Повне зібрання короткої прози. Том 2

Розвідувальна команда

Гелловей продерся крізь шість миль попелу, щоб побачити, як і приземляється ракета. Він виліз з екранованого свинцем буру і приєднався до Янґа, що заліг тут з невеликою групою піхоти.

Поверхня планети була темною і тихою. Стояв жахливий сморід, повітря обпікало йому ніздрі. Гелловей нервово здригнувся.

— Де це ми, в чорта?

Солдат показав у темряву.

— Гори он там. Бачите? То Скелясті гори, а ми в Колорадо.

Колорадо... Призабута назва розбудила в Гелловеї дивне відчуття. Його пальці стиснули бластер.

— Коли вона сюди прибуде? — запитав він. Удалині на горизонті Гелловей побачив зелені й жовті сигнальні вогні Ворога, а тоді — поодинокі білі ядерні спалахи.

— Будь-якої миті. Вона повністю автоматична, керована роботом-пілотом. Чекати вже недовго.

За кілька десятків миль від них розірвалася ворожа міна. На коротку мить усе довкола освітив зиґзаґ спалаху. Гелловей і солдати мимоволі припали до землі, він відчув мертвий горілий запах поверхні, запах, якого вона набула за тридцять років війни.

Усе це дуже відрізнялося від того, що він пам’ятав, коли ще дитиною жив у Каліфорнії. Він пам’ятав її країною долин, виноградників, арахісу й цитрин. Відра для обкурювання під апельсиновими деревами, зелені гори й небо кольору жіночих очей, свіжий запах ґрунту.

Цього більше не було. Не лишилося нічого, крім сірого попелу, змішаного зі стертим на порох білим камінням будівель. Колись тут було місто: він бачив зяючі западини підвалів, тепер засипаних шлаком, висохлі річки іржі, що колись були будинками. Безладно розкидане зусібіч сміття.

Міна догоріла, й знову запала темрява. Вони обережно звелися на ноги.

— Ще те видовище, — пробурмотів солдат.

— Колись усе було інакше, — сказав Гелловей.

— Справді? Я народився вже внизу.

— У ті дні ми вирощували їжу просто на землі, на поверхні.

У ґрунті, а не в підземних контейнерах. Ми...

Гелловей затнувся від гучного гуркоту, що сповнив повітря, перекривши його слова. Повз них у темряві проревіла велетенська тінь і впала десь неподалік, струснувши землю.

— Ракета! — крикнув солдат. Усі кинулися бігти, Гелловей намагався не відставати.

— Сподіваюся на гарні новини, — сказав Янґ, що біг поруч.

— Я теж сподіваюся, — видихнув Гелловей. — Марс — наш останній шанс. Якщо це не спрацює, нам кінець. Звіт з Венери негативний, там немає нічого, крім лави й випарів.

Уже невдовзі вони оглядали ракету з Марса.

— Згодиться, — сказав Янґ.

— Ви впевнені? — занепокоєно перепитав директор Дейвідсон. — Діставшись туди, ми вже не зможемо повернутися.

— Ми впевнені, — Гелловей через стіл кинув Дейвідсону котушки. — Погляньте самі. Повітря Марса розріджене й сухе, гравітація значно слабша за нашу, але ми зможемо там жити, чого не скажеш про цю забуту богом Землю.

Дейвідсон узяв котушки. Рівне світло від ламп на стелі падало на металевий стіл, металеві стіни й підлогу кабінету. Сховані механізми гуділи у стінах, закачуючи повітря й підтримуючи потрібну температуру.

— Мені, звичайно, доведеться покладатися на вас, фахівців.

Якщо якийсь життєво важливий показник не було враховано...

— Звісно, це ризик, — відповів Янґ. — Ми не можемо бути впевненими щодо всіх показників, перебуваючи на такій відстані. — Він постукав по котушках. — Тут механічні зразки і фотографії. Роботи зробили, що змогли, усе там розвідали, і нам взагалі пощастило, що є бодай такий варіант.

— Принаймні там немає радіації, — сказав Гелловей. — На це ми можемо розраховувати. Але Марс буде сухим, запиленим і холодним. Він далеко, сонячне світло там слабке, скрізь пустелі й посічені схили.

— Марс старий, — погодився Янґ.

— Він дуже давно охолов. Погляньте на це так: окрім Землі ми маємо вісім планет. Від Плутона до Юпітера — не варіант. Жодних шансів там вижити. Меркурій — суцільний рідкий метал. На Венері досі лише вулкани і випари — докембрійська стадія. Це сім з восьми. Так чи так, а Марс наш єдиний варіант.

— Іншими словами, — сказав повільно Дейвідсон, — Марс має підійти, тому що нам більше немає куди податися.

— Ми можемо лишитися тут і жити у підземних тунелях, як ховрахи.

— Ми протримаємося так ще, може, з рік. Ви ж бачили останні психографіки.

Усі справді їх бачили. Напруга зростала. Люди не були пристосовані до того, щоб жити в металевих тунелях, споживати вирощену в контейнерах їжу, працювати, спати і вмирати позбавленими сонячного світла.

Насправді їх передусім хвилювали діти. Діти, які жодного разу не піднімалися на поверхню. Блідолиці псевдомутанти з очима, як у сліпих риб. Покоління, народжене у підземному світі. Індекс напруги зростав, бо люди бачили, як їхні діти змінюються і пристосовуються до світу тунелів, липкої темряви й вогкого блискучого каміння.

— То ви даєте дозвіл? — запитав Янґ.

Дейвідсон роздивлявся обличчя обох інженерів.

— А ми можемо повернутися на поверхню, очистити землю, відновити ґрунти? Усе ж не настільки погано, хіба ні?

— Жодних шансів, — відрубав Янґ. — Навіть якщо ми зможемо домовитися з Ворогом, радіоактивні частинки залишатимуться там ще наступні п’ятдесят років. Земля буде надто зараженою для проживання до кінця цього століття, а ми не маємо часу чекати.

— Гаразд, — відповів Дейвідсон. — Я даю дозвіл відрядити місію розвідки, це, принаймні, прийнятний ризик. Хочете полетіти? Бути першими людьми, які приземляться на Марсі?

— Ще б пак, — похмуро відповів Гелловей. — У моєму контракті написано, що я лечу.

Червона куля Марса поволі розросталася. Янґ і штурман ван Еккер уважно роздивлялися її з кабіни керування.

— Нам доведеться вистрибувати на льоту, — сказав ван Еккер. — Жодних шансів приземлитися на такій швидкості.

Янґ напружився.

— Нас це влаштовує, але як бути з першою хвилею поселенців? Жінки і діти не зможуть просто стрибати.

— До того часу ми знатимемо більше, — ван Еккер кивнув, і капітан Мейсон увімкнув сигнал тривоги. Звідусіль залунав зловісне деренчання попереджувального сигналу. Корабель сколихнуло гупання черевиків членів екіпажу, що попідхоплювали свої парашути й бігли до шлюзів.

— Марс, — пробурмотів капітан Мейсон, досі прикутий поглядом до спостережного екрана. — Це вам не Місяць, це справжній світ.

Янґ і Гелловей пішли до шлюзу.

— Нам час рухатися.

Марс швидко наближався потворною і похмурою блідо-червоною кулею. Гелловей припасував свій десантний шолом, ван Еккер став позаду.

Мейсон залишався в кабіні керування.

— Я приєднаюся, — сказав він, — коли весь екіпаж уже буде за бортом.

Двері шлюзу ковзнули вбік, і чоловіки перейшли до майданчика для стрибків. Екіпаж уже почав висадку.

— Шкода корабля, — сказав Янґ.

— Нічого не вдієш, — ван Еккер застібнув шолом і вистрибнув. Гальмівні компенсатори розкрутили його обличчям вгору й кулею зависли над ним у темряві. Янґ і Гелловей стрибнули слідом. Корабель під ними продовжував падати вниз на поверхню Марса. Небом пропливали крихітні яскраві цятки — інші члени екіпажу.

— Я от подумав... — сказав Гелловей у мікрофон шолома.

— Про що? — долинув з навушників голос Янґа.

— Дейвідсон казав, що ми могли випустити з уваги щось життєво важливе. Дещо ми таки справді не врахували.

— Що саме?

— Марсіан.

— Боже мій! — приєднався до розмови ван Еккер. Гелловей побачив, як той праворуч теж плавно опускається на планету. — Ти що, справді думаєш, що марсіани існують?

— Це можливо, адже Марс придатний до життя. Якщо тут можемо вижити ми, то так само можуть й інші складні форми життя.

— Досить скоро ми про це дізнаємося, — сказав Янґ.

Ван Еккер розсміявся.

— Може, вони відібрали у нашого робота одну з ракет і вже чекають на нас.

Гелловей не відповів. Це здавалося надто реальним, щоб бути смішним. Червона планета стрімко розросталася, він уже бачив білі шапки на полюсах і кілька розмитих блакитно-зелених стрічок, які колись називали каналами[14]. Чи існувала тут цивілізація, організована культура? Чи чекав на них хтось, доки вони повільно дрейфували до поверхні? Він потягнувся до рюкзака, його пальці зімкнулися на руків’ї пістолета.

— Краще приготуйте зброю, — сказав він.

— Якщо на нас чекає якась система захисту марсіан, у нас не буде шансів, — відповів Янґ. — Марс охолов на мільйони років раніше за Землю, тому вони гарантовано будуть настільки розвиненішими, що ми не встигнемо навіть...

— Тепер запізно, — долинув тихий голос Мейсона. — Ви як експерти мали подумати про це раніше.

— Де ти? — запитав Гелловей.

— Дрейфую під вами. Корабель порожній, впаде будь-якої миті. Зі мною все спорядження, яке було готове до автоматичної евакуації.

На мить внизу щось спалахнуло і згасло. Корабель розбився об поверхню.

— Я майже приземлився, — сказав знервовано Мейсон. — Я буду першим.

Марс уже не був кулею. Тепер це була велетенська червона таця, широка рівнина тьмяної іржі, що простягалася під ними. Вони падали на неї повільно, тихо. Вже можна було вирізнити гори. Вузькі смужки води, що були річками. Шахоподібний візерунок, що міг бути полями й пасовищами.

Гелловей міцніше стиснув пістолет. Коли повітря стало менш розрідженим, його гальмівні компенсатори пронизливо засвистіли, він майже приземлився. Раптом у навушниках пролунало придушене «хрусь».

— Мейсоне! — скрикнув Янґ.

— Я на поверхні, — долинув тихий голос Мейсона.

— Ти в нормі?

— З мене трохи вибило дух, але я в порядку.

— Що ти бачиш? — запитав Гелловей.

На мить запала тиша, а тоді...

— Господи! — видихнув Мейсон. — Тут місто!

— Місто?! — вигукнув Янґ. — Яке? На що воно схоже?

— Ти їх бачиш? — прокричав ван Еккер. — На що вони схожі? Їх багато?

У відповідь вони почули тільки Мейсонове дихання. Хрипке дихання в навушниках.

— Ні, — озвався він нарешті. — Жодних ознак життя, жодного руху. Місто виглядає покинутим.

— Покинутим?!

— Руїни, довкола самі лише руїни. Розбиті колони, стіни й заіржавіле риштування, що тягнуться на милі.

— Дякувати Богу, — видихнув Янґ. — Вони, мабуть, вимерли. Ми в безпеці. Очевидно, вони еволюціонували й вже давно завершили свій життєвий цикл.

— Для нас там щось після них залишилося? — Гелловея охопив страх. — Вони щось для нас залишили? — Він несамовито смикав за шворки гальмівних компенсаторів, відчайдушно намагаючись прискорити свій спуск. — Там більше нічого немає?

— Ти думаєш, вони все тут використали? — запитав Янґ. — Думаєш, вони вичерпали всі...

— Не знаю, — долинув слабкий занепокоєний голос Мейсона. — Назагал виглядає погано. Великі западини, шахти. Важко точно сказати, але виглядає погано.

Гелловей далі відчайдушно боровся зі своїми гальмівними компенсаторами.

Планета була руїною.

— О Господи, — пробурмотів Янґ. Він сидів на зламаній колоні і витирав обличчя. — Не лишилося взагалі нічого. Нічогісінько.

Довкола них екіпаж встановлював аварійні модулі безпеки. Комунікаційна команда збирала передавач на батареї. Команда бурильників намагалася докопатися до води. Інші оглядали місцевість у пошуках їжі.

— Ми не знайдемо тут нічого живого, — сказав Гелловей. Він вказав рукою на нескінченне поле з уламків й іржі. — Вони зникли, вимерли багато років тому.

— Я не розумію, — протягнув Мейсон. — Як вони могли використати цілу планету?

— Ми спустошили Землю за тридцять років.

— Але ж не так! Вони використали Марс. Викопали все, що тут було, не лишилося нічогісінько, взагалі нічого. Це велетенська купа суцільного сміття.

Знервований Гелловей спробував запалити сигарету. Сірник заледве розгорівся й одразу згас. Чоловік почувався паморочливо і сонно, його серце важко калатало. Далеке сонце сідало, бліде й крихітне. Марс був холодним, самотнім і мертвим світом.

— Веселі, мабуть, були у них часи — дивитися, як вмирають їхні міста, — сказав Гелловей. — Ні води, ні корисних копалин, не лишилося навіть ґрунту. — Він підібрав жменю сухого піску й пропустив його крізь пальці.

— Передавач уже працює, — повідомив хтось із членів екіпажу.

Мейсон звівся на ноги й незграбно поплівся до передавача.

— Я доповім Дейвідсону про те, що ми тут знайшли. — Він схилився до мікрофона.

Янґ глянув на Гелловея.

— Що ж, гадаю, ми застрягли. На скільки вистачить припасів?

— На кілька місяців.

— А тоді — як марсіани, — Янґ клацнув пальцями і сперся на довгу вицвілу стіну зруйнованого будинку. — Цікаво, як вони виглядали.

— Семантична команда оглядає руїни. Може, вони щось і знайдуть.

За зруйнованим містом простягалися руїни, що колись були промисловою зоною. Поля покрученого устаткування — вежі, труби і машинерія. Засипані піском і частково заіржавілі. Поверхня землі була всіяна велетенськими зяючими виразками, роззявленими ямами на місцях, що колись були котлованами. Всюди виднілися входи до підземних шахт. Марс був весь подірявлений, поточений термітами. Ціла раса вкопалася в нього і не припиняла копати, намагаючись вижити. Марсіани висмоктали Марс до останньої краплі, а тоді пішли геть.

— Кладовище, — сказав Янґ. — Що ж, вони отримали те, на що заслуговували.

— Думаєш, це вони винні? А що їм було робити? Зникнути на кілька тисяч років раніше й залишити планету в кращій формі?

— Могли б залишити для нас бодай що-небудь, — вперто сказав Янґ. — Може, ми могли б викопати їхні кістки і зварити.

Хотів би я дотягнутися до когось із них, щоб...

Кілька членів екіпажу поспішали до них по піску.

— Гляньте на це! — вони несли купу металевих тубусів, цілі батареї блискучих циліндрів. — Гляньте, що ми викопали!

Гелловей звівся на ноги.

— Що це?

— Записи. Письмові документи. Віднесіть це семантичній команді! — Кармайкл вивалив свій оберемок під ноги Гелловею. — І це не все. Ми знайшли ще дещо — пускові майданчики.

— Пускові майданчики? Які?

— Для ракет. Старі вежі, жахливо іржаві. На іншому боці міста їх цілі поля. — Кармайкл витер піт з червоного обличчя. — Вони не вимерли, Гелловею, вони відлетіли. Вони все тут використали, а тоді покинули це місце.

Доктор Джад і Янґ схилилися над блискучими тубусами.

— Дайте мені хвилину, — повідомив схвильовано Джад, прикутий поглядом до дивного візерунку, який саме пропускали крізь сканер.

— Ти можеш це перекласти? — запитав нервово Гелловей.

— Вони справді полетіли. Знялися й відлетіли геть.

Янґ повернувся до Гелловея.

— Що ти про це думаєш? Виходить, зрештою вони не вимерли.

— Ти можеш сказати, куди вони поділися?

Джад похитав головою.

— На якусь планету, яку виявили їхні розвідувальні кораблі. Ідеальні клімат і температура. — Він відсунув сканер. — Під кінець марсіанська цивілізація переорієнтувалася на цю планету для втечі. Грандіозний проект, на який працювало все суспільство, геть усі. Вони три чи чотири століття витратили на те, щоб забрати з Марса все цінне й перевезти на іншу планету.

— І який був результат?

— Не такий уже й добрий. Планета була чудова, але їм довелося призвичаюватися. Очевидно, вони не були готові до всіх проблем, які поставали в процесі колонізації. — Джад вказав на циліндр. — Колонії швидко вироджувалися, неспроможні зберегти свої традиції й підтримувати належний технологічний рівень. Суспільство розкололося, потім почалася війна, варварство.

— Тож їхня міграція була провалом, — задумливо протягнув Гелловей. — Може, це взагалі неможливо здійснити.

— Це не був провал, — виправив його Джад. — Принаймні вони вижили. Це місце вже ні до чого не було придатним, тож краще вижити дикунами в чужому світі, ніж лишитися тут і померти. Вони так і пишуть на цих циліндрах.

— Ходімо, — сказав Янґ до Гелловея. Двоє чоловіків вийшли з модуля семантиків. Була ніч, небо всіяли блискучі зорі, зійшло два місяці. Вони холодно виблискували — два мертві ока в холодному небі.

— Це місце не годиться, — оголосив Янґ. — Ми не зможемо сюди переселитися, це виключено.

Гелловей подивися на нього.

— І що ти придумав?

— Це була остання з дев’яти планет, ми перевірили всі інші. — На обличчі Янґа було хвилювання. — На жодній з них неможливо вижити. Усі або смертоносні, або непридатні до життя, як ця купа сміття. Вся ця клята Сонячна система нам не підходить.

— То що робити?

— Доведеться залишити Сонячну систему.

— І куди ми полетимо?

Янґ вказав на марсіанські руїни, на місто й іржаві, погнуті ряди веж.

— За ними. Вони знайшли, куди піти, незайманий світ поза межами Сонячної системи. І вони винайшли якийсь двигун, який дозволив їм вийти за межі системи й дістатися туди.

— Ти пропонуєш...

— Піти за ними. Сонячна система мертва. Але далі, десь в іншій системі, вони знайшли світ для втечі, і вони змогли туди дістатися.

— Нам доведеться битися з ними, якщо ми висадимося на їхній планеті. Вони не схочуть її ділити.

Янґ сердито плюнув у пісок.

— Їхні колонії занепали, пам’ятаєш? Впали у варварство.

Ми їх здолаємо. Нам треба зібрати всю зброю — зброю, якою ми зможемо очистити від них планету.

— Не хотілося б до цього вдаватися.

— А що тоді нам робити? Сказати Дейвідсону, що ми застрягли на Террі? Дозволити людській расі перетворитися на підземних кротів? На сліпих повзунів?

— Якщо ми полетимо за марсіанами, то конкуруватимемо за їхній світ. Це вони його знайшли, тож він належить їм, а не нам. І можливо, що нам узагалі не вдасться відтворити їхнього двигуна, схеми могли загубилися.

Джад вийшов із семантичного модуля.

— У мене є ще трохи інформації. Тут вся історія: деталі про планету для втечі, її фауну і флору, дослідження тяжіння, густини повітря, корисних копалин, ґрунтів, клімату, температури — все.

— А як щодо їхнього двигуна?

— Це теж. Тут є все. — Джада трусило від захвату. — У мене є ідея. Покажемо схеми двигуна інженерній команді, і нехай спробують збудувати такий самий. Якщо це можливо, ми полетимо за марсіанами. Ми могли б якось ділити з ними планету.

— Бачиш? — сказав Янґ до Гелловея. — Дейвідсон скаже те саме. Це ж очевидно.

Гелловей відвернувся й попрямував геть.

— Що з ним? — запитав Джад.

— Нічого, він змириться. — Янґ нашкрябав коротке повідомлення на папірці. — Перешліть це Дейвідсону на Терру.

Джад проглянув повідомлення.

— Ти написав про міграцію марсіан і їхню планету для втечі?

— Треба братися до роботи. Це забере чимало часу, щоб усе встигнути.

— Гелловей оговтається?

— Оговтається, — запевнив Янґ. — Не хвилюйся за нього.

Гелловей дивився на вежі. Видовжені, погнуті вежі, з яких тисячі років тому запускали марсіанські транспорти.

Жодного руху, тут не було нічого живого. Уся висушена планета була мертвою.

Гелловей блукав поміж веж. Промінь ліхтаря на його шоломі прорізав перед ним стежку зі світла. Руїни, купи іржавого металу, вузли дротів і будівельних матеріалів. Частини недозібраного обладнання. Напівпоховані недобудови, що стирчали з піску.

Він дійшов до високої платформи й обережно піднявся драбиною. Там був оглядовий майданчик з купою поламаних циферблатів й індикаторів та заіржавілим, навіки закам’янілим телескопом.

— Гей, — пролунав голос знизу. — Хто там?

— Гелловей.

— Боже, ти мене налякав! — Кармайкл опустив бластер і піднявся драбиною. — Що ти тут робиш?

— Оглядаю місцевість.

Кармайкл став поруч, захеканий і з почервонілим обличчям.

— Цікаві вежі. Це була станція автоматичних запусків. Створена, щоб запускати вантажні транспортники, бо населення тоді вже евакуювалося. — Кармайкл поплескав по зруйнованій контрольній панелі. — Ці вантажні транспортники продовжували злітати, їх завантажували й відправляли машини вже після того, як усі марсіани відлетіли.

— Їм пощастило, що було куди летіти.

— Звичайно. Геологи запевняють, що тут нічого не лишилося. Нічого, крім мертвого піску, каміння й уламків. Навіть вода негодяща. Вони забрали все цінне.

— Джад каже, що їхній світ для втечі дуже гарний.

— Незайманий, — Кармайкл прицмокнув своїми товстими губами. — Там ніколи нікого не було. Дерева, луки й блакитні океани. Він показував мені переклад зісканованого циліндра.

— Дуже шкода, що для нас немає місця, куди можна податися. Власного незайманого світу.

Кармайкл схилився над телескопом.

— Це їхній маячок. Коли планета для втечі опинялася в фокусі, реле посилало тригерний розряд на контрольну вежу, і вежа запускала транспортники. Щойно кораблі відлітали, нова партія готувалася до пуску. — Кармайкл протер брудні лінзи телескопа, зчистивши іржу й дрібні уламки. — Може, нам вдасться побачити їхню планету.

У стародавній лінзі пливла невиразна блискуча куля. Гелловей ледве розгледів її, затуманену пилом століть, сховану за завісою металевих часточок і бруду.

Кармайкл став навкарачки й взявся за механізм фокусування.

— Так краще видно? — запитав він.

Гелловей кивнув.

— Так.

Кармайкл відштовхнув його.

— Дай і мені подивитися. — Він схилився над лінзою. — О, заради Бога!

— Що таке? Ти її не бачиш?

— Я бачу її, — відповів Кармайкл, знов ставши навкарачки. — Ця штука, мабуть, збилася. Або ж минуло забагато часу, хоча автоматика мала б це відрегулювати. Хоча коліщатка, звичайно, давно заклинило.

— А що не так? — поцікавився Гелловей.

— Це Земля. Ти її не впізнав?

— Земля?!

— Ця дурна штука, мабуть, зламалася, — роздратовано пирхнув Кармайкл. — Я хотів подивитися на цю дивовижну планету, а тут лише наша стара Терра, з якої ми прилетіли. Я тут рачкував, щоб полагодити цей мотлох, і що ми побачили?

— Земля! — вигукнув Гелловей. Він щойно розповів Янґові про телескоп.

— Це неймовірно, — відповів Янґ, — але їхній опис відповідає тому, що було на Землі тисячі років тому.

— Як давно вони відлетіли? — запитав Гелловей.

— Десь шістсот тисяч років тому, — відповів Джад.

— І їхні колонії виродилися до дикунського стану на цій новій планеті.

Усі четверо мовчали. Вони дивилися один на одного, стиснувши губи.

— Ми знищили два світи, навіть не один, — сказав нарешті Гелловей. — Спочатку Марс, де ми все використали, а потім відлетіли на Терру. І ми знищили Терру так само систематично, як до того Марс.

— Коло замкнулося, — сказав Мейсон. — Ми повернулися до того, з чого почали. Повернулися збирати врожай, який висадили наші предки. Вони залишили Марс у непридатному для життя стані, і тепер ми знову тут, копаємося на кладовищі, як вурдалаки.

— Стули рота, — огризнувся Янґ. Він сердито походжав туди-сюди. — Я в це не вірю.

— Ми марсіани. Нащадки тих, хто звідси полетів. Ми повернулися з колоній додому, — істерично проревів Мейсон. — Ми знову вдома, там, де нам і місце!

Джад відсунув сканер і звівся на ноги.

— Жодних сумнівів. Я порівняв їхній аналіз з нашими археологічними записами, усе збігається. Їхнім світом для втечі була Терра, шістсот тисяч років тому.

— Що ми скажемо Дейвідсону? — запитав Мейсон і божевільно захихотів. — Скажемо, що ми знайшли ідеальне місце. Місце, якого не торкалася людська рука. Досі в оригінальній целофановій упаковці.

Гелловей вийшов з модуля і став, вдивляючись у далечінь. До нього вийшов Джад.

— Це катастрофа. Ми справді застрягли. На що ти, в біса, вирячився?

Над ними блищало холодне небо. У тьмяному світлі безплідні рівнини Марса розтяглися милями порожньої, спустошеної руїни.

— На це, — відповів Гелловей. — Знаєш, що воно мені нагадує?

— Ніби хтось влаштував тут пікнік.

— Розбиті пляшки, бляшанки і пластикові тарілки. Те, що бездумно вирішили не прибирати. Та ось ми повернулися — і маємо жити на цьому звалищі, яке самі ж і створили.

— Що ми скажемо Дейвідсону? — знову запитав Мейсон.

— Я вже відправив йому повідомлення, — втомлено відповів Янґ. — Сказав, що є планета поза Сонячною системою. Місце, куди ми можемо вирушити, що в марсіан був двигун.

— Двигун, — протягнув замислено Джад. — Подивись на ці вежі. — Його губи скривилися. — Може, в них справді був двигун, спроможний вийти за межі системи. Може, нам варто перекласти більше.

Вони перезирнулися.

— Скажи Дейвідсону, що ми шукаємо далі, — наказав Гелловей. — Ми будемо продовжувати, доки не знайдемо. Ми не залишимося на цьому забутому Богом звалищі. — Його сірі очі загорілися. — Ми ще знайдемо його. Незайманий світ, незіпсований світ.

— Незіпсований, — повторив Янґ. — Де ніхто до нас ще не був.

— Ми будемо першими, — пробурмотів жадібно Янґ.

— Так не можна! — закричав Мейсон. — Двох світів досить! Давайте не знищувати ще й третій!

Та його ніхто не слухав. Джад, Янґ і Гелловей дивилися вгору з жадібним виразом, стиснувши кулаки, неначе вони вже були там. Неначе вони вже тримали цей новий світ у своїх руках, щосили стискали його, розриваючи атом за атомом на частини.