Повне зібрання короткої прози. Том 2

Приміський пасажир

Втомлений невисокий чолов’яга заледве проштовхався крізь юрбу, що заполонила залу вокзалу, до віконечка каси. Нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, він відстояв чергу. Його плечі були понуро опущені, а коричневий піджак обвис.

— Наступний, — скрипучим голосом покликав його касир Ед Джейкобсон.

Невисокий чоловік кинув на прилавок п’ятидоларову банкноту.

— Дайте новий проїзний, старий вже використав. — Тут він побачив годинник, що висів на стіні над головою у Джейкобсона. — Господи, невже це так пізно?

Джейкобсон узяв п’ять доларів:

— Гаразд, містере. Один проїзний. До якої станції?

— Мейкон Гайте, — відповів чоловік.

— Так-так, Мейкон Гайте... — Джейкобсон подивився на залізничну карту. — Мейкон Гайте. Немає такої.

На обличчі невисокого чоловіка з’явився недовірливий вираз.

— Ви жартуєте?

— Шановний, ніякого Мейкон Гайте не існує. Я не можу вам продати квиток до місця, якого немає.

— Та що ви таке кажете? Я там живу.

— Це ваша проблема. Я вже шість років продаю квитки, а про це місце ніколи не чув.

Від здивування очі невисокого чоловіка ледь не вилізли з орбіт.

— Та в мене там будинок. Я щовечора туди повертаюсь. Я...

— Ось, — Джейкобсон підсунув йому довідник. — Знайдіть самі.

Невисокий чоловік потягнув довідник до себе і почав нервово його вивчати, тремтячим пальцем перебираючи назви містечок.

— Ну що, знайшли? — запитав Джейкобсон, спершись ліктями на прилавок. — Його ж там немає, так?

У розпачі коротун струснув головою.

— Не розумію, це якась дурниця. Щось тут не так. Там точно має бути...

І раптом він щез. Довідник впав на цементну підлогу. Чоловік зник — як і не було.

— Боже мій, — тільки й спромігся вимовити Джейкобсон. Його рот несамохіть відкривався і закривався. Довідник самотньо лежав на цементній підлозі.

Коротун просто зник.

— І що ж було далі? — запитав Боб Пейн.

— Я вийшов з кабіни і підібрав довідник.

— А чоловік і справді зник?

— Як у воду канув, — Джейкобсон потер лоба. — Шкода, що вас там не було. Щез — та й по всьому. Зовсім. Без звуку. Без жодного руху.

Відкинувшись на спинку стільця, Пейн закурив сигарету.

— Ти його раніше не бачив?

— Ні.

— О котрій годині це було?

— Десь як зараз. Близько п’ятої. — Джейкобсон підійшов до віконечка каси. — О, вже назбиралося чимало народу.

— Мейкон Гайте... — Пейн погортав сторінки довідника з назвами міст. — Щось ніде такого немає. Якщо цей чоловік з’явиться ще раз, я хотів би з ним поговорити. Запроси його до мого кабінету.

— Гаразд. Не маю найменшого бажання знову мати з ним справу. Просто бісівщина якась. — Джейкобсон повернувся до віконечка каси. — Слухаю вас, леді.

— Два квитки до Льюїсбурґа. В обидва боки.

Пейн загасив сигарету і розкурив ще одну.

— Мені чомусь здається, що я вже десь чув цю назву. — Він підвівся і підійшов до карти на стіні. — Але цього містечка, чи що воно таке, немає в довідниках.

— Немає, бо такого населеного пункту взагалі не існує, — озвався Джейкобсон. — Ви думаєте, що я кожен день тут продаю квитки і не знаю назв станцій? — він знову повернувся до віконечка. — Слухаю вас, сер.

— Мені потрібен проїзний до станції Мейкон Гайте, — сказав невисокий чоловік, нервово поглядаючи на годинник. — І пошвидше, прошу вас.

Джейкобсон заплющив очі. Усе його тіло напружилося. Коли він розплющив очі, коротун досі був тут. Миршаве зморшкувате обличчя. Поріділе волосся. Окуляри. Обвислий піджак. Втомлений вигляд.

Джейкобсон розвернувся і підійшов до Пейна.

— Він прийшов, — сказав Джейкобсон, бліднучи і затинаючись. — Це знову він.

Очі Пейна загорілися.

— Заводь його сюди.

Джейкобсон кивнув і повернувся до віконечка.

— Містере, — сказав він, — чи не могли б ви зайти на хвилинку он до того кабінету? — він вказав на двері. — З вами хоче поспілкуватися віце-президент нашої компанії.

Лице коротуна потемніло.

— А що сталося? Потяг ось-ось від’їжджатиме. — Буркочучи щось собі під ніс, він штовхнув двері і зайшов до кабінету. — Такого ще не було, щоб це не можна було придбати проїзного. Якщо я спізнюся на потяг, то позиватимусь до вашої компанії...

— Присядьте, — сказав Пейн, — вказавши на стілець біля свого столу. — То це ви той чоловік, що хоче придбати проїзний до Мейкон Гайте?

— А що в цьому незвичайного? Що це з вами всіма? Чому ви не можете просто продати мені проїзний, як ви це завжди робили?

— Як завжди робили?!

Величезним зусиллям волі коротун опанував себе.

— Минулого грудня ми з дружиною перебралися до містечка Мейкон Гайте. Я користуюся вашим потягом уже пів року, десять разів на тиждень, двічі на день. Щомісяця купую новий проїзний.

Пейн нахилився до відвідувача.

— А скажіть, містере...

— Крітчет. Ернст Крітчет.

— Яким конкретно потягом ви їздите, містере Крітчет?

— Потягом Б. Хіба ви не знаєте свого розкладу?

— Потягом Б? — з олівцем у руці Пейн проглянув розклад руху потягів. Пункту Мейкон Гайте у ньому не було. — Як довго туди їхати? Скільки часу?

— Рівно сорок п’ять хвилин. — Крітчет кинув погляд на годинник. — Якщо я не спізнюся на потяг.

Пейн почав подумки підраховувати: сорок п’ять хвилин. Близько тридцяти миль від міста. Він підвівся і підійшов до великої карти на стіні.

— У чому річ? — запитав Крітчет з очевидною підозрою в голосі.

Пейн намалював на карті коло радіусом тридцять миль. Коло пройшло через кілька містечок, але Мейкон Гайте серед них не було. На маршруті потяга Б взагалі не було нічого подібного.

— А що це за містечко Мейкон Гайте? — запитав Пейн. — Скільки там населення?

— Точно не скажу. Тисяч п’ять, можливо. Більшість часу я тут, у столиці штату. Працюю бухгалтером у страховій компанії «Бредшоу».

— А Мейкон Гайте — нове місто?

— Досить нове. Ми придбали там невеличкий будинок з двома спальнями. Споруджений всього кілька років тому. — Крітчет неспокійно засовався на стільці. — То як щодо проїзного?

— На жаль, — повільно протягнув Пейн, — ми не можемо вам продати проїзного.

— Що? Чому не можете?

— Ми не надаємо послуг з перевезення до Мейкон Гайте. Крітчет скочив на ноги.

— Як це?

— Його не існує. Гляньте самі.

Крітчет з недовірою витріщився на Пейна. Потім сердито підійшов до карти й уважно її оглянув.

— Ситуація дивовижна, містере Крітчет, — пробурмотів Пейн. — На карті цього пункту немає, у довіднику міст нашого штату — теж. У нашому розкладі руху потягів його також не зазначено. Проїзних до цього місця не друкують. Ми не...

І раптом він замовк — Крітчет зник. Щойно він стояв біля карти, а за мить щез. Розвіявся. Випарувався.

— Джейкобсон! — гаркнув Пейн. — Він зник!

Джейкобсонові очі ледь не полізли з орбіт, його чоло зросив рясний піт.

— Так, він це вміє, — мугикнув касир.

Пейн глибоко замислився, дивлячись на порожнє місце, де щойно стояв Крітчет.

— Щось відбувається, щось до біса дивне, — пробурмотів він, підхопив свій піджак і кинувся до виходу.

— Не залишайте мене самого, — заблагав Джейкобсон.

— Якщо буду тобі потрібен, я в Лори. Адреса десь у мене на столі.

— Зараз не час розважатися з дівчатами.

Пейн штовхнув двері.

— Це буде сумнівна розвага, — відповів він понуро.

Пейн дістався до дверей Лори Нікольз, долаючи дві сходинки за раз, і тиснув кнопку дзвінка, аж доки двері не відчинилися.

— Бобе! — Лора здивовано кліпнула. — З якого це дива...

Пейн проштовхався повз неї всередину.

— Сподіваюсь, я тебе ні від чого не відволікаю.

— Та ні, але...

— Важлива справа. Хочу попросити про допомогу. Я можу на тебе розраховувати?

— На мене? — Лора зачинила двері. Її гарно обставлене помешкання огортав напівморок. Світила лише лампа на темно-зеленому дивані. Вікна були завішані важкими портьєрами. В куточку тихенько бурмотів фонограф.

— Можливо, я збожеволів, — сказав Пейн, вмощуючись на розкішному зеленому дивані. — Ось з чим я хочу розібратися.

— Я можу чимось допомогти? — Лора, склавши руки і з цигаркою в зубах, повільно підійшла до нього і відкинула з очей пасмо темного волосся. — Що ти вже надумав?

Пейн пильно поглянув на дівчину.

— Ти здивуєшся. Я попрошу тебе завтра вранці, на свіжу голову, поїхати в центр і...

— Завтра вранці! А ти не забув, що в мене робота? І цього тижня у нашому відділі ми починаємо готувати нову серію звітів.

— Біс із ними, з тими звітами! Візьми завтра на пів дня відгул і піди до центральної бібліотеки. Якщо там нічого не знайдеш, то зайди до окружного суду і переглянь записи про податкові борги. Шукай, доки не знайдеш.

— Що я маю знайти?

Пейн задумано закурив сигарету.

— Містечко під назвою Мейкон Гайте. Я колись чув цю назву, роки тому. Розумієш? Перевір старі карти, старі журнали у читальній залі. Звіти. Інформацію міського управління. Матеріали конгресу штату.

Лора сперлася на бильце канапи.

— Жартуєш?

— Аніскільки.

— За який період?

— Хай і за останні десять років, якщо доведеться.

— Боже мій! Та мені доведеться там...

— Залишайся, допоки не знайдеш. — Пейн скочив на ноги. — Побачимося.

— Ти вже йдеш? Навіть не запросиш мене на вечерю?

— Мені дуже шкода, — Пейн рушив до дверей, — але я буду зайнятий. Дуже зайнятий.

— І що ж ти робитимеш?

— Навідаюсь у Мейкон Гайте.

За вікном потяга простягалися нескінченні поля, на яких подекуди стояли самотні ферми. У вечірнє небо здіймалися сірі телефонні стовпи.

Пейн зиркнув на годинник. Вже недалеко. Потяг проїжджав повз невеличке містечко. Кілька бензоколонок, придорожніх кіосків, магазин побутової техніки. Заскрипіли гальма. Зупинка. Станція — Льюїсбурґ. Тут зійшли кілька пасажирів у пальтах і з вечірніми газетами в руках. Двері зачинилися, і потяг рушив далі.

Пейн відкинувся на спинку сидіння і поринув у думки. Крітчет зник, коли роздивлявся карту на стіні. Перший раз він щез, коли Джейкобсон показав йому розклад потягів... Коли він побачив, що там немає Мейкон Гайте. Може, саме тут криється розгадка? Усе це виглядало нереальним, схожим на сон.

Пейн виглянув у вікно. Він уже майже на місці — якщо це місце взагалі існує. Скільки сягав погляд, до обрію стелилася безкрая рівнина. Телефонні стовпи. Автомобілі на магістральній дорозі, які у сутінках здавалися чорними квапливими цятками.

І жодного сліду Мейкон Гайте.

Потяг з гуркотом мчав далі. Пейн знову подивився на годинник. Минула п’ятдесят одна хвилина. За вікном виднілися самі лише поля. Він пройшовся вагоном і сів біля провідника, літнього сивочолого чоловіка.

— Ви чули колись про містечко під назвою Мейкон Гайте? — запитав Пейн.

— Ні, сер.

Пейн показав своє посвідчення:

— Ви впевнені, що ніколи не чули про місце з такою назвою?

— Абсолютно, містере Пейн.

— А як давно ви працюєте на цьому маршруті?

— Одинадцять років, містере Пейн.

Пейн проїхав до наступної зупинки, Джексонвіля. Там він зійшов і пересів на потяг Б, що їхав назад до столиці штату.

Сонце вже сіло, небо стало чорним. Він заледве бачив обриси краєвиду за вікном.

Пейн напружився, затамував подих. Залишалась одна хвилина. Сорок секунд. Чи з’явиться там бодай що-небудь? Рівнина. Тьмяні телефонні стовпи. Пустка, що пролягла між містечками.

Потяг мчав, з гуркотом летів крізь сутінь. Пейн не відривав погляду від вікна. Чи побачить він там щось крім полів?

Поля застилав дим. Суцільна маса простяглася майже на милю вглиб. Що воно таке? Дим з труби потяга? Але локомотив був дизельний. З вантажівки на автомагістралі? Пожежа в переліску? Жодне поле, втім, не горіло.

Раптом потяг почав уповільнювати хід, і Пейн враз напружився. Потяг зупинявся, вже заскреготіли гальма. Зупинка.

Вагони хитнулися з боку в бік — і тиша.

Високий чоловік, що сидів у сусідньому ряду, підвівся, натягнув капелюха і попрямував до дверей. Він зіскочив з потяга просто на землю. Пейн зачудовано спостерігав за ним.

Чоловік швидким кроком віддалявся від залізничного полотна через темне поле. Він йшов упевнено, прямуючи до смуги сірої пелени.

Чоловік здійнявся й пішов над землею на висоті фута. Потім звернув праворуч. Піднявся ще вище, рухаючись вже на висоті метра над землею. Якусь мить він досі крокував над полем, віддаляючись від колії, а потім пірнув у пасмо імли і щез.

Пейн кинувся до дверей, але потяг уже набирав швидкість.

За вікнами замиготіли поля. Пейн знайшов провідника, повновидого молодика, що відпочивав, спершись на спинку сидіння.

— Послухайте-но, — прохрипів Пейн, — що це була за зупинка?

— Перепрошую, сер?

— Що це була за зупинка? Де ми в біса?

— Ми завжди тут зупиняємося.

Молодик мляво потягнувся до кишені й дістав звідти жменю роздрукованих розкладів. Він перебрав їх і одну вручив Пейнові.

— Потяги рейсу Б завжди зупиняються у Мейкон Гайте. Ви не знали?

— Ні.

— Все за розкладом. — Молодик знову втупився у свій дешевий журнал. — Завжди тут зупиняємось, зупинялися і будемо зупинятися.

Пейн розгорнув розклад. І справді: Мейкон Гайте був між станціями Джексонвіль і Льюїсбурґ. На відстані рівно тридцяти миль від столиці штату.

Хмара сірого туману. Широка смуга, яка швидко набирала форми. Так, неначе щось поставало з-під землі, виринало у світ.

Мейкон Гайте!

Наступного ранку він застав Лору вдома. Вона пила каву у блідо-рожевому светрі і темних штанях. На столику перед нею лежали стос аркушів з нотатками, олівці, ґумка і стояла склянка солодового молока.

— Як ти вчора впоралась? — поцікавився Пейн.

— Нормально. Знайшла те, що тебе цікавить.

— Ну то розказуй.

— Матеріалів купа. — Вона вказала на стос паперів. — Я все для тебе зібрала.

— Перекажи головне.

— У серпні виповнюється сім років, відколи окружна комісія ухвалила рішення про спорудження трьох нових житлових масивів за межами столиці штату. Мейкон Гайте — один із них. Через це здійнявся неабиякий скандал: більшість підприємців столиці виступили проти цього проекту. Мовляв, забагато роздрібної торгівлі переміститься туди.

— І що ж далі?

— Вони довго сварилися, і зрештою два з трьох проектів затвердили. Вотервіль та Цедар Ґроувз. Але не Мейкон Гайте.

— Ясненько, — задумливо протягнув Пейн.

— Пропозицію щодо Мейкон Гайте відхилили. Погодили компромісну пропозицію збудувати два масиви замість трьох, і їх одразу збудували. Ти це знаєш. Якось ми проїздили через Вотервіль, чудове містечко.

— Але ж не Мейкон Гайте.

— Це правда, від Мейкон Гайте відмовилися.

Пейн потер підборіддя.

— Отож, це і вся історія.

— Так, отака історія. Ти розумієш, що заради неї я втратила зарплату за половину робочого дня? Ти тепер просто мусиш сьогодні ж запросити мене на вечерю. Чи може мені завести іншого хлопця? Я вже починаю сумніватися у своєму виборі.

Пейн задумливо кивнув.

— Сім років тому. — І враз йому сяйнула думка. — Ухвала окружної ради! Скільки голосів було «за» Мейкон Гайте?

Лора глянула в записник.

— Проект провалено, бо забракло одного голосу.

— Не вистачило одного голосу. Сім років тому. — Пейн вийшов у передпокій. — Дякую, люба. Картина потроху починає вимальовуватися. Так, це багато що пояснює!

На вулиці він одразу впіймав таксі і помчав через усе місто на вокзал. За вікном миготіли рекламні щити, вулиці, магазини, авто і пішоходи.

Його чуйка справдилася. Він колись уже чув цю назву. Сім років тому. Бурхливі дебати в окружній комісії з приводу заміської забудови. Спорудження двох житлових масивів було схвалено, а один проект відхилили і забули про нього.

Але тепер, після семи років, це містечко виринало з небуття. Саме містечко, і разом з ним — нездійснений зріз реальності. Чому?! Може, щось змінилося в минулому? Якісь зміни в минулому континуумі?

Це пояснення виглядало правдоподібним. Проект Мейкон Гайте майже затвердили. Може, якісь шари минулого виявилися нестабільними? Може, цей період сім років тому був критичним? Може, він так і не збувся? Думка була дивною: хіба може минуле змінюватися після того, як відбулося?

Раптом погляд Пейна сфокусувався. Він враз випростався на сидінні. На протилежному боці вулиці за пів кварталу була вивіска над невеличким скромним будиночком. Коли таксі під’їхало ближче, Пейн розібрав напис:

СТРАХОВА КОМПАНІЯ «БРЕДШОУ»

НОТАРІУС

Він задумався. Це ж тут працює Крітчет. Може, компанія теж з’являється і зникає? Чи вона завжди тут була? Йому стало не по собі.

— Покваптеся, — попросив водія Пейн. — Швидше!

Коли потяг почав пригальмовувати біля Мейкон Гайте, Пейн хутко звівся на ноги і рушив проходом до дверей. Колеса зі скрипом зупинилися, Пейн зіскочив на гравієву доріжку і роззирнувся.

У променях полудневого сонця Мейсон Гайте виблискував і переливався, в усі боки тягнулися рівненькі ряди будівель. Над центром містечка здіймався дах театру.

Це ж треба — тут навіть є театр! Пейн рушив дорогою до центру. Він пройшов через парковку, повз заправку і ступив на тротуар.

Пейн опинився на центральній вулиці містечка. Попереду простяглися два ряди крамниць. Магазин побутової техніки. Дві аптеки. Крамниця з усіляким дріб’язком. Сучасний універмаг.

Пейн простував тротуаром, заклавши руки в кишені, розглядаючи Мейкон Гайте. Попереду височів великий і опасистий багатоквартирний будинок. Прибиральник вимивав парадні сходи. Усе було нове і сучасне: будівлі, бруківка і тротуари. Паркувальні лічильники. Поліцейський у брунатному однострої виписує штраф. Охайно обрізані дерева, що ростуть рівними рядами.

Пейн пройшов повз великий супермаркет. Перед входом стояв кошик з фруктами, апельсинами і виноградом. Він вибрав собі гроно винограду і почав їсти.

Виноград був справжній, сорту «Конкорд», солодкий і стиглий. Але ж ще вчора тут не було анічогісінько, лише голе поле.

Пейн зайшов в одну з аптек, погортав кілька журналів і всівся біля прилавка. Замовив чашку кави у невисокої червонощокої офіціантки.

— Гарне містечко, — заговорив до неї Пейн, коли та принесла каву.

— Так. Вам теж так здається?

Пейн завагався, а потім продовжив:

— А давно ви тут працюєте?

— Три місяці.

— Три місяці? — Пейн уважно подивився на повногруду білявку. — А живете тут, у Мейкон Гайте?

— О, так.

— Давно?

— Та вже кілька років. — Вона відійшла до молодого солдата, що сів поруч біля прилавка.

Пейн сидів, пив каву, курив і розглядав перехожих за вікном. Звичайнісінькі собі люди. Чоловіки й жінки. Здебільшого жінки.

Одні несли кошики з продуктами, інші штовхали перед собою невеликі возики для покупок. Поволі пропливали автомобілі. Сонне провінційне містечко. Сучасне, для середнього класу. Збудоване зі смаком, зовсім не нетрі. Невеликі ошатні котеджі, крамниці з блискучими скляними вітринами і неоновими вивісками.

До аптеки забігли кілька старшокласників, регочучи і штовхаючись. Двоє дівчат у пістрявих светриках усілися неподалік від Пейна і замовили по склянці лимонаду. Вони весело щебетали, і він міг чути уривки їхньої розмови.

Він дивився на них у задумі. Вони, без сумніву, були справжні. Губна помада і нафарбовані нігті. Светри і підручники.

Сотні школярів, що завзято рвалися в аптеку[1].

Пейн стомлено потер лоба. Це здавалося неможливим. Може, він і справді збожеволів? Але містечко було справжнім. Геть справжнім. І воно мало існувати до цього. Ціле місто не могло виникнути з нічого, з хмари сірого туману. П’ять тисяч населення, будинки, вулиці і крамниці.

Багато різних закладів. Страхова компанія «Бредшоу».

Раптом йому сяйнула думка, від усвідомлення якої він аж захолов: те, що відбувалося, почало виходити за межі Мейкон Гайте. Столиця штату теж змінювалася. Страхова компанія «Бредшоу», де працює Крітчет. Мейкон Гайте не могло б існувати, не зачіпаючи місто. Вони переплелися. Ці п’ять тисяч людей потрапили сюди з міста. Їхні робочі місця, їхні життя, тут було не обійтися без міста.

Але наскільки? Наскільки зміниться місто?

Пейн кинув на прилавок четвертак і поквапився геть з аптеки в бік залізничної станції. Він мусить потрапити назад, до міста, до Лори. Місто змінюється. Чи вона досі там? Чи його власне життя не під загрозою?

Його охопив жах. Що ж буде з Лорою, його майном, його планами на майбутнє, сподіваннями і мріями? Раптом Мейкон Гайте став йому геть неважливим. Його власний світ був у небезпеці, і лише це мало значення. Він має перевірити, впевнитися, що його життя досі там, що його не зачепило дедалі ширшим колом змін, що насувалися з Мейкон Гайте.

— Куди їдемо, старий? — поцікавився водій таксі, коли Пейн вискочив з приміщення станції.

Пейн назвав адресу свого помешкання, й авто з ревінням виїхало на дорогу. Знервований, Пейн відкинувся на спинку сидіння. За вікном миготіли вулиці й офісні будівлі. Службовці вже розходилися додому, заполонивши тротуари і скупчуючись на кожному перехресті.

Наскільки сильно все змінилося? Він зосереджено оглянув ряд будівель. Великий універмаг. Чи завжди він тут стояв? Поруч — непоказна ятка чистильника черевиків. Її він раніше не помічав.

От цього він геть не пам’ятає. Але як тут бути впевненим? Як розібратися? Він почувався розгублено.

Таксі висадило Пейна перед його будинком. Якийсь час він постояв, роззираючись навколо. На розі господар італійського гастроному прилаштовував навіс. Чи був тут раніше цей гастроном?

Він не міг пригадати.

А що сталося з великим м’ясним ринком по той бік вулиці? Тепер там були лише доглянуті будиночки. Ті, що старіші, виглядали наче стоять тут уже давно. Чи справді був тут раніше м’ясний ринок? Принаймні виглядали будиночки справжніми.

У дальшому кварталі виблискував смугастий стовпчик перукарні[2]. Чи завжди тут була перукарня?

Можливо й була, а можливо, й ні. Тут усе змінюється. З’являється щось нове, а старе зникає. Минуле змінюється, а пам’ять пов’язана з минулим. Як можна покладатися на пам’ять? Як можна бути справді впевненим у чомусь?

Його охопив відчай. Що буде з Лорою, з його світом...

Пейн бігцем рвонув нагору на ґанок, із силою штовхнув вхідні двері й миттю промчав на другий поверх вкритими килимом сходами. Двері квартири виявилися незамкненими.

Він прочинив їх і, затамувавши подих і молячись, зайшов усередину.

У вітальні було темно і тихо. Штори наполовину розсунуті.

Пейн очманіло роззирнувся: блакитний диван, стоси журналів на бильцях, низький світлий дубовий стіл, телевізор. У кімнаті — нікого.

— Лоро! — гукнув він.

Лора примчала з кухні з круглими від страху очима.

— Бобе! Що це ти робиш удома? Щось сталося?

Пейн заспокоївся, і з полегшенням видихнув.

— Привіт, кохана, — він міцно притис її до себе і поцілував.

Вона була тепла і цілковито реальна, вона справді була тут.

— Та ні, нічого не сталося. Усе гаразд.

— Ти впевнений?

— Так.

Пейн неслухняними пальцями зняв піджак і кинув його на спинку дивана. Походив по кімнаті, розглядаючи свої речі, його тривога відступала. Ось — знайомий блакитний диван з попаленими сигаретами бильцями. Ось — пошарпана підставка для ніг. Письмовий стіл, за яким він працює вечорами. За етажеркою — вудочки для риболовлі.

Телевізор з великим екраном, куплений минулого місяця, теж не постраждав.

Усе його майно залишилося на місці, цілісіньке і неушкоджене.

— Вечеря буде за пів години, — збентежено сказала Лаура, скидаючи фартуха. — Я не сподівалася, що ти повернешся так рано. Я тут кручуся цілий день. Помила плиту. Якийсь комівояжер приніс зразок нового мийного засобу.

— Не страшно. — Він подивився на улюблену репродукцію Ренуара, що висіла на стіні. — Не поспішай. Я з задоволенням поки огляну свої речі. Я...

Із спальні долинув чийсь плач, і Лора хутко обернулась.

— Схоже, ми розбудили Джиммі.

— Джиммі?

Лаура засміялась.

— Любий, ти забув про сина?

— А й справді, — збентежено пробурмотів Пейн. Він повільно пішов за Лорою до спальні. — На якусь мить мені все здалося дивним, — він потер лоба і насупився. — Дивним і незнайомим. Ніби я щось забув.

Вони стояли біля колиски і дивилися на немовля, а Джиммі й собі поглядав на маму і тата.

— Може, це у тебе від сонця. Пекло немилосердно.

— Схоже, що так. Я вже в нормі. — Він нахилився і поплескав малюка. Потім обійняв дружину і притис її до грудей.

— Це точно було сонце, — сказав він і, усміхнувшись, поглянув їй у вічі.