Повне зібрання короткої прози. Том 2

Тоні і жуки

Червонясто-жовте сонце світило у спальний відсік крізь товсті кварцеві вікна. Тоні Россі позіхнув, трохи покрутився, розплющив очі й рвучко всівся на ліжку. Враз відкинувши ковдру, він скочив на теплу металеву підлогу. Вимкнувши будильник, він бігцем рушив до вбиральні.

День видався погожий. Краєвид за вікном залишався спокійним: жодного подуву вітру чи оповзу з курявою. Серце хлопчика радісно забилося. Він натягнув штани, застебнув блискавку на армованій тканині, натягнув вузьку й важку парусинову сорочку, сів на край ліжка, дістав черевики, ретельно їх зашнурував і так само старанно застебнув рукавиці. Потім відрегулював тиск у повітряному компресорі й припасував його собі на плечі. Врешті він ухопив шолом з комода і був готовий зустрічати новий день.

У їдальні батьки вже закінчили снідати. Тоні чув їхні голоси, ще як спускався трапом. То було стривожене бурчання. Він зупинився і прислухався. Про що це вони? Може, він знову зробив щось не так?

Врешті хлопчик зрозумів, про що йдеться. На тлі голосів батьків чувся ще один — з атмосферними перешкодами. То була трансляція з Риґеля IV для планет усієї системи. Батьки увімкнули аудіомодуль на повну, і схвильований голос диктора гримів на все приміщення. Отже — війна. Це завжди була війна. Хлопчик зітхнув й увійшов до відсіку-їдальні.

— Доброго ранку, — буркнув батько.

— Доброго ранку, любий, — апатично привіталася мати.

Вона сиділа, дивлячись убік, від зосередження у неї на лобі з’явилися зморшки. Її і без того тонкі губи стиснулись у вузеньку лінію, що виказувала стурбованість. Батько відсунув брудний посуд і, поклавши лікті на стіл, курив. Його засмаглі волохаті руки були налиті м’язами. Він супився, прислухаючись до голосу з динаміка, що висів над раковиною.

— Як справи? — запитав Тоні. Він всівся на стілець і за звичкою дістав ерзац-ґрейпфрут. — Є новини з Оріона?

Батьки не відповіли, вони його взагалі не почули. Хлопчик вгризався у свій грейпфрут. Надворі, за межами цієї невеличкої житлової споруди з металу і пластику, дедалі гучнішав звичний щоденний гамір. Вигуки змішувалися з притлумленим шумом вантажівок — то жителі навколишніх сіл їхали на ринок у Карнет. Був пізній ранок, над планетою велично і спокійно піднімався червонястий диск Бетельґейзе.

— Чудовий день, — сказав Тоні. — І бурі сьогодні немає. Хочу з’їздити до кварталу, де живуть місцеві. Ненадовго. Ми там будуємо класний космодром. Макет, звичайно, але нам вдалося дістати достатньо матеріалів, щоб вистелити злітні смуги для...

Батько люто гаркнув і гупнув кулаком по аудіомодулю. Хрипкий голос одразу урвався.

— Я так і знав! — він підвівся і спересердя ледь не перекинув стільця. — Я їм казав, що так і буде. Не можна було поспішати. Спочатку слід було підготувати бази постачання класу А.

— А хіба наш основний флот вже не вирушив з Белатрикса? — сполошилася мама Тоні. — У вчорашніх підсумкових новинах казали, що найгірше, що може статися, — це втрата систем Оріон XI та Оріон X.

Джозеф Россі хрипло розсміявся.

— До біса вчорашні новини! Вони-то насправді теж знають, що відбувається.

— А що відбувається? — запитав Тоні, відсуваючи грейпфрут і з великою ложкою беручись за присохлу кашу. — Ми що, програємо битву?

— Так! — батькові губи скривилися. — Террани програють якимось жукам. Я ж їм казав! Проте вони не захотіли почекати. Господи, я віддав цій системі добрий десяток років, а їм не терпиться. Усі знали, що Оріон просто так не візьмеш, там зібрався весь цей клятий жучинський космічний флот. Вони на нас там чекали, і саме туди ми й поперлися.

— Але ж ніхто у світі навіть подумати не міг, що жуки здатні воювати, — м’яко заперечила Лія Россі. — Всі гадали, що досить буде дати кілька залпів, і...

— Вони змушені воювати! Оріон — їхня остання твердиня. Якщо вони не воюватимуть там, то де, в біса, їм ще воювати?! — сердито крикнув Россі. — Звісно, вони воюватимуть.

Ми захопили всі їхні планети за винятком внутрішньої частини системи Оріона, і хоча вони мало чого варті, для них це справа принципу. Якби ми збудували капітальні бази постачання, то змогли б прорвати цей жучинський флот і знищити його вщент.

— Не називай їх жуками, — пробурмотів Тоні, покінчивши з кашею. — Вони — пас-удеті, як і місцеві жителі цієї планети.

«Жук» походить від Бетельґейзе[20], арабського слова, яким цю зірку ми самі назвали.

Джо Россі розтулив рота, а потім стулив.

— Ти що — чортів жуколюб?

— Джо! — вигукнула Лія. — Заради Бога!

Россі рушив до дверей.

— Якби я був на десяток років молодший, я б теж полетів. Я би показав цим комахам у блискучих шкаралупах, проти кого вони поперли. А їхній флот! Паскудні старезні розвалюхи! Переобладнані торговельні кораблі! — очі батька зблиснули. — Подумати тільки! Вони збивають крейсери землян з нашими хлопцями на борту...

— Оріон — то їхня система, — промимрив Тоні.

— Їхня система! Коли це, в біса, ти став знавцем космічного права? І чому я маю... — він затнувся, задихаючись від гніву. — Мій власний син, — пробурмотів він. — Ще один такий вибрик, і ти так отримаєш, що до старості пам’ятатимеш.

Тоні відсунувся разом зі стільцем.

— Мене не буде вдома цілий день. Я їду до Карнета, візьму свого андроїда.

— Ще б пак, гратися з жуками!

Тоні не відповів. Він уже натягав шолом і ретельно його закріплював. Виходячи задніми дверима до шлюзу, він відкрив кисневий балон і запустив фільтр. Він виконував ці дії автоматично — за звичкою, набутою впродовж життя на колонізованій планеті у чужій зоряній системі.

Надворі слабкий вітер сипнув йому на черевики жовто-червоним пилом. Металевий дах житлового модуля його родини виблискував на сонці серед нескінченних рядів присадкуватих будівель, що стояли на схилі піщаного пагорба. Довкола, аж до обрію, тяглися рудоочисні споруди. Хлопчик нетерпляче просигналив, і з гаражного приміщення вискочив андроїд-охоронець. Його металевий корпус виблискував на сонці.

— Ми їдемо до Карнета, — сказав Тоні, несамохіть перейшовши на пас-діалект. — Хутчіш!

Андроїд прилаштувався у Тоні за спиною, й обидва, переступаючи через піщані горбики, закрокували униз схилом до шосе. Цього дня на дорозі було чимало продавців, це був гарний день для ринку. Лише чверть року була придатна для подорожі, адже Бетельґейзе — мінливе і ненадійне світило, геть не схоже на Сонце (принаймні так казали у навчальних магнітних плівках, які Тоні мусив прослуховувати по чотири години поспіль шість днів на тиждень: самого Сонця він ніколи не бачив).

Ось уже й шумна дорога. Повсюди цілими гуртами снували пас-удеті. Пішки й на примітивних вантажівках з двигунами внутрішнього згорання, обшарпаних і заляпаних грязюкою, що ревіли, протестуючи. Він помахав рукою вантажівкам, що котилися повз. Невдовзі одна з них пригальмувала. Вона везла тис — паки висушених і готових для споживання сірих овочів, що були основним продуктом на столах пас-удеті. За кермом сидів немолодий темнолиций пас, виставивши лікоть у прочинене вікно. З рота в нього стримів листочок. Це був типовий представник раси пас-удеті: худорлявий, у затверділій шкаралупі — крихкій оболонці, в якій вони жили і помирали.

— Тебе підвезти? — буркнув пас. Закон зобов’язував їх підбирати землян, що рухалися пішки.

— А чи буде місце для мого андроїда?

— Та нехай біжить за нами. — На його огидному старому обличчі з’явилась саркастична посмішка. — Якщо дістанеться до Карнета, продамо його на брухт. Нам потрібні конденсатори і релешки, зараз бракує електронних запчастин.

— Я знаю, — серйозно відповів Тоні, всідаючись у кабіні вантажівки. — Усе відправили на величезну ремонтну базу на Оріоні І для потреб військового космічного флоту.

Посмішка щезла з товстошкірого обличчя.

— Саме так, для потреб військового флоту. — Він відвернувся і завів двигун. Позаду андроїд видерся на кузов, навантажений тисом, і намагався закріпитися там своїми магнітними зачепами.

Тоні помітив раптову зміну виразу на обличчі пас-удеті, і його це спантеличило. Він заговорив було до старого, але тут зауважив, що й на інших вантажівках, попереду і позаду, паси були незвично мовчазними. Це, звичайно, через війну. Вона прокотилася по цій системі сто років тому, і місцеві жителі залишалися під владою землян. Але тепер всю увагу було прикуто до Оріона, де розгорталася битва між бойовим флотом землян і переобладнаними транспортниками пас-удеті.

— А це правда, — обережно запитав Тоні, — що ви перемагаєте?

— До нас доходили такі чутки, — пробурчав підстаркуватий пас.

Тоні замислився.

— Мій батько вважає, що Терра занадто форсує події. Каже, що слід було ґрунтовніше підготуватися, що в нас немає баз постачання. Замолоду він служив офіцером і два роки провів на військових космічних кораблях.

Якусь хвилину пас мовчав.

— Це так, — врешті відповів він. — Коли ви далеко від дому, то постачання стає значною проблемою. А от у нас такої проблеми не існує, у нас усе поруч.

— А у вас є знайомі серед вояків?

— Далекі родичі. — Відповідь прозвучала якось ухильно. Вочевидь, старий не мав бажання про це говорити.

— А ви бачили ваші бойові кораблі?

— Не такі, що воюють тепер. Коли наша система зазнала поразки, більшість кораблів було знищено. Залишки флоту ледве дісталися до Оріона і приєдналися до місцевого флоту.

— А серед тих, що врятувалися, були ваші родичі?

— Так.

— Отже, ви вже народилися, коли цю планету захопили?

— А чому ти питаєш? — від роздратування паса аж пересмикнуло. — Яке тобі до цього діло?

Тоні відкинувся на спинку сидіння і почав розглядати стіни будівель Карнета, що вже виднілися попереду. Карнет був старим містом, що стояло тут уже тисячі років. Цивілізація пас-удеті залишалася стабільною. Досягнувши певного рівня технологічного розвитку, вона застигла на місці. Перш ніж її залучили до Конфедерації зоряних систем під егідою Терри, паси вже мали лінії міжпланетного сполучення в рамках своєї зоряної системи. Вони користувалися автомобілями з двигунами внутрішнього згорання, аудіофонами і електромережою магнітного типу. Водопостачання було на цілком задовільному рівні, медицина — високорозвиненою. А ще у них побутували різні форми мистецтва, емоційно натхненні й досить хвилюючі. Була і якась загадкова релігія.

— І хто ж, ви гадаєте, переможе у цій битві? — запитав Тоні.

— Я не можу цього знати. — Несподівано старий різко зупинив вантажівку. — Далі я не їду. Прошу висісти і забрати свого андроїда.

Від несподіванки Тоні закляк, а потім усе ж спромігся запитати.

— А як же мені далі?..

— Я далі не їду.

Тоні штовхнув дверцята, йому стало не по собі. Грубошкіре обличчя старого паса немов затверділо, а голос набрав різкого тону, якого Тоні раніше не чув.

— Дякую, — пробурмотів Тоні, виплигнув на рудувату пилюгу і махнув рукою своєму андроїдові. Той вимкнув магнітні зачепи, зіскочив з кузова, і тієї ж миті вантажівка з ревом рушила в напрямку міста.

Тоні спостерігав, як вона від’їхала, досі спантеличений. Гарячий пісок бився об його коліна. Він мимохіть поворушив ногами і обтрусив штани. Просигналила якась вантажівка, і його андроїд швидко відійшов з дороги на тротуар. Поруч снували пас-удеті, нескінченний натовп селян, що поспішали у справах в Карнет. Масивний громадський автобус зупинився біля воріт висадити пасажирів. Тут були і чоловіки, і жінки, і діти. Вони сміялися й вигукували, їхні голоси змішувалися з глухим шумом міста.

— Ти будеш заходити? — прозвучав позаду пронизливий голос пас-удеті. — Рухайся, не заступай дороги.

То була молода жінка, що тримала у своїх клешнях важкий оберемок. Тоні зніяковів. Жінки-паси мали певні телепатичні здібності, що вважалося елементом жіночого шарму. На близькій відстані ця здібність могла впливати і на землян.

— Давай, — сказала вона, — допоможи мені.

Тоні кивнув, і його андроїд забрав собі на плечі важку ношу жінки.

— Я в гості, в місто, — пояснив Тоні. Вони з натовпом рухалися до міських воріт. — Більшу частину дороги я проїхав вантажівкою, але водій висадив мене неподалік.

— А сам ти з поселення?

— Так.

Вона поглянула на хлопчика, критично його оцінюючи.

— Ти прожив тут усе своє життя, чи не так?

— Я тут народився. Мої батьки прибули сюди з Землі за чотири роки до мого народження. Мій тато служив офіцером на флоті, здобув першочергове право на поселення.

— То ти навіть не бачив своєї рідної планети? А скільки тобі років?

— Десять. Земних.

— Не варто було розпитувати так водія.

Вони пройшли повз знезаражувальні щити й увійшли до міста. Попереду простяглася Інформаційна площа. На ній товпилися паси: чоловіки й жінки. Повсюди гуділи транспортери і вантажівки. Навкруги височіли будинки, на різних рівнях простягалися хідники, різні механізми працювала просто неба. Усе місто було наглухо закрите захисним протипиловим куполом.

Тоні скинув шолом і пристебнув його до ременя. Повітря у місті відгонило чимось затхлим і штучним, але попри все було придатним для дихання.

— Хочу тобі дещо сказати, — з осторогою сказала йому молода жінка-пас, рухаючись поруч похилим пандусом, що правив за вхід до міста. — Сьогодні не найкращий день для прогулянок Карнетом. Я знаю, що ти весь час ходиш сюди погратися з друзями, але зараз тобі краще було б залишитися вдома.

— Чому?

— Бо сьогодні геть усі дуже знервовані.

— Я знаю, — відповів Тоні. — Мої батьки теж знервовані. Вони слухали новини з нашої бази, що у системі Риґеля.

— Я не про твою родину. Інші теж слухали новини, усі ці люди, люди моєї раси.

— Так, я бачу, що вони схвильовані, — погодився Тоні. — Але я вже довго сюди ходжу. Мені ні з ким погратися у нас в поселенні, до того ж ми тут дещо будуємо.

— Макет космодрому.

— Саме так, — відповів Тоні і заздрісно додав: — Я б теж хотів бути телепатом. Це мабуть весело!

Жінка-пас промовчала, замислившись.

— А що було б, якби твоїй родині довелося виїхати звідси і повернутися на Землю?

— Це неможливо, на Землі для нас немає місця. Ще у двадцятому столітті кобальтові бомби зруйнували більшу частину Азії й Північної Америки.

— А раптом вам усе-таки доведеться повернутися туди?

Тоні не зрозумів натяку.

— Але ж ми не можемо. Придатні до життя регіони Землі перенаселені. Перед нами стоїть нагальна проблема: знайти місця для поселення землян в інших зоряних системах. — А потім додав: — Щодо мене, то я зовсім не хотів би жити на Землі. Я звик до цих місць, і тут живуть всі мої друзі.

— Я заберу свої речі, — сказала жінка. — Мені в інший бік, на третій рівень.

Тоні кивнув андроїдові, і той передав пакунки у клешні жінки. Якусь мить вона мовчала, добираючи слова.

— Нехай вам пощастить, — нарешті сказала жінка.

— З чим пощастить?

Вона злегка всміхнулась, якось немов з іронією.

— З вашим макетом космопорту. Сподіваюся, ви з друзями його добудуєте.

— Звісно добудуємо, — здивовано відповів Тоні. — Він майже готовий.

Що вона мала на увазі?

Перш ніж він встиг її про це спитати, жінка поквапилася геть. Тепер Тоні був стурбований і відчував якусь непевність. Його опосіли сумніви. Він спроквола рушив вулицею до житлової частини міста повз магазини і фабрики, до того району, де жили його друзі.

Група дітей пас-удеті зустріла Тоні мовчанкою. Зазвичай вони гралися в тіні велетенського дерева бенґело. Його гілля колихалося від потоків повітря, яке закачували помпи під купол міста. Зараз же діти сиділи непорушно.

— Сьогодні я не чекав на тебе, — холодно сказав Б’пріт. Зніяковівши, Тоні зупинився, а слідом за ним зупинився і його андроїд.

— Як справи? — тихо запитав Тоні.

— Чудово.

— Я під’їхав попуткою, але не до кінцевої.

— Чудово.

Тоні присів у тіні дерева. Ніхто з дітей-пасів навіть не ворухнувся. На зріст вони були дрібненькі, менші, ніж діти землян. Їхні хітинові панцирі були ще м’якими, світлими і прозорими — ще не зроговіли. Через це діти виглядали тендітними, незастиглими, але водночас не були так обтяжені, тож могли рухатися жвавіше за дорослих: бігати, стрибати, раптово зупинятися. Але зараз ніхто з них не стрибав.

— У чому річ? — запитав Тоні. — Що трапилося?

Ніхто йому не відповів.

— А де наш макет? — не вгавав Тоні. — Хлопці, ви над ним ще працювали?

За хвилину Ллірі кивнув головою.

Тоні відчув, як у його грудях пробуджується глуха лють:

— Та скажіть же бодай щось! Що сталося? Ви що, подуріли всі?

— Подуріли? — відлунням озвався Б’пріт. — Ні, ми не подуріли.

Тоні бездумно колупався в піску. Насправді він розумів, що сталося: знову ця війна. Битва за Оріон. Зненацька він вибухнув гнівом.

— Та забудьте ви про ту війну! Адже вчора, коли ще не почалася битва, все було добре.

— Звичайно, — підтвердив Ллірі. — Усе було гаразд.

Від роздратування Тоні аж вереснув.

— Це сталося сто років тому! І в цьому немає моєї вини!

— Звичайно, — мовив Б’пріт.

— Тут мій дім. Хіба ж ні? Я маю тут такі ж права, як і всі ви!

Я тут народився!

— Звичайно, — спокійно відказав Ллірі.

Відчуваючи власну безпорадність, Тоні все ж намагався домогтися від них пояснень.

— Чому ви так поводитесь? Учора ви до мене так не ставились. Я був тут, і ви всі теж були. Що ж змінилося після вчорашнього дня?

— Битва, — відповів Б’пріт.

— А що вона змінила? Чому ви стали іншими? Війна була завжди, і битви були весь час, скільки себе пам’ятаю. Що ж тепер змінилося?

Б’пріт розтовк грудку грязюки своїми сильними клешнями, а потім швиргонув місиво подалі й спроквола звівся на ноги.

— Так от, — задумливо мовив він, — згідно з повідомленням нашої аудіомережі, схоже, що перемогу здобуде наш флот. Цього разу.

— Звісно, — погодився Тоні, — все ще не розуміючи до пуття ситуації. — Мій батько каже, що причина в тому, що ми не збудували необхідних баз постачання. Тож, можливо, нам доведеться відступити до... — аж раптом він збагнув. — Ти хочеш сказати, що це сталося вперше за сто років?

— Так, — відповів Ллірі і так само звівся на ноги. Інші теж повставали, повернулися спинами до Тоні й рушили до найближчого будинку.

— Ми переможемо. Півгодини тому фланг терранського флоту землян відступив, а його праве крило повністю зім’яли.

Тоні стояв ошелешений.

— І це так важливо? Важливо для вас?

— Важливо?! — Б’пріт зупинився і раптом неначе знавіснів. — Звісно, важливо! Вперше за сто років, вперше в нашому житті ми перемагаємо. Ми задали вам жару. А ви... — він затнувся на слові, неначе виплюнув його: — Бліді черви!

Діти розвернулися і зникли в будинку. Тоні все так само сидів навпочіпки, не відводячи погляду від пилюки під ногами і несамохіть жестикулюючи. Він і раніше чув ці слова, бачив їх нашкрябаними на стінах і на піску поблизу поселення. «Білі черви». Так паси виявляли свою зневагу до землян. Через їхню м’якість, білий колір шкіри, брак хітинових панцирів. Через їхні драглисті тіла. Але раніше ніхто з них не смів сказати таке вголос в обличчя землянину.

Поруч збентежено закопошився його андроїд, чутливий радіоприймач якого розпізнав ворожість, що наростала довкола. Його пристрої та реле сканували місцевість, електронні контури вмикалися й вимикалися.

— Ну гаразд, — пробурмотів Тоні, повільно підводячись. — Мабуть, нам справді краще повернутися додому.

Усе ще ошелешений, він хиткою ходою рушив до тротуару. Андроїд спокійно крокував попереду із цілком спокійним металевим обличчям, що виражало впевненість, — йому було невідоме будь-яке яке хвилювання. Він мовчав. У Тоні в голові вирували думки. Він спробував заспокоїтися, але панічний настрій не минав. Хлопчик не міг зосередитись, погамувати плин своїх думок.

— Зажди хвилину, — раптом почувся чийсь голос. То був голос Б’пріта, що з’явився з під’їзду будинку. Він звучав холодно і відсторонено, його було ледь впізнати.

— Чого тобі?

Б’пріт підійшов ближче, тримаючи клешні за спиною. За звичаєм пасів так слід було поводитися з незнайомцями.

— Тобі не варто було сьогодні приходити.

— Я це вже зрозумів, — відказав Тоні.

Б’пріт дістав шматок тису і почав згортати його в трубку, вдаючи, що дуже заклопотаний цим заняттям.

— Послухай, — сказав він. — Ти говорив, що маєш право жити тут, у нас. Але ж насправді ти не маєш такого права.

— Я... — почав було Тоні.

— Розумієш, чому в тебе немає такого права? Ти казав, що твоєї вини в цьому немає. Хай так, але й моєї вини тут теж немає. Можливо, нічиєї немає. Я вже досить довго тебе знаю.

— П’ять років. Земних років.

Б’пріт зігнув трубку і відкинув її геть.

— Учора ми гралися разом, будували наш космопорт, але сьогодні ми вже не можемо разом гратися. — Він завагався і, не дивлячись в обличчя Тоні, сказав: — Тобі не слід більше сюди приходити. Так сказали мої батьки. Я й сам ще раніше вирішив тобі це сказати.

— Он як, — вихопилося в Тоні.

— Усе, що сталося сьогодні — оця битва і те, що наш флот вистояв і переміг, — ми й самі на це не сподівалися. Розумієш? Сто років боротьби — і самі лише поразки. Спочатку зазнала поразки наша система, потім — система Риґеля з усіма планетами, а далі — планети системи Оріона. Ми чинили спротив. То тут, то там, окремі сутички. І ті, що врятувалися, тепер об’єдналися. Ми збирали зброю та оснащення на внутрішніх планетах системи Оріона, ви цього не знали. Нам не залишалося нічого іншого, але майже ніхто не вірив у нашу перемогу.

На мить він замовк.

— Дивно, — провадив далі Б’пріт. — Що робити, коли тебе загнали в кут? Тоді не залишається нічого іншого крім як боротися.

— Якби наші бази постачання... — почав було Тоні, але Б’пріт різко урвав його.

— Та що там ваші бази постачання! Ти так нічого й не второпав? Ми вам добряче наваляли, і тепер ви мусите забиратися звідси. Усі ви, черви. Геть з нашої системи!

Андроїд Тоні загрозливо висунувся наперед, і Б’пріт це помітив. Він нахилився, підхопив каменюку й жбурнув її просто в андроїда. Камінь дзенькнув об металевий корпус і, не завдавши тому шкоди, відлетів геть. Б’пріт підхопив ще один камінь, з будинку повискакували Ллірі з іншими хлопчаками. За ними з’явилася постать дорослого паса. Події почали розгортатися значно стрімкіше. Камені один за одним летіли у металевий корпус андроїда, один влучив Тоні у лікоть.

— Геть звідси! — заверещав Б’пріт. — І більше не повертайся! Це наша планета. — Його клешні грізно замахнулися на Тоні. — Ми роздеремо вас на шматки, якщо ви...

Тоні стусонув його в груди. М’який хітин прогнувся, як ґума, і пас заточився назад, спіткнувся, захитався і впав, хапаючи ротом повітря і розпачливо волаючи.

— Жучара! — прохрипів Тоні. Враз його охопив жах. За хвилину тут зібрався чималий натовп пасів, вони виринали звідусіль. Їхні обличчя, темні й зловісні, нагадували грозу, що ось-ось мала початися.

Посипався град каменів. Якісь вціляли в андроїда, інші падали біля черевиків Тоні, один навіть просвистів біля його обличчя. Хлопчик хутко насунув шолом. Він не на жарт злякався, хоча й знав, що андроїд уже подав сигнал тривоги. Втім, мине кілька хвилин, поки прибуде корабель землян. Крім того, треба було підбирати й інших землян, що зараз перебувають у місті.

Їх було чимало: і на всій планеті, по всіх її містах, і на всіх двадцяти трьох планетах системи Бетельґейзе, а ще на чотирьох планетах системи Риґеля і на кількох — Оріона.

— Треба якось звідси вибиратися, — сказав Тоні до андроїда. — Зроби що-небудь!

Камінь влучив йому у шолом. Пластикова основа тріснула, і повітря почало просочуватися назовні. Одразу ж увімкнувся аварійний автомат, і тріщина затяглася плівкою. Град каменів не вщухав. Паси насувалися на Тоні хмарою, що вирувала, хмарою створінь у темних хітинових оболонках. Від них ширився кислуватий сморід, характерний для комашиних тіл, чулося клацання їхніх клешень. Уся ця розлючена маса наближалася.

Андроїд увімкнув тепловий промінь і широким півколом провів ним у бік юрби пасів. У їхніх руках враз з’явилися примітивні пістолети. Навколо Тоні задзижчали кулі. Паси цілилися в андроїда, і хлопчик якось відсторонено відчував присутність його металевого корпусу. Андроїд з гуркотом упав і зник з виду під знавіснілими комахами, що накинулися на нього.

Як скажені тварини, жуки шматували андроїда, що досі намагався відбиватися. Одні розбивали голову, інші заходилися відкручувати опори і руки-маніпулятори робота. Той уже не пручався. Потім натовп відступив, прихопивши понівечені механічні залишки, і тут їхня увага зосередилася на хлопчикові.

Щойно перші паси дісталися до Тоні, як захисний купол угорі тріснув, і в діру з громовим гуркотом влетів терранський патрульний корабель, поливаючи все навколо потужним тепловим променем.

Натовп умить розвіявся. Дехто з пасів відстрілювався, дехто жбурляв камені, але більшість тікала, шукаючи сховку.

Оговтавшись, Тоні хитко рушив до місця посадки патрульного корабля.

— Пробач мені, — тихо сказав Джо Россі, поклавши руку на плече хлопчика. — Мені не слід було відпускати тебе сьогодні до міста. Я мав здогадатися, що тут відбуватиметься.

Скоцюбившись, Тоні сидів у великому пластиковому кріслі.

З поблідлим від шоку обличчям він погойдувався туди-сюди. Врятувавши хлопчика, патрульний корабель негайно рушив до інших районів Карнета: там усе ще залишалося чимало землян.

Тоні мовчав. Йому й досі вчувалося ревисько юрби, він потерпав від усвідомлення ненависті, яка нуртувала в пасах — злості й презирства, приховуваних упродовж століття. Цей спогад наче витіснив усе інше. Перед очима лише миготіли ті самі картини: андроїд, що відбивається від пасів, скрегіт металевих частин, відірвані кінцівки робота у клешнях знавіснілого натовпу.

Мати дбайливо промила йому антисептиком синці і подряпини. Запаливши тремтячими руками сигарету, Джо Россі сказав:

— Якби поруч не було андроїда, вони б тебе роздерли. Оті жуки. — Він аж здригнувся. — Я нізащо не повинен був відпускати тебе до міста. Увесь цей час... Вони могли напасти будь-коли, будь-якого дня. Штрикнути ножем, пошматувати своїми огидними клешнями.

За поселенням на жерлах гармат виблискували червонясто-жовтаві промені місцевого світила. Серед вкритих тріщинами пагорбів лунали глухі звуки вибухів. Захисне кільце привели в дію. Схилами дерлися вгору чорні тіні. З боку Карнета в напрямку до поселення землян рухалися темні цятки. Вони перетнули розмежувальну лінію, яку сто років тому провели інспектори Конфедерації. Зараз Карнет нагадував котел, де кипіла й вирувала енергія. Усе місто лихоманило.

Тоні підвів голову.

— Вони змели наш фланг.

— Так, — Джо Россі загасив сигарету. — Саме так. Сьогодні о першій годині, а вже о другій вбили клин в самісінький центр нашої оборони, розколовши флот навпіл. Розбили його і погнали. Господи, та вони ж б’ються, як скажені, відчувши запах і смак нашої крові.

— Але справи вже покращуються, — докинула Лія. — Частини нашого головного флоту перегруповуються.

— Ми їх дістанемо, — пробурмотів Джо. — Хай навіть не тепер. Але, дасть Бог, ми ще зітремо їх на порох, винищимо всіх, навіть якщо для цього знадобиться тисяча років. Ми переслідуватимемо кожний їхній корабель, до останнього. — Його голос звучав оскаженіло. — Жуки! Кляті комахи! Щойно згадаю, як вони хотіли скривдити мого сина своїми бридкими чорними клешнями...

— Був би ти молодший, то пішов би воювати, — підхопила Лія. — Ти не винен, що вже постарів. Дуже велике навантаження на серце. Ти своє зробив. Не слід дозволяти літній людині ризикувати своїм життям. Це не твоя провина.

Джо стиснув кулаки.

— Я почуваюся таким безпорадним. Якби я міг щось зробити...

— Наш флот з ними впорається, — заспокоювала Лія. — Ти сам так казав. Вони вистежать кожен ворожий корабель і знищать їх усі, тож немає чого перейматися.

Джо пригнічено осунувся у своєму кріслі.

— Усе намарно, годі цих балачок. Скільки можна дурити самих себе?

— Що ти хочеш цим сказати?

— Та поглянь нарешті правді у вічі! Ми їх не подужаємо, принаймні не тепер. Ми зайшли занадто далеко, і за все доведеться заплатити.

У кімнаті запала гнітюча мовчанка.

Тоні випростався у своєму кріслі.

— А коли ти це зрозумів?

— Я давно це знав.

— А я — щойно сьогодні. Спочатку я не розумів, що ця планета нами захоплена. Я тут народився, і все ж це вкрадена планета.

— Так. Ця планета — чужа, вона нам не належить.

— Ми її захопили, бо були сильнішими. Але тепер ми вже не сильніші, ми зазнали поразки. Тепер вони переконалися, що терранів, як і будь-кого іншого, можна здолати.

Обличчя Джо Россі посіріло й осунулося.

— Ми захопили планети, що належали їм. Тепер вони їх собі повертають. Звісно, це буде тривалий процес, ми не одразу відступимо. Цей відступ триватиме ще століть п’ять. Між Бетельґейзе і Сонцем чимало інших зоряних систем.

Тоні, досі не розуміючи, струснув головою.

— Навіть Ллірі і Б’пріт! Усі вони чекали, коли настане їхній час. Щоб ми зазнали поразки і забралися звідси геть, туди, звідки прийшли.

Джо Россі міряв кроками кімнату.

— Так, віднині ми відступатимемо. Замість того, щоб здобувати планети, ми їх втрачатимемо. І це нагадуватиме сьогоднішній день: поразки і програні битви, безнадійне протистояння, відступи...

Він підвів очі, що блищали, мов від лихоманки, до стелі свого невеликого будиночка з металу і пластику. На його обличчі були гнів і страждання.

— Дасть Бог, ми ще їм покажемо. Ми їм покажемо! Ми будемо битися за кожен дюйм!