Пів світу

ОБРАНИЙ ЩИТ

Із цитаделлю Шпичку пов’язували не надто приємні спогади. Коли вона була тут востаннє, її привели сюди як убивцю, закували в кайдани й кинули за ґрати. Перед цим вона приходила до цитаделі, щоб побачити мертвого батька, який лежав під склепінням Зали Богів, блідий і холодний. Поруч хлипала мати, а Шпичка, задерши голову, дивилася на суворі обличчя Великих Богів і думала про те, що всі її молитви були марні. Стискаючи в долоні мішечок із батьковими кісточками, вона похмуро глянула на величезні двері Зали Богів і притлумила відгомін того гніву, який почувала того дня, гніву, який не переставав палахкотіти в ній відтоді.

На подвір’ї під старезним кедром тренувалися юнаки. Як і Шпичка колись, вони вчилися битися на облаштованому бойовищі. Майстер-військовик гарикав накази, а учні поспішно силкувалися вибудувати хитку стіну щитів. Вони видавалися такими юними. Такими повільними й незграбними. Йдучи за Коллом, Шпичка не могла повірити, що колись була однією з них.

— То ти Шпичка Бату?

Біля кута бойовища сидів старий чоловік і тримав на руках оголеного меча. Чоловік був закутаний у густе чорне хутро, дарма що днина стояла тепла. Він був такий змарнілий, згорблений і блідий, що Шпичка не відразу його впізнала навіть попри золотий вінець на чолі.

Вона незграбно опустилася на одне коліно поруч із Коллом і втупилась у траву.

— Так, це я, мій королю.

Король Утіль відкашлявся.

— Я чув, що ти беззбройна вбила сімох чоловіків і посприяла союзу з Імператрицею Півдня. Я не йняв віри цим чуткам, — він примружив сльозаві очі, оглядаючи її з голови до ніг. — Тепер я починаю вірити.

Шпичка натужно ковтнула.

— Я вбила тільки п’ятьох, мій королю.

— Послухайте-но її! Тільки п’ятьох! — він хрипко реготнув, обернувшись до бувалих войовників, що стояли довкола нього.

Лише кілька криво посміхнулися. Решта слухали короля з кислими мінами, що з кожним словом робилися дедалі кислішими. Вони ставилися до Шпички з тим самим презирством, що й раніше, і жодне славетне діяння не здатне було змінити їхню думку про неї.

— Ти мені подобаєшся, дівчино! — сказав Утіль. — Треба буде нам якось потренуватися разом.

Отже, вона могла тренуватися з королем, але не могла навіть думати про те, щоб битися за нього. Шпичка опустила голову, щоб не виявити гніву й удруге не закінчити свого візиту до цитаделі в підземеллі.

— Матиму за велику честь, — витиснула вона з себе.

Утіль зайшовся кашлем і щільніше загорнувся в хутряну накидку.

— Нехай лише зілля мого міністра зробить свою чародійну справу й допоможе подолати мені цю недугу. Присягаюся, це вариво на смак як лайно, і я від нього почуваюся тільки слабшим.

— Отець Ярві — мудрий цілитель, мій королю, — промовила Шпичка. — Якби не його вміння, я б уже не жила на світі.

— Угу, — пробурмотів Утіль, уп’явши очі кудись перед собою. — Сподіваюся, його вміння якнайшвидше допоможуть і мені. Я мушу вирушити на північ і дати науку ванстерцям. Схоже, Мечолам має до нас запитання, — голос короля зсохся до хрипучого свисту. — Якою буде наша відповідь?

— Сталь! — просичала Шпичка, і воїни довкола як один стиха повторили це слово.

Утілева бліда рука тремтіла, коли він притискав до себе меча. Шпичка подумала, що найближчим часом тренуватися з королем їй не доведеться.

— Сталь, — видихнув він і поволі осів, горблячись під хутром; його вологі очі прикипіли до юнаків на тренувальному бойовищі, немовби він уже забув, що Шпичка досі тут.

— Отець Ярві чекає, — тихо нагадав Колл.

Вони минули подвір’я, зайшли до темного передпокою і піднялися довгим сходовим маршем. Рипіння їхніх чобіт відлунювало в темряві, крики учнів знадвору ставали дедалі тихішими.

— Як там Бранд?

— А я звідки знаю? — огризнулася Шпичка, але відразу ж пошкодувала. — Вибач. Сподіваюся, з ним усе гаразд.

— А ви з ним?.. — Колл глянув на неї скоса. — Ну… знаєш…

— Я не знаю, хто ми з ним одне одному, — гиркнула вона; знову на неї наринула хвиля роздратування, яке знову поволі змінилося на почуття провини. — Вибач.

— Тобі нудно.

— Бо я байдикую, — прогарчала вона, — поки інші чинять славетні діяння.

Шпичка вже кілька днів була в препаскудному гуморі, і зневажливе ставлення Утілевих воїнів його анітрохи не покращило. Вона не мала що робити, а тому тільки те й робила, що непокоїлася. Непокоїлася, що Бранд, коли повернеться, більше її не хотітиме, або що вона його не хотітиме, або що він узагалі не повернеться. У її голові вирувало більше сумнівів і розчарувань, ніж до того, як вони провели разом ту ніч. І зарадити цьому Шпичка нічим не могла.

— Кляті чоловіки, — пробурмотіла вона. — Без вас нам було б краще.

— А я тобі чим завинив? — запитав Колл.

— Тебе я не беру до уваги, — усміхнулася Шпичка і скуйовдила йому чуприну. — Поки що.

Важкі двері, рипнувши, відчинилися і впустили їх до справжньої печери чудес. В округлому приміщенні, тьмяно освітленому миготливими лампами, пахло прянощами і цвіллю. Уздовж стін тяглися полички, заставлені книжками, слоїками з сушеним листям і кольоровими порошками, черепами тварин, обламаними гілками, пучками зілля й блискучими кристалами.

Там на них чекала Сафріт. Кивком голови вона вказала Шпичці на сходи, що вели до ще одного аркового проходу, а потім нахилилася до неї і прошепотіла:

— Не хвилюйся.

— Га?

— Усе буде добре, хай що ти вирішиш.

Шпичка спантеличено глипнула на неї.

— Ось тепер я почала хвилюватися.

У наступній кімнаті на стільці біля вогнища сидів отець Ярві. Ельфійський метал прихиленої поруч патериці сяяв відблисками полум’я.

Сафріт ще на порозі опустилася навколішки й уклонилася так низько, що мало не вдарила головою підлогу. Шпичка пирхнула й спокійнісінько зайшла досередини.

— Відколи це добрі люди мусять гнути перед тобою спину, отче Ярві? Я гадала, що ти відмовився від престолу…

Аж тут у її поле зору потрапила решта кімнати, і Шпичка побачила, що по другий бік від вогнища сидить королева Лайтлін. Її сукня була спущена з блідого плеча, і до грудей королева тулила щось, загорнуте в хутро. «Королевич Друїн, — збагнула Шпичка, — спадкоємець Чорного престолу».

— О боги!

Члени королівської родини, здавалося, чигали на неї за кожним рогом. Вона поспішно опустилася на коліно, ліктем збила з полички якийсь слоїк, а коли миттєво витягнула руку, щоб спіймати його, зачепила інший. Урешті-решт їй довелося незграбно підпихати грудьми все це брязкітливе начиння назад на поличку.

— Пробачте, моя королево, мені не дуже добре вдається ставати навколішки.

Ураз Шпичка пригадала, що промовила точнісінько ці самі слова під час їхньої останньої зустрічі в порту Торлбю, перед відплиттям «Південного вітру». Обличчя її спаленіло, як і тоді.

Але Лайтлін наче не помітила цього.

— Усі найдостойніші мають із цим клопоти, — вона вказала на третій стілець біля вогнища. — Краще сідай.

Шпичка сіла, але почуватися вільніше не стала. Королева й міністр обоє пильно дивилися на неї, ледь відхиливши голови й примруживши очі. Схожість між ними була дивовижна. Хоча Ярві й зрікся родини заради Міністерства, а проте вони й далі лишалися матір’ю та сином. Обоє мовчки, спокійно вивчали її очима. Під цим подвійним оцінювальним поглядом Шпичка почувалася крихітною, як шпилькова головка. Немовля тим часом усе смоктало груди. Із-під хутряного покривала вистромилася маленька ручка і смикнула пасмо золотого волосся.

— Коли ми востаннє бачилися, — нарешті мовила Лайтлін, — я сказала тобі, що дурні похваляються тим, що збираються зробити, а герої беруться до діла й роблять. Схоже, ти дослухалася до моїх слів.

Шпичка спробувала опанувати себе. Нехай Торлбю тепер і видавалося їй меншим після всього того, що вона побачила, а уславлені воїни — слабаками після того, що вона здійснила сама, але Золота королева, як і раніше, викликала в неї шанобливий захват.

— Я намагалася, моя королево.

— Отець Ярві розповів мені, що ти стала смертельно небезпечною. Він каже, що ти вбила шістьох конярів у битві на березі Денної. А коли семеро чоловіків зазіхнули на життя Імператриці Півдня, ти сама, без зброї, билася з ними й здобула перемогу.

— Мені допомагали. Я мала найкращу з наставниць і доброго друга поруч… тобто друзів. Добрих друзів поруч зі мною.

Лайтлін ледь-ледь усміхнулася.

— Отже, ти навчилась і скромності.

— Я навчилася багато чого завдяки отцю Ярві, моя королево.

— Розкажи мені про Імператрицю Півдня.

— Ну… — все, що тої хвилі спадало Шпичці на думку, — це те, наскільки Віаліна відрізняється від королеви Лайтлін. — Вона юна, невисока на зріст, розумна…

— І щедра, — королева промовисто глянула на ельфійський браслет, що спалахнув рожевим сяйвом, тимчасом як сама Шпичка знову зашарілася.

— Я намагалася відмовитися, моя королево, але…

— Ця реліквія мала зруйнувати ворожий союз. Натомість вона допомогла нам створити дружній. Більшого зиску від неї годі й сподіватися. Ти шкодуєш, що не лишилася в Першограді?

Шпичка здивовано закліпала.

— Я…

— Мені відомо, що імператриця пропонувала тобі. Стояти опліч неї, боронити її від ворогів і допомагати кермувати великою державою. Мало кому випадає дістати таку пропозицію.

Шпичка важко ковтнула.

— Ґеттландія — це моя батьківщина.

— Авжеж. Але ти нудиш світом тут, у Торлбю, тимчасом як прамати Вексен зачиняє Потрощене море для наших кораблів, а полчища ванстерців сунуть на нашу землю. Славнозвісна войовниця сидить без діла, тоді як неоперених юнаків і спорохнявілих старців кличуть до бою. Мій чоловік, король Утіль, мабуть, видається тобі дурним. Він чинить як той, хто йде косити леваду ложкою, а нову гостру косу залишає іржавіти в кутку, — королева опустила погляд на своє дитя. — Світ міняється. Цього не уникнути. Але Утіль — це чоловік із заліза, а залізо нелегко вигнути на новий лад.

— Він видається мені не схожим сам на себе, — пробурмотіла Шпичка.

Міністр із королевою обмінялися коротким поглядом, значення якого вона не збагнула.

— Король нездужає, — мовив Ярві.

— До того ж він мусить заспокоювати почуття старших і ще закостеніліших воїнів, — додала Лайтлін.

Шпичка облизала губи.

— Я накоїла забагато дурниць, щоб звинувачувати когось іншого в дурості, а тим паче — короля.

— Але ти б хотіла битися?

Шпичка задерла підборіддя й поглянула королеві просто в очі.

— Це те, для чого я створена.

— Мабуть, твою воїнську гордість шкребе, коли тобою так нехтують.

— Мій батько наказував мені ніколи не впадати в гординю.

— Добра порада.

Маленький королевич заснув. Лайтлін обережно відсунула його від грудей, передала Сафріт і накинула сукню на плече.

— Твій батько, як я розумію, був Обраним Щитом.

— Охороняв Утілеву матір, — стиха докинув Ярві.

— Що з ним сталося? — запитала королева, поки Сафріт колихала королевича і щось лагідно воркотіла до нього.

Шпичка відчула тягар мішечка на грудях і ніяково засовалася.

— Він загинув у герці з Ґром-ґіль-Ґормом.

— Мечолам — грізний воїн. Лютий ворог Ґеттландії. Страшний ворог Ґеттландії. Тепер нам знову доводиться протистояти йому. Колись у мене теж був Обраний Щит.

— Гурік, — мовила Шпичка. — Я бачила, як він бився на тренувальному бойовищі. Він був великий воїн.

— Він зрадив мене, — відказала королева, дивлячись на неї холодними очима. — І мені довелося його вбити.

Шпичка знову нервово ковтнула слину.

— Он як…

— Я довго не могла знайти йому гідної заміни, — запала довга і значлива мовчанка. — Аж донині.

Шпиччині очі зробилися величезними. Вона глянула на Ярві, а тоді знову на королеву.

— Я?

Ярві здійняв калічену руку.

— Ну не я ж.

Серце зненацька загупало, наче молотом.

— Але… я так і не пройшла випроби на воїна. Не склала присяги…

— Ти пройшла значно важчі випроби, — відказала королева, — а єдину присягу Обраний Щит повинен скласти мені.

Шпичка ковзнула зі стільця й упала навколішки перед Лайтлін, цього разу нічого не скинувши у вогнище.

— Які слова я маю промовити, моя королево?

— Ти хоробра, — Лайтлін нахилилася вперед і ледь торкнулася пучками пальців пошрамованої щоки. — Але не дій поспішно.

— Будь обережна з клятвами, які даєш, — мовив отець Ярві.

— Це не лише честь, але й важка ноша. Тобі, можливо, доведеться битися за мене. Можливо, доведеться померти за мене.

— Смерть чекає на кожного, моя королево, — Шпичці не потрібен був час на роздуми. Ще ніколи вона не була така впевнена у своєму рішенні. — Я мріяла про це відтоді, як змогла тримати меча. Я готова. Які слова я маю промовити?

— Отче Ярві!

До кімнати влетів Колл, червоний від хвилювання і геть засапаний.

— Не зараз, Колле…

— Ворона прилетіла!

Він простягнув міністрові жмутик паперу, списаного дрібними знаками.

— Мати Скер нарешті відповіла.

Ярві розгорнув папірець на коліні й швидко пробіг по ньому очима. Шпичка зачудовано спостерігала за ним. Слова, ув’язнені в рядках на такому клаптику, видавалися їй не меншою магією, ніж те, що Скіфр робила в степу.

— Що вона пише? — запитала Лайтлін.

— Ґром-ґіль-Ґорм приймає виклик короля Утіля. Він припинить набіги до дня середліття. Тоді воїни Ванстерландії та Ґеттландії зійдуться в битві біля Амонового Зуба.

Ярві обернув папірець і примружив очі.

— Що ще?

— Мечолам також кидає виклик. Він пропонує королеві Утілю зустрітися на бойовищі й битися сам-на сам.

— Він викликає на герць, — мовила Лайтлін.

— Так, на герць.

— Король заслабкий, щоб битися, — Лайтлін пильно глянула на свого сина. Свого міністра. — Він не встигне одужати.

— Якщо Батько Мир нам сприятиме, до цього не дійде.

— Спіраль подій зарухалася, отче Ярві.

Міністр зіжмакав папірець і кинув у полум’я.

— Так, зарухалася.

— Тоді ми маємо бути готові цього тижня вирушити на північ.

Королева Лайтлін підвелася, висока й непохитна, вродлива і мудра. Стоячи перед нею навколішках, Шпичка подумала, що це та жінка, за якою вона ладна піти будь-куди.

— Навчи її слів клятви.