Повне зібрання короткої прози. Том 2

Деякі різновиди життя

— Джоан, заради Бога! — Джоан Кларк відчувала роздратування в голосі свого чоловіка навіть через домашню аудиосистему. Вона підвелася зі стільця біля відеомодуля і швиденько подалась до спальні. Боб несамовито порпався у шафі, повикидавши звідти на ліжко пальта і костюми. Його лице аж почервоніло від гніву.

— Що ти шукаєш?

— Свою уніформу. Та де ж вона? Я її тут не бачу.

— Дай я гляну.

Боб з похмурим виглядом відійшов убік. Джоан підійшла до шафи й увімкнула автоматичний сортувальник. Костюми миттю почали обертатися один за одним, даючи їй можливість їх оглянути.

Був ранок, близько дев’ятої години. На світлому блакитному небі — жодної хмарини. Теплий весняний день пізнього квітня. Земля біля будинку була чорна і волога від вчорашнього дощу. На клумбах з’явилися перші стебельця рослин. Широкі зелені моріжки виблискували під сліпучим сяйвом сонця.

— Ось твоя форма, — Джоан вимкнула сортувальник. Одяг упав їй у руки, і вона подала його чоловікові. — Наступного разу не переймайся так.

— Дякую, — Боб ніяково посміхнувся, провівши рукою по костюму. — Поглянь лише, який він зім’ятий. Мені здавалося, що ти мала здати цей мотлох у чистку.

— Усе буде гаразд, — Джоан увімкнула ліжкозастилач. Автомат акуратно розправив простирадла і ковдри, уклав їх на місце і ретельно збив подушки.

— Як трохи поносиш, він розрівняється. Ти занадто метушишся, Бобе.

— Вибач, — відповів чоловік.

— Щось не так? — Джоан підійшла до нього і поклала руку на його широке плече. — Тебе щось непокоїть?

— Та ні.

— Ну ж бо, розкажи.

Боб заходився розстібати уніформу.

— Нічого такого, не хотів тебе тривожити. Просто вчора Еріксон викликав мене і повідомив, що мою групу знову збирають. Схоже, вони мобілізують відразу дві групи. Я сподівався, що мене ще пів року не смикатимуть.

— Бобе, чому ж ти мені не сказав?!

— Ми з Еріксоном довго розмовляли. «Заради Бога, — сказав я йому. — Я ж щойно звідти». «Я знаю, — відповів він. — Мені дуже шкода, але я тут нічим не зараджу. Ми всі в одному човні. Хай там як, але це триватиме недовго, ми швидко з цим покінчимо. Проблеми на Марсі. Усе керівництво вкрай стурбоване». Так він мені пояснив, по-людськи. Та й взагалі Еріксон нормальний хлопець, як на завідувача сектору.

— Коли... Коли ти їдеш?

Боб поглянув на годинник.

— Мені треба бути на місці опівдні, тобто через три години.

— А коли ти повернешся?

— Ну, якщо все складеться добре, то за кілька днів. Ти сама чудово знаєш, як воно буває. Всяке трапляється. Пам’ятаєш, як минулого жовтня я повернувся аж через тиждень? Але то була виняткова ситуація. Вони міняють групи так швидко, що ледве встигаєш прибути на місце, як уже час повертатися додому.

Недбалим кроком з кухні вийшов Томмі.

— Що сталося, тату? — тут він помітив форму в руках батька. — Що, вашу групу знову збирають?

— Так.

Томмі вишкірив зуби у захопленій юнацькій посмішці.

— Будеш вирішувати марсіанські проблеми? Я дивився новини по відеомодулю. Ці марсіани нагадують стебла зів’ялої трави, зав’язані в пучки. З ними ви точно запросто розберетеся.

Боб розсміявся і поплескав сина по спині.

— Звісно, синку.

— Я б і сам хотів піти.

Вираз Бобового обличчя враз змінився. Його очі затверділи як сірий граніт.

— Ні, синку, навіть не кажи такого.

Запала незручна мовчанка.

— Та я нічого такого не мав на увазі, — пробурмотів Томмі.

— Забули. Краще дайте мені перевдягтися, — сказав примирливо Боб.

Джоан і Томмі вийшли з кімнати і причинили за собою двері. Боб хутко передягнувся, кинув на ліжко піжаму, вбрався у темно-зелений однострій, зашнурував черевики і вийшов з кімнати.

Джоан принесла з комори Бобову валізу.

— Візьмеш її із собою?

— Дякую, — Боб підхопив валізу. — Проведи мене до машини. Томмі вже засів за домашнє завдання біля відеоекрана.

Екраном повільно рухався текст уроку біології.

Боб з Джоан зійшли з переднього ґанку до свого наземного автомобіля. Дверцята автоматично відчинилися, Боб закинув валізу і сів за кермо.

— А чому ми воюємо з марсіанами? — запитала раптом Джоан. — Скажи мені, Бобе, навіщо?

Боб запалив сигарету. Сірий дим поплив салоном.

— Чому? Ти й сама добре знаєш. — Він простягнув руку і ляснув дебелою долонею по панелі керування. — Заради оцього.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Для автоматичного керування потрібен рексероїд, а його покладів немає більш ніде у Сонячній системі, крім Марсу. Якщо ми втратимо Марс, то втратимо і це. — Він провів рукою по панелі керування. — А як же тоді ми пересуватимемося? Що скажеш?

— А хіба не можна повернутися до ручного керування?

— Ще десяток років тому можна було б. Але ми тоді рухалися зі швидкістю менш ніж сто миль за годину, тоді як за сучасної швидкості жодна жива людина не може керувати автівкою. Неможливо повернутися до ручного керування на сучасних швидкостях.

— То може й нехай?

Боб розсміявся.

— Люба, звідси до містечка дев’яносто миль. Ти справді думаєш, що мене тримали б на цій роботі, якби я туди діставався із швидкістю тридцять п’ять миль за годину? Я б усе своє життя тоді проводив за кермом.

Джоан промовчала.

— Розумієш, нам потрібен цей чортовий мінерал — рексероїд. Завдяки йому в нас є ці контрольні механізми, ми залежні від нього. Він нам потрібен. Ми мусимо тримати шахти на Марсі і не можемо дозволити марсіанам захопити поклади рексероїда. Розумієш?

— Розумію. Минулого року це була крионна руда з Венери. Вона нам теж потрібна, тож ти полетів воювати туди.

— Люба, стіни наших будинків не утримуватимуть заданої температури без криону. Крион — єдина неорганічна речовина у Сонячній системі, що адаптується до змін температури. Інакше ми мали б повернутися до газових котлів. Такий був ще в мого дідуся.

— А ще за рік до того був лоноліт з Плутона.

— Лоноліт — єдиний відомий нам матеріал для виробництва банків пам’яті для комп’ютерів. Це єдиний метал, що забезпечує довготривале зберігання інформації. Без лоноліту ми залишимося без наших великих обчислювальних машин. А ти знаєш, що без них ми далеко не заїдемо.

— А й справді...

— Люба, ти ж знаєш, що я не хочу їхати, я мушу. Усі ми мусимо. — Боб вказав рукою на будинок. — Ти що, хотіла б усе це втратити? Ти хотіла б повернутися до старого способу життя?

— Та ні. — Джоан відійшла від автомобіля. — Гаразд, Бобе. Отже, побачу тебе за день-другий?

— Сподіваюся на це. Невдовзі проблему буде вирішено. Командування збирає більшість нью-йоркських груп, групи з Берліна і Осло вже там. Операція не триватиме довго.

— Щасти тобі!

— Дякую. — Боб зачинив дверцята. Автоматично увімкнувся двигун. — Попрощайся за мене з Томмі.

Авто від’їхало, набираючи швидкість. Автоматична система керування вправно прилаштувала його у транспортний потік на автомагістралі. Джоан стежила за ним, аж доки машина не злилась із суцільною вервечкою інших яскравих блискучих металевих корпусів, що мчали у бік далекого міста. Зрештою Джоан неквапом повернулася в будинок.

Боб так і не повернувся з воєнної експедиції на Марс, тож Томмі у певному сенсі став головою родини. Джоан домоглася його звільнення від шкільного курсу, і незабаром він почав працювати лаборантом в урядовому дослідницькому центрі, розташованому за кілька миль від дому.

Якось увечері керівник сектору Браян Еріксон зайшов навідати його.

— У вас чудова квартира, — сказав Еріксон, обходячи помешкання.

Томмі запишався від похвали.

— Вам справді подобається? Сідайте зручніше, почувайтесь як удома.

— Дякую, — Еріксон з цікавістю оглядав кухню. Там саме готувалася вечеря.

— І кухня у вас дуже гарна.

Томмі сів біля нього.

— Погляньте он на той пристрій над плитою.

— А що це?

— Кухонний селектор. Він щодня підбирає нову комбінацію страв. Ми не завдаємо собі клопоту з меню.

— Приголомшливо! — Еріксон поглянув на Томмі. — Схоже, у вас все гаразд.

Джоан підвела погляд від відеоекрана.

— Наскільки це можливо, враховуючи обставини, — її голос був безбарвним, сухим.

Еріксон мугикнув і повернувся до вітальні.

— Ну гаразд. Буду, мабуть, іти.

— А навіщо ви приходили?

— Та нічого особливого, місіс Кларк.

Біля дверей Еріксон — огрядний, з налитим кров’ю обличчям чоловік років сорока — завагався.

— Хоча є одна маленька справа.

— Яка саме? — сухо запитала вона.

— Томе, ти вже маєш посвідчення члена підрозділу нашого сектору?

— Посвідчення?

— Згідно з законом ти повинен зареєструватися як член підрозділу нашого сектору — мого сектору. У мене з собою є порожній бланк.

— Боже! — дещо стривожився Томмі. — Так скоро? Я думав, що це не раніше вісімнадцяти.

— Закон змінили. Нам добре перепало на Марсі, тож деяким секторам бракує кадрів. Доводиться здійснювати позачерговий набір, — Еріксон м’яко усміхнувся. — У нас чудовий сектор, ти сам знаєш. Цікаві навчання і тестування нової техніки. Мені нарешті вдалося переконати урядовців у Вашинґтоні виділити нам цілий ескадрон нових винищувачів з двома реактивними двигунами. Кожний член нашого сектору вмітиме їх пілотувати.

Очі Томмі загорілися.

— Справді?

— До того ж, кожному пілоту дозволять забирати свій винищувач на вихідні. Ти міг би паркувати його просто в себе на газоні.

— Ви це серйозно? — Томмі всівся за письмовий стіл і захоплено заповнював бланк членства у секторі.

— Так. Ми добре проводимо час, — пробурмотів Еріксон.

— Коли не воюємо, — тихо промовила Джоан.

— Ви щось хотіли сказати, місіс Кларк?

— Нічого.

Еріксон забрав заповнений бланк і поклав його собі у файл.

— До речі... — Томмі з Джоан подивилися на нього. — Ви бачили по відеомодулю матеріали про війну з планетою Каллісто за ґлеко? Чули про це?

— Про війну за ґлеко?

— Усі наші запаси цієї речовини надходять з Каллісто. Це продукт переробки шкіри якихось тварин, тож знову маємо клопіт з аборигенами. Вони наполягають, що...

— А що це за речовина?

— Це такий матеріал, що дозволяє відкривати двері вашого дому лише вам. Утримує зразок індивідуального контакту з вашою рукою. Ґлеко виробляють зі шкіри тварин, популяція яких є лише на Каллісто.

Запала мертва тиша.

— Ну, то я піду. — Еріксон рушив до дверей. — Побачимось у наступному тренувальному сезоні. Гаразд, Томе?

— Гаразд, — пробурмотів Томмі.

— На все добре, — Еріксон вийшов і зачинив за собою двері.

— Але ж я мушу їхати! — вигукнув Томмі.

— Чому?

— Бо весь сектор їде. Це мій обов’язок.

Джоан поглянула у вікно.

— Це так неправильно.

— Але якщо я не поїду, то ми втратимо Каллісто. А якщо ми втратимо Каллісто, то...

— Я знаю. Тоді нам доведеться знову носити із собою ключі. Як нашим дідусям.

— Саме так. — Томмі випнув груди і покрутився на всі боки. — Як я виглядаю?

Джейн промовчала.

— То я тобі? Усе гаразд?

Томмі виглядав просто чудово у своєму темно-зеленому однострої. Він був високий і стрункий, значно привабливіший за Боба. Боб уже був набрав вагу і лисів. А Томмі мав густий чорний чуб, його щоки аж пашіли від збудження, очі сяяли. Він надягнув шолом і затягнув ремінець.

— Нормально? — запитав він.

— Згодиться, — кивнула Джоан.

— Поцілуй мене на прощання. Лечу на Каллісто. За кілька днів повернуся.

— Бувай.

— Ти якось сумно це сказала.

— Так і є. Я не відчуваю радості.

З операції на Каллісто Томмі повернувся живий-здоровий, але під час боїв за тректон на Європі щось трапилося з його винищувачем, і особовий склад підрозділу сектору повернувся на базу вже без Томмі.

— Без цього ми не зможемо виробляти кінескопи для відео-модулів. Тректор надзвичайно важливий для нас, Джоан, — пояснив Браян Еріксон.

— Розумію.

— Ви ж знаєте, що означає для нас відеомодуль. На нього зав’язані наші освіта і система оповіщення. Завдяки відеомодулям діти здобувають знання. А ввечері ми вмикаємо канали для відпочинку й розваг. Ви ж не хочете, щоб ми повернулися до...

— Та ні, звісно ж, не хочу. Мені дуже шкода. — Вона подала сигнал рукою, і до вітальні в’їхав столик з кавником, над яким здіймалася пара.

— Вершків? Цукру?

— Цукру, будь ласка. — Еріксон узяв чашку і мовчки вмостився на дивані, посьорбуючи і помішуючи каву. В будинку було тихо. Був пізній вечір, близько одинадцятої. Опущені штори, тихий шум відеомодуля у кутку. У темряві назовні нічого не рухалося, окрім легенького вітру, що погойдував кедри на межі подвір’я.

— Чи є якісь новини з інших фронтів? — запитала зрештою Джоан, відкинувшись на спинку стільця і розрівнюючи спідницю.

— З фронтів? — Еріксон завагався. — Так, маємо певні успіхи у війні за ідеріум.

— Це де?

— На Нептуні. Ми добуваємо ідеріум на Нептуні.

— А для чого він нам потрібен? — Голос Джоан звучав кволо і байдуже. Її бліде обличчя осунулося і мало страдницький вигляд. Неначе вона одягла на себе маску і тепер дивилися крізь неї з великої відстані.

— Ідеріум потрібен для новинних автоматів, — пояснив Еріксон. — Обладнання з ідеріуму дозволяє їм фіксувати події в реальному часі й передавати по відеомодулю. Без ідеріуму нам довелося б повернутися до репортажів і писати їх від руки. Це повернуло б у новини персональні упередження, викривлення, тоді як ідеріумні новинні автомати неупереджені.

Джоан кивнула.

— А ще якісь новини є?

— Небагато. Ходять чутки, що можна очікувати проблем на Меркурії.

— А що ми маємо з Меркурія?

— Звідти наш амбролін. Ми використовуємо його у всіх селекторних модулях. От, скажімо, на вашій кухні без нього теж не обійтися — у селекторі страв. Саме завдяки йому здійснюється вибір інгредієнтів. За це відповідає амброліновий модуль.

Джоан байдуже дивилася на свою чашку з кавою.

— А що, аборигени з Меркурія на нас напали?

— Так, там почалися заворушення, пропаганда і таке інше. Кілька секторальних підрозділів уже викликали. Паризький і московський. Досить великий контингент мав би бути.

Помовчавши, Джоан сказала:

— Мені здається, Браяне, що ви прийшли не просто так. Ви маєте щось на думці.

— Та ні. Звідки ви взяли?

— Я ж бачу. То що?

Еріксон знітився, його щоки густо почервоніли.

— А ви здогадлива, Джоан. Це правда, я прийшов до вас у справі.

— І що ж то за справа?

Еріксон потягнувся до пальта, дістав з кишені складений аркуш паперу і простягнув його Джоан.

— Зрозумійте мене правильно, це не моя ідея. Я лише гвинтик величезного механізму. — Він нервово покусував губу. — Все це через значні втрати у війні за тректон. Доводиться залучати додатковий контингент, і я чув, що уряд взявся вирішувати цю проблему.

— І що це все означає? — Джоан віддала документ Браянові. — Я не дуже розуміюся на юридичних термінах.

— Ну, це означає, що якщо у родині немає чоловіків, то до контингенту нашого сектора залучатимуть жінок.

— О, тепер мені зрозуміло.

Еріксон швидко підвівся, відчуваючи полегшення від усвідомлення виконаного обов’язку.

— Мені вже час бігти. Я хотів зайти показати вам цей документ. Його передали згори по лінії командування. — Він поклав папірець до кишені пальта. Виглядав Еріксон дуже втомлено.

— Отже, людей залишилося не так багато.

— Що ви маєте на увазі?

— Спочатку брали чоловіків, потім — дітей, тепер — жінок. Отже, все населення.

— Скидається на те. Але, мабуть, для такого рішення є вагомі підстави. Ми мусимо утримувати наші рубежі. Треба забезпечувати постачання, нам потрібна сировина.

— Схоже, що так. — Джоан повільно підвелася. — До побачення, Браяне.

— Я ще зайду до вас цього тижня, тож побачимося.

Браян Еріксон повернувся, щойно на Сатурні розгорілася війна за німфіт. Він вибачливо усміхнувся до місіс Кларк, що вийшла його зустріти.

— Перепрошую за ранній візит, — привітався Еріксон. — Я дуже поспішаю, маю оббігти майже ввесь наш сектор.

— А що сталося? — Джоан зачинила двері.

Він був одягнений в блідо-зелену форму завідувача сектору, зі срібними аксельбантами. Джоан досі була в домашньому халаті.

— Як у вас тут затишно і тепло, — сказав Еріксон, притуливши долоні до стіни.

Був листопад, день видався ясний і холодний. Вкриваючи все білою ковдрою, скрізь лежав сніг. Листя з дерев опало, гілля виглядало голим і змерзлим. Удалині на трасі яскрава стрічка наземних авто змаліла до вузенької вервечки. Більшість транспорту тепер стяла в гаражах.

— Ви, мабуть, знаєте про події на Сатурні, — пробурмотів Еріксон. — Мали б чути.

— Здається, по відеомодулю показували кілька знімків.

— Так, там серйозні заворушення. Ці сатурняни здоровезні. Матінко моя! Десь по шістнадцять метрів заввишки.

Джоан байдуже кивнула і потерла очі.

— Шкода, що нам щось треба на Сатурні. Ви вже снідали, Браяне?

— О, так, дякую. Я вже поснідав. — Еріксон повернувся спиною до стіни. — Як приємно сховатися від морозу в теплі!

Ви чудова господиня, у вас завжди так чисто і затишно. Якби ж то моя дружина теж так прибирала.

Джоан підійшла до вікна і підняла штори.

— А що ми ввозимо з Сатурна?

— Найважливіше — це німфіт. Без усього іншого можна обійтися, а без німфіту — ніяк.

— А для чого нам німфіт?

— Для обладнання, що тестує професійну придатність. Без німфіту ми не зможемо визначати, хто має схильність до якогось конкретного діла, до тої чи тої професії. Включно з Президентом Всесвітньої Ради.

— Розумію.

— З німфітними тестерами ми можемо визначати, для якої роботи хто придатний. Німфіт — це необхідний для сучасного суспільства інструмент. З його допомогою ми класифікуємо і оцінюємо себе. Якщо з його поставками щось станеться...

— І він надходить до нас із Сатурна?

— Саме так. Але наразі аборигени повстали і намагаються захопити наші німфітові копальні. Війна буде жорстокою. Супротивник височезний, тож уряд призиває до війська всіх, кого може.

У Джоан перехопило подих:

— Усіх, кого може? — вражена, вона затулила рота долонею. — Навіть жінок?

— Боюсь, що так. Мені дуже шкода, Джоан. Повірте, це не моя ідея. Ніхто цього не хотів, але ми мусимо берегти все, що маємо.

— Але хто ж тоді взагалі тут залишиться?

Еріксон не відповів. Він сів за стіл, дістав з кишені якусь картку і передав її Джоан. Вона мимоволі взяла її до рук.

— Це ваше посвідчення члена нашого сектору.

— Але хто ж тоді залишиться? — знову запитала вона. — Ви можете мені на це відповісти? Тут взагалі хто-небудь залишиться?

Космічний корабель з Оріона приземлився зі страшенним гуркотом. Ракетні сопла вивергнули хмари відпрацьованого палива, і реактивні компресори поволі затихли.

На певний час запанувала тиша. Зовнішній люк почав розкручуватися і зрештою розчахнувся. Н’тґарі-3 сторожко вийшов назовні й помахав поперед себе конусом, перевіряючи атмосферу.

— Що там? — поцікавився його напарник, передавши свої думки Н’тґарі-3.

— Повітря надто розріджене, щоб ми могли дихати, але для деяких різновидів життя підходить.

Н’тґарі-3 роззирнувся навсібіч, поглянув на пагорби, на рівнину, що простяглась удалечінь.

— Тут так тихо.

— Жодного звуку, жодних ознак життя.

З’явився його напарник.

— А що там?

— Де? — запитав Н’тґарі-3.

— Он, поглянь туди, — Люсі’н-6 вказав напрямок своєю поляризованою антеною. — Бачиш?

— Схоже, якісь будівлі. Якась масивна споруда.

Двоє оріонців викотили з люка транспортник і спустили його на ґрунт. Н’тґарі-3 сів за кермо, і вони помчали у напрямку до споруди, що бовваніла на обрії. Рівнина була всуціль вкрита рослинами, одні виглядали високими й міцними, інші — маленькими й тендітними, з барвистим суцвіттям.

— Багато нерухомих форм, — зауважив Люсі’н-6.

Вони проїхали порослим сіро-помаранчевою флорою полем — тисячі однакових стебел, нескінченну масу однаковісіньких рослин.

— Схоже, ці насадження штучні, — пробурмотів Н’тґарі-3.

— Пригальмуй, ми наближаємося до якоїсь будівлі.

Н’тґарі-З пригальмував. Обидва оріонці, спершись на борт, з цікавістю роззиралися.

Попереду вивищувався красивий будинок, оточений високими рослинами, галявинами з низькорослими рослинами і клумбами з предивними квітами. Сама споруда була охайна й приваблива, вочевидь, артефакт розвиненої цивілізації.

Н’тґарі-З вискочив з транспортника.

— Може, ми побачимо легендарних істот з Терри. — Він рушив до ґанку моріжком, що густим пухнастим килимом вкривав землю.

Люсі’н-6 поспішив за ним. Вони оглянули вхідні двері.

— Цікаво, як вони відчиняються, — сказав Люсі’н-6.

Вони пропалили невеличкий отвір у замку, і двері розчахнулися. Автоматично ввімкнулося освітлення. В будинку було тепло — у стіни були вмонтовані обігрівачі.

— Який... Який високий рівень! Яка цивілізація!

Вони зазирнули до кожної кімнати, роздивилися відеомодуль, подивувалися досконалості кухонної техніки і начиння, були вражені вмеблюванням спальної кімнати, фіранками, стільцями, ліжком.

— Але де ж самі террани? — нарешті запитав Н’тґарі-З.

— Мабуть, скоро повернуться.

Н’тґарі-З походжав туди-сюди.

— Усе це викликає в мене якісь дивні відчуття, але моя антена неспроможна точно їх вловити. Мені тут якось ніяково і чомусь здається, що вони взагалі не повернуться.

— Це ж чому? — Люсі’н-6 заходився клацати кнопки відеомодуля. — Мусять повернутися. Почекаємо на них, вони неодмінно повернуться.

Н’тґарі-З тривожно вдивлявся у краєвид за вікном.

— Щось я їх не бачу. Але ж вони мусять бути десь неподалік, не можуть же вони просто так вийти з дому і залишити все напризволяще? Куди б вони могли піти? І чому?

— Вони повернуться. — Люсі’н-6 спромігся увімкнути відеомодуль, але екран вивів лише білий шум. — Не дуже вражає.

— А я маю передчуття, що вони не повернуться.

— Якщо земляни не повернуться, — задумливо протягнув Люсі’н-6, далі граючись пультом, — це стане однією з найбільших загадок археології.

— А все ж я і далі їх шукатиму, — незворушно відповів Н’тґарі-З.