Пів світу

НАВКОЛІШКАХ

— Коли не знаєш, що робити, падай навколішки, — Рульф, стерничий «Південного вітру», стояв на кормі, затиснувши стернове весло під пахвою. — Схиляйся низько, падай навколішки часто.

— Падати навколішки, — пробурмотіла Шпичка. — Зрозуміло.

Вона сиділа за заднім веслом, де роботи було найбільше, а честі — найменше, просто під вічно пильним оком стерничого. Вона раз по раз крутилася й озиралася через плече, прагнучи побачити Скекенгауз, але в повітрі висіла мряка і з імли виступали тільки невиразні обриси. Височезні примари славнозвісних ельфійських мурів. Ледь видна тінь неосяжної Вежі Міністерства.

— Мабуть, поки ти тут, краще взагалі не підводься з колін, човгай собі на них, — порадив Рульф. — І заради богів, припни свого язика. Бо якщо завдаси якоїсь образи праматері Вексен, то каменування видасться тобі легкою карою.

Плавно линучи над водою, лодія наближалася до пристані. Шпичка помітила там якісь постаті. Постаті виявилися чоловіками. Воїнами. Почесна варта, яка більше скидалася на тюремний конвой. «Південний вітер» пришвартувався, і отець Ярві та його мокра ватага злізли на слизький від дощу причал.

У свої шістнадцять зим Шпичка була вища за більшість чоловіків, однак той велетень, що ступив їм назустріч, здіймався над нею щонайменше на цілу голову. Помережане сивими пасмами довге волосся й борода потьмяніли від дощу, а біла хутряна накидка на плечах була зрошена краплинами води.

— Гай-гай, отче Ярві, — наспівний голос здорованя навдивовижу не пасував до його могутньої статури. — Скільки літ, скільки зим минуло відтоді, як ми з тобою мали нагоду перекинутися словом.

— Три роки, — мовив Ярві, схиляючи голову. — Три роки минуло від того дня в Залі Богів, мій королю.

Шпичка здивовано закліпала. Вона чула, що Верховний король — це висхлий підсліпуватий старий шкарбун, що боїться власної їжі. Чутки вочевидь виявилися неправдивими. На бойовищі вона навчилася оцінювати силу противника, і нікого сильнішого за цього велетня їй ще не доводилося бачити. Він був воїн, на це вказували шрами й численні клинки, заткнуті за пояс із золотою пряжкою. Цей чоловік справді мав вигляд короля.

— Авжеж, я добре пам’ятаю той день, — мовив він. — Усі тоді вельми, вельми грубо повелися зі мною. Така вже вона, ґеттландська гостинність, еге ж, мати Скер? — звернувся він до голомозої жінки, що стояла поруч і блимала спідлоба на Ярві та його команду, наче на купу лайна.

— А це хто? — погляд короля впав на Шпичку.

Як почати бійку, вона чудово знала, а ось щодо інших правил поведінки була цілковитою невігласкою. Мати силкувалася навчити її, як слід поводитися дівчині: коли кланятися, коли ставати навколішки, коли торкатися ключа, — але Шпичка тільки кивала головою, тим часом думаючи про мечі. А втім, Рульф радив падати на коліна, тож, відліпивши мокре волосся від обличчя й мало не перечепившись через власну ногу, вона незграбно опустилася на мокре каміння набережної.

— Мій королю. Себто, мій Верховний… королю…

Ярві пирхнув.

— Це — Шпичка Бату. Моя нова блазниця.

— І як? Смішно жартує?

— Поки що не дуже.

Велетень посміхнувся.

— Я не Верховний король, дитино. Я лише маленький король Ванстерландії, і моє ім’я Ґром-ґіль-Ґорм.

Шпичці здалося, що в неї всередині все перевертається. Багато років вона мріяла зустріти батькового вбивцю. Однак жодна її мрія не скидалася на те, як ця зустріч насправді відбулася. Шпичка стала навколішки перед Мечоламом і Сиротителем, найзапеклішим ворогом Ґеттландії, за наказом якого ванстерці безупинно вчиняли набіги на прикордоння. Вона побачила обернутий чотири рази довкола його грубезної шиї ланцюг із навершників, що їх знято з мечів переможених ворогів. Шпичка знала, що один із цих навершників колись оздоблював руків’я того меча, який вона зберігала вдома. Найціннішої речі, яку вона мала.

Шпичка поволі підвелася, намагаючись зібрати докупи рештки своєї знищеної гідності. Вона не мала меча, на руків’я якого поклала б руку, тож натомість випнула підборіддя вперед, наче клинок.

Король Ванстерландії поглянув на неї згори донизу, як величезний собацюра на мале наїжачене кошеня.

— Я вже звик до погордливих поглядів ґеттландців, але ця блазниця позирає на мене щось аж надто неприязним оком.

— Так, наче має порахунок, який хоче звести, — додала мати Скер.

Шпичка стиснула мішечок на шиї.

— Ти вбив мого батька.

— Он воно що, — Ґорм стенув плечима. — Я вбив багатьох батьків. Як його звали?

— Сторн Гедланд.

Шпичка очікувала насмішок, погроз, гніву, але натомість Ґормове пооране зморшками обличчя проясніло:

— О так! То був герць, вартий пісні! Я пам’ятаю кожен крок, кожен удар. Гедланд був великий воїн і гідний супротивник! Холодними ранками, як сьогодні, мені досі ниє нога, яку він поранив. Однак Мати Війна була на моєму боці. Вона дихнула на мене в колисці. Провіщено, що жодному чоловікові мене не вбити. Так воно й сталося, — Ґорм широко всміхнувся до Шпички; знічев’я бавлячись одним із навершників, він крутив його на ланцюзі двома пальцями. — Донька Сторна Гедланда, і вже так виросла! Але ж роки летять, еге ж, мати Скер?

— І то невпинно, — погодилася міністерка, пильно дивлячись на Шпичку яскраво-блакитними примруженими очима.

— Одначе годі розмов про давні звитяги, — Ґорм змахнув рукою, підкреслено ґречним жестом вказуючи їм дорогу. — Верховний король чекає, отче Ярві.

Ґром-ґіль-Ґорм повів їх через вимоклий під дощем порт, і Шпичка волочилася позаду, замерзла, мокра, сповнена гіркоти й безсилля. Увесь захват від думки, що вона побачить найвеличніше місто Потрощеного моря, кудись звітрився. Якби людину можна було вбити лютим поглядом у спину, то Мечолам упав би закривавлений і того ж дня пройшов би крізь Останні Двері, але погляд — це не клинок, і Шпиччина ненависть ранила тільки її саму.

Команда «Південного вітру» пройшла крізь величезні двійчасті двері й уступила до передньої зали, стіни якої — від гладенької підлоги до височенної стелі — були завішені зброєю. Там висіли стародавні мечі, поїдені іржею. Списи з поламаними ратищами. Щити, порубані й потрощені. Зброя, що колись належала людям, трупи яких горою нагромадив Бейл Будівничий, щоб зійти на трон і стати першим Верховним королем. Зброя, що лишилася від армій, які його наступники винищили, поширюючи свою владу від Ютмарку до Нижніх Земель і далі до Інґлефолду — на половину країн довкола Потрощеного моря. Сотні років перемог. І хоча мечі, сокири й розколоті шоломи не мали голосу, разом вони промовляли красномовніше, ніж шепіт міністра, і звучали гучніше, ніж ревіння майстра-військовика.

Опиратися Верховному королю — дуже-дуже невдала думка.

— Мушу зізнатися, я здивований, — промовив отець Ярві. — Не очікував побачити, що Мечолам служить Верховному королеві за придверника.

Ґорм скоса кинув на нього похмурий погляд.

— Усі ми маємо схиляти коліно перед кимось.

— Авжеж, тільки дехто схиляє коліно охочіше, ніж інші.

Король Ванстерландії спохмурнів ще дужче, але втрутилася його міністерка:

— Прамати Вексен може бути вельми переконливою.

— Вона вже переконала вас молитися Єдиному Божеству? — запитав Ярві.

Скер так несамовито чмихнула, що лише дивом не видмухнула шмарклі собі на одяг.

— Ніщо не вирве мене з кривавих обіймів Матері Війни, — прогарчав Ґорм. — Це я тобі обіцяю.

Ярві всміхнувся, мовби теревенив собі з добрими друзями.

— Мій дядько каже точнісінько те саме. У нас, ґеттландців і ванстерців, так багато спільного. Ми молимося так само, розмовляємо так само, б’ємося так само. Нас розділяє тільки вузенька річка.

— І сотні років, протягом яких гинули наші батьки й сини, — пробурмотіла Шпичка собі під ніс.

— Тсс, — цитьнув на неї Рульф.

— Ми маємо криваве минуле, — вів далі Ярві. — Але добрі правителі повинні лишити його позаду й дивитися вперед, у майбутнє. Що довше я міркую над цим, то більше переконуюся: чвари послаблюють обидва наші народи і йдуть на користь комусь іншому.

— То ти пропонуєш, щоб після всіх наших битв ми взялися за руки? — запитав Ґорм. Шпичка побачила, як кутик його губ вигнувся в посмішці. — Станцюємо на курганах наших мертвих предків, а тоді разом підемо у твоє чудесне майбутнє?

Нехай собі всміхаються, нехай танцюють, а ось Шпичка тим часом озиралася на стіни й міркувала, чи встигне зірвати якийсь меч і розчерепити Ґормові голову, перш ніж Рульф зупинить її. Це був би чин, гідний войовниці Ґеттландії.

Але Шпичка — не войовниця Ґеттландії і ніколи нею не стане.

— Ти мастак снувати гарні мрії, отче Ярві, — протягло зітхнув Ґорм. — Та одного разу ти вже виснував мені гарну мрію. Нам усім треба прокинутися, і подобається нам стояти навколішках чи ні, а світанок належить Верховному королю.

— І його міністерці, — додала мати Скер.

— Їй — передусім, — сказавши це, Мечолам штовхнув великі двері в кінці зали, і ті широко розчахнулися.

Шпичка добре пам’ятала той єдиний раз, коли була в ґеттландській Залі Богів. Вона стояла перед блідим і холодним батьковим тілом і міцно стискала долоню матері, щоб та перестала хлипати. На ту мить дівчина гадала, що це найбільша зала у світі — здавалося неможливим, щоб людські руки звели щось настільки велике. Але Шепіткі Покої звели не людські, а ельфійські руки. У них помістилося б п’ять Зал Богів, і ще лишилося б досить місця на чимале ячмінне поле. Стіни з гладенького ельфійського каменю й чорного ельфійського скла здіймалися вгору так паморочливо високо, що стеля губилася десь у мороці.

Похмуро позираючи на присутніх, шість статуй Великих Богів височіли довкола. Однак Верховний король відвернувся від віри в них, і його каменярі не гаяли часу. Тепер над усіма підносилася сьома статуя. Бог південців. Єдине Божество. Обличчя його не виражало ні радості, ні смутку. Ні чоловік, ні жінка, воно широко розкинуло руки, огортаючи все задушливими обіймами і з незворушною байдужістю споглядаючи на людську дрібноту.

Люди юрмилися попід стінами й на балконі-галереї із сірого ельфійського металу на висоті в десять людських зростів. Удвічі вище бігла ще одна галерея з колом крихітних облич на ній. Шпичка побачила ванстерців із заплетеним у кіски довгим волоссям, тровенландців з руками, унизаними аж до плечей кільцегрошима. Побачила дебелих нижньоземців, острів’ян із обвітреними обличчями й інглінгів із кошлатими бородами. Худорлявих жінок — либонь, шендок — і гладких купців із Саґенмарку. Темнолицих посланців чи то з Каталії, чи то з Південної імперії, чи то навіть із дальших країв.

Скидалося на те, що тут зібралися люди з усього світу з єдиною метою — лизнути Верховного короля в дупу.

— О найвеличніший серед людей! — вигукнув отець Ярві. — Той, чиє місце — між королями й богами! Я падаю ницьма перед тобою!

І він запопадливо бухнувся мало не долілиць на підлогу, а луна його голосу, відбившись від галерей угорі, розкололася на тисячі тисяч шепотів, від яких зала й узяла свою назву.

Чутки, як виявилося, були надто прихильні до найвеличнішого з людей. На завеликому троні сиділи якісь висхлі рештки людини, а не Верховний король. Зморщена шкіра звисала на кістлявому обличчі, а від бороди зосталися лише кілька сивих пелехів. Тільки очі подавали якісь ознаки життя: блискучі й тверді, як кремінь, вони вп’ялися в ґеттландського міністра.

— На коліна, дурепо! — засичав Рульф і потягнув Шпичку за пояс.

І саме вчасно, адже до них через усю просторінь зали вже йшла стара жінка.

Кругловида, із коротко обтятим білим волоссям і глибокими сміхотливими зморшками довкола очей, у яких танцював пустотливий вогник, вона скидалася на доброзичливу бабусю. Поділ сірого балахона з грубого полотна волочився по підлозі й обшарпався до брудних торочок. На шиї в старої жінки висів прегарний ланцюжок, на який були нанизані шелесткі клаптики паперу, списані рунами.

— До нас дійшла звістка, що королева Лайтлін при надії.

Нехай ця бабуся й не була схожа на героя, але, боги свідки, голос вона мала такий, яким розмовляють герої. Глибокий, м’який і невимушено владний. Голос, який вимагав уваги. Голос, який наказував коритися.

Навіть стоячи навколішках, Ярві примудрився вклонитися ще нижче.

— Боги благословили її лоно, превелебна прамати Вексен.

— Либонь, чекаєте на спадкоємця Чорного престолу?

— Ми можемо тільки сподіватися.

— Переказуй наші сердечні вітання королеві Утілю, — прорипів Верховний король, хоч на його зморщеному обличчі не видно було жодного сліду ані сердечності, ані бажання когось привітати.

— Я з превеликим задоволенням перекажу їх, а король Утіль із превеликим задоволенням їх прийме. Чи можна мені підвестися?

Перша над міністрами всміхнулася щонайтепліше і здійняла долоню. Шпичка побачила на ній витатуйовані кола в колах із крихітних знаків.

— Мені більше до вподоби, коли ти навколішках, — мовила прамати.

— До нас доходять тривожні чутки з півночі, — прокаркав Верховний король і, підібгавши губи, всунув язика в дірку, що зяяла між передніми зубами. — Начебто король Утіль збирається у великий набіг на острів’ян.

— Набіг, мій королю? — здавалося, Ярві щиро вражений тим, про що в Торлбю було відомо кожному. — У набіг на наших любих братів з Островів Потрощеного моря? — він махнув каліченою рукою, рішуче відкидаючи таку можливість. — Король Утіль войовничий на вдачу й часто в Залі Богів каже про набіги на тих чи на тих. Але, запевняю вас, усі ці розмови нічим не закінчуються, бо ж обік нього — я, той, хто торує шлях Батькові Миру, як мати Ґундрінг навчала мене.

Прамати Вексен відкинула голову й дзвінко розсміялася густим і солодким, як меляса, сміхом. Відлуння розкотилося по залі, і в ній неначе захихотіло ціле військо.

— А ти потішний, Ярві.

Вона вдарила його блискавично, як змія. Відкритою долонею, але достатньо сильно, щоб він упав набік. Різкий, наче ляск батога, звук відбився від галерей.

Шпичка витріщила очі й несвідомо скочила на рівні. Чи то пак мало не скочила, бо наче нізвідки з’явилася Рульфова рука, вхопила її за мокру сорочку й потягла назад на коліна. Замість лайки з горла їй вихопився неприємний ґелґіт.

— Не підводься, — тихо прогарчав стерничий.

Зненацька Шпичка почула себе дуже незатишно посеред цього величезного порожнього простору й усвідомила, як багато довкола неї озброєних чоловіків. У роті пересохло, а сечовий міхур навпаки переповнився вологою.

Прамати Вексен скинула на неї поглядом, у якому не було ні страху, ні гніву. Так — ледь-ледь зацікавлено — дивляться на якусь невідому комаху.

— Хто ця… особа?

— Це просто недоумкувате дівча, що присягнуло служити мені, — притискаючи справну руку до закривавленого рота, Ярві підвівся, щоправда, лише знову на коліна. — Пробачте її зухвальство. Вона страждає від браку здорового глузду й надміру відданості.

Прамати Вексен усміхнулася до Шпички променисто й тепло, наче Мати Сонце, але холод у її голосі пройняв дівчину до кісток.

— Відданість може бути великим благословенням або ж страшним прокляттям, дитя моє. Усе залежить від того, кому ти віддана. У світі існує належний порядок речей. Мусить існувати. А ви, ґеттландці, забуваєте своє місце в ньому. Верховний король заборонив добувати мечі з піхов.

— Я заборонив, — відлунив дідок, і голос його прозвучав як шелест очерету, ледве чутний у неосяжності зали.

— Якщо ви підете війною на острів’ян, ви підете війною на Верховного короля та його Міністерство, — сказала прамати Вексен. — А війна з Верховним королем — це війна з інглінгами, нижньоземцями, тровенландцями й ванстерцями. Війна з Ґром-ґіль-Ґормом Мечоламом, якому провіщено, що жоден чоловік не здолає його вбити, — вона вказала на вбивцю Шпиччиного батька. Ґорм не видавався надто задоволеним із того, що йому доводилося стояти біля дверей на одному велетенському коліні. — Вам доведеться воювати навіть з Імператрицею Півдня, яка нещодавно уклала з нами союз, — прамати Вексен широко розвела руки, немовби прагнула охопити всю величезну залу й присутніх тут численних воїнів. Проти них отець Ярві та його обшарпана ватага далебі видавалися жалюгідною купкою. — Невже ви збираєтеся воювати з половиною світу, ґеттландці?

Отець Ярві вишкірився, наче дурник.

— Ми вірні слуги Верховного короля, тож те, що він має багато могутніх друзів, лише тішить нас.

— У такому разі перекажи своєму дядькові, щоб він перестав брязкати мечем. Якщо він добуде його з піхов без дозволу Верховного короля…

— Моєю відповіддю буде сталь, — прокаркав дідок, вибалушуючи водянисті очі.

— І відплата буде така, якої ще не бачено з часів Світового Розламу, — голос праматері Вексен забринів таким гострим тоном, що волосся на Шпиччиному карку стало дибки.

Ярві вклонився так низько, що трохи-трохи не торкнувся носом підлоги.

— О найвища та найласкавіша! Хто бажав би накликати на себе такий гнів? Чи можна мені тепер підвестися?

— Є ще дещо, — почувся позаду м’який голос.

Швидкою ходою до них наблизилася молода жінка, худенька, з волоссям пшеничного кольору й холодною посмішкою.

— Здається, ти знайомий із сестрою Ісріун, чи не так? — мовила прамати Вексен.

Уперше Шпичка побачила, як Ярві забракло слів.

— Я… ти… ти вступила до Міністерства?

— Це добре місце для знедолених і позбавлених усього. Кому ж як не тобі це знати? — Ісріун дістала хустинку й лагідно торкнулася кутика міністрових губ, щоб витерти кров. У погляді її, однак, не було й натяку на лагідність. — Тепер ми знову одна родина.

— Ісріун склала іспити три місяці тому. Жодної хибної відповіді, — сказала прамати Вексен. — І вже стала неабиякою фахівчинею у царині ельфійських реліквій.

Ярві натужно ковтнув.

— Хто б міг подумати?

— Оберігати їх — священний обов’язок Міністерства, — мовила Ісріун. — Оберігати їх і захищати світ від другого Розламу, — її тонкі пальці спліталися один з одним і розпліталися. — Тобі відома крадійка й убивця на ім’я Скіфр?

Ярві здивовано закліпав, мовби не зрозумів запитання.

— Здається, я десь чув це ім’я…

— Її розшукує Міністерство, — вираз на обличчі Ісріун став жорстокішим. — Вона пробралася до ельфійських руїн Строкома й винесла звідти реліквії.

Зала охнула, і наляканий шепіт луною розійшовся по галереях. Люди стали креслити на грудях святі знаки, забурмотіли молитви, захитали нажахано головами.

— Що ж це за часи такі настали? — скрушно зітхнув отець Ярві. — Даю тобі слово: щойно я почую бодай щось про цю Скіфр, мої голуби негайно повідомлять тебе.

— Знати це — неабияка втіха для мене, — мовила Ісріун. — Адже той, хто матиме з нею справи, буде спалений живцем, — вона сплела пальці й стиснула їх так сильно, аж побіліли кісточки. — А ти ж знаєш, як мені б не хотілося побачити тебе на вогнищі.

— Отже, у цьому наші з тобою бажання збігаються, — відказав Ярві. — Чи можу я йти, о найвеличніший з людей?

Верховний король начебто кивнув, схиливши голову набік, хоча цілком можливо, просто закуняв.

— Як я розумію, це означає «так».

Ярві випростався, а за ним — Рульф та вся ватага. Шпичка важко підвелася останньою. Схоже, вона постійно опускалася на коліна, коли слід було стояти, і стояла, коли слід було падати навколішки.

— Ще не пізно кулак перетворити на долоню, отче Ярві, — прамати Вексен сумовито похитала головою. — Колись я покладала на тебе великі надії.

— На жаль, я часто прикро розчаровую інших. Це вам засвідчить сестра Ісріун, — голос Ярві ледь-ледь забринів залізом, коли міністр обернувся до виходу. — Але я щодня працюю над собою.

Надворі періщив дощ, і за його пеленою будівлі Скекенгауза й далі здавалися сірими примарами.

— Хто вона така, ця Ісріун? — запитала Шпичка, наздоганяючи Ярві.

— Колись вона була моєю кузиною, — на худому обличчі міністра заходили жовна. — Потім ми були заручені. А потім вона поклялася домогтися моєї смерті.

Шпичка здивовано здійняла брови.

— А ви, либонь, іще той коханець!

— Не всім же бути такими лагідними й тактовними, як ти, — він скоса зиркнув на неї. — Наступного разу подумай двічі, перш ніж кидатися на мій захист.

— Та мить, коли ти загаєшся, буде миттю, коли ти помреш, — пробурмотіла вона.

— Тої миті, коли ти не загаялася, ти мало не занапастила нас усіх.

Шпичка знала, що він має рацію, але все одно злостилася.

— До цього, може, б і не дійшло, якби ви сказали їм, що це острів’яни напали на нас, і ванстерці також. Через це нам не лишається вибору, окрім як…

— Вони то все чудово знають. Це прамати Вексен нацькувала острів’ян і ванстерців на нас.

— Звідки ви?..

— Вона сама сказала про це словами, яких не промовила, але які прогриміли гучніше за грім. Прамати збирається знищити нас, і я не можу більше її стримувати.

Шпичка потерла скроні. Міністри, схоже, ніколи не говорили навпрямець.

— Якщо вона наш ворог, то чому просто не наказала вбити нас там, коли ми стояли перед нею навколішках?

— Бо прамати Вексен не хоче вбивати своїх дітей. Вона хоче, щоб вони їй корилися. Спершу вона посилає проти нас острів’ян, потім ванстерців. Вона сподівається підштовхнути нас до необачних дій, і король Утіль піймався на її приманку. Праматері треба час, щоб зібрати сили, але це тому, що в неї їх так багато. Коли буде готова, вона вишле проти нас пів світу. Якщо ми збираємося чинити їй опір, нам потрібні союзники.

— Де ж нам їх знайти?

Отець Ярві всміхнувся.

— Серед наших ворогів — де ж іще?