Пів світу

БУРЯ НАСУВАЄ

Ш пичка простувала піщаним берегом і несла табурет на плечі. Море далеко відійшло з відпливом. Над рівнинною місцевістю дув дужий вітер, а на темно-синьому небі бігли наввипередки пошарпані хмарини.

Довкола тренувального бойовища збилася тісна юрба. Крики змінилися на глухе бурчання, коли Шпичка стала протискатися між воїнами. Бурчання поступилося місцем цілковитій тиші, коли вона поставила стільчик біля списа, що позначав один із кутів майданчика. Навіть два хлопчини, що саме мали стати до бою, невпевнено спинилися, дивлячись, як Шпичка переступила через табурет і всадила на нього свою дупу.

Майстер Гуннан скинув на неї похмурим поглядом.

— Бачу, до нас долучилася Обраний Щит королеви.

Шпичка здійняла руку.

— Оплесками зустрічати мене не потрібно.

— Тренувальне бойовище призначене для воїнів Ґеттандії або для тих, хто ними стане.

— Ага. Але навіть попри це, гадаю, тут знайдеться кілька пристойних бійців. Тренуйтеся далі, не зважайте на мене.

— І не думали зважати, — огризнувся Гуннан. — Гейроде, ти наступний.

Хлопчина, що виступив наперед, був великий і кремезний, із рум’янцями на пухких щоках.

— І ти, Едні.

Дівчинці було років дванадцять щонайбільше. Худенька і дрібна, вона, одначе, доволі сміливо скочила наперед і, гордо випнувши підборіддя, зайняла свою позицію. Завеликий щит гойдався в руці.

— Почали!

Жодного мистецтва бою тут не було й близько. Хлопець, сопучи, як бик, посунув уперед, здвигнув грубим плечем, коли по ньому влучив меч Едні, врізався в дівчину й пхнув її на землю. Щит злетів з її руки й покотився геть.

Хлопець глянув на Гуннана, очікуючи, що той дасть знак закінчити поєдинок, але майстер-військовик тільки скинув на нього похмурим поглядом. Гейрод важко ковтнув слину, підступив до Едні й кілька разів неохоче копнув її ногою, перш ніж Гуннан здійняв руку й зупинив бій.

Дівчина підвелася з землі й утерла кров із-під носа, щосили намагаючись зберегти хоробре обличчя. Дивлячись на це, Шпичка пригадала всі ті удари, яких сама дістала на бойовищі. Пригадала копняки, зневагу і пісок, якого свого часу наїлася донесхочу. Пригадала той останній день і Едвала, горло якого пробив її дерев’яний меч. Майстер Гуннан, поза всяким сумнівом, мав на думці нагадати їй саме це.

На його тонких губах з’явилася рідкісна посмішечка.

— Що ти думаєш про поєдинок?

— Я думаю, що хлопець — незграбний громило, — вона притиснула пальцем одну ніздрю й висякалася в пісок крізь другу. — Але це не його провина. Бо він — і дівчина теж — навчалися в такого самого незграби. У цьому поєдинку зганьбив себе їхній учитель.

Воїни глухо загомоніли, а Гуннанова посмішка швидко перемінилася на похмуру міну.

— Якщо ти така розумна, то чому б тобі самій не навчити їх?

— Для цього я й прийшла сюди, майстре Гуннане. Бо ж учитися від тебе мені нічого, — вона тицьнула пальцем у Едні. — Я забираю її, — потім вказала на старшу дівчину, велику й серйозну. — Її теж, — потім на ще одну, з ясними-ясними очима. — І її. Я навчатиму їх. Щодня. А за місяць ми повернемося і побачимо, що з цього вийде.

— Ти не можеш просто так приходити сюди й забирати моїх учениць, куди тобі заманеться!

— А проте я це роблю, та ще й із благословення короля Утіля.

Гуннан облизав губи, заскочений зненацька, але швидко опанував себе і перейшов у атаку.

— Гільдо Бату, — зневажливо підібгав він губи, — ти не пройшла випроби на цьому бойовищі. Ти не змогла стати войовницею. Ти поступилася Мечоламу…

— Так, це правда, я поступилася Ґормові, — Шпичка потерла шрам на щоці, посміхаючись Гуннанові. — Але він не зламав мого клинка, — вона підвелася, вільно поклавши руку на навершник меча. — А ти — не Ґорм, — вона рушила по піску до нього. — Гадаєш, ти кращий за мене? — Шпичка підійшла так близько, що мало не наступила військовикові на ноги. — Тоді бийся зі мною, — вона нахилилася до нього так, що їхні носи трохи-трохи не торкнулися й просичала: — Бийся. Бийся. Бийся. Бийся. Бийся. Бийся. Бийся.

Гуннан кривився щоразу, коли вона повторювала це слово, але промовчав.

— Слушне рішення, — похвалила Шпичка. — Я переламала б тебе, як суху гілку.

Вона обійшла його, штовхнувши плечем, і звернулася до інших воїнів.

— Може, ви гадаєте, що це було нечесно. На полі бою немає місця чесності, але, визнаю, найкращі часи старого Гуннана вже кілька років як минули. Тож якщо хтось із вас хоче побути в Ґормовій шкірі, я битимуся з ним. Я битимуся з будь-ким із вас.

Вона походжала по колу, вдивляючись в обличчя воїнам, що стояли вздовж чотирьох сторін бойовища.

Усі мовчали. Тільки вітер зітхав над піщаним берегом.

— Нема охочих? — Шпичка пирхнула. — Погляньте лишень на себе! Стоїте набурмосені, бо зосталися без битви. Невдовзі матимете стільки битв, що не знатимете, куди від них подітися. Я чула, Верховний король збирає військо. Нижньоземців, острів’ян, інглінгів. Тисячі воїнів. Насуває буря, і Ґеттландії потрібен буде кожен чоловік. Кожен чоловік і кожна жінка. Ви троє, ходіть зі мною. Повернемося за місяць, — вона здійняла руку і вказала на Гуннана. — А твої хлопці нехай готуються.

Шпичка закинула табурет на плече й піщаним берегом рушила геть із бойовища в напрямку до Торлбю. Вона не озиралася.

Але чула позаду кроки дівчат.