Повне зібрання короткої прози. Том 2

Самозванець

— Днями збираюсь у відпустку, — сказав дружині Спенз Олгем за сніданком. — Думаю, я її заслужив, десять років — чималий строк.

— А як же Проект?

— Війну виграють і без мене. Наша грудка глини насправді не в такій уже й небезпеці. — Олгем всівся за стіл і запалив сигарету. — Новинні автомати перекручують, аби переконати, що прибульці от-от нас винищать. А знаєш, як би я хотів провести відпустку? Розбити намет за містом, там, у горах, як ми тоді ставили, пам’ятаєш? Я ще поколовся отруйним плющем, а ти ледь не наступила на гоферову змію.

— Саттонський ліс? — Мері почала прибирати зі столу. — Він уже кілька тижнів, як згорів. Я думала, ти знаєш. Наче як загорівся від іскри.

Олгем похнюпився.

— Вони що, навіть не спробували встановити причину? — він скривив губи. — Тепер усім на все начхати. Тепер всім лише війна в голові.

Він міцно стиснув зуби, у свідомості вирували невеселі думки: прибульці з Альфи Центавра, війна, голчасті зорельоти.

— А про що ж іще нам думати?

Олгем кивнув. Вона, звісно, була права. Невеликі темні зорельоти прибульців завиграшки обходили космічні крейсери землян, як безпорадних черепах. Перевага була повністю на їхньому боці аж до самої Терри.

Втім, тут чужинців стримувала захисна оболонка — витвір лабораторій «Вестінґавз». Спершу такими накрили найбільші земні міста, а зрештою і всю планету. Оболонка стала першим реальним захистом, першою серйозною відповіддю «прибульцям з далекого космосу», як їх охрестили новинні автомати.

Але геть інша річ виграти війну. Люди невтомно працювали день і ніч у кожній лабораторії, над кожним проектом: було конче необхідно створити наступальну зброю. Наразі найуспішнішим був Проект, над яким працював Олгем.

Він підвівся і загасив сигарету.

— Це як постійно занесений над нами дамоклів меч. Я стомився. Усе, що мені треба, — це тривалий відпочинок. Втім, думаю, що зараз кожен цього хоче.

Діставши із шафи піджак, Олгем вийшов на ґанок. От-от мала прибути стріла — маленьке швидкісне авто, що відвозило його до Проекту.

— Сподіваюся, Нельсон вчасно прибуде, — Олгем зиркнув на годинник. — Майже сьома година.

— А ось і він, — сказала Мері, вдивляючись у простір між будинками. Сонячні промені відсвічували від дахів, покритих важкими свинцевими плитами. У поселенні було тихо, лише кілька людей йшли вулицею.

— Бувай, Спензе. Постарайся не засиджуватися після зміни.

Олгем відчинив двері авто, ковзнув усередину, відкинувся на спинку сидіння і зітхнув. Нельсон сидів з якимось старшим чоловіком.

— Ну, що у нас нового? — запитав Олгем, щойно авто рвонуло з місця.

— Усе як завжди, — відказав Нельсон. — Збили кілька кораблів прибульців, стратегічно відступили з чергового астероїда.

— Справи покращаться, коли ми перейдемо до завершальної стадії Проекту. Може, це всього лише пропаганда новинних автоматів, але мене все це дістало за останній місяць. Все здається таким сірим і гнітючим, жодної радості в житті.

— Думаєте, ми марно воюємо? — раптом запитав підстаркуватий чоловік. — Ви ж її безпосередній учасник.

— Це майор Пітерз, — відрекомендував чоловіка Нельсон.

Олгем і Пітерз потисли руки. Олгем придивився до старого уважніше:

— Що змусило вас прибути сюди зрання? Здається, раніше я не бачив вас у лабораторії.

— Я не беру участі у Проекті, — відповів Пітерз, — але знаю, над чим ви працюєте. Моя робота полягає дещо в іншому. — Тут вони перезирнулися з Нельсоном. Олгем це помітив і спохмурнів. Стріла набирала швидкість, проносячись по безплідній рівнині, порослій чагарником. Оддалік вже виднілися обриси будівель Проекту.

— А чим ви займаєтеся? — запитав Олгем. — Чи це секретна інформація?

— Працюю на уряд, я — співробітник служби безпеки.

— Невже! — Олгем звів брови. — А що, прибульці засилають шпигунів?

— Насправді, містере Олгем, я прибув поговорити з вами.

Олгем спантеличено витріщився на співрозмовника. Він намагався зрозуміти почуте, але ніяк не міг втямити, що все це означає.

— Зі мною? З якого дива?

— Я прибув, щоб заарештувати вас як іншопланетного шпигуна. Ось чому я тут так рано. Взяти його, Нельсоне!

Нельсон притис пістолет до Олгемових ребер. Від хвилювання у нього тремтіли руки, обличчя зблідло. Він зробив глибокий вдих і видих.

— Вб’ємо його просто тут? — прошепотів він до Пітерза. — Думаю, його варто вбити зараз, навіщо тягнути?

Олгем вражено подивився на свого друга. Він хотів щось сказати, але йому наче заціпило. Обидва чоловіки не зводили з нього погляду, їхні обличчя були суворі й перелякані. В Олгема розболілася голова, він відчув запаморочення.

— Нічого не розумію, — пробурмотів він.

За мить стріла відірвалася від землі й шугнула у верхні шари атмосфери, прямуючи у відкритий космос. Будівлі Проекту залишилися внизу, віддаляючись, і врешті зовсім зникли. Олгем мовчав.

— Ще є час, — мовив Пітерз, — спочатку я хочу його дещо запитати.

Олгем отупіло дивився перед собою, стріла неслася крізь космос.

— Арешт здійснено, — доповів Пітерз в екран відеопередавача, де з’явилось обличчя шефа служби безпеки. — Наче камінь із серця.

— Були якісь проблеми?

— Жодних. Він сів у стрілу, нічого не підозрюючи. Мабуть, його не надто збентежила моя присутність.

— Де ви зараз?

— Досі в дорозі. Ось-ось вилетимо за оболонку, рухаємося з максимальною швидкістю. Вважайте, найскладніше позаду. На щастя, стартові бустери у цій машині працюють як слід. Якби щось вийшло з ладу зараз, то...

— Дайте-но я на нього гляну, — сказав шеф і уп’явся очима в Олгема, що байдужий до всього сидів, склавши руки на колінах. — То ось він який!

Деякий час шеф розглядав Олгема, той мовчав. Нарешті шеф кивнув Пітерзові:

— Гаразд, досить. — На його обличчі з’явився ледь помітний вираз гидливості. — Я побачив усе, що хотів. Вашу роботу не забудуть, вам обом готують відзнаки.

— Це не обов’язково, — відповів Пітерз.

— А наскільки небезпечна ситуація тепер? Чи є імовірність, що...

— Порівняно невелика. Наскільки я розумію, потрібна якась кодова фраза. У будь-якому разі, ми маємо ризикнути.

— Я попереджу базу на Місяці про ваше прибуття.

— Не варто, — Пітерз заперечливо похитав головою. — Я здійсню посадку подалі, за межами бази, щоб не ризикувати.

— Робіть як знаєте. — Шеф знову глянув на Олгема, блиснувши очима. Зображення потьмяніло, екран згас.

Олгем подивився в ілюмінатор. Корабель проминув захисну оболонку й продовжував розганятися, Пітерз поспішав. Внизу, під обшивкою, щосили ревіли двигуни. Обидва чоловіки нервували від поспіху. І все через Олгема.

На сидінні поруч неспокійно совався Нельсон.

— Все ж, це слід негайно зробити, — сказав він, — я хотів би швидше покінчити з цим за всяку ціну.

— Заспокойтеся, — сказав Пітерз, — візьміть на себе управління, а мені треба з ним поговорити.

Він пересів до Олгема і зазирнув йому в обличчя, потім обережно доторкнувся його руки, потім до щоки.

Олгем мовчав. «От якби вдалося передати звістку Мері, — подумав він знову, — повідомити їй про те, що трапилося». Він роззирнувся. Але як? Через відеопередавач? Нельсон сидів за пультом керування з пістолетом у руці. Нічого не вдієш. Він потрапив у пастку.

Але чому?!

— Послухайте-но, — сказав Пітерз, — у мене до вас кілька запитань. Ви знаєте, куди ми прямуємо. На Місяць. За годину ми здійснимо посадку на його зворотному боці, посеред пустки. Щойно ми сядемо, передамо вас команді, яка вже чекає на місці. Ваше тіло одразу ж буде знищено. Зрозуміли? — він поглянув на годинник. — За дві години ваші рештки розсіють по пустелі. Від вас нічого не залишиться.

Олгем скинув із себе заціпеніння:

— А можете сказати...

— Звісно, я скажу, — кивнув Пітерз. — Два дні тому ми отримали рапорт, що корабель прибульців прорвався крізь нашу захисну оболонку. Він висадив шпигуна — робота-гуманоїда. Завданням робота було знищити конкретну людину й замістити її.

Пітерз холодно зиркнув на Олгема.

— Всередині робота — уранова бомба. Наш агент не знав, що має здетонувати бомбу, але припустив, що це може бути якась кодова фраза — певний набір слів. Робот мав би замінити вбиту людину, жити її повсякденним життям, працювати на її місці, вести соціальне життя. Він точна копія тієї людини, їх ніхто не може відрізнити.

Олгем сполотнів.

— Особою, яку мав підмінити робот, був високопосадовець одного з дослідних проектів Спенз Олгем. Оскільки цей Проект був уже на завершальній стадії, і ця «жива» бомба вже прямувала до лабораторій, ми...

Олгем подивився на свої руки.

— Але ж Олгем — це я!

— Щойно робот знайшов і вбив Олгема, було вже нескладно зайняти його місце. Робот висадився з корабля вісім днів тому. Ймовірно, підміна відбулася на минулих вихідних, коли Олгем відпочивав у горах.

— Але ж Олгем — це я. — Він обернувся до Нельсона, який сидів за панеллю керування. — Ти що, не впізнаєш мене? Ти ж знаєш мене двадцять років. Хіба ми не вчилися разом у коледжі? — він підвівся. — Хіба ми не вчилися разом в університеті? Не жили в одній кімнаті? — він зробив крок до Нельсона.

— Не підходь до мене! — гаркнув той.

— Слухай, пам’ятаєш наш другий курс? Ту дівчину? Як же її звали... — він потер лоба. — Така чорнява. Ми познайомилися з нею у Теда.

— Стій! — Нельсон знервовано розмахував пістолетом. — Не хочу нічого чути. Ти вбив його, ти... Машина.

Олгем поглянув на Нельсона.

— Ти помиляєшся. Я не знаю, що трапилося, але робот мене не знайшов. Мабуть, вони прорахувалися. Може, корабель розбився. — Він обернувся до Пітерза. — Я — Олгем, і я це знаю. Не сталося жодної підміни. Я той самий, що й був завжди.

Він доторкнувся до себе, провівши руками по тілу.

— Це ж можна якось перевірити. Поверніть мене на Землю, зробіть рентген, неврологічне дослідження, будь-що, аби мати змогу переконатися в цьому. Можливо, навіть вдасться знайти пошкоджений корабель.

Пітерз з Нельсоном мовчали.

— Я — Олгем, — повторив він. — Я знаю, що це я. Але не можу цього довести.

— Вбивши Олгема, — порушив мовчанку Пітерз, — робот мав забути, що він робот, а не справжній Спенз Олгем. Він мав стати Олгемом і тілом, і душею. Йому інкорпоровано штучну пам’ять, тож він виглядатиме як Олгем, матиме його спогади, його думки, його інтереси, виконуватиме його роботу. За винятком однієї деталі: у тіло робота вмонтовано уранову бомбу, що вибухне, коли буде промовлено кодову фразу. — Пітерз відсунувся. — Ось чому ми веземо вас на Місяць. Спеціальна команда вас розчленує і дістане бомбу. Можливо, вона навіть вибухне, але там це вже буде не важливо.

Олгем поволі всівся на своє місце.

— Ми вже підлітаємо, — озвався Нельсон.

Олгем відкинувся на сидінні, гарячково перебираючи варіанти. Корабель поволі наближався до поверхні Місяця, вже виднілася його подовбана кратерами поверхня, безкрая понівечена рівнина. Що він може вдіяти? Як йому врятуватися?

— Приготуватися! — наказав Пітерз.

За кілька хвилин — кінець. Далеко внизу він уже бачив крихітну цятку, якусь будівлю. Всередині чекала команда демонтажу, яка розірве його на шматки. Вони розпорять його, відітнуть руки і ноги, розчленують. Вони дуже здивуються, коли не знайдуть бомби, і зрозуміють свою помилку, але буде вже запізно.

Олгем роззирнувся по невеличкій кабіні. Нельсон усе ще тримав у руках зброю. Жодного шансу. Знайти лікаря, зробити обстеження — це єдиний вихід. Мері могла б у цьому допомогти. Мозок судомно запрацював, думки несамовито замиготіли. Залишалося обмаль часу — всього кілька хвилин. От якби вийти з нею на зв’язок, якось поговорити з нею.

— Спокійно, — сказав Пітерз.

Корабель поволі приземлився, впершись у твердий ґрунт. Запала тиша.

— Послухайте, — пробурмотів Олгем. — Я можу довести, що я — Спенз Олгем. Знайдіть лікаря. Приведіть його сюди...

— Загін уже тут, — показав пальцем Нельсон, — вони йдуть сюди.

Він знервовано поглянув на Олгема.

— Сподіваюсь, все відбудеться за планом.

— Ми вже відлетимо, коли вони почнуть, — повідомив Пітерз, — за мить нас тут уже не буде.

Він натягнув на себе скафандр, а потім взяв у Нельсона пістолет.

— Я за ним простежу.

Нельсон поспіхом одягнув скафандр.

— А цьому? — він кивнув на Олгема. — Йому не потрібен скафандр?

— Ні, — Пітерз заперечливо похитав головою, — не думаю, що роботам потрібен кисень.

Група людей підійшла до корабля і зупинилася в очікуванні. Пітерз махнув їм рукою:

— Давайте сюди!

Ті неохоче рушили вперед — незграбні постаті в надутих скафандрах.

— Якщо ви відчините люк, — сказав Олгем, — я миттю помру. Це буде вбивство.

— Відчиняйте люк, — наказав Нельсон і потягнувся до замка.

Олгем спостерігав за тим, як рука Нельсона стисла металеву ручку. За мить люк розчахнеться, повітря з кабіни вирветься назовні. Він загине, й лише тоді вони усвідомлять свою помилку. Якби не війна, то вони би так не чинили, не квапилися б, гнані страхом, вбивати собі подібних. Усі перелякані, кожен готовий пожертвувати кимось одним заради колективної безпеки.

Його вбивають, бо не можуть чекати, не мають часу доводити його провину.

Він поглянув на Нельсона. З Нельсоном вони товаришували роками: ходили разом до школи, він був дружбою у нього на весіллі. А тепер Нельсон збирається його вбити. Але ж Нельсон не негідник, він тут не винен. Просто такі часи. Мабуть, так було й під час чуми. Коли на тілі людини з’являлася пляма, її, не вагаючись, одразу вбивали, не чекаючи на докази, за самою лише підозрою. Коли з’являється загроза, іншої ради немає.

Він їх не звинувачував, але він хотів вижити. Життя надто цінне, щоб ним бездумно жертвувати. Що ж робити? Треба швидко думати. Чи є бодай якась зачіпка? Він роззирнувся навколо.

— Ну, вперед, — рубонув Нельсон.

— Що ж, ваша правда, — промовив Олгем, і власний голос видався йому якимось дивним. У ньому вчувалася вся глибина безнадії. — Мені справді не потрібне повітря, відчиняйте люк.

Обидва заклякли, дивлячись на нього з цікавістю і осторогою.

— Вперед. Відчиняйте. Мені байдуже. — Олгем сягнув рукою до внутрішньої кишені піджака. — Хотів би я знати, як далеко ви встигнете добігти.

— Добігти?

— У вас п’ятнадцять секунд, — він ворухнув під піджаком пальцями враз затерплої руки. Потім відчув полегкість, розслабився і ледь усміхнувся. — Немає ніякої кодової фрази, тут ви прогадали. Вже чотирнадцять секунд.

З шоломів скафандрів на нього витріщилися приголомшені обличчя. Враз обидва кинулися до люка і, заважаючи один одному, взялися його відчиняти. Повітря з шумом почало вириватися назовні, Пітерз і Нельсон зіскочили на ґрунт. Олгем кинувся за ними, ухопився за ручку і зачинив люк. Загули автоматичні компресори, закачуючи повітря. Олгем полегшено зітхнув.

Ще б одна секунда, і...

За ілюмінатором двоє чоловіків підбігли до групи, і всі вони враз кинулася врозтіч. Один за одним усі попадали долілиць на ґрунт. Олгем всівся за пульт керування і взявся готуватися до злету. Коли корабель піднявся у повітря, люди незграбно попідводилися і витріщились на нього, пороззявлявши роти.

— Звиняйте, — пробурмотів Олгем, — але мені треба додому, на Землю. Він скерував корабель зворотним курсом.

Була вже ніч. Навколо корабля у прохолодній темряві сюрчали цвіркуни. Олгем схилився над екраном відеозв’язку. Поволі з’явилось зображення, сигнал надходив без перешкод. Він з полегкістю видихнув.

— Мері, — покликав він.

Дружина німо дивилася на нього, а потім охнула.

— Спензе! Ти де? Що сталося?

— Пізніше розкажу. Слухай, говоритиму швидко, будь-якої миті можуть розірвати зв’язок. Біжи чимдуж до лабораторії Проекту і знайди лікаря Чемберлена. Якщо його немає на місці, знайди будь-якого іншого. Приведи його додому і чекайте на мене. Нехай захопить обладнання: рентгеноскоп, флюорограф і все решту.

— Але ж...

— Роби, як я сказав. Хутчіш, щоб за годину він був на місці. — Олгем нахилився до екрана. — Ти все зрозуміла? Ти сама?

— Сама?

— Удома є ще хтось?.. Нельсон не виходив на зв’язок?

— Та ні, Спензе. Я щось нічого не розумію.

— Не біда. За годину я буду вдома. І нікому нічого не кажи. Приведи Чемберлена до нас під будь-яким приводом. Скажи, що тобі зле.

Спенз вимкнув зв’язок і поглянув на годинник. За мить він вийшов з корабля у темряву ночі, пройти треба було з пів милі.

Він рушив навпростець.

У вікні горіла настільна лампа. Він став біля паркана, уважно до всього придивляючись. Жодного звуку, жодного поруху. Він підніс руку і при місячному світлі роздивився циферблат годинника. Минула майже година.

Вулицею промчала стріла.

Олгем подивився на будинок. Лікар уже, мабуть, там. Він має чекати на нього разом з Мері. Раптом йому сяйнула думка. А що коли їй не вдалося навіть вийти? Що як вони її перехопили? А може, там пастка?

Але що йому ще робити?

Лікарські записи, фотографії, протоколи обстежень — ось його єдиний шанс, єдина можливість врятуватися. Нехай його обстежать, — якщо раніше не вб’ють, — і він доведе їм, хто він такий.

Так, це єдиний вихід. Лікар Чемберлен — шанована людина, штатний медичний працівник, закріплений за Проектом. Його слово має вагу. Може тоді факти переважать їхню істерику, їхнє божевілля.

Так, це справжнє божевілля. Якби ж вони могли зачекати, діяти розсудливо, не кваплячись. Але ж вони не чекатимуть. Його уб’ють, уб’ють тут таки, без доказів, без суду чи навіть огляду. Найпростіший аналіз усе би виявив, але вони не матимуть часу на аналіз. Вони можуть думати про саму лише небезпеку.

Він підвівся, рушив до будинку і підійшов до ґанку. Біля дверей Олгем зупинився, прислухаючись. Як і раніше, жодного звуку. У будинку панувала цілковита тиша.

Занадто тихо.

Олгем стояв на ґанку, не рухаючись. Ті, хто перебували всередині, намагалися не шуміти. Будинок був невеличкий, тож Мері з лікарем Чемберленом мають бути всього за кілька футів. Та все ж він не міг розчути нічого — жодних голосів, взагалі нічого. Він подивився на двері. Він відчиняв і зачиняв їх тисячі разів, вранці й увечері.

Він узявся за ручку, але потім передумав і натиснув кнопку дзвінка. Десь у глибині будинку тишу прорізав різкий звук. Олгем усміхнувся. Почулися кроки.

Двері відчинила Мері. Побачивши її обличчя, він усе зрозумів.

Олгем миттю кинувся геть у кущі. У дверях з’явився агент служби безпеки, відштовхнув Мері й вистрілив йому вслід.

Кущі миттю спалахнули. Олгем поповзом пробрався за ріг будинку, зірвався на ноги і щосили побіг, пірнувши у темряву. Увімкнули прожектор, пляма світла закружляла, намагаючись вполювати втікача, але марно.

Він перетнув вулицю, перескочив через паркана і зник на чужих задвірках. За ним гналися агенти служби безпеки, перегукуючись між собою. Олгем хапав ротом повітря, його груди швидко здіймалися й падали.

Її обличчя... Він миттю все зрозумів. Міцно стиснуті губи, сповнені болю перелякані очі. А якби він зайшов? Відчинив двері і зайшов! Вони перехопили сигнал і одразу ж прилетіли.

Щойно він дав відбій. Схоже, Мері повірила їхній вигадці. Поза сумнівом, вона теж вважає його роботом.

Олгем мчав щодуху. Агенти безпеки залишилися далеко позаду. Бігали вони, вочевидь, так собі. Він видерся на пагорб і рвонув донизу, вже по той бік. За мить він буде біля корабля. Але куди тепер? Він пригальмував і зупинився. На тлі неба вже виднівся силует корабля, там, де він його посадив. Поселення лишилося позаду, він опинився на околиці, далі починалася глушина — безлюдні нетрі. Він перейшов занедбане поле і заглибився в ліс.

Підійшовши до корабля, він побачив, як відчинився люк.

З його освітленого отвору з’явився Пітерз. В руках він тримав автоматичний пістолет. Олгем зупинився і принишк. Пітерз роззирався, вдивляючись у пітьму навколо.

— Я знаю, що ти десь тут, — сказав він. — Виходь, Олгеме, ти оточений, повсюди агенти безпеки.

Олгем не ворушився.

— Послухай мене. Все одно ми тебе схопимо. Ти, мабуть, досі не віриш, що ти — робот. Твій дзвінок дружині свідчить, що ти досі вважаєш свої штучні спогади справжніми. Але ти справді робот. Ти робот, і у тебе всередині закладено бомбу. Будь-якої миті може прозвучати кодова фраза. Не має значення, хто її вимовить: ти, хтось інший, будь-хто. Коли це трапиться, бомба знищить усе на милі навколо. Проект, твоя дружина, усі ми загинемо. Ти це розумієш?

Олгем мовчав і слухав. Крізь ліс до нього наближалися люди.

— Навіть якщо ти не вийдеш, ми тебе все одно схопимо. Це справа часу. Ми відмовилися від плану доправити тебе на місячну базу. Ми знищимо тебе на місці, навіть попри ризик, що бомба здетонує. Я залучив до пошуків усіх вільних агентів. Ми прочісуємо весь округ, дюйм за дюймом. Тобі ніде не подітися. Ліс оточено озброєними людьми. За шість годин ми оглянемо кожен дюйм.

Олгем поволі відступав від корабля, Пітерз не вгавав. Він, як і раніше, не бачив Олгема. Було надто темно. Втім, Пітерз мав рацію: Олгему справді було нікуди йти. Він був за територією поселення, на околиці, де починався ліс. Якийсь час він зміг би переховуватись у лісі, та врешті-решт вони його таки схоплять.

Тепер це питання часу.

Олгем сторожко скрадався лісом. Кожна його ділянка, миля за милею, оглядалася, прочісувалася, вивчалася. Наближався кордон озброєних людей, навколо нього стискалося кільце.

Що йому лишалося? Він втратив корабель, єдину надію на порятунок. Вони влаштували засідку у нього вдома, і його дружина їм повірила, вважаючи, що справжнього Олгема вбито. Він судомно стиснув кулаки. Десь неподалік має лежати понівечений голчастий корабель прибульців і рештки робота. Корабель розбився тут, неподалік.

А всередині має лежати поламаний робот.

Олгемові сяйнув слабкий проблиск надії. А що як йому вдасться знайти ті рештки? Що як показати їм місце аварії, пошкоджений корабель, розбитого робота?..

Але ж де воно все? Де його знайти?

Він ішов усе далі й далі, заглиблений у свої думки. Це має бути десь тут, зовсім поруч. Корабель повинен був приземлитися якнайближче до лабораторій Проекту, робот мав дістатися туди пішки. Олгем піднявся пагорбом і роззирнувся. Аварія і пожежа. Може, були якісь підказки? Чи не чув він часом про щось подібне, не читав? Якесь місце неподалік, куди можна дістатися пішки. Занедбане безлюдне місце.

Раптом Олгем усміхнувся. Аварія і пожежа...

Авжеж, Саттонський ліс! Він пришвидшив крок.

Розвиднялося. Сонячні промені, пробившись крізь повалені дерева, світили на чоловіка, що причаївся на краю галявини. Олгем час від часу поглядав навкруги і прислухався. Вони вже близько, за кілька хвилин будуть тут. Він усміхнувся.

Понівечені рештки корабля внизу перед ним розлетілися по галявині й повпиралися в обгорілі стовбури дерев, які колись були Саттонським лісом. Його обшивка тьмяно поблискувала на сонці. Йому було неважко знайти це місце, він чудово знав цей ліс, бо замолоду часто тут гуляв. Тому й одразу зрозумів, де шукати рештки корабля: саме на цій галявині стриміла гостра вершина, яку важко було помітити здалеку.

Корабель, що здійснював посадку, не знаючи про неї, мав небагато шансів її оминути. Олгем сів навпочіпки, роздивляючись корабель чи, точніше, те, що від нього залишилося.

Олгем підвівся. Він чув, як вони наближаються і перегруповуються, стиха перемовляючись. Він зібрався. Тепер усе залежало від того, хто саме його першим побачить. Якщо це буде Нельсон, то шансів немає. Нельсон одразу стрілятиме. Олгем загине ще до того, як вони звернуть увагу на корабель. Але якщо йому стане часу гукнути, затримати їх бодай на мить, то це все, що йому потрібно. Він буде в безпеці, щойно вони побачать корабель.

Але якщо вони одразу стрілятимуть...

Хруснула обпалена гілка, і на галявину нерішуче вийшла якась постать. Олгем жадібно хапнув ротом повітря. Лишалося всього кілька секунд, мабуть, останніх секунд його життя. Він підняв руки вгору, намагаючись розгледіти, хто це.

Це був Пітерз.

— Пітерзе! — Олгем замахав руками.

Пітерз підняв зброю, прицілюючись.

— Не стріляйте! — його голос затремтів. — Заждіть хвилинку. Гляньте, що у мене за спиною, подивіться на галявину.

— Я його знайшов, — гукнув Пітерз. З-поза обгорілих дерев повиходили агенти безпеки і скупчилися навколо нього.

— Не стріляйте! Гляньте, що позаду мене. Це корабель, голчастий корабель прибульців. Подивіться!

Пітерз завагався. Пістолет затремтів у його руці.

— Він там, унизу. Я знав, що знайду його тут, у згорілому лісі. Нарешті ви мені повірите. Усередині лежать рештки робота. Самі погляньте!

— Там щось є, — стривожено мовив один з чоловіків.

— Стріляйте! — почувся раптом голос. Це був Нельсон.

— Зачекайте, — наказав Пітерз. — Я відповідаю за операцію. Не стріляти. Можливо, він говорить правду.

— Застрельте його, — заволав Нельсон. — Він убив Олгема і будь-якої миті може знищити нас усіх. Якщо бомба здетонує...

— Помовч!

Пітерз піднявся на пагорб і подивився вниз.

— Гляньте-но сюди, — він підкликав до себе двох агентів. — Спустіться вниз і роздивіться там усе.

Агенти хутко збігли з пагорба, перетнули галявину, зупинилися біля розбитого корабля і почали його оглядати.

— Ну що там? — гукнув Пітерз.

Олгем затамував подих, злегка усміхаючись. Робот мав бути там. Йому забракло часу самому переконатися в цьому, але він мав там бути. Враз його охопив сумнів. А що як робот уцілів і залишив корабель? Що, як його тіло було знищене вщент, згоріло на попіл?

Він облизав губи, чоло зросили крапельки поту. Нельсон не зводив з нього очей. Він був смертельно блідий і важко дихав.

— Убийте його, доки він не вбив усіх нас, — не вгавав Нельсон.

Двоє агентів внизу попідводилися.

— Ну, що ви там знайшли? — запитав Пітерз. Його рука твердо тримала зброю. — Там щось є?

— Схоже, що є. Це, без сумніву, голчастий корабель. Поруч нього щось лежить.

— Дайте-но сам гляну.

Пітерз попростував пагорбом униз. Олгем спостерігав, як той підійшов до корабля. Решта пішли слідом, щоб на власні очі побачити, що ж воно там таке.

— Схоже, якесь тіло, — сказав Пітерз. — Ось погляньте!

Олгем підійшов разом з іншими. Усі стали широким колом.

На землі лежало щось скручене і вивернуте, якась чудернацька подоба людського тіла. Руки і ноги розкинуті врізнобіч, зігнуті під неймовірним кутом, рот роззявлений, очі нагадували скляні кульки.

— Схоже на поламану машину, — пробурмотів Пітерз.

Олгем нерішуче всміхнувся.

— То що тепер? — запитав він.

Пітерз поглянув на нього.

— Неймовірно. Схоже, ви весь час говорили правду.

— Робот так мене і не знайшов, — відповів Олгем, дістаючи сигарету й закурюючи. — Потрапив в аварію. А ви були надто заклопотані війною, аби поцікавитися, чому ліс, який росте далеко від поселення, раптом зайнявся і згорів. Тепер ви знаєте причину.

Олгем стояв і курив, споглядаючи людей.

— Ось тепер можна і бомбу знешкодити, — сказав Олгем.

Пітерз схилився над тілом.

— Здається, я її бачу.

Він потягнувся, доторкнувшись до тіла.

У грудях трупа зяяла рана, всередині щось поблискувало, щось металеве. Усі мовчки стояли і дивилися.

— Якби робот вижив, ця штука знищила б нас усіх, — сказав Пітерз. — Оця металева коробка.

Усі й далі мовчали.

— Думаю, ми маємо вам подякувати, — Пітерз обернувся до Олгема. — Уявляю, який це для вас був жах. Коли б не ваша втеча... — раптом він замовк.

Олгем загасив сигарету.

— Звісно, я знав що робот мене так і не знайшов. Але не міг цього довести. Іноді буває дуже непросто щось довести. У цьому вся проблема. Мені не залишалося іншого способу переконати вас, що я — це я.

— Ви хотіли піти у відпустку? — запитав Пітерз. — Думаю, ми могли б влаштувати для вас місячний відпочинок.

— Мабуть, зараз я хотів би піти додому, — відповів Олгем.

— Гаразд, — погодився Пітерз, — як забажаєте.

Нельсон присів навпочіпки біля тіла і потягся до металевого предмета, що виблискував у грудях.

— Не чіпай це, — сказав Олгем. — Вона може здетонувати. Краще викликати саперів.

Нельсон не відповів, і натомість просунув руку у рану на грудях, взявся за той металевий предмет і потягнув.

— Що ти робиш? — скрикнув Олгем.

Нельсон підвівся, тримаючи металеву річ у руках. Його обличчя заціпеніло від жаху. Це був металевий ніж, весь у крові. Такими ножами користувалися прибульці.

— Цим його вбили, — прошепотів Нельсон. — Цим убили мого друга. — Він перевів погляд на Олгема. — Ти вбив його цим ножем і залишив біля корабля.

Олгем затремтів, його зуби зацокотіли. Він перевів погляд з ножа на тіло.

— Це не може бути Олгем, — сказав він. Думки завирували в його мозку, перед очима все поплило.

— Невже я помилився? — він хапнув ротом повітря. — Якщо це — Олгем, тоді я...

Він так і не закінчив речення, вимовивши лише перших кілька слів. Вибух був видимий аж з Альфи Центавра.