Повне зібрання короткої прози. Том 2

Батькова подоба

— Час вечеряти. Сходи поклич батька і нагадай йому помити руки, — скомандувала місіс Волтон. — Тебе це теж стосується, юначе. — Вона переставила паруючу каструлю на охайно накритий стіл. — Він у гаражі.

Чарльз завагався. Йому було лише вісім, тоді як проблема, що його турбувала, спантеличила б навіть Гіллеля[19].

— Я не можу, — сказав він знічено.

— Що трапилося? — Джун Волтон відчула розгубленість у голосі сина, і її материнське серце раптом сповнилося тривогою. — Хіба Тед не в гаражі? Заради Бога, він гострив садові ножиці хвилину тому. Він же не пішов до Андерсонів? Я попереджала його, що вечеря вже практично на столі.

— У гаражі, — відповів Чарльз, — але він там говорить із собою.

— Із собою? — місіс Волтон зняла свій яскравий синтетичний фартух і почепила на ручку дверей. — Тед ніколи не розмовляє із собою, піди поклич його. — Вона розлила щойно заварену чорну каву по маленьких блакитних з білим порцелянових чашках і заходилася розсипати по тарілках кукурудзу з вершками. — Та що з тобою? Піди поклич батька!

— Я не знаю, кого з них кликати, — розпачливо відповів Чарльз. — Вони однаковісінькі.

Джун ледь не вихлюпнула кукурудзу з алюмінієвої каструлі.

— Юначе! — розлючено почала було вона, але до кухні саме ввійшов Тед Волтон. Він вдихнув повітря, принюхуючись, і потер руки.

— О, рагу з бараниною! — вигукнув він радісно.

— З яловичиною, — виправила його Джун. — Теде, чим ти там займався?

Тед вмостився на стілець і розгорнув серветку.

— Нагострив і змастив ножиці, вони тепер як бритва. Краще навіть не торкайся до них, а то руку відріже!

Тед був вродливим чоловіком трохи за тридцять. З густим білявим волоссям, сильними і вправними руками, квадратним обличчям і блискучими карими очима.

— Боже, як же гарно виглядає це рагу! Сьогодні на роботі був важкий день, по п’ятницях так завжди: доводиться підтягувати всі хвости за тиждень і встигати розібратися з усіма рахунками до п’ятої. Ел Маккінлі каже, що ми могли б встигати на двадцять відсотків більше, якби в обідній час хтось завжди залишався в офісі. — Він кивнув Чарльзові: — Сідай їсти.

Місіс Волтон поставила на стіл консервовані боби.

— Теде, — сказала вона, повільно всідаючись на стілець. — З тобою все гаразд?

— Зі мною? — він кліпнув. — Та наче як завжди. А чому ти питаєш?

Джун Волтон стривожено глянула на сина. Чарльз сидів дуже рівно, його обличчя було напруженим і білим як крейда.

Хлопчик досі не ворухнувся, не розгорнув серветки і навіть не торкнувся до молока. Атмосфера була напруженою, і Джун це відчувала. Чарльз разом зі стільцем відсунувся якнайдалі від батька і сидів мов на голках. Його губи ворушилися, але вона не могла розібрати, що він каже.

— Що трапилося? — запитала вона схвильовано, схилившись до сина.

— Це інший, — шепотів Чарльз. — Повернувся інший.

— Що ти маєш на увазі, любий? — вголос запитала Джун Волтон. — Який інший?

Тед здригнувся, на його обличчі промайнув дивний вираз, і хоч він одразу зник, тієї миті обличчя Теда Волтона було не впізнати. У ньому прозирнуло щось чуже і холодне, якась безформна перекошена маса. Його очі затуманилися і згасли, неначе на них наклали фільтр, як на стару фотографію. Втомленого молодого чоловіка як не було.

Аж раптом він повернувся — чи майже повернувся. Тед посміхнувся і накинувся на своє рагу з консервованими бобами і кукурудзою з вершками. Він сміявся, помішував каву, жартував і їв, але щось було жахливо не так.

— Це інший, — пробурмотів Чарльз. Його обличчя побіліло, руки тремтіли. Раптом він підскочив і відступив від столу. — Забирайся геть! — крикнув він. — Забирайся геть звідси!

— Гей! — зловісно гримнув Тед. — Та що це з тобою? — він суворо вказав хлопчикові на стілець. — Сідай і їж свою вечерю, юначе. Мама ж недаремно її готувала.

Чарльз розвернувся, вискочив з кухні й побіг нагору до своєї кімнати. Джун Волтон охнула і затремтіла від переляку.

— Що ж це коїться...

Тед продовжував їсти. Його обличчя було похмурим, а очі — суворими й темними.

— Цей малий, — проскреготів він, — напрошується на добрячу прочуханку. Можливо, мені доведеться поговорити з ним наодинці.

Чарльз припав до підлоги і дослухався.

Батькова подоба підіймалася сходами, кроки лунали все ближче.

— Чарльзе! — розлючено прокричала потвора. — Ти нагорі?

Хлопчик не відповів. Натомість він тихенько повернувся до своєї кімнати й зачинив двері. Його серце важко гупало. Батькова подоба вже була нагорі, за мить вона зайде до нього.

Чарльз хутко поліз у вікно. Він був нажаханий, потвора вже намацувала в темряві ручку дверей. Він підняв раму й вибрався на дах. Затамувавши подих, хлопчик зістрибнув на клумбу, що була перед вхідними дверима, заточився, зойкнув, а тоді звівся на ноги й побіг геть від світла, що падало з вікна, подалі від жовтого клаптика посеред вечірньої темряви.

Він добіг до гаража. Споруда вивищувалася попереду чорним квадратом на тлі небосхилу. Засапуючись, він видобув з кишені ліхтарик, а тоді обережно підняв двері й увійшов.

Гараж був порожнім, машину запаркували надворі. Ліворуч стояв батьків верстак, на якому лежали молотки, на дерев’яних стінах висіли пилки. В глибині — газонокосарка, граблі, лопата, мотика і каністра з гасом. Усюди по стінах висіли прибиті номерні знаки. Підлога була з бетону й утоптаної землі. Посередині засихала велика гладенька масляна пляма, у мерехтливому світлі ліхтарика виднілися в’язки сухої трави.

Просто за дверима стояла велика бочка для сміття, на якій зверху лежали стоси вологих і поцвілих газет і часописів.

Чарльз заходився їх відсовувати. Нестерпно відгонило гниллю, по бетону розбігалися павуки. Хлопчик чавив їх ногою і продовжував шукати.

Від побаченого на дні Чарльз скрикнув, впустив ліхтарик і відскочив, очманілий. Гараж вмить поринув у темінь. Хлопчик змусив себе стати навколішки і якусь нескінченно довгу мить намацував ліхтарик серед павуків і сухої трави. Зрештою він його знайшов і посвітив у провалля бочки, до того прикрите стосами журналів.

Батькова подоба запхала їх аж на саме дно. Кинула серед старого листя, шматків картону, зогнилих залишків журналів і штор, сміття з горища, яке мати знесла сюди, збираючись якось спалити. Вони досі достатньо нагадували його батька, щоб Чарльз міг їх упізнати. Від того, що він знайшов, йому стало млосно. Хлопчик схилився над бочкою і тримав очі заплющеними, аж доки нарешті не наважився поглянути знову. У бочці були останки його батька, його справжнього батька. Частини, які батьковій подобі не знадобилися, частини, які вона викинула.

Чарльз підняв граблі й доторкнувся ними до висхлих останків. Вони тріскалися і рвалися, як скинута зміїна шкіра, що шелестіла від дотику, луската і ламка. Порожня шкіра. Усе найважливіше, її вміст, зник. Лишилася тільки ламка потріскана шкіра, маленькою купкою зібгана на дні сміттєвої бочки. Це все, що лишила потвора, з’ївши решту: вона забрала нутрощі й заступила батькове місце.

Раптом знадвору долинув якийсь звук.

Хлопчик впустив граблі й побіг до дверей. Стежкою наближалася батькова подоба, під її черевиками хрустіла жорства, потвора йшла наосліп.

— Чарльзе! — розлючено гукала вона. — Ти тут? Ось зачекай лишень, зараз я до тебе доберуся, юначе!

У яскравому світлі відчинених дверей бовванів силует його стривоженої матері.

— Теде, не кривдь його, будь ласка. Чарльза щось засмутило.

— Я не збираюся його кривдити, — прорипіла батькова подоба, зупиняючись запалити сірник. — Я збираюся лише поговорити з ним, його треба навчити поводитися чемніше. Втекти посеред вечері у ніч, вибратися туди крізь...

Чарльз вислизнув з гаража. У світлі сірника батькова подоба помітила його рухому тінь і з ревом кинулася навздогін.

— Ану йди сюди!

Чарльз помчав геть. Він знав місцевість краще за потвору. Хоч вона й довідалася чимало, забрала чимало, коли отримала батькові нутрощі, але ніхто не знав усіх стежок краще за Чарльза. Він дістався до паркана, переліз через нього, зістрибнувши у двір Андерсонів, пробіг повз розвішаний на шворці одяг, завернув стежкою за ріг будинку і опинився на Мейпл-стріт.

Хлопчик дослухався, причаївшись і затамувавши подих. Батькової подоби не було, вона, мабуть, повернулася додому. Або ж вона досі переслідувала його й ось-ось з’явиться на тротуарі.

Чарльз глибоко, судомно вдихнув. Він мав рухатися далі, рано чи пізно вона його знайде. Він подивився ліворуч, потім праворуч, упевнився, що її ніде не видно, і притьма кинувся геть.

— Чого тобі? — непривітно запитав Тоні Перетті. Йому було чотирнадцять. Він сидів за столом в обшитій дубом їдальні сім’ї Перетті, довкола були розкидані книжки й олівці, поруч стояла пляшка коли і лежало пів сендвіча з шинкою і арахісовим маслом. — Ти Волтон?

Тоні після уроків працював у крамниці «Побутова техніка Джонсона» в центрі, розпаковуючи газові плити й холодильники. Хлопець був кремезним брюнетом з пласким обличчям, оливковою шкірою і білими зубами. Раніше він кілька разів лупцював Чарльза, він лупцював усіх дітлахів в околиці.

Чарльз скривився.

— Перетті, скажи, ти можеш зробити мені послугу?

— Чого тобі? — роздратовано запитав Тоні. — Хочеш стусана?

Опустивши очі додолу й стиснувши кулаки, Чарльз мимрячи переповів свою історію. Коли він закінчив, Перетті тихо присвиснув.

— Ти жартуєш?

— Ні, це правда, — швидко відказав хлопчик. — Я покажу тобі, пішли зі мною, і я покажу.

Перетті повільно звівся на ноги.

— Так, ходімо. Хочу це побачити.

Він потягнувся по свою пневматичну рушницю. Вони вдвох тихо вийшли на темну вулицю й рушили в бік дому Чарльза. Обоє мовчали. Перетті був задуманий, похмурий і серйозний. Чарльз йшов досі приголомшений, в його голові було порожньо.

Вони пройшли на задвірок Андерсонів крізь ворота, перелізли через паркан і обережно зістрибнули на задній двір Чарльза. Ніде не чулося жодного руху, у дворі було тихо. Вхідні двері будинку були зачинені.

Діти зазирнули у вікно вітальні. Штори були опущені, але крізь вузьку щілину пробивалася смужка світла. Місіс Волтон прилаштувалась на дивані й зашивала бавовняну футболку.

Її округле обличчя виглядало стривоженим, вона працювала механічно, неохоче. Батькова подоба сиділа навпроти. Відкинувшись у кріслі-гойдалці і роззувшись, вона читала вечірню газету. У кутку працював телевізор, який ніхто не дивився. На бильці крісла стояла бляшанка пива. Потвора сиділа достоту так, як сидів його батько, вона справді чимало навчилася.

— Виглядає точнісінько як твій батько, — прошепотів з підозрою Перетті. — Ти точно мене не розігруєш?

Чарльз провів його до гаража і показав сміттєву бочку. Перетті дотягнувся до дна своїми довгими засмаглими руками й обережно потягнув засохлі, лускоподібні останки. Вони розгорнулися, і стало видно контури батькового силуету. Перетті поклав їх на підлогу й доклав вирвані частини, яких бракувало.

Останки були вицвілі й майже прозорі, жовті, як бурштин, і тонкі, як папір. Сухі й знекровлені.

— Це все, — сказав Чарльз, у його очах бриніли сльози. — Це все, що від нього залишилося. Та істота забрала його нутро.

Перетті зблід і тремтячими руками запхав останки назад у бочку.

— Тут і справді відбувається щось дивне, — пробурмотів він. — То кажеш, ти бачив їх разом?

— Вони розмовляли і виглядали однаковісінько, тож я втік у будинок. — Чарльз витер сльози і одразу ж знову зарюмсав, він не міг більше стримуватися. — Воно з’їло його, доки я був на кухні, а тоді зайшло в дім. Воно видає себе за батька, але це не він. Воно вбило його і з’їло його нутрощі.

Якусь мить Перетті мовчав.

— Послухай, — раптом сказав він. — Я вже про таке чув.

Це жахливі речі, але ти мусиш опанувати себе і не боятися. Ти ж не боїшся, правда?

— Ні, — спромігся промимрити Чарльз.

— Перше, що треба дізнатися, це як ту штуку вбити. — Він показав на свою пневматичну рушницю. — Я не знаю, чи це спрацює. Воно, мабуть, дуже живуче, якщо змогло здолати твого старого, він був міцним. — Перетті задумався. — Ходімо геть звідси, а то раптом воно повернеться. Кажуть, вбивці так роблять.

Вони вийшли з гаража. Перетті присів і знову зазирнув у вікно. Місіс Волтон стояла і щось стривожено говорила, її слів неможливо було розібрати. Батькова подоба пожбурила газету геть. Вони сварилися.

— Заради Бога! — кричала батькова подоба. — Не роби дурниць!

— Щось трапилося, — застогнала місіс Волтон. — З ним трапилося щось жахливе. Дозволь мені зателефонувати в лікарню й запитати.

— Нікуди не дзвони, з ним усе гаразд. Просто, мабуть, грається десь на вулиці.

— Він ніколи не виходив з дому так пізно, він у нас слухняний. І він був дуже засмученим — боявся тебе! Але я його не звинувачую. — Від розпачу вона затиналася. — Що з тобою трапилося? Ти дуже дивний сьогодні. — Жінка перейшла з кімнати до зали. — Наберу сусідів.

Батькова подоба розлючено дивилася їй услід. А тоді сталося щось жахливе. Чарльз скрикнув, і навіть Перетті тихо зойкнув з переляку.

— Дивися, — пробурмотів Чарльз. — Що...

— Чорт, — прошепотів Перетті, його чорні очі розширилися. Щойно місіс Волтон вийшла з кімнати, батькова подоба осіла у кріслі. Вона безвольно розпласталася з відкритим ротом і порожніми очима. Її голова похилилася вперед, як у покинутої ляльки-мотанки.

Перетті відійшов від вікна.

— Годі, — прошепотів він, — ми побачили достатньо.

— Що це було? — запитав Чарльз. Він був вражений і спантеличений. — Неначе хтось вимкнув живлення.

— Так і було, — повільно кивнув Перетті, похмурий і приголомшений. — Ним керують ззовні.

Чарльза охопив жах.

— Ти маєш на увазі, щось поза нашим світом?

Перетті роздратовано похитав головою.

— Ззовні будинку! У дворі. Ти знаєш, як ми можемо знайти цю штуку?

— Ні, — Чарльз зібрався з думками. — Але я знаю декого, хто вміє добре шукати. — Він зосередився, намагаючись пригадати ім’я. — Боббі Деніелз.

— Такий чорний малий? Він справді добре шукає?

— Він профі.

— Гаразд, — погодився Перетті. — Ходімо покличемо його, треба знайти цю штуку в дворі. Вона створила цього монстра, що сидить у будинку, і тепер керує ним.

— Це поруч з гаражем, — сказав Перетті маленькому худорлявому чорношкірому хлопчику, який скрадався у темряві поруч з ними. — Воно його там схопило, тож почнемо звідти.

— З гаража? — перепитав Деніелз.

— Десь біля нього. Волтон уже обшукав усередині, а ти шукай зовні.

Поруч була невелика квіткова клумба, густі зарості бамбуку і розкидане сміття, залишене між гаражем і будинком. Зійшов місяць, заливши все холодним тьмяним світлом.

— Якщо ми швидко його не знайдемо, — сказав Деніелз, — я муситиму повернутися додому. Мені не дозволяють гуляти надто пізно. — Він був заледве старший від Чарльза, може років дев’яти.

— Гаразд, — погодився Перетті, — тож давайте шукати.

Усі троє розійшлися врізнобіч і почали пильно оглядати землю. Деніелз був худим і невисоким. Він працював неймовірно швидко: розсовував стебла квітів, перевертав каміння, нишпорив попід будинком, в траві, спритно відгортав листя, рився в купах компосту і бур’яну, не пропускаючи жодного дюйма.

Раптом Перетті зупинився.

— Я стоятиму на чатах, це може бути небезпечно. Потвора може вийти й спробувати зупинити нас. — Він став на варті біля чорного входу зі своєю пневматичною рушницею, доки Чарльз і Боббі Деніелз продовжували шукати. Чарльз працював повільно. Він втомився, його тіло заніміло від холоду. Поява потвори і те, що сталося з батьком, його справжнім батьком, — усе це здавалося неможливим. Втім, страх його лише підганяв. А що як це трапиться з матір’ю або з ним самим? Або й з усіма, з усім світом?

— Я знайшов! — гукнув Деніелз тонким високим голосом. — Ідіть швидше сюди!

Перетті скинув рушницю на плече й обережно підвівся. Чарльз теж поквапився підійти. Він посвітив ліхтариком на те місце, де стояв Деніелз.

Чорний хлопчик відсунув бетонний блок. У вологому підгнилому ґрунті виднілося блискуче металеве тіло. Якась худа члениста істота з безліччю покручених лапок відчайдушно намагалася закопатися глибше. У неї був панцир, як у мурахи, і схожа вона була на червоно-коричневого жука, що швидко зникав просто на їхніх очах. Ряди лапок вигрібали й вишкрябували землю. Шалено метляючи огидним хвостом, жук залазив у виритий ним тунель.

Перетті побіг у гараж, приніс граблі й пришпилив ними жука.

— Бігом! Пристрель його з рушниці!

Деніелз схопив рушницю і прицілився. Перший постріл лише надірвав хвіст, вивільнивши істоту. Та панічно корчилася і звивалася, її хвіст безсило волочився позаду, кілька лапок відірвалися. Жук був завдовжки з фут і нагадував гігантську мокрицю. Він відчайдушно намагався втекти до своєї нори.

— Стріляй ще, — наказав Перетті.

Доки Деніелз розбирався з рушницею, жук шипів і виривався. Його голова смикалася туди-сюди, він викручувався і кусав граблі, що досі його утримували. Огидні цятки очей палали ненавистю. Якусь мить він марно кидався на граблі, а тоді раптом забився у відчайдушній конвульсії, що змусила хлопців з жахом відсахнутися.

У голові Чарльза залунало гучне гудіння, металічне й жорстке, наче мільйон дротів танцювали й вібрували водночас. Його відкинуло якоюсь силою, оглушило і приголомшило потужним металевим ударом. Він звівся на ноги й відступив, інші зробили те саме, бліді і вражені.

— Якщо ми не можемо вбити його з рушниці, — видихнув Перетті, — ми можемо його втопити. Або спалити чи проштрикнути мозок. — Він знову вхопився за граблі, щоб жук, бува, не вирвався.

— У мене є банка формальдегіду, — сказав Деніелз, його пальці досі нервово стискали рушницю. — Як її перезаряджати? Я не вмію...

Чарльз забрав у нього зброю.

— Я сам його вб’ю. — Він присів, прицілився і поклав палець на гачок. Жук відбивався і борсався, його силове поле гупало у вухах хлопця, але Чарльз далі міцно стискав рушницю.

Палець уже почав натискати на гачок...

— Ось ти де, Чарльзе, — сказала батькова подоба. Її могутні пальці зімкнулися на зап’ястку хлопчика. Він не міг опиратися, і рушниця впала додолу. Чарльз намагався вирватися, але безрезультатно. Батькова подоба рушила до Перетті, і той відскочив. Жук, звільнившись від граблів, переможно прослизнув у свій тунель.

— На когось чекає ремінь, Чарльзе, — пробубніла батькова подоба. — Що в тебе вселилося? Твоя бідна мати божеволіє від тривоги.

Вона була поруч, ховалася в тіні, скорчившись у темряві й спостерігаючи за ними. Тепер її спокійний, позбавлений емоцій голос, жахлива пародія на голос його батька, лунав просто у нього над вухом. Потвора невблаганно тягнула Чарльза до гаража, хлопчик відчував її холодне дихання на своєму обличчі, солодкаво-крижаний запах підгнилого ґрунту. Вона була неймовірно сильною, Чарльз нічого не міг вдіяти.

— Не опирайся, — сказала вона спокійно. — Ходімо в гараж. Це для твого ж добра, мені краще знати, Чарльзе.

— Ти знайшов його? — гукнула стривожено Чарльзова мати, відчиняючи задні двері.

— Так, я знайшов його.

— Що ти збираєшся робити?

— Дам трохи ременя, — батькова подоба підняла двері. — У гаражі. — У напівтемряві її губи скривила легка посмішка, суха й геть нещира. — Повертайся до вітальні, Джун, я сам про все подбаю. Це більше моя відповідальність, ти ніколи його не карала.

Задні двері повільно зачинилися. Коли світло згасло, Перетті нахилився й підхопив рушницю. Батькова подоба враз завмерла.

— Йдіть додому, хлопці, — проскреготіла вона.

Перетті розгублено стояв з рушницею в руках.

— Забирайтеся геть, — повторила батькова подоба. — Покладіть цю іграшку і забирайтеся звідси. — Вона повільно рушила вперед, тримаючи Чарльза однією рукою й тягнучись до Перетті другою. — Пневматичні рушниці на території міста заборонені, синку, мерія їх не дозволяє. Твій батько знає, що в тебе така є? Думаю, тобі краще віддати її мені, щоб...

Перетті вистрелив.

Батькова подоба зойкнула і вхопилася за понівечене око. Вона кинулася на Тоні, але той відбіг до алеї і спробував перезарядити рушницю. Батькова подоба наздогнала його і сильними пальцями вихопила рушницю з рук хлопця. Почвара мовчки розтрощила її об стіну будинку.

Чарльз вирвався й на здерев’янілих ногах помчав геть. Де він може сховатися? Батькова подоба була між ним і будинком, вона вже йшла по нього. Чорний силует обережно скрадався і вдивлявся в темряву, намагаючись його знайти. Чарльз помалу відступав. Якби ж тільки знайти місце, де він міг би сховатися! Бамбук.

Він швидко відступив у зарості. Товсті старі стовбури з тихим шелестом зійшлися за ним. Батькова подоба видобула з кишені сірник і підпалила його. Раптом спалахнула вся коробка.

— Чарльзе, — сказала вона. — Я знаю, що ти десь тут, від мене не сховаєшся. Ти лише все ускладнюєш.

Серце хлопчика гучно калатало. Чарльз припав до землі посеред заростів бамбуку, у багнюці серед гнилого сміття. Трава, всілякий непотріб, папір, коробки, старий одяг, дошки, пляшки і олив’яні бляшанки. Довкола кишіли павуки й саламандри, бамбук колихався під нічним вітром. Кругом були комашня і гниль.

І ще дещо.

Силует, мовчазний нерухомий силует, що проростав з купи багна, наче якийсь нічний гриб. Біла личинка, соковита маса, що волого виблискувала у місячному сяйві. Її вкривало павутиння, поцвілий кокон, крізь який можна було розгледіти невиразні обриси рук і ніг, деформовану голову. Воно ще не сформувалося остаточно, але Чарльз уже знав, що це.

Материна подоба. Вона проростала просто тут, захована поміж бамбуком, серед багнюки між гаражем і будинком.

Вона вже майже сформувалася. Ще кілька днів — і вона дозріє. Це досі була біла, м’яка і м’ясиста личинка, але скоро сонце зігріє й підсушить її. Загартує оболонку, зробить темною і сильною. Вона вилущиться зі свого кокона, й одного дня, коли його мати підійде до гаража... За подобою матері були й інші м’ясисті білі личинки, нещодавно відкладені жуком. Вони були невеличкі, лише щойно з’явилися. Чарльз також побачив місце, звідки вилупилася батькова подоба, де вона виросла. Вона дозріла тут, і зрештою батько зустрівся з нею в гаражі.

Чарльз на неслухняних ногах почав задкувати від бамбука, повз трухляві дошки, гниль і сміття, повз м’ясисті грибоподібні личинки. Він потягнувся до паркана й раптом відсахнувся.

Ще одна. Ще одна личинка, якої він спочатку не помітив.

Вона скинула кокон і встигла потемніти, вона вже не була м’якою, м’ясистою і вогкою. Личина дозріла і навіть кволо ворушила руками.

Подоба Чарльза.

Бамбукові стебла розсунулися, і долоня батькової подоби міцно вхопила хлопчика за зап’ясток.

— Ти залишишся тут, саме тут тобі й місце, не рухайся, — сказала вона, вільною рукою зриваючи залишки кокона, що утримували Чарльзову подобу. — Я їй допоможу, вона досі ще трохи слабка.

Сірий вологий кокон було зірвано, і Чарльзова подоба зробила хиткий крок уперед. Вона невпевнено наближалася до них, батькова подоба розчищала їй шлях до Чарльза.

— Сюди, — покликала потвора. — Я потримаю його для тебе. Коли поїси, станеш сильнішою.

Рот подоби Чарльза розтулявся і стулявся, вона жадібно тягнулася до хлопчика. Він відчайдушно відбивався, але величезна рука міцно утримувала його на місці.

— Годі вже, юначе, — наказала потвора. — Тобі буде значно легше, якщо ти...

Раптом батькова подоба з криком сіпнулася і відпустила Чарльза, відступаючи назад. Її тіло шалено затіпалося, вона вдарилася об гараж, її кінцівки посмикувалися. Потвора впала й почала качатися по землі, битися в агонії, вити й стогнати, намагаючись відповзти вбік. Зрештою вона затихла. Подоба Чарльза теж осіла німою купою, розтягнувшись серед бамбуку й гнилі з байдужим неживим виразом.

Нарешті батькова подоба теж перестала ворушитися, і було чути тільки тихий шелест бамбукового листя під нічним вітром.

Чарльз незграбно підвівся і вийшов на бетонну стежку. До нього обережно наближалися Перетті і Деніелз. Їхні очі були широко розплющені.

— Не підходь до неї, — різко наказав Деніелз. — Вона ще не мертва, треба більше часу.

— Що ви зробили? — запитав Чарльз.

Деніелз поставив на землю каністру з гасом і зітхнув з полегшенням.

— Знайшов у гаражі. Деніелзи боролися з комарами гасом ще відтоді, коли ми жили у Вірджинії.

— Деніелз залив гас у тунель жука, — пояснив досі нажаханий Перетті. — Це була його ідея.

Деніелз обережно копнув покорчене тіло батькової подоби.

— От тепер вона мертва. Здохла, щойно здох жук.

— Думаю, інші теж помруть, — сказав Перетті. Він розсунув бамбук, щоб оглянути личинки, що росли посеред сміття. Чарльзова подоба навіть не ворухнулася, коли Перетті штрикнув її палицею в груди. — Ця мертва.

— Нам краще перестрахуватися, — сказав похмуро Деніелз, підбираючи важку каністру. Він заходився поливати гасом край заростів бамбуку. — Здається, вона впустила кілька сірників десь на стежці, принеси їх, Перетті.

Вони перезирнулися.

— Звичайно, — тихо погодився Тоні.

— І варто приготувати шланг, — додав Чарльз. — Щоб вогонь нікуди не перекинувся.

— До діла, — нетерпляче скомандував Перетті, який уже рушив геть. Чарльз поквапився слідом, і вони разом заходилися шукати сірники при слабкому місячному світлі.