Пів світу

ДИВНІ ЧАСИ

Ліс поступився місцем голому степу. Голому-голісінькому. Рівному-рівнісінькому. Скільки сягало око, вітер колихав буйні зелені трави.

Для Шпички, яка зростала серед гір і скель Ґеттландії, у цій пустці, у цьому всьому обширі, що простягнувся попід бездонним небом ген-ген за обрій, було щось гнітюче.

— Чому ніхто не обробляє всю цю землю? — запитав Колл.

Він сидів верхи на опущеній щоглі та різьбив, а вітер вихоплював стружки з-під його ножика.

— Конярі випасають тут свої стада, — відказав Досдувой. — І їм не до вподоби, коли сюди забрідають чужинці.

— Настільки не до вподоби, що вони злуплюють шкіру живцем із заброд, — чмихнув Одда.

— Перейняли цей звичай від Калиївського князя.

— А той навчився цього в Першограді, — мовив Фрор, витираючи пальцем знівечене око.

— Хоча, як мені відомо, цю моду завезли туди мандрівники з Саґенмарку, — докинув Рульф.

— Яких своєю чергою навчив Бейл Будівничий, коли вперше вчинив на них набіг, — підсумував Ярві.

— Ось так зі шкуродерів стали здирати шкуру, — замислено протягнула Скіфр, споглядаючи візерунки на траві, яку хвилював вітер. — Кривава наука замкнула коло.

— То все добре, — Рульф пильно оглядав річку й простору рівнину довкола, мружачи очі ще сильніше, ніж зазвичай. — Аби лише нам ніхто не захотів дати такої науки.

— Чому ти непокоїшся? — запитала Шпичка. — Ми вже багато днів не бачили жодного корабля.

— Власне, тому й непокоюся. Куди вони всі поділися?

— Онде два, — мовив отець Ярві, вказуючи на щось далеко попереду.

Він мав гострі очі. Лише коли вони підпливли значно ближче, Шпичка, озирнувшись через плече, збагнула, чим були дві чорні купи на березі. Обвугленими кістяками двох невеличких суден, які оточувала широка смуга стоптаної трави. Вичорненим кругом згаслого вогнища. Вогнища, схожого на те, біля якого вони щовечора гріли руки.

— Схоже, для їхніх команд усе закінчилося не надто вдало, — пробурмотів Бранд, у якого був справжній хист висловлювати те, що всі й без нього вже бачили.

— Мертві, — безжурно сказала Скіфр. — Комусь, може, пощастило, і їх узяли в неволю. Або ж не пощастило. Конярі, як відомо, не вельми лагідно поводяться з рабами.

Одда похмурим поглядом обвів безкрайню трав’янисту площину.

— Гадаєте, нам доведеться з ними познайомитися?

— З моїм щастям — точно доведеться, — пробурмотів Досдувой.

— Відтепер ставатимемо табором тільки на підвищенні! — загорлав Рульф. — І подвоїмо варту! На чатах тепер постійно має бути вісім чоловіків!

Усі занервували, насторожено оглядаючи степ і здригаючись від кожного несподіваного звуку. І саме в такому настрої вони помітили судно, що йшло на веслах горіріч.

То була лодія, завбільшки з «Південний вітер», на шістнадцять пар весел абощо. На носі була фігура чорного вовка, із чого Шпичка здогадалася, що команда корабля — тровенландці, і, судячи з порубин на щитах, які висіли вздовж борту, люди готові до бою. Можливо, навіть люди, які прагнуть бою.

— Тримайте зброю напоготові! — вигукнув Рульф; великий роговий лук був уже в його руці.

Сафріт стурбовано дивилася, як чоловіки намагаються дати собі раду одночасно з держаками весел і руків’ями зброї.

— Може, нам варто спробувати вторувати шлях Батькові Миру?

— Авжеж, — отець Ярві на дещицю видобув власний меч із піхов. — Але слова озброєної людини звучать куди переконливіше. Вітаю вас! — гукнув він до зустрічної лодії.

На її носі височіла бородата постать у кольчузі.

— І я вас вітаю, друзі! — ця відповідь видалася б значно миролюбнішою, якби обабіч промовця не стояли чоловіки з напнутими луками. — Наша лодія зветься «Чорний пес», ідемо Денною вгору з Першограда.

— «Південний вітер», пройшли Дивною з Ройстока! — крикнув у відповідь Ярві.

— Як минула переправа Горішнім волоком?

— Тим, хто тягнув лодію, довелося нелегко, — Ярві здійняв угору калічену руку. — Але мене це не стосується.

Капітан «Чорного пса» розреготався.

— Ватажок повинен ділити роботу зі своїми людьми, але якщо ділитиме порівну, хто ж його тоді поважатиме! Можемо ми підпливти ближче?

— Можете, але майте на увазі, що ми добре озброєні.

— У цих краях підозру викликають якраз ті, хто не озброєний.

Капітан дав знак своїй команді — ватазі бувалих бороданів, пошрамованих і унизаних блискучими кільцегрошима, — і та вправно вивела «Чорного пса» на середину річки, де лодія порівнялася з «Південним вітром», ніс до корми.

Капітан раптом вибухнув сміхом і недовірливо похитав головою.

— А що то за старий покидьок стоїть у вас за стерном? Щоб я скис, коли це не Рульф Поганець! Я був певен, що ти загинув, і не журився через це анітрохи!

Рульф і собі розсміявся.

— Ти вже давно скис, Синій Єннере! Я теж був певен, що ти загинув, і навіть відкоркував бочівочку елю з такого приводу!

— Рульф Поганець? — стиха перепитала Шпичка.

— То давно було, — відмахнувся старий стерничий, відкладаючи свого лука. — Із віком люди зазвичай стають меншими поганцями.

З «Чорного пса» перекинули носову линву, і хоч не минулося без лайки через те, що кілька весел зчепилися між собою, обидві команди притягли лодії бортами одну до одної. Синій Єннер перехилився і стиснув Рульфові зап’ясток. Обоє сяяли усмішками.

Шпичка не всміхалася, а руку й далі тримала на батьковому мечі.

— Як у біса ти вискочив із тої халепи, у яку нас завів Гальстам-молодший? — запитав Рульф.

Єннер зняв шолом, кинув його своїм людям і пошкріб голову з розкошланим рідким сивим волоссям.

— Соромно казати, але я вирішив шукати щастя в обіймах Матері Моря й кинувся у воду.

— Тобі завжди щастило в бою.

— Попри це, я зловив-таки стрілу в дупу. Добре, що хоч сам я кощавий, але дупу маю м’ясисту, і шкода від рани була незначна. Коли вже на те пішло, я вважаю, що мені пощастило з тою стрілою, адже вона врятувала мене від невільницького нашийника.

Рульф ледь торкнувся пальцями шиї, і Шпичка побачила там, під бородою, невеличкі шрами, на які ніколи раніше не звертала уваги.

— Мені пощастило менше. Але завдяки отцю Ярві я тепер знову вільна людина.

— Отець Ярві? — Єннер витріщив очі. — Міністр Ґеттландії? Той, що колись був сином Золотої королеви Лайтлін?

— Саме він, — озвався Ярві, пробираючись поміж скринями-лавицями до корми.

— У такому разі це велика честь для мене, бо ж я чув, що ти вельми хитромудрий чоловік.

Єннерів погляд упав на Шпичку, і тровенландець здивовано звів брови.

— У тебе тепер тягнуть весло жінки, Рульфе?

— У мене тягнуть весло ті, хто може його тягнути, — відказав стерничий.

— Навіщо ти так по-дивацьки постриглася, дівчинко?

— Щоб послати тебе під три чорти, — відгиркнула Шпичка. — Ось навіщо!

— Ого! Вона у вас люта! Що там весло! Вона, як видається, чоловіка навпіл роздерти може.

— Охоче спробувала б, — сказала Шпичка, анітрохи не підлещена такою похвалою.

Єннер вишкірив жовтуваті, з кількома прогалинами, зуби.

— Був би я років на десять молодший, то радо скористався б такою нагодою, але з віком приходить обережність.

— Що менше часу тобі лишається, то менше хочеться ризикувати цими залишками, — підтвердив Рульф.

— Щира правда, — Єннер похитав головою. — Рульф Поганець повернувся з-за Останніх Дверей, дівчата тягнуть весло і бозна-що ще. Дивні часи настали, далебі дивні.

— А які часи не дивні? — запитав отець Ярві.

— І це щира правда! — Синій Єннер примружив очі й глянув на каламутне сонце. — Йдеться до вечора. Станемо табором і обміняємось новинами?

— Себто перехилимо по кухлику? — запитав Рульф.

— Авжеж, і то не по одному.

Вони пристали до берега в зручному для оборони закруті річки, виставили численну варту й розпалили велике багаття. Омахи полум’я шарпав невпинний вітер, розсипаючи над водою снопи іскор. Кожна команда відкоркувала по бочівці елю, і всі заходилися співати дедалі немелодійніших пісень, розповідати дедалі неправдоподібніших байок і справляти дедалі бучніші веселощі. Хтось, не розваживши як слід, почастував пивом Колла, і хлопчині воно так припало до смаку, що невдовзі його знудило, після чого він заснув мертвим сном, що вкрай розсердило його матір, але вкрай потішило всіх решту.

Шпичці, утім, анітрохи не було весело. Попри усмішки, кожен тримав зброю напохваті, а були й такі, хто сміявся не більше за неї. Стерничий «Чорного пса», якого товариші кликали Плазуном, чоловік із білим пасмом у рідкому волоссі, здавалося, плекає якусь особливу ненависть до всього світу. Коли він пішов до річки відлити, Шпичка помітила, як Плазун уважно розглядає вантаж «Південного вітру», а особливо окуту залізом скриню отця Ярві.

— Не подобається мені його вигляд, — пробурмотіла вона Брандові.

Він глянув на неї з-понад кухля.

— Тобі нічий вигляд не подобається.

Власне кажучи, Шпичка ніколи не мала нічого проти Брандового вигляду, але вирішила про це не згадувати.

— Його вигляд мені не подобається більше, ніж інших. Цей тип із тих, хто не має нічого, крім суворого погляду й суворих слів. Лице — наче дупа, яку відшмагали.

Хлопець усміхнувся, дивлячись у свій кухоль.

— Ох, як я ненавиджу таких людей!

Тут уже й Шпичка мимоволі всміхнулася.

— Нехай я відстрашлива зовні, але за цим ховається глибока натура.

— Дуже добре ховається, — сказав він, підносячи кухоль до рота. — Хоча я помалу, здається, починаю намацувати її.

— А ти сміливець! Мацаєш дівчину навіть без її дозволу.

Ель пішов йому носом, і Бранд зайшовся кашлем. Одда став плескати його по спині, а потім вирішив, що це слушна нагода виголосити свої недолугі вірші на честь того, як Бранд самотужки тримав корабель. Він кілька разів переповідав історію, і щоразу схил гори робився крутішим, небезпека — більшою, а подвиг — приголомшливішим. Сафріт сяяла усмішкою, дивлячись на хлопця, і знай повторювала: «Він урятував життя моєму синові». Бранд єдиний намагався заперечити сумнівні факти, та й узагалі, слухаючи всі ці похвали, ніяковів і мав такий вигляд, наче сидить на цвяхах.

— Що там на берегах Потрощеного моря? — запитав Синій Єннер, коли з піснею нарешті було покінчено. — Минув уже рік відтоді, як ми востаннє бачили рідний край.

— Здебільшого те, що й було, — відказав Ярві. — Прамати Вексен вимагає дедалі більшого від імені Верховного короля. Останнім часом зайшлося про податки.

— Бодай його пранці побили разом із його Єдиним Божеством! — лайнувся Єннер. — Коли чоловік щось собі добув, то це має бути його власність. З якого дива платити за це якомусь іншому злодієві тільки тому, що той сидить вище?

— Деякі люди що більше мають, то більше хочуть, — сказав Ярві, і по обидва боки від вогнища схвально загомоніли.

— На Дивній спокійно?

— У нас принаймні клопотів не було, — відповів Рульф. — А на Денній?

Єннер прицмокнув крізь рідкі зуби.

— Кляті конярі розбурхалися, наче роздратовані бджоли. Нападають на човни й каравани, палять садиби мало не під Калиєвом.

— Яке плем’я? — запитав Ярві. — Ужаки? Бармеки?

Єннер спантеличено глянув на нього.

— У них є племена?

— Атож. І в кожного свої звичаї.

— Ну, наскільки мені відомо, стріли вони випускають із луків однакові, і Калиївський князь теж не надто розрізняє їх. Йому остогидло їхнє дражніння, і він має намір дати їм криваву науку.

— Така наука — найкраща, — вишкірив підпиляні зуби Одда.

— Ось тільки він не збирається робити це власноруч.

— Можновладці рідко роблять щось власноруч, — мовив Ярві.

— Він перегородив Денну ланцюгом і оголосив, що не пропустить жодної лодії з воїнами, доки ми, північани, не допоможемо йому провчити як слід конярів.

Рульф випнув широке огруддя.

— Не стане ж він перепиняти дорогу міністрові Ґеттландії!

— Ти не знаєш князя Варослава. Зрештою, жоден розумний чоловік не схотів би його знати. Передбачити, як діятиме цей голомозий покидьок, немає жодного способу. Нас він пропустив тільки тому, що я наплів, буцімто рознесу вісті й закличу сюди ще більше воїнів з берегів Потрощеного моря. На вашому місці я повертався б разом із нами.

— Ми попливемо далі, — сказав Ярві.

— Тоді нехай вам усім якнайдужче щастить на погоду і нехай ви не потребуватимете щастя в бою, — Синій Єннер потягнув великий ковток елю. — Але, боюся, така потреба може виникнути.

— Вона може виникнути й у тих, хто збирається переходити Горішнім волоком, — мовила Скіфр, що лежала горілиць, підклавши руки під голову, а босі ноги простягнувши до вогню. — Не хочете випробувати своє бойове щастя, поки є така змога?

— Що в тебе на думці, жінко? — буркнув Плазун.

— Дружня випроба зброї. Поєдинок тренувальними клинками, — Скіфр широко позіхнула. — Я тут навчаю декого, і нам потрібні свіжі противники, бо з нашої команди вже всі дістали прочуханки.

— Хто ж твій учень? — запитав Єннер, позираючи на Досдувоя, що в миготливому блиску полум’я видавався темною горою.

— Ні-ні, — відказав велетень. — То не я.

Шпичка натягнула своє найхоробріше обличчя, підвелася й ступила в круг світла.

— Я.

Запала мовчанка. А тоді Плазун недовірливо реготнув і до нього приєдналася решта.

— Ця недострижена шмаркачка?

— А дівка може тримати щита?

— Я гадаю, вона може тримати хіба що голку. Мені саме треба зашити дірку в шкарпетці!

— Тобі треба буде зашити дірку у своїх тельбухах, коли вона з тобою закінчить, — гиркнув Одда.

Хлопчина, старший за Шпичку десь на рік, випрохав собі право першим віддухопелити її, і дві команди стали галасливим колом, освітлюючи смолоскипами місце для поєдинку. Вони вигукували образи, підбадьорювали бійців і билися об заклад. Шпиччин противник був здоровий, із грубими зап’ястками й лютим поглядом. Батько завжди казав: «Страх — це добре. Страх змушує тебе бути обережнішою. Страх допомагає тобі вижити». Якщо він мав рацію, то це чудово, бо серце Шпичці гупало так сильно, що, здавалося, голова ось-ось лусне.

— Невже ви гадаєте, що ця нікчема переможе? — горлав Плазун, перерубуючи навпіл сокиркою один зі своїх браслетів і ставлячи половину проти Шпички. — Краще відразу викиньте ваші гроші в річку! Не хочеш приєднатися? — запитав він Синього Єннера.

Той спокійно погладив бороду, подзенькуючи власними браслетами.

— Я волію, щоб мої гроші лишалися там, де вони є.

Нервовість щезла з першим ударом дерев’яних клинків, і Шпичка вже знала, що поб’є противника. Вона ухилилася від другого удару, третій відбила вбік, і хлопчина за інерцією пролетів повз неї. Він був дужий, але атакував розлючено, наосліп, неправильно розподіляючи свою вагу. Він знову нерозважливо замахнувся, і Шпичка, мало не сміючись із його незграбності, пірнула під удар, зачепила його щит, смикнула вниз і смачно хряснула хлопчину по обличчю. Тровенландець сів у багно, остовпіло кліпаючи. Із носа його юшила кров.

— Ти — буря, — почула вона серед галасу спокійний голос Скіфр. — Не чекай, поки вони нападуть. Нехай вони бояться. Нехай вони вагаються.

Щойно Єннер оголосив початок наступного двобою, Шпичка з криком кинулася на противника, пхнула його на вражених товаришів, рубонула тренувальним мечем по животі й зацідила по голові дерев’яним топірцем так, що аж задзвеніло, а на шоломі лишилася вм’ятина. Якусь хвилю чоловік хитався, як п’яний, силкуючись під регіт команди «Південного вітру» підняти шолом з очей.

— Чоловіки, навчені битися в стіні щитів, звикли думати тільки про те, що попереду. Щит стає слабиною. Нападай з боків.

Черговий противник був приземкуватий і коренастий, як дубовий стовбур, пильний і обережний. Шпичка відступала під натиском його щита, доки невдоволені вигуки команди «Чорного пса» не змінилися на радісні. Тоді вона несподівано прокинулася, удала, що битиме зліва, сама метнулася вправо, замахнулася мечем, цілячи високо, а коли противник здійняв щит, підчепила топірцем його за ногу й смикнула так, що той з вереском беркицьнувся додолу. Шпичка вістрям меча полоскотала йому горло.

— Саме так. Постійно будь там, де тебе не чекають. Завжди атакуй. Завдавай удару першою і завдавай удару останньою.

— Нікчемні цуцики! — гарикнув Плазун. — Мені соромно бути з вами в одній команді!

Він схопив із землі впалого меча, узяв щита з намальованою на ньому білою стрілою і ступив у коло.

Плазун був лютий, швидкий і розумний, але Шпичка була швидша, розумніша й значно лютіша за нього. Крім того, Скіфр навчила її таких хитрощів, які йому навіть не снилися. Вона танцювала довкола нього, виснажувала його, засипáла градом ударів, аж доки Плазун уже й не знав, куди обертатися, щоб відбити черговий. Урешті, коли він зробив випад, Шпичка ухилилася, ковзнула йому за спину й плазом меча відважила по дупі такого ляпанця, що його чути було, либонь, навіть у Калиєві.

— Це була нечесна випроба, — прогарчав тровенландець, підводячись.

Було очевидно, що вдарені сідниці печуть і йому страшенно кортить їх потерти, але він стримується.

Шпичка стенула плечима.

— На полі бою немає місця чесності.

— На полі бою ми билися б сталлю, дівко, — він пожбурив на землю тренувальний меч. — Зі справжніми клинками цей поєдинок закінчився б інакше.

— Твоя правда, — погодилася Шпичка. — Замість гоїти побиту дупу й побиту гордість, ти збирав би свої кишки з розпанаханого заду.

Команда «Південного вітру» вибухнула сміхом. Єннер спробував заспокоїти свого стерничого, запропонувавши йому елю, але той відштовхнув кухоль.

— Дайте мені мою сокиру, і ми подивимося, сучко!

Сміх урвався. Шпичка зібгала губи й плюнула йому під ноги.

— Бери свою сокиру, кнуряко, я готова.

— Ні, — рука Скіфр загородила їй дорогу. — Час іще настане, коли тобі доведеться зустрітися лицем до лиця зі Смертю. Але не сьогодні.

— Ха! — сплюнув Плазун. — Боягузи!

Зі Шпиччиного рота вихопилося горлове гарчання, але Скіфр знову відштовхнула її назад і щілинами очей глянула на Плазуна.

— Ти торба зі бздом, стерничий. Ти порожня людина.

— Де ж пак порожня? У ньому лайна по саме нікуди, — Одда виступив уперед. Шпичка здивувалася, помітивши, що в його руці зблиснув ніж. — Хоробрішого товариша по веслу, ніж ця дівчина, я не мав ні серед чоловіків, ні серед жінок. Образиш її ще раз — і я покладу собі за обов’язок убити тебе власноруч.

— Тобі ще доведеться посперечатися за це право зі мною, — прогуркотів Досдувой, відкидаючи ковдру й випростуючись у весь свій велетенський зріст.

— І зі мною, — Бранд стояв поруч із нею, тримаючи перев’язану долоню на своєму гарному кинджалі.

Багато рук з обох боків уже торкалися зброї, і — зважаючи на випитий ель, уражену гордість і програне срібло — все швидко могло обернутися вкрай кепсько. Але перш ніж відбулося зіткнення, отець Ярві поквапно стрибнув між двома наїжаченими ватагами.

— Хіба в нас не досить ворогів, щоб перетворювати на них ще й друзів? Кров, пролита тут, буде пролита даремно! Нехай кулак стане долонею! Нехай цей день належатиме Батькові Голубів! Ось, тримайте!

Він сягнув рукою до кишені й кинув Плазунові щось блискотливе.

— Що це? — буркнув стерничий.

— Срібло королеви Лайтлін, — відказав Ярві. — Із її обличчям на кожній монеті.

Хай міністрові й бракувало кількох пальців, але ті, які він мав, були далебі спритні. Монети завертілися, зблискуючи у світлі полум’я, коли він узявся розкидати їх команді «Чорного пса».

— Нам не потрібні твої подачки, — прогарчав Плазун, хоча багато його товаришів по веслу вже повзали навколішках, визбируючи срібняки.

— Тоді вважайте це завдатком! — вигукнув Ярві. — Решту королева виплатить вам, коли ви постанете перед нею в Торлбю. Вона та її чоловік, король Утіль, завжди потребують хоробрих мужів і добрих воїнів. А надто тих, які не плекають любові до Верховного короля.

Синій Єннер високо здійняв кухоль.

— У такому разі випиймо за вродливу й щедру королеву Лайтлін! — його команда радісно загукала, і капітан додав тихіше: — І за її хитромудрого міністра! — а тоді підморгнув Шпичці й уже геть тихо сказав: — І, звісно, за його грізну веслярку!

— Що відбувається? — Колл, розкошланий, із безтямним поглядом, силкувався підвестися, заплутався в ковдрі, упав, і його знову знудило. Усі вибухнули нестримним реготом.

За якусь хвилю обидві команди знову обмінювалися байками, шукали спільних знайомих і сперечалися, чий ніж кращий. Сафріт тим часом затягла сина за вухо до річки й умочила головою у воду. Плазун лишився сам на сам зі своєю злістю: уперши руки в боки, він стояв і пронизував Шпичку поглядами, наче кинджалами.

— Здається, ти нажила собі ворога, — пробурмотів Бранд, ховаючи свій кинджал до піхов.

— Ет! Я постійно наживаю собі ворогів. Як там каже отець Ярві? Вороги — це ціна успіху, — однією рукою вона обійняла за плечі його, а другою — Одду і міцно стиснула їх обох. — Куди більше мене дивує, що я нажила собі кількох друзів.