Пів світу

ГІДНА

В ін завагався лише на мить, але цього Шпичці вистачило, щоб угатити ободом щита йому по яйцях.

Навіть несамовитий галас інших учнів — усі вони бажали їй поразки — не заглушив Брандового стогону.

Її батько не раз казав: «Та мить, коли ти загаєшся, буде миттю, коли ти помреш», — і Шпичка у своєму житті — на краще чи на гірше (переважно, либонь, на гірше) — завжди послуговувалася цією порадою. Вискаливши зуби в бойовому вищирі (її улюблений вираз обличчя, коли вже на те пішло), дівчина скочила з колін і напосіла на Бранда ще затятіше.

Вона навалилася на нього плечем, їхні щити вдарилися й заскреготіли один об одного. Із перекивленим від болю обличчям, Бранд позадкував, грузнучи в піску й заточуючись. Він махнув дерев’яним мечем, але Шпичка пірнула під удар і знизу щосили рубонула противника по литці, трохи нижче від того місця, де гойдався поділ кольчужної сорочки.

Слід віддати Брандові належне: він навіть не зойкнув, лише скривився й відступив, шкутильгаючи. Шпичка випросталася, чекаючи, оголосить майстер Гуннан її перемогу чи ні, але той стояв мовчки, наче статуї в Залі Богів.

Деякі майстри-військовики судили поєдинки так, ніби дерев’яні мечі були справжніми, і зупиняли двобій одразу після удару, який став би смертельним, якби билися сталевими клинками. Але Гуннан хотів, щоб його учні лупцювали одне одного, доки хтось не припиняв опору остаточно. Старому майстрові подобалося давати їм важку й болісну науку, і — боги свідки — Шпичка тої науки скуштувала на його тренувальному бойовищі аж задосить. І тепер залюбки поділиться нею з Брандом.

Вона глузливо посміхнулася противникові — її другий улюблений вираз — і закричала:

— Ну ж бо, нападай, боягузе!

Бранд був дужий, як віл, і мав ще чимало запалу до битви, але він утомився й накульгував, а береговий схил давав перевагу Шпичці. Вона ухилилася від одного удару, ухилилася від другого, а тоді, крутнувшись, вислизнула від неоковирного маху з-над голови й опинилася перед незахищеним боком противника. «Найкращі піхви для твого меча — спина ворога», — завжди казав її батечко, але бік теж згодиться. Її дерев’яний меч зацідив Брандові по ребрах із таким звуком, ніби розкололася колода. Хлопець безпорадно заточився, а Шпичка вискалилася ширше. Завдати влучного удару — це для неї була найбільша насолода у світі.

Вона пхнула Бранда ногою в зад, і хлопець брьохнувся рачки в прибій. Чергова хвиля, відкочуючись із сичанням, підхопила його меч і понесла геть, доки той не застряг у прибережних водоростях.

Шпичка підступила до Бранда, і той, кривлячись від болю, звів на неї погляд. Половину обличчя йому заліпило мокре волосся, а на зубах була кров від удару головою, якого вона завдала йому раніше. Мабуть, їй мало би стати жаль його, але Шпичка вже віддавна не могла дозволити собі жалощів.

Натомість вона приклала Брандові до шиї пощербленого дерев’яного клинка й запитала:

— Ну?

— Гаразд, — важко дихаючи, ледве витиснув він і кволо відмахнувся. — Здаюся.

— Ага! — вигукнула вона йому просто в обличчя.

— Ага! — загорлала вона до похнюплених хлопців довкола.

— Ага! — обернулася вона до майстра Гуннана, а тоді переможно скинула щит і меч до мжичного неба.

Кілька млявих сплесків у долоні, невиразне бубоніння — та й по всьому. Куди посередніші звитяги діставали значно щедріші вітання. Але Шпичка була тут не заради оплесків.

Вона була тут заради перемоги.

Іноді Мати Війна торкається дівчинки, і тоді цю дівчинку навчають битися на бойовищі разом із хлопцями. Серед молодших учнів завжди трапляється кілька дівчат, але що далі, то менше їх лишається: вони або обирають собі відповідніший фах, або їх змушують його обирати, на них гримають, їх цькують і луплять, аж доки не виполють із корінням цей ганебний бур’ян, зоставивши самий лише цвіт — славетне чоловіцтво.

Якщо ванстерці порушували кордон, чи острів’яни вчиняли набіги на береги, чи до будинку вночі вдиралися злодії, ґеттландські жінки не вагаючись хапалися за мечі й билися до загину — і деякі билися збіса добре. Так було завжди. Але коли востаннє траплялося, щоб дівчина пройшла випробу, склала присягу й здобула собі право бути серед воїнів?

Про такі випадки розповідали легенди. Співали пісні. Одначе навіть Стара Фен, найстаріша людина в Торлбю (а дехто стверджував, що й у всьому світі), не бачила такого за всі незліченні дні свого життя.

Аж донині.

Стільки праці. Стільки знесеної зневаги. Стільки болю. Шпичка здолала їх усі. Вона заплющила очі, відчула, як солоний вітер Матері Моря цілує її спітніле обличчя, і подумала, що батько пишався б нею.

— Я пройшла, — прошепотіла вона.

— Ще ні.

Шпичка ніколи не бачила, щоб майстер Гуннан усміхався. Але такої похмурої міни на його пиці вона досі ще теж не бачила.

— Я вирішую, яку випробу тобі дати. І я вирішую, пройшла ти чи ні.

Він обвів поглядом її однолітків, шістнадцятирічних парубків. Деякі надималися з гордощів, адже свої випроби вже пройшли.

— Раук. Битимешся наступний зі Шпичкою.

Раук здивовано здійняв брови, відтак глянув на Шпичку й стенув плечима.

— Чом би й ні? — сказав він і виступив із гурту своїх товаришів; міцно затягнув щитовий ремінь і підхопив тренувальний меч.

Раук був жорстокий і вмілий боєць. І близько не такий дужий, як Бранд, але значно менш схильний до вагань. А проте Шпичка вже перемагала його і…

— Раук… — повторив Гуннан, водячи вузлуватим пальцем по рядах юнаків, — і Сордаф, і Едвал.

Радісний запал витік зі Шпички, наче помиї з розбитого корита. Серед хлопців здійнявся приглушений гомін, коли Сордаф — дебелий, повільний і позбавлений уяви, але той, хто виб’є весь дух із поваленого противника, — важко ступив на пісок, грубими пальцями застьобуючи кольчугу.

Едвал — швидкий і вузькоплечий хлопчина з кучмою каштанових кучерів — не рушив із місця відразу. Шпичка завжди вважала його чи не найкращим з усіх.

— Майстре Гуннане, але ж нас троє…

— Якщо хочеш узяти участь у королівському поході, — відказав Гуннан, — роби як наказано.

Вони всі хотіли. Майже так само, як Шпичка. Едвал похмуро роззирнувся довкола, але його ніхто не підтримав. Він неохоче протиснувся поміж товаришів і взяв собі дерев’яного меча.

— Це нечесно.

Шпичка звикла робити хоробре обличчя, хоч яким скрутним не було її становище, але цього разу голос зрадив її і прозвучав розпачливим беканням безпомічного ягняти, якого женуть під ніж різника.

Гуннан зневажливо пирхнув у відповідь.

— Цей тренувальний майданчик — це поле битви, дівчино, а в битві немає місця чесності. Вважай це моєю останньою наукою тобі.

Хтось захихотів. Мабуть, ті, хто раз по раз ганьбився, дістаючи від неї прочуханки. Бранд, притискаючи руку до скривавленого рота, дивився на те, що діється, крізь пасма волосся, які впали йому на обличчя. Решта втупила очі в землю. Вони всі знали, що це нечесно. І їм було байдуже.

Шпичка випнула підборіддя й пальцями щитової руки міцно стиснула мішечок, який висів у неї на шиї. Вона була одна проти всього світу довше, ніж пам’ятала себе. Природжена бійчиня, вона дасть їм бій, який вони не скоро забудуть.

Раук коротко кивнув Сордафу й Едвалу, і вони почали розходитися, маючи на меті оточити її. Може, це й непогано. Якщо атакувати стрімко, можна відразу вивести з бою когось одного, і тоді вона матиме бодай крихітний шанс проти решти двох.

Шпичка подивилася в очі кожному по черзі, намагаючись збагнути їхні наміри. Едвал рухається неохоче, тримаючись позаду. Сордаф насторожений, затуляється щитом. Раук хизується перед глядачами, помахує мечем.

Їй закортіло стерти посмішечку з його обличчя. Забарвити її червоним та й квит.

Раукова посмішка перекосилася, коли Шпичка пустила бойовий клич. Перший її удар він відбив щитом, відступив, відбив другий. Тріски полетіли навсібіч. Вона ошукала його, глянувши вгору, а коли він підняв щит, останньої миті повела меч униз і рубонула по стегну. Раук завив і крутнувся, обернувшись до Шпички потилицею. Вона вже здіймала меча, щоб ударити знову, аж тут краєм ока помітила якийсь рух, а тоді пролунав неприємний хрускіт.

Шпичка навіть не усвідомила, що падає. Аж раптом пісок боляче тернув їй по спині — й ось вона вже лежить на спині й безглуздо витріщається в небо.

Таке трапляється, коли атакуєш одного й забуваєш про решту двох.

Угорі, кружляючи, кигикали мартини.

На тлі неба чорніли вежі Торлбю.

«Треба підводитися, — пролунали в голові батькові слова. — Лежачи на спині, битви не виграєш».

Шпичка перекотилася, мляво й незграбно. Мішечок вислизнув з-під коміра й заколихався на шнурку. Усе обличчя пульсувало болем.

Холодна хвиля накотила на берег і змочила їй коліна. Вона побачила, як Сордаф важко наступає на щось поруч, почула тріск, наче зламалася палиця.

Шпичка спробувала зіп’ястися на ноги, але Рауків чобіт гупнув по ребрах і перекинув її. Вона зайшлася кашлем.

Море всмоктало хвилю назад, і вода відступила. Кров залоскотала верхню губу й закапотіла на мокрий пісок.

— Припиняємо бій? — почула вона Едвалів голос.

— Хіба я казав припиняти? — пролунала Гуннанова відповідь, і Шпичка, збираючись на силі для ще однієї спроби, міцно стиснула руків’я меча.

Раук підступив до неї і намірився кóпнути знову. Вона спіймала ногу й притиснула до грудей, а тоді різко смикнула вгору й загарчала Раукові просто в обличчя, коли той, безпомічно розмахуючи руками, гепнувся навзнак.

Хитаючись, вона рушила до Едвала й не напала, а радше впала на нього. Мати Море, Батько Земля, Гуннанові насуплені брови й обличчя глядачів гойдалися й крутилися перед очима. Едвал піймав її — більше щоб підтримати, ніж повалити додолу. Шпичка вхопилася за його плече, відчула, як їй вивернуло зап’ясток і вирвало меч із руки, коли вона не втрималася на ногах і, пролетівши повз хлопця, упала навколішки. Сяк-так вона знову підвелася, щит теліпався збоку на порваному ремінці. Лаючись і відпльовуючись, Шпичка обернулася й заціпеніла.

Сордаф, безвладно опустивши меча, стояв, витріщаючи очі.

Раук лежав на мокрому піску, спершись на лікті й витріщаючи очі.

Бранд, роззявивши рота, стояв серед інших хлопців — і всі вони витріщали очі.

Едвал хотів щось сказати, але з його рота вихопився якийсь дивний хлипучий звук, схожий на пердіння. Він випустив тренувальну зброю і незграбно здійняв руку, щоб помацати шию.

Із шиї стирчало руків’я Шпиччиного меча. Дерев’яний клинок зламався, коли Сордаф наступив на нього. Лишилася тільки довга скалка, яка наскрізь пробила Едвалові горло. Гостряк її блищав червоним.

— О боги, — прошепотів хтось.

Едвал важко опустився на коліна, із губ потекла на пісок кривава піна.

Відтак завалився на бік, але майстер Гуннан підхопив його. Бранд та інші з’юрмилися довкола них, перекрикуючи один одного. Шпичка майже не чула слів крізь гупання власного серця.

Вона стояла, хитаючись, обличчя пульсувало болем, волосся метлялося на вітрі й шмагало її по очах. Вона стояла й запитувала себе, чи це все не страшний сон. Авжеж, це лише сон. О боги, нехай це буде лише сон. Вона міцно заплющила очі, міцно-преміцно.

Так само як тоді, коли її вели до батькового тіла, що, біле й холодне, лежало під склепінням Зали Богів.

Але і тоді все діялося наяву, і тепер.

Коли вона різко розтулила очі, хлопці досі громадилися довкола Едвала, і Шпичка побачила тільки його чоботи, що безвільно розкинулися носаками назовні. Піщаним берегом, звиваючись, текли чорні струминки, а тоді Мати Море послала хвилю, перетворила їх на червоні, потім на рожеві — й урешті змила їх остаточно.

І вперше за довгий час Шпичка по-справжньому злякалася.

Гуннан поволі підвівся, поволі обернувся. Він завжди грізно дивився на всіх, а найгрізніше — на Шпичку. Але цього разу вона помітила в його очах блиск, якого ніколи доти не бачила.

— Шпичко Бату, — він наставив на неї червоний від крові палець. — Я звинувачую тебе в убивстві.