував у чоловікові ворожості, але завжди був насторожі. Він мав бути обережним, навіть із цим доброзичливим красенем-лікарем, очевидно, розумним чоловіком.

Норз закурив і подивився на хлопця.

— Коли ти зв’язував і розтинав тих старих шкап, — сказав він задумливо, — тобою ж керувала наукова цікавість, чи не так? Ти хотів знати — знати факти, а не покладатися на чужі слова. Ти хотів розібратися, як влаштовані людські істоти.

Лемюель все більше хвилювався.

— Але ніхто цього не зрозумів.

— Так, — похитав головою Норз, — вони не зрозуміли. А знаєш чому?

— Думаю, так.

Норз походжав туди-сюди кабінетом.

— Я проведу з тобою кілька тестів, маю дещо з’ясувати. Ти ж не заперечуєш? Ми обоє дізнаємося про тебе більше. Я вивчав тебе, Леме, вивчав поліцейські звіти й вирізки з газет. — Раптом він висунув зі стола шухляду й дістав звідти Міннесотський опитувальник, тест Роршаха, ґештальт-тест Бендер, колоду карт екстрасенсорного сприйняття Зенера, віджа-дошку[23], два гральні кубики, воскову ляльку з обрізками нігтів і пасмами волосся, табличку з магічними закляттями і маленький шматок свинцю на випадок, якщо хтось захоче спробувати перетворити свинець на золото.

— Що вам від мене треба? — запитав Лемюель.

— Я збираюся поставити тобі кілька запитань і дати погратися кількома предметами. Я спостерігатиму за твоїми реакціями і буду все занотовувати. Згода?

Лемюель завагався. Йому дуже потрібен був друг, але він боявся.

— Я...

Норз поклав руку хлопцеві на плече.

— Ти можеш мені довіряти. Я не такий, як ті хлопці, що побили тебе того ранку.

Лемюель з вдячністю подивився на лікаря.

— Ви і про це знаєте? Я з’ясував, що правила їхньої гри були цілковито довільними, і, звичайно, зорієнтувався в базовій реальності ситуації. Коли мені передали биту, я вдарив по голові спочатку пітчера, потім кетчера[24]. Пізніше я з’ясував, що такими ж довільними є й уся людська етика і мораль... — він замовк, раптом злякавшись. — Може, мені...

Лікар, сидячи за столом, почав тасувати карти ЕС Зенера.

— Не хвилюйся, Леме, все буде гаразд, — сказав він тихо. — Я розумію.

Тести було пройдено, вони сиділи вдвох мовчки. Була шоста, сонце надворі вже починало сідати. Зрештою Норз заговорив.

— Неймовірно. Я сам заледве в це вірю, але ти цілковито логічний, ти повністю відкинув усі таламічні емоції. Твій розум абсолютно вільний від моралі й культурних упереджень. Ти досконалий параноїк без жодної емпатії, неспроможний відчувати сором, жаль чи співчуття, взагалі жодної зі звичних людських емоцій.

Лемюель кивнув.

— Це правда.

Вражений лікар відкинувся на спинку крісла.

— Навіть мені важко таке усвідомити, це просто приголомшливо. Ти володієш суперлогікою, цілковито вільною від ціннісно орієнтованих упереджень, і ти вважаєш, що весь світ налаштований проти тебе.

— Так і є.

— Звісно. Ти проаналізував структуру людської діяльності і зрозумів, що вони кинуться на тебе і спробують знищити, щойно дізнаються правду.

— Тому що я інакший.

Норза переповнювали почуття.

— Параноя завжди вважалася психічним розладом, але це не так! При параної не втрачається контакт з реальністю, а якраз навпаки: параноїк пов’язаний з реальністю безпосередньо. Це досконалий емпірик, якого не збивають з пантелику етичні, моральні чи культурні заборони. Параноїк бачить речі такими, якими вони є, і насправді лише він є по-справжньому здоровою людиною.

— Я читав «Mein Kampf», і ця книжка відкрила мені, що я не один такий, — сказав Лемюель. — «Не один такий, я не сам», — вдячно повторив він уже подумки.

Норз помітив піднесений вираз на обличчі хлопчика.

— Ти є частиною хвилі майбутнього, — сказав він. — Я до нього не належу, але можу спробувати його зрозуміти. Я усвідомлюю, що є звичайною людиною, обмеженою таламічними емоційними і культурними упередженнями. Я не можу бути одним із вас, але я підтримую вас. — Його обличчя світилося захватом. — І можу допомогти!

Наступні кілька днів були дуже обнадійливими для Лемюеля. Доктор Норз узяв його під свою опіку, і хлопчик оселився у квартирі лікаря на околиці. Тут на нього більше не тиснула родина, він міг робити, що заманеться. Норз взявся допомагати Лемюелеві шукати інших мутантів-параноїків.

— Лемюелю, може ти поясниш мені свою теорію Ніщ-О? — запитав якось після вечері Норз. — Нелегко зрозуміти принцип необ’єктної орієнтації.

Лемюель обвів рукою квартиру.

— Усі ці об’єкти на перший погляд існують, і кожен з них має назву. Книжка, стіл, диван, килим, лампа, штори, вікно, двері, стіна тощо. Цей поділ на об’єкти цілковито штучний, базований на застарілій системі думки, тоді як у реальності об’єктів немає. Всесвіт єдиний. Нас навчили думати в термінах об’єктів — це є річ, то є річ. Але коли усвідомлюєш Ніщ-О, це словесне розділення зникає. Воно давно пережило свою корисність.

— А ти можеш навести мені приклад або якось це продемонструвати?

Лемюель завагався.

— Це важко зробити самотужки. Хіба пізніше, коли ми вийдемо на контакт з іншими... Сам я можу зробити це дуже грубо, у невеликому масштабі.

Лікар уважно спостерігав, як Лемюель квапливо снував по квартирі, складаючи речі на купу. Коли всі книжки, картини, килими, штори, меблі й антикваріат були зібрані, хлопчик методично розтовк усе в гомогенну безформну масу.

— Бачите, — сказав він, виснажений і блідий від втоми. — Розрізнення на довільні предмети зникло. Приведення речей до їхньої базової гомогенності може бути застосоване до всього Всесвіту. Всесвіт — це цілісність, уніфікована матерія без поділу на живе й неживе, істот і неістот. Велетенська круговерть енергії, а не окремі частинки. За цілковито штучною видимістю матеріальних об’єктів лежить світ реальності — величезна нерозрізнювана реальність чистої енергії. Пам’ятати, що об’єкти не є реальними, — це перший закон мислення Ніщ-О.

Норз стояв посеред кімнати глибоко вражений і серйозний.

Він копнув ногою залишки розламаного стільця, безформну купу шматків дерева й уламків скла.

— Думаєш, реальність можна повернути до первинної форми?

— Не знаю, — відповів Лемюель. — Звісно, нам будуть опиратися. Людські істоти боротимуться з нами, вони неспроможні піднятися над своєю мавпячою одержимістю речами — блискучими об’єктами, яких вони можуть торкатися і якими можуть володіти. Усе залежатиме від того, наскільки ми зможемо скоординувати наші дії.

Норз дістав з кишені смужку паперу і розгорнув її.

— Здається, я натрапив на слід, — сказав він тихо. — Знайшов людину, яка, гадаю, є однією з вас. Ми відвідаємо його завтра — тоді й побачимо.

Доктор Джейкоб Веллер сухо привітався з ними біля дверей своєї закритої лабораторії над Пало-Альто. Величезну систему І лабораторій і дослідницьких бюро, де він займався своєю надважливою роботою, стерегла ціла купа працівників державної охорони в одностроях. Його персонал, чоловіки і жінки у білих халатах, працювали тут цілодобово.

— Моя робота була засадничою для створення М-бомб і кобальтової оболонки для водневих бомб, — сказав він, подавши сигнал замкнути надміцні замки на вході за ними. — Як ви побачите, багато передових ядерних фізиків теж сповідують Ніщ-О.

Лемюелеві перехопило подих.

— Тоді...

— Звісно, — Веллер не марнував часу. — Ми працювали роками. Ракети в Пенемюнде[25], атомні бомби в Лос-Аламосі[26], водневі бомби, а тепер ще й М-бомби. Багато науковців, звісно, не мають стосунку до Ніщ-О. Це звичайні люди з таламічними упередженнями, як, наприклад, Айнштайн. Але ми вже просунулися далеко вперед. Якщо не буде надмірного спротиву, ми зможемо дуже скоро взятися до справи.

Задні двері лабораторії від’їхали, всередину почали шанобливо по черзі заходити чоловіки і жінки в білому. Серце Лемюеля калатало. Ось вони, справжні дорослі Ніщ-О! Чоловіки і жінки, і вони працюють уже роками! Він легко їх упізнав: усі мали видовжені й рухливі вуха, якими мутанти Ніщ-О з великої відстані вловлюють найменші вібрації у повітрі. Це дозволяє їм спілкуватися, де б вони не були, по всьому світу.

— Розкажіть про нашу програму, — звернувся Веллер до невисокого блондина, що стояв поруч із ним, спокійний і зосереджений. Суворий вираз його обличчя пасував урочистості моменту.

— М-бомба майже готова, — тихо заговорив він з легким німецьким акцентом. — Але це не останній крок у нашому плані. Наступною буде 3-бомба, що стане визначальною для першої фази. Ми ніколи публічно не говорили про 3-бомбу, бо якщо люди дізнаються про неї, нам доведеться долати серйозний емоційний спротив.

— Що таке 3-бомба? — збуджено запитав Лемюель.

— Термін «3-бомба», — відповів блондин, — описує процес, у ході якого планета Земля стає однорідною, доходить до критичної маси, а тоді детонує.

Лемюеля переповнювали почуття.

— Я й гадки не мав, що ми просунулися так далеко!

Блондин злегка посміхнувся.

— Так, порівняно з часом, коли ми тільки почали, ми встигли зробити чимало. Під керівництвом доктора Раста я зміг напрацювати базові ідеологічні засади нашої програми. Колись ми уніфікуємо у гомогенну масу весь Всесвіт. Утім, зараз наша мета — це Земля, і коли ми її досягнемо, не буде жодних перешкод, щоб продовжувати свою роботу нескінченно.

— Ми вже підготували транспорт для перельоту на інші планети, — пояснив Веллер. — Докторе Фріш...

— Ми вдосконалили керовані ракети, які розробили в Пенемюнде, — продовжив блондин, — і спроектували корабель, який доправить нас на Венеру. Там ми почнемо другу фазу нашої роботи: сконструюємо В-бомбу, яка поверне Венеру до її первісного стану гомогенної енергії. А тоді... — він знову посміхнувся. — А тоді буде С-бомба, сонячна бомба. Якщо нам вдасться, вона поверне усю систему планет і супутників до її велетенського першообразу.

До 25 червня 1969 року Ніщ-О отримали фактичний контроль над усіма найбільшими світовими урядами. Процес, що розпочався в середині тридцятих, практично завершився. Сполучені Штати і Совєцька Росія безповоротно опинилися в руках представників Ніщ-О. Організація встановила контроль над усіма високопосадовцями, тож змогла пришвидшити втілення своєї програми. Час настав, більше не було потреби ховатися.

Лемюель і доктор Норз спостерігали за вибухами перших водневих бомб з ілюмінатора ракети. Усе було детально сплановано, обидві нації одночасно атакували одна одну водневими бомбами. Вже протягом першої години вдалося досягнути першокласних результатів: Північна Америка і Східна Європа майже зникли. Велетенські хмари радіоактивних частинок піднялися в небо й розлетілися навсібіч. Розплавлений метал кипів і розбризкувався аж до горизонту. Вцілілі люди в Африці, Азії, на нескінченних островах і у віддалених місцинах з жахом принишкли.

— Ідеально, — почувся у вухах Лемюеля голос доктора Веллера. Він був десь під поверхнею в надійно захищеній штаб-квартирі, де закінчували збирати корабель до Венери.

— Чудово попрацювали, — погодився Лемюель. — Ми змогли уніфікувати щонайменше п’яту частину суходолу!

— Але попереду ще багато роботи. На черзі — М-бомби. Вони мають зупинити людей, які спробують завадити нам працювати над 3-бомбою. Неможливо буде спорудити термінали, якщо лишаться люди, які заважатимуть.

Перші М-бомби вибухнули вже за тиждень. Згодом їх запустили ще більше — з ретельно замаскованих пускових установок у Росії й Америці.

До 5 серпня 1969 року людська популяція скоротилася до трьох тисяч. Ніщ-О у своїх підземних кабінетах просто сяяли від задоволення. Уніфікація відбувалася чітко за планом, їхня мрія ставала реальністю.

— Тепер, — сказав доктор Веллер, — ми можемо починати спорудження терміналів для 3-бомби.

Перший термінал зводили в Арекіпі в Перу. Другий — на протилежному боці планети в Бандунґу на Яві. Через місяць дві велетенські вежі вже височіли проти запилюженого неба. Дві колонії Ніщ-О у важких захисних костюмах і шоломах працювали день і ніч над завершальним етапом програми.

Доктор Веллер відправив Лемюеля на будівництво в Перу. Дорогою із Сан-Франциско до Ліми не було видно нічого, крім попелу й металічних вогнів, що досі не згасли. Жодних ознак життя чи окремих об’єктів — усе сплавилося в єдину масу кипучого шлаку. Океани перетворилися на киплячу воду й пару. Розділення на суходіл і океан зникло, поверхня Землі, де колись були блакитні океани й зелені ліси, дороги, міста і поля, перетворилася на гнітючу сіро-білу масу.

— Бачиш термінал? — запитав доктор Веллер.

Лемюелю перехопило подих від цієї довершеної краси.

Ніщ-О звели гігантський щит-купол, сферу з прозорого пластику посеред моря хвиль рідкого шлаку. У бульбашці вже виднівся термінал — павутина з блискучого металу і дротів. Побачивши її, доктор Веллер і Лемюель затихли.

— Розумієш, — сказав Веллер, коли ракета проходила крізь шлюзи щита. — Ми уніфікували лише поверхню Землі й, може, з милю породи під нею. Більшості планетарної маси, втім, це не зачепило. Але 3-бомба це виправить. Коли вибухне рідке ядро планети, вся планета спалахне новим сонцем, а коли вибухне С-бомба, уся Сонячна система перетвориться на гомогенну масу палаючого газу.

Лемюель кивнув.

— Логічно. А тоді...

— Далі настане черга Г-бомби: наступною буде вже галактика. Останні ж стадії нашого плану настільки грандіозні й неймовірні, що ми заледве сміємо про них думати. Г-бомба, а вже потім, нарешті, — Веллер злегка посміхнувся, його очі блищали, — В-бомба.

Вони приземлилися. Їх зустрів стривожений і знервований доктор Фріш.

— Докторе Веллер! — вигукнув він. — У нас неприємності!

— Що трапилося?

Обличчя Фріша перекосилося у тривожній гримасі, але вольовим Ніщ-О зусиллям він зміг сфокусувати свої розумові здатності й відкинути таламічні імпульси.

— Частина людських істот вижила!

Веллер не міг у це повірити.

— Що ви маєте на увазі? Як?!

— Я вловив звуки їхніх голосів. Я крутив вухами, насолоджуючись гуркотом і плюскотом розплавленого шлаку за бульбашкою, аж раптом почув голоси людських істот.

— Де вони?

— Під поверхнею. Якісь багаті промисловці таємно перемістили свої фабрики під землю попри жорсткі урядові заборони.

— Так, ми відкрито втілювали політику, яка мала цьому запобігти.

— Цими промисловцями керувала типова таламічна жадібність. Вони перемістили під землю значну кількість робочої і сили і змусили їх працювати в рабських умовах, коли почалася війна. Там було щонайменше десять тисяч людей, вони досі живі. І...

— І що?

— Вони зібрали імпровізовані велетенські бурові установки і зараз намагаються якнайшвидше дістатися сюди. На нас чекає битва. Я вже повідомив корабель для перельоту на Венеру, його піднімуть на поверхню якнайшвидше.

Лемюель і доктор Веллер з жахом перезирнулися. Ніщ-О було лише близько тисячі, кількісна перевага людей була десять до одного.

— Це жахливо, — придушено сказав Веллер. — Щойно ж здавалося, що ми вже перемогли. Коли будуть готові силові вежі?

— Потрібно ще шість днів, щоб Землю можна було довести до критичної маси, — відповів Фріш. — Але люди вже майже тут. Крутніть вухами, і почуєте самі.

Лемюель і доктор Веллер прислухалися. Враз до них долинули бурмотіння людських голосів, хаотичний дзенькіт армад бурових установок, що прямували до бульбашок обох терміналів.

— Просто звичайні люди! — охнув Лемюель. — Це чути по голосах!

— Ми в пастці! — Веллер і Фріш схопили бластери. Усі Ніщ-О озброювалися, полишивши роботу. Раптом з оглушливим гуркотом із землі прорвався перший бур і посунув просто на них. Ніщ-О люто відстрілювалися, розосередившись і відступаючи до вежі.

З’явився другий бур, потім третій. У повітрі літали енергетичні промені, якими перестрілювалися Ніщ-О і люди. Люди були найзвичайнісінькі — наймані працівники, яких їхні роботодавці перемістили під землю. Найнижчі форми людського життя: службовці, водії автобусів, поденники, друкарі, сторожі, кравці, пекарі, токарі, експедитори, бейсболісти, радіоведучі, автомеханіки, поліцейські, продавці краваток і морозива, комівояжери, банківські колектори, реєстратори, зварювальники, теслі, монтажники, фермери, політики, торговці. Чоловіки і жінки, саме існування яких лякало Ніщ-О до глибини серця.

На поверхню виходив обурений натовп пересічних людей, які ненавиділи Велику Справу — бомби, бактерії, керовані ракети. Вони піднімалися, щоб нарешті покласти край суперлогіці, раціональності без відповідальності.

— У нас немає шансів, — видихнув Веллер. — Забудьте про вежі, відправляйте корабель на поверхню.

Комівояжер і два сантехніки вже підпалювали термінал. Група чоловіків у комбінезонах і полотняних сорочках зривали дроти. Інші, такі ж звичайні люди, спрямували свої теплові рушниці на контрольні панелі. Усе горіло, вежа терміналу зловісно хиталася.

Складна пускова установка підняла платформу з кораблем на поверхню. Ніщ-О одразу побігли до неї двома стрункими шеренгами. Вони були спокійні й зосереджені, оскаженілі людські істоти косили їхні ряди.

— Тварини, — сумно сказав Веллер. — Людська маса, безмозка худоба, що керується емоціями. Звірі, неспроможні дивитися на речі логічно.

Його вдарило тепловим променем, якийсь чоловік з рушницею побіг далі. Нарешті останні вцілілі Ніщ-О були на борту, великі люки наглухо закрилися. Сопла корабля оглушливо заревіли, і він стрілою промчав крізь бульбашку в небо.

Лемюель лежав нерухомо. Випущений озвірілим електриком тепловий промінь влучив йому в ліву ногу. Хлопчик сумно спостерігав, як корабель злетів, завис у повітрі, а тоді рвонув і зрештою зник у палаючому небі. Неподалік метушилися людські істоти, ремонтуючи пошкоджену захисну бульбашку. Лунали накази і схвильовані крики. Белькотіння голосів краяло його чутливі вуха, він кволо прикрив їх руками.

Корабель відлетів, Лемюеля покинули, але робота триватиме і без нього.

Раптом почувся далекий голос. Це був доктор Фріш, що гукав до нього, склавши долоні рупором. Голос був дуже тихий, загублений у нескінченних милях космосу, але Лемюель почув його крізь шум і гамір довкола.

— Прощавай. Ми пам’ятатимемо про тебе...

— Працюйте наполегливо! — крикнув у відповідь хлопчик. — Не здавайтеся, доки не досягнете мети.

— Ми будемо працювати... — голос ставав усе тихішим. — Ми будемо продовжувати... — звук затих, а тоді на коротку мить знову повернувся: — Ми доможемося свого.

Голос остаточно затих.

З умиротвореною усмішкою на обличчі, усмішкою щастя й радості, задоволення від добре виконаної роботи, Лемюель влігся і чекав, доки його доб’є зграя ірраціональних людських тварин.