Повне зібрання короткої прози. Том 2

Клопіт через сфери

Нейтан Гал виліз зі свого наземного авто і подався пішки тротуаром, вдихаючи прохолодне вранішнє повітря. Поруч загриміли роботизовані вантажівки. Отвори в жолобах жадібно поглинали нічне сміття. Його погляд на мить вихопив заголовок:

ДОБУДУВАЛИ ТИХООКЕАНСЬКУ ПІДЗЕМКУ НАЛАГОДЖЕНО СПОЛУЧЕННЯ З АЗІЙСЬКИМ КОНТИНЕНТОМ

Тримаючи руки в кишенях, він ішов далі від роздоріжжя, шукаючи будинок Фарлі.

Ось уже й магазин «Світотворення» з його примітним гаслом «Придбай свій власний світ!», далі — коротенька обсаджена травою алея, що вела до спадистого, з навісом на фасаді, ґанку. Три сходинки, зроблені під мармур. На вході Гал махнув долонею перед кодовим променем, і двері розчинилися.

Всередині панувала тиша. Гал відшукав трубопідйомник на другий поверх і роззирнувся. Ніде нікого. Його обвівав струмінь теплого повітря, змішаного із ледь чутними запахами — запахами страв, людей і знайомих речей. Хіба вже всі порозходилися? Але ж ні. Сьогодні лише третій день. Вони десь тут, мабуть, на даху на терасі.

Він піднявся на другий поверх, де теж не було ні душі, але вже стиха долинали якісь звуки. Спочатку сміх, потім — чоловічий голос, потім — жіночий. Можливо, Джулії — принаймні він на це сподівався. Сподівався, що вона ще при свідомості.

Зібравши волю в кулак, він навмання натиснув кнопку перших-ліпших дверей. На третій-четвертий день конкурсних вечірок іноді ставало жорсткіше. Двері розчинились, але в кімнаті нікого не було. Дивани, порожні фужери, попільнички, використані тюбики для еротичної стимуляції, безладно розкиданий одяг.

Несподівано з’явилася Джулія Марлоу під руку з Максом Фарлі, а за ними — ще люди, ціла юрба. Збуджені, розпашілі, з блискучими, наче в лихоманці, очима. Увійшовши до кімнати, всі зупинилися.

— Нейте! — Джулія відпустила Фарлі і захекано підійшла до Гала. — Що, вже так пізно?

— Та вже третій день, — відказав Гал. — Привіт, Максе.

— Привіт, Гале. Всідайся зручніше і почувайся як удома. Може, щось вип’єш?

— Нічого не хочу. Не маю часу. Джуліє...

Фарлі зробив знак роботові-офіціанту і підхопив два фужери з його таці на грудях.

— Тримай, Гале. На одну склянку часу в тебе вистачить.

У дверях з’явився Барт Лонґстріт зі стрункою білявкою.

— Гале, ти вже тут? Ти не рано?

— А це вже третій день. Я по Джулію, якщо вона не передумала.

— Не забирайте від нас Джулії, — запротестувала струнка білявка. Її сукня була абсолютно прозорою для бокового зору і темно-синьою, якщо дивитися прямо.

— Члени журі у вітальні якраз виносять своє рішення. Лишайтеся. Зараз починається найцікавіше. — Вона підморгнула йому, її повіки були густо вкриті блакитною тушшю, очі — скляні й очманілі.

Гал подивився на Джулію.

— Якщо ти хочеш лишитися...

Джулія нервово взяла його за руку, присунулася ближче і, не припиняючи силувано посміхатися, прошепотіла йому на вухо:

— Нейте, заради Бога, забери мене звідси. Тут нестерпно. Прошу тебе!

Гал вловив її напружений тон, помітив побляклі від утоми очі. Він відчув німотне напруження, що судомами пройшло її напнутим до краю тілом.

— Гаразд, Джуліє, ми йдемо. Може, хочеш поснідати? Коли ти востаннє їла?

— Точно не знаю. Десь два дні тому. — Її голос затремтів. — Журі саме виносить рішення. Господи, Нейте! Тобі варто було б це побачити...

— Ніхто звідси не піде, доки журі не оголосить рішення, — пробурчав Фарлі. — Думаю, вони вже майже закінчили. Ти не подавався на конкурс Гале?

— Ні.

— Але ж як? Ти ж власник...

— Зовсім ні. — У Галовому голосі забриніли іронічні нотки. — У мене немає власного світу, Максе. Не хочу на це навіть дивитися.

— Ну, ти багато втрачаєш. — Макс одурманено усміхнувся, похитуючись на підборах. — Тепер саме час. Це найкрутіша конкурсна вечірка за останні тижні, але справжня розвага почнеться після оголошення рішення журі. А все це — лише прев’ю.

— Я знаю, — Гал енергійно потяг Джулію до труболіфта на нижній поверх. — Ще побачимося. Бувай, Барте. Подзвони мені, як виберешся звідси.

— Стійте! — раптом вигукнув Барт, схиливши голову набік. — Обговорення закінчилося, зараз оголошуватимуть переможця. — Він рушив до вітальні, і збуджена юрба кинулася за ним. — Гале, Джуліє, ви йдете?

Гал поглянув на дівчину.

— Добре, ми ще хвильку побудемо. — Вони неохоче пішли за іншими.

Стояв страшенний галас. У переповненій чоловіками й жінками вітальні панував хаос.

— Я виграла! — в екстазі заверещала Лора Беккер. Люди товпилися навколо неї і проштовхувалися до столу журі, вихоплюючи свої конкурсні роботи. Їхні голоси ставали все гучнішими, зливаючись у нестримний безладний гамір. Роботи-служники спокійно і швидко відсунули на безпечну відстань меблі й апаратуру, звільнивши площу для гостей. Кімнату заповнювало нестримне шаленство масового психозу.

— Я так і знала! — пальці Джулії впилися у Галову руку. — Нумо, тікаймо звідси, бо зараз почнеться.

— А що має початися?

— Ти їх взагалі чуєш? — в очах Джулії зблиснув страх. — Ходімо, Нейте! З мене годі, я цього просто не витримаю.

— А я тебе попереджав.

— О так, ти попереджав, — усміхнулася Джулія, вихоплюючи своє пальто з рук робота-служника. Вона похапцем накинула його на плечі. — Я визнаю, ти справді мене попереджав. Але тепер, заради Бога, ходімо звідси.

Вона крутнулась і почала протовплюватися крізь людську масу до ліфта.

— Ходімо звідси. Краще поснідаймо. Ти мав рацію. Такі речі не для нас.

Лора Беккер, огрядна жінка середнього віку, проштовхувалася до трибуни поруч із членами журі. В руках вона тримала свою конкурсну роботу. Гал на мить зупинився, спостерігаючи, як тілиста жінка продиралася крізь натовп, розглядаючи її хімічно підкориговані правильні риси, посірілі й змарнілі у рівному світлі люстр. То був третій день змагань, і на обличчях багатьох ветеранів уже прозирали наслідки цього дійства, навіть крізь штучну маску.

Лора дісталася до трибуни.

— Погляньте! — заволала вона, тримаючи в руках свою конкурсну роботу. Прозора сфера «Світотворення» виблискувала. Гал мимохіть замилувався сферою. Якщо світ всередині був такий же чудовий, як сама сфера...

Лора покрутила сферу в руках, та світилася й мерехтіла. Повний зал людей притих, захоплено розглядаючи роботу переможниці, штучний світ, що залишив позаду роботи інших учасників.

Світ Лори Беккер був шедевром, навіть Гал мусив це визнати. Жінка додала збільшення, сфокусувавшись на центральній планеті системи. Залом прокотився гул захоплених голосів.

Лора ще додала збільшення. Центральна планета виросла, показався блідо-зелений океан, що межував з невисоким узбережжям. У фокусі з’явилося місто: височенні споруди і широкі вулиці — прекрасні стрічки із золота і сталі. Зігріваючи місто, вгорі сяяли два сонця. Унизу діловито копошилися міріади мешканців.

— Дивовижно, — тихо констатував Барт Лонґстріт, підійшовши до Гала. — А втім, ця карга ошивається тут вже шістдесят років, тож не дивно, що вона перемогла. На моїй пам’яті вона не пропустила жодного конкурсу.

— Непогано, — визнала сухо Джулія.

— Тобі що, не цікаво? — запитав Лонґстріт.

— Цілковито байдуже!

— Лора хоче звідси піти, — пояснив Гал, проштовхуючись до ліфта. — Побачимося, Барте.

Барт Лонґстріт кивнув.

— Я розумію, про що ти, і значною мірою погоджуюся. Ти не проти, якщо я...

— Дивіться! — вигукнула Лора Беккер, її обличчя розчервонілося. Вона налаштувала збільшення на максимум. Можна було розібрати навіть окремі деталі мініатюрного міста. — Ви їх бачите? Бачите?!

Тепер у фокусі було чітко видно мешканців міста. Нескінченними потоками вони поспішали у своїх справах. В авто і пішки. Крізь павутиння провулків між будинками. Невимовно привабливі.

Важко дихаючи, Лора піднесла свою світосферу якомога вище і оглядала залу, її очі яскраво спалахнули і хворобливо заблищали. Захоплений гул наростав. Чимало інших сфер, затиснутих нетерплячими, охопленими пристрастю руками, здійнялося вгору, десь на рівень грудей.

Рот Лори розтулився. По зморшках її обвислого обличчя потекла слина. Губи скривилися. Вона піднесла сферу над головою, її драглисті груди при цьому судомно посмикувалися. І враз обличчя жінки жахливо викривилося, гладке тіло сіпнулося, химерно вигнулося, і світосфера полетіла з її рук просто в трибуну перед жінкою.

Сфера розлетілася на друзки. З неї посипалися тисячі дрібних деталей з металу і пластику, сотні підпорок, рурок, інших цінних механізмів рясно всіяли підлогу.

І тут здійнявся страшенний гармидер. Конкурсанти, власники світів, кинулися трощити свої сфери — розбиваючи, розтоптуючи, розкришуючи делікатні механізми на порох. Чоловіки і жінки у нестямі, вивільненій за сигналом Лори Беккер, звивалися в оргії діонісійської хіті. Вони одну за одною порозбивали свої ретельно сконструйовані світосфери.

— Боже, — охнула Джулія, силкуючись вийти із зали. Лонґстріт і Гал не відставали.

Обличчя людей заливав піт, їхні очі почервоніли й вибалушилися. Широко роззявлені роти вивергали дикі звуки. Усі почали зривати, здирати з себе одяг. Якась дівчина упала на підлогу, її крики потонули у загальному ревищі. За нею, під натиском натовпу, впала ще одна. Люди, мов у забутті, товклися серед вигуків і зітхань. І звідусіль линув тріск розбитого скла і розтрощеного металу. Світосфери руйнувалися одна за одною.

Побіліла Джулія витягнула Гала з зали. Вона затремтіла і заплющила очі.

— Я знала, що так буде. До цього йшло усі три дні. Кінець. Вони розтрощили все, усі світосфери.

За ними вийшов Барт Лонґстріт.

— Придурки! — здригнувшись, він закурив. — Що на них найшло? Таке бувало й раніше, що вони починали трощити усі свої витвори, але ж у цьому немає сенсу.

Гал підійшов до ліфта.

— Пішли з нами, Барте. Розкажу тобі за сніданком, що я про це все думаю, хай навіть моя думка й не дуже цінна.

— Заждіть. — Він узяв з рук робота свою світосферу. — Моя конкурсна робота. Не хочу, щоб вона загубилася.

Він поквапився услід за Галом і Джулією.

— Ще кави? — запитав Гал, роззираючись.

— Не треба, — протягнула Джулія, зітхнула і відкинулась на стільці. — Мені й так добре.

— Я тоді ще собі доллю, — сказав Барт і посунув свою чашку до кавового автомата. Той наповнив її і повернув.

— А тут чудове місце, Гале.

— Ти хіба не був тут раніше?

— Я так далеко не заїжджаю. Не був у Канаді цілу вічність.

— Розказуй, що думаєш, — втрутилася Джулія.

— Так, давай, ми радо послухаємо, — додав Барт.

Гал сидів мовчки. Він задумливо дивився через стіл на залишену на підвіконні Бартову світосферу, не звертаючи уваги на тарілки з їжею перед ним.

— «Придбай свій власний світ!» — процитував Гал з іронічною посмішкою. — Чудове гасло.

— Його вигадав сам Пекмен, — втрутився Барт. — Ще замолоду. Майже століття тому.

— Так давно?

— Пекмен омолоджується. Людина його статків може це собі дозволити.

— Ну звісно. — Гал поволі підвівся, пройшовся через залу і повернувся зі сферою.

— Можна? — запитав він Барта.

— Вперед.

Гал покрутив регулятори на поверхні сфери. У фокусі замиготіла внутрішня картина пристрою: мініатюрна планета, що поволі оберталася. Крихітне біло-блакитне сонце. Він додав збільшення, і планета постала у більшому масштабі.

— Непогано, — незабаром зауважив Гал.

— Примітивна стадія, пізній юрський період. Мені бракує хисту, не можу розвинути їх бодай до рівня ссавців. Це моя шістнадцята спроба, і жодного разу не вдалося пройти далі.

Перед ними були густі джунглі, що парували смердючою гниллю. Величезні силуети посмикуючись перебігали серед зіпрілих папоротей і твані. Скручені, блискучі тіла рептилій, паруючі силуети, що піднімалися з вкритої багном поверхні.

— Вимкни, — пробурмотіла Джулія. — Я вже надивилася на таке. На конкурсі ми їх сотні передивились.

— Я не мав жодного шансу, — Барт забрав сферу і вимкнув. — Щоб виграти, замало юрського періоду. Дуже запекла конкуренція. Половина учасників змогли розвинути свої сфери аж до еоцену, і принаймні десятьом вдалося дійти до пліоцену. Лорина робота не набагато випередила інших. Я нарахував декілька розвинутих цивілізацій, що вже дійшли до містобудівництва, але цивілізація її світу за розвитком майже дорівнялася до нашої.

— Шістдесят років, — зауважила Джулія.

— Так, вона довго до цього йшла, старанно працювала.

Вона одна з тих, для кого це не просто гра, а справжня пристрасть, спосіб життя.

— А тоді вона її розтрощила, — замислено сказав Гал. — Розбила на друзки світ, над яким працювала роками. Спочатку супроводжувала від періоду до періоду, усе вище й вище, — а потім розтрощила на мільйон уламків.

— Але чому? — запитала Джулія. — Навіщо, Нейте? Навіщо вони це роблять? Доводять ці світи до такого високого рівня, а потім нищать свою ж роботу.

Гал відкинувся на стільці.

— Це почалося, — почав він своє пояснення, — коли ми не знайшли життя на жодній з відкритих планет, коли наші експедиції повернулися з порожніми руками. Вісім планет — і всі без ознак життя, ні до чого не придатні. Навіть жодного лишайника: самі піски і скелі, безкраї пустки. І так повсюди — аж до Плутона.

— З цим було важко змиритися, — погодився Барт. — Але це, звичайно, було задовго до наших часів.

— Та не так уже й давно. Он Пекмен пам’ятає ті часи, всього сто років тому. Ми довго очікували на появу космічних ракет, на польоти до інших планет. А тоді нічого не знайшли...

— Це як наче Колумб виявив, що світ насправді плаский, — втрутилась Джулія. — Що є край, за яким — порожнеча.

— Навіть гірше. Колумб шукав коротший шлях до Китаю, але навіть якби не знайшов, у нас залишався б довший шлях. Натомість коли ми досліджували Сонячну систему і зазнали невдачі, це стало проблемою. Люди розраховували на ці нові світи, нові планети у космосі, на колонізацію. На контакт з іншими розумними істотами. На торгівлю, обмін мінералами та культурними продуктами. Але найбільший захват викликали пошуки планет з чудернацькими формами життя.

— А натомість...

— Натомість не знайшли нічого, окрім мертвих скель та уламків гірських порід. Жодних сприятливих умов для життя, чи то нашого, чи будь-якого іншого. Всі прошарки суспільства охопило гірке розчарування.

— І тоді Пекмен випустив свої світосфери, — промимрив Барт. — «Здобудь свій власний світ!» Поза Террою не було жодного місця, куди можна податися. Жодного іншого світу, вартого подорожі. Неможливо було залишити Терру й полетіти кудись іще. Але натомість можна...

— Але натомість можна було створити власний світ, навіть лишаючись вдома, — сумно усміхнувся Гал. — Ви знаєте, що він уже підготував версію для дітей. Такий собі підготовчий комплект, щоб дитина розібралася з засадами світотворення ще до того, як матиме власну сферу.

— Але ж погодься, Нейте, — наполягав на своєму Барт, — спочатку сфери здавалися хорошою ідеєю. Раз ми не можемо залишити Землю, то будемо принаймні будувати свої світи тут. Світи на субатомному рівні у контрольованих контейнерах. Ми створюємо життя в субатомному світі, підкидаємо проблем, щоб воно почало еволюціонувати, намагаємося підштовхувати його до все розвиненіших стадій. В теорії, у цій ідеї немає нічого поганого. Щонайменше це творчий відпочинок, на противагу, скажімо, пасивному перегляду телепрограм. Світотворення, насправді, — це найвища форма мистецтва. Вона витіснила всі інші розваги — пасивне споглядання спортивних змагань, музику і живопис.

— Але потім щось пішло не так.

— Не одразу, — заперечив Барт. — Спочатку це була творчість. Кожен купив собі по сфері й взявся будувати власні світи, безупинно розвивав у них життя. Ми витворювали, контролювали. Змагалися з іншими, намагаючись створити найдосконаліший світ.

— І це вирішило ще одну проблему, — додала Джулія. — Проблему вільного часу. Коли роботи почали виконувати всю роботу, обслуговувати нас і задовольняти всі наші потреби...

— Так, це була проблема, — погодився Гал. — З’явилося забагато вільного часу. Жодної роботи. Оце, та ще розчарування в тому, що наша Земля у всій Сонячній системі виявилась єдиною придатною для життя планетою.

— Здавалося, що Пекменові сфери вирішили обидві ці проблеми, але щось все ж пішло не так, щось змінилося. Я це одразу відчув. — Гал загасив сигарету і закурив наступну. — Щось змінилося десять років тому, і відтоді ситуація дедалі гіршає.

— Але чому? — запитала Джулія. — Поясніть мені, чому всі замість творити нові світи раптом почали їх нищити?

— Бачила колись, як діти відривають мухам крильця?

— Звичайно, але...

— Тут так само. Садизм? Ні, не зовсім. Радше цікавість, влада. Чому дітлахи ламають речі? Знову-таки: мають над ними владу. Тут важливо пам’ятати, що світосфери — це лише замінник. Вони підміняють нам світи, які ми безуспішно шукали на наших справжніх планетах, і вони просто замалі, щоб справді задовольнити цю нашу потребу.

— Ці світи — це іграшкові човники у ванні, моделі космічних кораблів, якими граються діти. Це не реальні предмети, це замінники. Навіщо світосфери потрібні їхнім власникам?

Бо ті не можуть досліджувати справжні планети, великі планети. Вони акумулюють у собі величезну енергію, енергію, якої не здатні вивільнити. Закоркована енергія починає бродити, стає агресивною. Спочатку люди працюють зі своїми маленькими світами, розбудовують їх. Але врешті-решт вони сягають точки, коли їхня прихована ворожість, їхнє відчуття втрати, їхнє...

— Це можна пояснити простіше, — м’яко урвав його Барт. — Ти ускладнюєш.

— Тоді як ти це пояснюєш?

— Вродженою схильністю людини до руйнування, її природним бажанням вбивати і знищувати.

— Це вигадки, — категорично заперечив Гал. — Людина — не мурашка, наші внутрішні потяги не визначені наперед. Люди мають не більше інстинктивного «потягу знищувати» ніж потягу вирізьблювати канцелярські ножі зі слонової кістки. У людині є енергія, а вихід, який людина для цієї енергії знаходить, залежить від наявних можливостей, і проблема зараз у них. Усі ми сповнені енергії — бажання рухатись, діяти, робити. Але ми застрягли тут, закорковані на нашій планеті, тож натомість купуємо світосфери, будуємо власні світи. Але нам мало цих мікроскопічних планет. Вони для нас такі ж корисні, як іграшковий човник для людини, яка хоче вийти в море.

Барт довго і замислено мовчав.

— Може, ти й правий, — врешті визнав він. — Звучить правдоподібно. Але що ти пропонуєш? Адже всі інші вісім планет мертві...

— Продовжувати пошуки за межами Сонячної системи.

— Ми це робимо.

— Спробувати знайти не такий штучний замінник.

Барт вишкірився.

— Ти так говориш, бо ніколи не пробував. — Він ніжно поплескав свою сферу. — Я от не вважаю їх штучними.

— Але більшість людей вважає, — втрутилася Джулія. — Більшість людей незадоволені. Саме тому ми й пішли з вечірки.

— Усе й справді занепадає. — Погодився Барт. — Ще та атмосфера, еге ж? — він насуплено задумався. — Але сфери — це краще, ніж нічого. Що ви пропонуєте натомість? Відмовитися від сфер? А яка альтернатива? Просто сидіти й вести пустопорожні роозмови?

— Нейт любить поговорити, — буркнула Джулія.

— Як і всі інтелектуали, — Барт поплескав Гала по руці. — Сидиш у своєму кріслі в Директораті з науковцями та спеціалістами з сірими нашивками.

— А ти?

— А наші нашивки блакитні, ми промисловці. Ти ж знаєш. Гал кивнув.

— Так. Ти працюєш на «Терранські космічні шляхи», компанію мрійників.

— Отож, ти вважаєш, що ми маємо повикидати свої сфери і нічого не робити. О так, це точно вирішить проблему!

— І все ж вам доведеться позбутися сфер. — Обличчя Гала розчервонілося. — Чим ви займатиметеся натомість — це вже буде ваша справа.

— Про що це ти?

Гал подивився на Лонґстріта, його очі палали.

— Я подав до Директорату законопроект, що оголошує «Світотворення» поза законом.

У Барта відвисла щелепа.

— Що ти зробив?!

— На яких підставах? — запитала, дещо оговтавшись, Джулія.

— Моральних, — стиха відказав Гал. — І, думаю, мені вдасться його проштовхнути.

Зала Директорату гула приглушеними голосами, у напівтемряві рухалися тіні присутніх, що займали свої місця, готуючись до сесії.

Елдон фон Штерн, головуючий Директорату, відвів Гала убік до краю президії.

— Давай одразу все з’ясуємо, — знервовано сказав фон Штерн, пригладжуючи своє сивувате волосся. — Ти хочеш обговорити цей законопроект? Хочеш сам виступити на його захист?

Гал кивнув.

— Саме так. А чому б і ні?

— Аналізатори можуть розкласти текст і представити всім присутнім неупереджений звіт. Палкі промови вийшли з моди. Якщо ти спробуєш тиснути на емоції, неодмінно програєш. Ніхто тут...

— А все ж я спробую. Надто важливе питання, щоб віддавати його на відкуп машинам.

Гал обвів поглядом величезну залу, що поволі затихала. Представники усіх регіонів світу вже зайняли свої місця: великі землевласники — в білому, фінансові та промислові магнати — в синьому, лідери фабричних кооперативів та комунальних ферм — в червоних сорочках. Представники і представниці інтересів споживачів середнього класу — в зеленому.

З правого краю — його сірі колеги по фракції: лікарі, науковці, юристи, освітяни, інтелектуали та інші фахівці з усіх галузей.

— І все ж я спробую, — повторив Гал. — Я хочу, щоб його ухвалили. Час обговорити все публічно.

Фон Штерн знизав плечима.

— Роби як знаєш. — Він з цікавістю глянув на Гала. — А що ти маєш проти «Світотворення»? Це не той синдикат, який легко здасться. Сам Пекмен сидить десь у цій залі. Мене дивує, що ти...

Блимнув сигнал початку засідання. Фон Штерн відійшов від Гала і піднявся в президію.

— Ти впевнений, що варто підтримувати проект промовою? — запитала Джулія, стоячи в тіні біля Гала. — Може, він має рацію, хай би машини опрацювали твій законопроект.

Гал розглядав обличчя в залі, намагаючись відшукати Пекмена. Власник компанії «Світотворення» сидів на своєму місці. Форест Пекмен у бездоганній білій сорочці нагадував древнього всохлого янгола. Пекмен сидів серед землевласників, а не промисловців, вважаючи «Світотворення» радше нерухомістю, ніж виробництвом. Нерухомість досі вважалася більш престижною.

Фон Штерн торкнув Гала за рукав.

— Вперед. Сідай і пояснюй свою пропозицію.

Гал піднявся на платформу й всівся в масивне мармурове крісло. Перед ним простяглася безмежна кількість рядів облич, що ретельно приховували свої емоції.

— Ви читали суть пропозицій, вміщених у законопроекті, про який іде мова, — почав Гал голосом, підсиленим гучномовцями, розташованими перед кожним місцем у залі. — Я пропоную визнати компанію «Світотворення індастріз» загрозою для людства і конфіскувати її власність на користь держави. Я можу кількома реченнями викласти свої міркування.

Ви знайомі із принципами роботи і виробництва продукції «Світотворення». Це необмежена кількість світів, що існують на субатомному рівні, тобто мікроскопічних аналогів нашої тривимірної світобудови. Майже століття тому «Світотворення» випрацювала методику управління силами і напрямами впливу цими створеними мікрокоординатними площинами з точністю до тридцяти знаків після нуля, а також сконструювала суттєво спрощені механізми, якими може керувати будь-яка доросла людина.

Ці механізми, призначені для управління конкретними областями субатомних координат, були створені й виведені на ринок під гаслом «Придбай свій власний світ!» Ідея полягає в тому, що власник такого механізму стає у буквальному сенсі слова володарем світу, оскільки відповідні механізми забезпечують управління силами, що керують всесвітом субатомного рівня, аналогічним нашому.

Придбавши таку світотворчу машину, або ж сферу, людина стає власником віртуального всесвіту і може робити з ним усе, що заманеться. Інструкція з експлуатації, яка надається компанією, роз’яснює, як можна керувати цими мініатюрними світами, щоб там з’явилися і швидко еволюціонували форми життя, набуваючи все досконаліших форм, аж доки нарешті — за умови, що власник достатньо вправний — користувач не отримує у своє особисте розпорядження цивілізацію культурного рівня, сумірного з нашим.

Упродовж кількох останніх років ми спостерігали зростання продажів цих механізмів, і тепер майже у кожного є один або навіть кілька субатомних світів, в яких розвинулися цивілізації. Також в останні роки ми бачили, як власники субатомних світів стирають на порох цілі планети та їхніх мешканців.

Наразі немає закону, який забороняв би нам будувати високорозвинені цивілізації, а потім знищувати їх. Саме тому я й подав цей законопроект. Ці мініатюрні цивілізації — це не фантазія, вони існують в реальності. Їхні мікроскопічні мешканці є...

Залою прокотилася хвиля незадоволення, почулися бурмотіння і кашель. Частина присутніх повимикали гучномовці. Гал завагався, його охопило холодне передчуття. Обличчя в залі були непроникні, холодні й байдужі. Він поквапився продовжити.

— Зараз мешканці мікросвітів повністю залежать від найменшої примхи їхніх власників. Якщо комусь заманеться втрутитися в їхній світ і знищити його, скажімо, наславши потоп, землетрус, смерчі, викликавши пожежі чи виверження вулкану, тобто якщо ми забажаємо вигубити їх, то їм не лишається жодного шансу.

Для цих мініатюрних цивілізацій ми є богоподібними істотами. Помахом руки ми здатні занапастити мільйони мешканців цих світів. Ми можемо наслати грозу, зрівняти з землею їхні міста, розтоптати їхні крихітні домівки, як мурашники.

Ми можемо пожбурити їхній світ, як іграшку, забавку, жертву нашої забаганки.

Гал замовк і завмер, чекаючи на реакцію присутніх. Частина членів Директорату підвелися і вийшли із зали. Обличчя фон Штерна скривилося з іронічним зловтішним виразом. Зніяковілий Гал продовжив свій виступ.

— Я хочу заборонити виробництво і продаж світосфер. Ми маємо це зробити з гуманістичних, моральних міркувань...

Гал мужньо завершив промову. Коли він нарешті підвівся, частина сірої фракції стримано зааплодувала. Втім, власники нерухомості не видали жодного звуку. Як і фракція промисловців у синьому. Кооператори в червоних сорочках і середній клас у зеленому безтурботно і подекуди з веселими мінами на обличчях теж мовчали.

Розхолоджений усвідомленням своєї поразки, Гал повернувся на своє місце у боковому секторі.

— Ми програли, — ошелешено пробурмотів він. — Не розумію, як це сталося.

Джулія взяла його за руку.

— Може, варто запропонувати іншу аргументацію. Можливо, роботи-аналітики все ще...

З глибини зали виринув Барт Лонґстріт.

— Марна справа, Нейте. Нічого не вийде.

Гал кивнув.

— Та я вже бачу.

— Неможливо подолати «Світотворення», спираючись на моральні засади. Це не вихід.

Фон Штерн уже подав сигнал. Члени Директорату почали голосувати, загуділи машини підрахунку голосів. Гал мовчки стояв і дивився на галасливу залу, розбитий і приголомшений.

Раптом перед ним з’явилася тінь, загородивши панораму зали. Він нетерпляче відступив убік — і тут його зупинив хрипкий голос.

— Це повний провал, містере Гал. Може, наступного разу пощастить більше.

Гал заціпенів.

— Пекмен! — вигукнув він здивовано. — Чого вам треба? Форест Пекмен вийшов з тіні й, обережно намацуючи шлях, підійшов ближче.

Барт Лонґстріт з неприхованою ворожістю розглядав старого чоловіка.

— Побачимося пізніше, Нейте. — Він розвернувся і рушив геть.

Джулія спробувала його зупинити.

— Барте, ти куди?

— У мене важлива справу, я ще повернуся. — Він пішов проходом до секції промисловців.

Гал подивився на Пекмена. Раніше він ніколи не бачив його зблизька. Мірою того як старий підходив ближче, спираючись на руку робота-служника, Гал уважно його вивчав.

Форест Пекмен був літньою людиною — йому було сто сім років. Життя в його старечому тілі досі трималося тільки завдяки гормонам, переливанням крові, ретельним промиванням організму й омолоджувальним процедурам. Його запалі очі впиналися в Галове лице, зсохлі руки трималися за робота.

Віддих у нього був з хрипотою, сухуватий.

— Гале, ви не проти, якщо я поговорю з вами, поки ведеться підрахунок? Це не забере багато часу. — Він підсліпувато глянув повз Гала. — А хто це пішов? Я не розгледів...

— Барт Лонґстріт, з «Космічних шляхів».

— О, так, я його знаю. Ваша промова була дуже цікавою, Гале, нагадала мені старі часи. Ці люди вже того не пам’ятають. Часи змінилися. — Він замовк, доки робот обтер йому рот і підборіддя. — Колись я цікавився риторикою. Хтось із давніх майстрів...

Доки старий буркотів про своє, Гал зацікавлено його розглядав. Як «Світотворення» могло триматися на цьому немічному всохлому старому? У це важко було повірити.

— Браєн, — прошепотів Пекмен. — Вільям Дженнінґз Браєн. Звісно, мені не довелося чути його промов, але його вважають найсильнішим. Ваш виступ був непоганий, але ви не розумієте головного. Я уважно вас слухав. Кілька ідей були справді цікавими, але те, чого ви домагаєтесь, це безглуздя. Ви мало знаєте людей. Нікому насправді не цікаво, що...

Він затнувся і зайшовся слабким кашлем. Робот притримував його металевими тримачами.

Гал нетерпляче рушив до президії:

— Голосування майже скінчилося, я маю почути результат. Якщо хочете мені щось сказати, надішліть поштою.

Тут Пекменів робот рушив убік і заступив Галові шлях.

Пекмен поволі, затинаючись, продовжив.

— Гале, насправді нікому не цікаві ці ваші заклики. Ваша промова була непогана, але ви не вловили суті, принаймні поки що. Ви гарно говорите, я вже давно не чув такого пристойного виступу. А ці молодики з випещеними личками снують туди й сюди, як помічники в офісах...

Гал напружився, прислухаючись до результатів голосування. Президію затуляв силует незворушного Пекменового робота-помічника, але старечий скрипучий голос не завадив йому почути оголошення підсумків. Фон Штерн уже підвівся і зачитував пофракційні результати голосування.

— Чотириста — проти, тридцять п’ять — за, — зазначив фон Штерн. — Пропозицію відхилено. — Він кинув на стіл картки з результатами голосування і взяв аркуш з порядком денним. — Продовжимо нашу роботу, переходимо до наступного питання.

За спиною у Гала Пекмен раптом замовк, і його голова, схожа на череп, схилилася набік. Його запалі очі зблиснули, а рот скривився у легкій усмішці.

— Програли? Гале, навіть серед сірих не всі вас підтримали. Може, тепер ви мене вислухаєте?

Гал відвернувся від президії. Робот-помічник опустив руку.

— Це кінець, — сказав Гал.

— Ходімо, — Джулія зніяковіло відійшла від Пекмена. — Пішли звідси.

— Розумієте, — не вгавав Пекмен, — у вас є потенціал, який можна розвинути у щось путнє. У вашому віці я мислив так само, як ви тепер. Я думав, що коли людям розтлумачити моральні засади, то вони реагуватимуть. Але люди не такі. Якщо ви хочете чогось досягти, треба бути реалістом. Люди ж...

Гал вже заледве чув сухуватий хрипкий шепіт. Отже, поразка. «Світотворення», світосфери залишаться. Конкурсні вечірки — теж. Знуджені чоловіки і жінки й далі шукатимуть собі забави, обтяжені вільним часом, питимуть і гулятимуть, змагатимуться, хто розвине свій світ найдалі, а потім в кульмінації учинять оргію розгрому і нищення. І так буде знову і знову, без кінця-краю.

— Ніхто не похитне «Світотворення», — заявила Джулія. — Вони завеликі. Доведеться прийняти сфери як частину нашого життя. Як влучно сказав Барт, допоки ми не запропонуємо чогось натомість...

Раптом з тіні вийшов Барт Лонґстріт.

— Ви все ще тут? — звернувся він до Пекмена.

— Я програв, — повідомив Гал. — Результати голосування...

— Я знаю, чув. Але це вже не має значення. — Лонґстріт проштовхався повз Пекмена і його робота. — Не йди, я за хвилину повернуся. Мушу поговорити зі Штерном.

Щось у голосі Лонґстріта насторожило Гала.

— У чому річ? Що сталося?

— Чому це результати вже не мають значення? — запитала Джулія.

Лонґстріт піднявся у президію і рушив до Штерна. Він вручив йому пластину з повідомленням і відразу ж відступив у тінь.

Фон Штерн глипнув на пластину...

І затнувся. Затиснувши повідомлення в руці, він кволо звівся на ноги.

— Маю дещо оголосити, — Штернів голос затремтів, став ледь чутним. — Рапорт контрольної станції «Космічних шляхів» у системі Проксима Центавра. — Залою прокотився збуджений гомін. — Розвідники у системі Проксими вийшли на контакт з торгівельними кораблями з позагалактичної цивілізації. Вони обмінялися повідомленнями. Наші кораблі «Космічних шляхів» летять до арктуріанської системи, сподіваючись знайти...

Здійнявся галас. Чоловіки і жінки позіскакували зі своїх місць й у захваті почали щось вигукувати. Фон Штерн перестав читати і стояв з посірілим спокійним лицем, тримаючи в руках пластину і чекаючи, доки стихне шум.

Форест Пекмен застиг із заплющеними очима і сплетеними перед собою руками. Робот-помічник притримував його тіло металевими щитками безпеки.

— Чули? — крикнув Лонґстріт, проштовхуючись до них.

Він поглянув спочатку на субтильну, зсохлу постать, яку підтримував робот, а потім — на Гала з Джулією.

— То що скажеш, Гале? Ходімо звідси геть — і давай святкувати.

— Я проведу тебе додому, — сказав Гал до Джулії, роззираючись у пошуках міжконтинентального лайнера. — Шкода, що ти живеш так далеко. До Гонґ-Конґа збіса далеко добиратися.

Джулія вхопила його за рукав.

— Але ж ти можеш і сам відвезти мене додому. Забув? Тихоокеанська підземка, ми вже маємо сполучення з Азією.

— А й справді, — Гал відчинив дверцята свого наземного авта, і Джулія ковзнула всередину. Гал всівся за кермо і закрив дверцята.

— Закрутився через усе це й забув. Може, тепер ми частіше бачитимемося? Я був би не проти поїхати у Гонґ-Конґ у відпустку на кілька днів. Може, ти б мене запросила?

Він запустив авто по маршруту, прокладеному променем дистанційного керування.

— А тепер розказуй, — попросила Джулія. — Я хочу знати все, що розповів Барт.

— Та більше нічого нового. Вони давно знали, що щось назріває, тому він і не дуже переймався через «Світотворення». Він уже знав, що на фоні цих новин все інше стане неважливим.

— А чому він тобі про це не сказав?

Гал криво посміхнувся.

— Навіщо? А раптом би інформація не підтвердилася? Він хотів дочекатися, доки з’являться неспростовні докази, і він знав, яким буде результат. — Гал вказав жестом на вулицю. — Ось, тільки поглянь.

З будинків і підземних фабрик обабіч дороги враз висипала збуджена юрба чоловіків і жінок. Некерований натовп заполонив увесь вільний простір. Люди щось вигукували, підкидали в повітря речі, кидали з вікон папірці, носили одне одного на плечах.

— Вони дають вихід своїм емоціям, — пояснив Гал. — Так і має бути. Барт каже, що в Арктурі є сім чи вісім родючих планет. Деякі з них заселені, а на деяких — лише ліси й океани. Торговці звідти запевняють, що в більшості позагалактичних систем є принаймні по одній планеті, придатній до життя. Колись дуже давно вони вже відвідували і нашу систему. Ймовірно навіть, що наші пращури з ними торгували.

— То виходить, що в нашій галактиці все ж є життя?

Гал усміхнувся.

— Якщо вони кажуть правду. І той факт, що вони існують, сам по собі вже є достатнім підтвердженням.

— Отже, більше жодних світосфер.

— Так, — він кивнув.

Жодного більше «Світотворення». Вони вже викидають товар. Можливо, уряд забере запас наявних сфер і опечатає десь на складах, щоб мешканці мікросвітів самі вирішували свою подальшу долю.

Знищення ретельно виплеканих культур у невротичному запалі відійде в минуле. Домівки живих істот більше не будуть руйнуватися заради розваги людей, що страждають від нудьги й апатії.

Джулія розсміялась і пригорнулася до Гала.

— Тепер ми можемо цим не перейматися. Звісно, я тебе запрошую. Якщо хочеш, ми можемо навіть оформити документи на співжиття...

Гал раптом перехилився вперед і завмер.

— А де підземка? — запитав він. — Ми ж ось-ось маємо в неї в’їжджати.

Спохмурнівши, Джулія пильно дивилася на дорогу.

— Тут щось не так, пригальмуй.

Гал витиснув гальма. Попереду блиснув сигнал перешкоди.

Зусібіч зупинялися автомобілі, переходячи на аварійні смуги.

Він зупинив машину. Угорі пролітали реактивні крейсери, гул їхніх двигунів порушував вечірню тишу. Полем бігала дюжина чоловіків у формі, скеровуючи автоматичну свердлову вежу.

— Якого біса... — пробурмотів Гал. Вимахуючи сигнальним ліхтариком, до машини підійшов солдат.

— Повертайте назад. Нам потрібні усі смуги.

— Але ж...

— Що сталося? — запитала Джулія.

— Підземка. Землетрус десь посередині, обвали у десяти місцях.

Солдат рушив геть. Поруч у вагонетці промчали роботи-будівельники, налаштовуючи на ходу обладнання.

Джулія і Гал дивилися одне на одного.

— О Господи, — пробурмотів Гал. — У десяти місцях. Там же мабуть було повно машин.

Приземлився літак Червоного Хреста. Один за одним до нього рушили візки, з яких вивантажували поранених.

З’явилося двоє рятувальників. Вони відчинили двері Галового авто і сіли на заднє сидіння.

— Відвезіть нас у місто. — вони були вкрай виснажені. — Нам треба більше людей. Поквапся.

— Так, звісно, — Гал знову запустив двигун і почав розганятися.

— Як це сталося? — поцікавилась Джулія, звертаючись до одного похмурого втомленого чоловіка, який несамохіть погладжував порізи у себе на шиї і щоках.

— Землетрус.

— Але чому? Хіба коли будували підземку...

— Дуже потужний землетрус. — Чоловік знесилено похилив голову. — Ніхто такого не очікував. Страшні жертви. Тисячі машин, десятки тисяч людей.

Інший чоловік пробурчав:

— Кара Господня.

Гал враз заціпенів, його очі зблиснули.

— У чому річ? — запитала Джулія.

— Пусте.

— Точно? Може, щось таки сталося?

Гал не відповів. Він глибоко замислився, на його обличчі проступила гримаса здивування і жаху.