Пів світу

ОТРУТА

Та-Хто-Виспівує-Вітер виспівала їм такий вітрисько на шляху зі Скекенгауза, що їх віднесло далеко від курсу.

Вони веслували як навіжені, тимчасом як Рульф ревів і лаявся на них, доки не захрип. Зрештою весла позачіплювалися одне за одне, а веслярі ледве дихали, хапаючи ротами повітря, як риби, змоклі до рубця від солоних бризок Матері Моря. Шпичка перелякалася страшенно, але робила хоробре обличчя. Інакшого вона не вміла робити, але тепер воно було ще й зелене, адже лодія кидалася, мов неприборкана лошиця, і невдовзі Шпичці стало так зле, як не було зроду-віку. Вона мала таке враження, ніби все, що вона з’їла за своє життя, вивергнулося назовні за борт, на весло, на її коліна, і половина того всього — через ніс.

У її голові теж вирувала чимала буря. Хвиля п’янкої вдячності за те, що їй дарували життя, швидко відринула, і Шпичка лишилася сам на сам із гіркою правдою: вона проміняла майбутнє гордої войовниці на долю міністрової рабині, сама себе закувавши в кайдани занадто поспішної клятви, тоді як отець Ярві не виявляв наміру повідомити свої плани щодо неї.

Ба гірше: вона відчувала, що в неї починаються місячні. Нутрощі, наче кинджалом, проймало болем, у грудях нило, і вона злостилася навіть більше, ніж зазвичай. Веслярі реготали, потішаючись над її блюванням, і Шпичка, либонь, убила б когось за це, якби лише змогла відірвати від весла пальці, які вчепилися в нього смертельною хваткою.

Тим-то на пристань у Ялетофті вона сходила на хитких ногах. Бруківка столиці Тровенландії після нічного шторму була рясно помережена калюжами, у яких весело мерехтіло ранкове сонце. Шпичка сунула крізь натовп, втягнувши голову в плечі аж по вуха, і кожен вереск вуличного торговця, кожен зойк мартина, кожен гуркіт коліс і стукіт бочівок гострими ножами впиналися в неї, а надміру сердечні поплескування по спині та єхидні смішки від тих, хто мав би бути їй за побратимів, ранили навіть ще глибше.

Шпичка знала, що вони думають. «Чого ж іще чекати від дівчини, яка зайняла чоловіче місце?» Вона бурмотіла прокльони й клялася жорстоко помститися, але не наважувалася підвести голови, щоб не блювонути знову.

Ото була б помста.

— Гляди, щоб тебе не знудило перед королем Фінном, — остеріг її Рульф, коли вони підійшли до високого палацу з напрочуд майстерно різьбленими й позолоченими могутніми балками. — Він відомий тим, що швидко впадає в гнів.

Але замість короля Фінна їх зустріла на сходах його міністерка, мати Кюре. Сходин було дванадцять, кожна витесана з мармуру іншого кольору. Міністерка була вродлива, висока й струнка, з приготованою усмішкою, яка, щоправда, не поширювалася на її очі. Вона здалася Шпичці схожою на її матір, і це вже від початку говорило проти неї. Шпичка мало кому довіряла, але серед цих небагатьох майже ні в кого не було приготованої усмішки й уже напевне ніхто з них не скидався на її матір.

— Вітаю, отче Ярві, — мовила вродлива міністерка короля Фінна. — Тобі завжди раді в Ялетофті, але, боюся, король не зможе прийняти тебе особисто.

— А я боюся, що це ти порадила не приймати мене, — відказав отець Ярві, ступаючи мокрим чоботом на найнижчу сходину. Мати Кюре не стала заперечувати його слів. — Чи можу я хоча б зустрітися з королівною Скарою? Коли ми востаннє бачилися, вона мала років десять, не більше. Ми тоді ще були родичами, поки я не склав іспиту на міністра…

— Але ти його склав, — мовила мати Кюре, — і відкинув свою родину, як і я. Тепер за родину нам стало Міністерство. Але в будь-якому разі королівна у від’їзді.

— Боюся, це ти порадила їй від’їхати, коли дістала звістку про моє прибуття.

Міністерка не заперечила й цього.

— Прамати Вексен послала до мене орла, і мені відомо, чому ви тут. Певною мірою я вам співчуваю.

— Твоє співчуття приємне, мати Кюре, але значно приємнішою була б допомога короля Фінна. Можливо, вона навіть запобігла б тим негараздам, що насувають на нас.

Міністерка скривилася як той, хто не має жодного бажання допомагати. Як кривилася Шпиччина мати, коли донька розповідала їй про свої мрії стати великою войовницею.

— Тобі добре відомо, що мій володар любить тебе і свою племінницю королеву Лайтлін, — сказала вона. — Тобі добре відомо, що він пішов би з вами разом проти половини світу. Але також тобі добре відомо, що він не може піти проти бажання Верховного короля, — із вуст цієї жінки ринула ціла ріка слів, але такі вже були міністри. Отець Ярві теж не належав до тих, хто висловлюється навпрямець. — Тому король послав мене, засмучену до краю, повідомити, що змушений відмовити тобі в зустрічі, але шанобливо пропонує вам їжу, тепло й прихисток під його дахом.

Окрім їжі, ця пропозиція, як на Шпичку, звучала цілком непогано.

Палати короля Фінна звали Лісом через те, що вони містили гущавину величезних стовпів, на яких були гарно вирізьблені й намальовані сцени з історії Тровенландії. Ці стовпи начебто були сплавлені річкою Дивною аж із самого Калиєва. Значно менш гарними видавалися незліченні вартові, що пильно стежили, як повз них суне обшарпана команда «Південного вітру». Найобшарпанішою була Шпичка, яка весь час трималася рукою за зболений живіт.

— У Скекенгаузі нас прийняли… не надто тепло, — Ярві нахилився ближче до матері Кюре, і Шпичка почула, як він прошепотів: — Гадаю, мені може загрожувати небезпека.

— Тут тобі нічого не загрожує, отче Ярві, запевняю тебе, — мати Кюре вказала на двох воїнів украй непевного вигляду, що вартували обабіч дверей до загальної зали, у якій стояв затхлий запах диму.

— Ось ваша вода, — вона вказала на бочку так, наче то був невідь-який дарунок. — Раби принесуть вам їжу та ель. Кімнату, де ти й твоя команда можете провести ніч, уже готують. Я певна, що ви забажаєте відплисти з першими променями Матері Сонця, щоб спіймати хвилю та якнайшвидше дістатися з вашими вістями до короля Утіля.

Ярві розчаровано потер зап’ястком скарлюченої руки світле волосся.

— Схоже, ти все передбачила.

— Добра міністерка завжди до всього готова.

Мати Кюре вийшла й зачинила за собою двері. Бракувало тільки повороту ключа в замку, щоб вони остаточно відчули себе в’язнями.

— Як ти й гадав, прийняли нас тепло, нічого й казати, — пробурчав Рульф.

— Фінн та його міністерка передбачувані, як Батько Місяць. Вони поводяться обережно. Урешті-решт, вони живуть у тіні влади Верховного короля.

— Довга то тінь, — зауважив Рульф.

— І що далі, то довшає. Щось ти наче позеленіла, Шпичко Бату.

— Мені зле від думки, що в нас не знайшлося союзників у Тровенландії, — відказала вона.

Отець Ярві ледь-ледь усміхнувся.

— Це ми ще побачимо.

Шпичка різко розплющила очі в темряві, виповненій хропінням і свистом.

Скупана в холодному поті, вона скинула з себе накривало, відчула липку вологу між ніг і просичала лайку.

Поруч із нею Рульф розкотисто хропнув і перевернувся на другий бік. Шпичка чула, як решта її супутників сопе, ворочається й бурмоче щось уві сні. Усі спали один біля одного на брудних матрацах, збившись докупи, наче свіжовиловлені оселедці на прилавку торговця.

Шпичці ніхто не забезпечив жодних особливих умов, та вона нічого й не просила. Нічого й не потребувала. Хіба що якоїсь чистої шматини, щоб запхнути у спіднє.

Вона рушила навпомацки коридором. Волосся сплуталося після сну, а шлунок скрутився в болісний вузол. Пряжка розстібнутого пояса била по стегну. Вона запхала руку в штани, щоб помацати, чи сильно кривавить. Щоб спинити потік насмішок, їй бракувало хіба величезної плями в промежині. Шпичка кляла Того-Хто-Пророщує-Сім’я за те, що наслав на неї це лихо, кляла дурних жінок — а найперше свою дурну матір, — які гадали, ніби це щось таке, що варто святкувати, кляла…

У сутіні загальної зали був чоловік.

Одягнений у чорне, він стояв біля бочки з питною водою. В одній руці чоловік тримав накривку. У другій — невеличку пляшечку. Немовби щойно вилив щось із неї у бочку. Залу освітлювала тільки одна топка свічка, а незнайомець сильно косив оком, але Шпичці щось підказувало, що він дивиться просто на неї.

Обоє стояли нерухомо: він — тримаючи пляшечку над бочкою, вона — запхавши руку в штани, — доки чоловік не запитав:

— Хто ти?

— Хто я? Хто ти?

«Завжди треба знати, де лежить найближча зброя», — часто казав їй батько. Її очі метнулися до столу, на якому лишилися розкидані недоїдки від їхньої вечері. У дерев’яну стільницю був застромлений столовий ніж. Коротке лезо тьмяно блищало. Навряд чи то був клинок, гідний героя, але коли тебе заскочать уночі з розстібнутими штанами, перебирати не доводиться.

Шпичка поволі дістала руку зі штанів, поволі посунулася в напрямку до стола й ножа. Чоловік поволі прибрав пляшечку, не зводячи зі Шпички очей — чи то, може, з якогось місця поруч із нею.

— Тебе тут не мало бути, — сказав він.

— Мене тут не мало бути? Що ти вилив у нашу воду?

— Що ти збираєшся робити з цим ножем?

Шпичка висмикнула ніж зі стільниці й виставила перед себе. Рука її дещо тремтіла, а голос прозвучав трохи пискляво:

— Це отрута?

Чоловік кинув накривку й підступив до Шпички.

— Не роби дурниць, дівчинко.

Тепер, коли незнайомець обернувся, вона побачила, що на поясі в нього висить меч, а права рука тягнеться до руків’я.

Можливо, тої миті Шпичка піддалася паніці. А можливо, міркувала ясніше, ніж будь-коли. Перш ніж усвідомила, що робить, вона кинулася на чоловіка, одною рукою схопила його за зап’ясток, а другою встромила ножа в груди.

Зробити це виявилося неважко. Куди легше, ніж може видатися.

Незнайомець не встиг видобути меча навіть до половини. Він зі свистом втягнув повітря, схопив Шпичку рукою за плече. Очі його скосилися ще більше.

— Ти… — прохрипів він і повалився навзнак, потягнувши дівчину за собою.

Шпичка скинула з плеча його безживну руку й важко звелася на ноги. Чорний одяг убитого зробився ще чорнішим, коли просякнув кров’ю. Із грудей стирчав столовий ніж, вбитий у серце аж по колодку.

Дівчина міцно заплющила очі, але коли розплющила їх, убитий чоловік нікуди не щез.

То був не сон.

— О боги, — прошепотіла Шпичка.

— Вони рідко приходять на допомогу, — у дверях, суплячись, стояв отець Ярві. — Що тут сталося?

— У нього була отрута, — пробурмотіла Шпичка, кволим рухом вказуючи на пляшечку, що валялася на підлозі. — Тобто… мені здалося, що він…

Міністр присів навпочіпки біля мерця.

— Ти взяла собі за звичку вбивати людей, Шпичко Бату.

— Кепська звичка, — ледь-ледь чутним голосом відказала вона.

— Залежить від того, кого вбивати, — Ярві поволі підвівся, роззирнувся довкола й підійшов до Шпички, придивляючись до її обличчя. — Він тебе вдарив?

— Та ні…

— Ударив, — він зацідив їй у щелепу так, що Шпичка впала на стіл. Перш ніж вона отямилася, міністр уже широко розчахнув двері й заволав: — Убивство в палатах короля Фінна! До зброї! До зброї!

Першим нагодився Рульф, який здивовано витріщився на труп, а тоді тихо сказав:

— Це мало б спрацювати.

Потім надбігли вартові, які теж витріщилися на труп і схопилися за зброю.

Після них з’явилася команда «Південного вітру». Вони хитали кучматими головами, потирали зарослі щетиною підборіддя й бурмотіли молитви.

Аж урешті прийшов сам король Фінн.

Відтоді як вона вбила Едвала, Шпичка стала обертатися у високих колах. Вона побачила п’ятьох міністрів і трьох королів, зокрема й Верховного, але враження на неї справив тільки той, хто вбив її батька. Нехай Фінн і славився своєю гнівливою вдачею, але перше, що впало Шпичці в очі й неабияк здивувало її, — це безформна постать володаря Тровенландії. Його підборіддя зливалося з шиєю, шия — з плечима, а плечі — з черевом. Рідкі жмутики сивого волосся були розкошлані після сну в королівському ліжку.

— Ти так і не второпала, коли ставати навколішки, еге ж? — просичав Рульф, опускаючись разом з усіма присутніми й тягнучи Шпичку за собою. — І, заради богів, застібни свій клятий пояс!

— Що тут сталося? — загорлав король, запльовуючи слиною переляканих вартових.

Шпичка втупила очі в підлогу, пораючись із пряжкою. Каменування тепер видавалося неминучим. Щонайменше для неї. Можливо, і для решти команди. Вона бачила вирази на їхніх обличчях. «Ось що трапляється, коли дати дівчині клинок. Навіть якщо це маленький столовий ножик».

Мати Кюре, бездоганна навіть у нічній сорочці, узяла пляшечку двома пальцями, понюхала і зморщила ніс.

— Фу! Це отрута, мій королю.

— Святі боги! — Ярві поклав руку Шпичці на плече. Ту саму, якою щойно добряче врізав їй. — Якби ця дівчина швидко не похопилася, я та моя команда пройшли б крізь Останні Двері ще до світанку.

— Обшукати кожен закуток у палаці! — заревів король Фінн. — Я хочу знати, як цей негідник пробрався сюди!

Воїн, що опустився був навколішки біля мерця, щоб обшукати його одяг, простягнув долоню, на якій зблиснуло срібло.

— Монети, мій королю. Карбовані в Скекенгаузі.

— Щось останнім часом у моєму палаці забагато всього скекенгаузького, — Фіннові обвислі щоки аж дрижали від гніву, їхні краєчки взялися рожевим рум’янцем. — Монети праматері Вексен, орли праматері Вексен, ще й вимоги праматері Вексен. Вона висуває вимоги мені, королю Тровенландії!

— Але ж подумайте про безпеку ваших підданців, мій королю, — взялася вмовляти його мати Кюре, все ще чіпляючись за свою усмішку, хоча тепер та ледве торкалася її рота, не кажучи вже про очі. — Подумайте про Батька Мира, що перетворює кулак на…

— Я достатньо натерпівся принижень в ім’я Батька Мира, — Фіннові щоки порожевіли повністю. — Колись Верховний король був першим серед братів. А тепер він роздає накази, наче батько дітям. Як чоловіки мають битися. Як жінки мають торгувати. Як усі мають молитися. Храми Єдиному Божеству виростають по всій Тровенландії, наче гриби після дощу, а я тримаю язик за зубами!

— І чините мудро, — мовила мати Кюре. — І мудро було б…

— А тепер прамати Вексен засилає вбивць у мою країну?!

— Мій королю, ми не маємо доказів…

— У мій дім?! Труїти моїх гостей?! — заревів Фінн на міністерку, розпалившись так, що його одутле обличчя з рожевого стало яскраво-багряним. Він тицьнув пальцем-сарделькою у бік трупа. — Під моїм дахом?! Під моєю охороною?!

— Я раджу діяти розважливо…

— Ти завжди це радиш, мати Кюре, та мій терпець має межу, і Верховний король заступив за неї! — із цілковито побуряковілим обличчям він схопив отця Ярві за здорову руку. — Перекажи моїй любій племінниці королеві Лайтлін та її достойному чоловікові, що вони мають друга в моїй особі. Хай що це мені коштуватиме! Клянуся!

Для такої миті мати Кюре не мала приготованої усмішки, а ось отець Ярві мав.

— Ваша дружба — це все, що вони просять.

І він здійняв угору Фіннову руку.

Вартові привітали цей несподіваний союз між Тровенландією і Ґеттландією із певним здивуванням, команда «Південного вітру» — з великою полегкістю, а Шпичка Бату, либонь, мала би плескати в долоні найголосніше з усіх. Коли вона вбила людину випадково, її оголосили лиходійкою. Коли ж вона вбила навмисно, то стала героїнею.

Проте Шпичка лише супила чоло, дивлячись, як тіло відтягують геть. Щось у цьому всьому видавалося їй украй дивним.