Пів світу

ЛЮТЬ

Бранд дивився на глечик із водою і кубки, що стояли на столі. Мабуть, вони призначалися для спраглих відвідувачів. Він, однак, не наважувався їх торкнутися, дарма що хотів пити, як той, хто заблукав у пустелі.

Що як ця вода для достойніших відвідувачів, ніж він?

Бранд ворухнув плечима, марно намагаючись відклеїти просяклу потом сорочку від липкої шкіри. Милостиві боги, яка ж тут спека! Ненастанна задушлива спека, що не припинялася навіть попри те, що вечоріло. Він підійшов до вікна, заплющив очі й глибоко вдихнув. Обличчя його торкнувся теплий повів, і Бранд пошкодував, що це не солоний вітер із Торлбю.

Цікаво, що там зараз робить Рін. Він звів очі до присмеркового неба і змовив молитву до Батька Мира, щоб той беріг його сестру. Бранд так прагнув стати воїном, долучитися до команди, знайти собі нову родину, що забув про ту, яку вже мав. Він був той, у кому можна бути впевненим, авжеж. Впевненим у тому, що він усе зіпсує. Бранд важко зітхнув.

Аж тут він щось почув, чийсь притлумлений крик. Мовби хтось кликав його на ім’я. Спершу Бранд подумав, що йому причулося, але крик повторився, і цього разу сумнівів не лишилося. Голос був схожий на Шпиччин. Зважаючи на те, якими були їхні стосунки останнім часом, навряд чи вона кликала б його без вагомої на те причини.

Бранд штовхнув двері, гадаючи, що наскочить на вартових.

Але вартових не було. Тільки порожній коридор, наприкінці якого темніли сходи. Брандові здалося, що до нього долинули звуки битви, і він відчув укол тривоги. Брязкіт металу, крики і знову вигукнуте його ім’я.

Він пустився бігти.

Шпичка схопила срібний таріль, з якого покотилися фрукти, і з вереском кинула його у ванстерця. Той сховав голову за великою сокирою і похитнувся, коли блюдо влучило йому в плече й, відскочивши, полетіло в кущі.

Переполохані співочі пташки, прив’язані до гілок, метушилися, тріпотіли крильцями й безпорадно лементували. Становище Шпички було не набагато кращим. Затиснута за колони бесідки, вона опинилася наче в клітці. Крім ванстерця, на неї наступали ще двоє: один — довготелесий, із довжелезними руками, другий — присадкуватий і кремезний, із шиєю, грубою, як стовбур дерева. Дука тримався позаду, тицяючи в Шпичку кинджалом і вигукуючи накази ламким голосом. Хоч він і був розумний, але занадто звик, що все завжди йде за його планом.

— Що, трохи заляпала тобі черевики кров’ю, старий покидьку? — прогарчала вона до нього.

Відтак вирвала з тримача смолоскип, не звертаючи уваги на пекучі іскри, що посипалися на руку.

Грубошиїй кинувся на неї, але вона відбила удар мечем. Дзенькнула сталь. Шпичка рубонула противника, аж зі щита полетіли скалки, відступила, щоб дати собі простір і час щось вигадати, послизнулася на фрукті, якого не помітила в темряві, і впала на стіл. Меч рубонув її по нозі й увігнався в м’язи лівого стегна, над коліном. З її горла вихопився здушений зойк, коли довготелесий воїн висмикнув меча й намірився штрикнути.

«Рано чи пізно ти пропустиш удар, і коли це станеться, його сила не має тебе похитнути, а біль від нього — тебе сповільнити. Приголомшена ним, ти не маєш завагатися». Вона вперіщила довготелесого смолоскипом, але противник вчасно здійняв щит і позадкував сходами вниз. Червоний присок розжареною зливою сипонув з-за ґраток йому на спину.

Шпичка інстинктивно пригнулася. Меч грубошийого просвистів повз неї і брязнув об найближчу колону. Друзки мармуру полетіли навсібіч, тіні замиготіли довкола, борсаючись, ухиляючись, нападаючи. Шпичка замахнулася, але поранена нога не дала змоги вкласти в удар усю силу. Меч відскочив від закутого в обладунок плеча й лише на мить затримав противника.

Вона бачила свою кров, що зблискувала чорно у світлі смолоскипів, — ланцюжок бризок і плям, що вів до вістря меча довготелесого. Бачила спотворене від люті обличчя дуки. Чула, як імператриця, перехилившись через поруччя, кричить щось. Кличе на допомогу. Але допомога не надходила. Грубошиїй поставив ногу на верхню сходинку, холодними очима стежачи за Шпичкою з-понад щита. Довготелесий лапав себе по спині, силкуючись струсити жарини з пропаленого плаща.

Треба битися, доки з неї ще не витекла вся кров. Треба атакувати, і то вже.

Вона відштовхнулася від столу тої миті, коли грубошиїй спробував штрикнути мечем, і стрибнула зі сходів донизу, перескочивши через тіло вже мертвого нападника. Поранена нога не витримала, але Шпичка була готова до цього. Вона упала вперед, перекотилася під замашним ударом довготелесого, меч якого розітнув повітря біля її волосся, скочила на здорову ногу й на ходу різонула противника ззаду під коліно.

Довготелесий застогнав, спробував обернутися й упав рачки просто перед Шпичкою. Вона здійняла меч над головою, прогнула спину назад і з усієї сили опустила його на шолом противника. Удар віддався в руку так, що аж задзвеніли зуби. Клинок розколовся, уламки сталі розлетілися на всі боки, але в шоломі лишилася глибока вм’ятина. Нога довготелесого несамовито задриґалася, і він повалився долілиць, роззявивши рота в німому крику. Шпичка, шкутильгаючи і стискаючи в руці зламаного меча, відступила за статую.

Бойове щастя їй посприяло, сказав би Одда, адже ванстерець вибрав саме цю мить, щоб завдати удару сокирою, і схибив на волосину. Важке лезо відбило великий шмат мармуру. Шпичка відігнала противника смолоскипом, з якого вилетіли кілька останніх іскор і завирували на вітрі. Нога пульсувала болем, тремтіла й зовсім не тримала її.

Грубошиїй, здійнявши щита, обережно підступав до неї. «Спосіб завжди є», — часто повторював отець Ярві, але Шпичка не бачила жодного. Її рана — надто важка. Сили — надто нерівні. Вона міцно стиснула руків’я поламаного меча й вищирила зуби, показуючи своє найхоробріше обличчя. Чути було запах квітів. Квітів і крові.

— Твоя смерть надходить, — прошепотіла Шпичка.

Віаліна з пронизливим криком зіскочила між двома колонами просто на спину коротуну. Обхопивши його за бичачу шию, вона вчепилася в зап’ясток мечової руки. Він спробував її скинути й відслонив щит. Шпичка кинулася на нього. Ліве коліно підломилося, усю ногу пройняв біль, але вона вхопилася за обладунок противника, підтяглася і з гарчанням вгородила уламок меча йому в підборіддя. Грубошиїй захлинувся кров’ю, а імператриця заверещала, коли вони обоє повалилися на неї.

Шпичка відкотилась убік саме вчасно. Важка сокира ванстерця майнула повз неї, з глухим стуком пробила обладунок грубошийого й глибоко ввігналася йому в груди. Поки ванстерець силкувався витягнути сокиру, Шпичка сяк-так, підстрибом, зіп’ялася на ноги. У грудях, що важко здіймалися, пекло вогнем.

— Бранде! — вереснула вона надламаним голосом.

Позаду почулися кроки. Вона обернулась і побачила спалах металу. Дука вдарив її в щоку. Голова смикнулася убік, але удар був несильний і навіть не похитнув Шпички.

Вона схопила дуку за позолочений нагрудник.

— Це все, на що ти здатен? — просичала вона, але слова потонули в крові, що потекла підборіддям.

У роті щось було. Холодне й тверде, поперек язика. Лише тоді до неї дійшло, що він ударив її кинджалом, і кинджал пробив щоку між верхньою і нижньою щелепами. Пальці дуки досі стискали руків’я.

Вони витріщилися в темряві одне на одного. Жоден не міг повірити в те, що сталося. Жоден не міг повірити, що Шпичка досі тримається на ногах. А тоді в мерехтливому світлі смолоскипа вона побачила, що погляд його затверднув.

Клинок зарухався в роті: дука намагався висмикнути його. Шпичка стиснула лезо зубами, коліном пораненої ноги вдарила противника в бік і, шарпнувши головою, висмикнула слизьке від крові руків’я з ослаблих пальців. Незграбно відіпхнувши дуку, вона хитнулась убік, щоб ухилитися від сокири ванстерця. Лезо черкнуло їй об плече й улучило в кущі, збиваючи з них листя. Шпичка, кульгаючи, відступила до фонтана.

Кожен має план, поки не починає стікати кров’ю. А вона стікала. Нога була гарячою від крові, обличчя — липким. Жодних планів більше не лишилося. Шпичка пирхнула хмаркою червоних бризок.

Стиснувши руків’я кинджала, вона витягла його зі щоки. Лезо вийшло досить легко. Щоправда, разом із ним, здається, випав і зуб. О боги, як же паморочиться в голові! Нога перестала пульсувати й тепер була наче дерев’яна. Дерев’яна й мокра. Ліве коліно тремтіло так, що аж чути було, як лопотить просякла кров’ю холоша.

Як же хочеться спати!

Шпичка струснула головою, силкуючись відігнати млість, але це тільки погіршило справу. Сад, що плив перед очима, перехилився на один бік, потім — на другий.

Дука Мікедас, уже з мечем у руці, відтягував труп грубошийого воїна, щоб дістатися до імператриці.

Шпичка змахнула кинджалом, але той виявився таким важким, мовби до його вістря було причеплене ковадло. Полум’я смолоскипів миготіло й танцювало.

— Ну ж бо, — прохрипіла вона, але язик так спух, що слова не могли протиснутися повз нього.

Ванстерець посміхнувся, відтісняючи її до фонтана.

Вона перечепилася, схопилася за щось. Коліно підломилось, але Шпичка не впала.

Вона стояла навколішки у воді. У темряві промайнула риба.

Віаліна знову заверещала. Голос її охрип від крику.

Ванстерець помахував сокирою вперед-назад. Світло відбивалося від її широкого леза, лишаючи помаранчеві плями перед розмитим Шпиччиним зором.

Імператриця сказала не ставати навколішки, але підвестися було несила.

Шпичка чула, як свистить і хрипить у неї в грудях.

Кепські справи.

О боги, як же вона втомилася.

— Бранде, — промимрила Шпичка.

Він вибіг сходами.

Скинув поглядом на темний сад, на доріжку з білого каменю поміж статуй і квітучих дерев, на мертві тіла, розкидані довкола освітленого смолоскипами фонтана…

У чаші фонтана, однією рукою тримаючись за мокре кам’яне різьблення у вигляді змій, а другою стискаючи кинджал, стояла навколішках Шпичка. Обличчя її було пошматоване на червоні клапті, подертий і темний одяг липнув до тіла, а вода довкола неї була рожевою від крові.

Над Шпичкою стояв чоловік із сокирою в руці. Ванстерець, якого вони зустріли на ринку.

Бранд заклекотів, як чайник, що закипає. Ніколи раніше він не чув такого звуку ні від себе, ні від будь-кого іншого.

Він помчав доріжкою, наче розлючений бик, і коли ванстерець обернувся зі здивовано витріщеними очима, Бранд врізався в нього, зніс із ніг, як північний буревій зносить листок із дерева, і з розбігу вгатив у статую.

Удар був такий сильний, що весь світ, здавалося, струсонувся. Брандові аж задзвеніли зуби, а статуя розломилася на рівні пояса, верхня половина впала на траву й розсипалася пилом та уламками.

Бранд, можливо, почув би уривчастий стогін ванстерця, якби у нього в скронях не бурхала кров, наче Мати Море в буряний день, оглушуючи його й осліплюючи. Він схопив обіруч голову противника й торохнув нею об мармуровий цоколь, раз, другий, третій, четвертий, доки кам’яні друзки не полетіли навсібіч, а череп ванстерця не зім’явся, сплющився й розтрощився. Тоді Бранд відкинув понівечений труп на доріжку.

Шпичка безвладно похилилася на фонтан. Обличчя її мало неприродні кольори: шкіра була восково-бліда, посмугована червоними патьоками, а розірвана щока, рот і підборіддя — чорні від скипілої крові.

— Не підходь! — вереснув хтось.

Літній чоловік у позолоченому нагруднику і з обличчям, блискучим від поту. Він тримав імператрицю Віаліну, приклавши оздоблений самоцвітами меч їй до горла. Клинок, одначе, був задовгий і незручний для цього.

— Я дука Мікедас! — вигукнув він так, наче прагнув захиститися ім’ям, як щитом.

Але ім’я — це лише ім’я. Бранд вищирив зуби й рушив до нього, копняком відкидаючи труп із дороги. Гарчання пекло в горлі, наче полум’я в драконовій пащі.

Дука відсмикнув меча від Віаліниної шиї і наставив гойдливе вістря на Бранда.

— Я тебе попереджаю, не…

Імператриця схопила його за руку, вкусила її і випручалася, коли дука скрикнув від болю. Він здійняв меча, але Бранд уже підскочив до нього. Із горла знову вихопився той самий пронизливо-клекітливий звук. Він не думав про те, щоб чинити добро чи стояти у світлі — лише про те, щоб розірвати цього чоловіка голіруч.

Клинок черкнув по голові й відскочив від плеча, чи то ранивши його, чи то й не ранивши. Брандові було байдуже. Його руки, немов лещата, стиснули дуку. Той був немаленький чоловік, але Бранд колись тримав вагу всього корабля на своїх плечах. Він підняв дуку Мікедаса в повітря, наче мішок із соломою.

Відтак, здіймаючи його дедалі вище, ступив чотири важкі кроки по темному газону, щоб розігнатися.

— Ти не смієш… — заверещав дука, і цієї миті Бранд жбурнув його вперед. Через кам’яні поручні.

На якусь хвилю здивований дука Мікедас, досі стискаючи в руці меча, немовби завис у повітрі на тлі сутінкового неба. Його вереск перейшов у булькітливий кашель, і, безпорадно розмахуючи руками, він ринув униз.

— Боже милий, — прохрипіла Віаліна.

Далеко внизу пролунав хряскіт, коли її дядько вдарився об землю. Якийсь час чути було, як бряжчить сталь.

А потім запала тиша.