Пів світу

ЗАГУБЛЕНЕ І ЗНАЙДЕНЕ

Бранд був п’яний як чіп.

Останнім часом таке з ним траплялося частенько.

Він працював вантажником у порту — найкраще, що йому вдалося знайти, — і після цілого дня такої роботи його мучила страшенна спрага. Тож Бранд почав пити і виявив, що має до цього справжній хист. Схоже, дещо йому таки дісталося у спадок від батька.

Морський похід завершився неабияким успіхом. Острів’яни були певні, що заступництва Верховного короля досить, щоб захистити їх, і дали заскочити себе зненацька. Ґеттландці захопили половину їхніх кораблів, а решту спалили. Бранд спостерігав, як, повернувшись із походу, воїни гордо простували звивистими вуличками Торлбю, навантажені здобиччю й укриті славою, а з кожного вікна на їхню честь лунали вітальні вигуки. Подейкували, що Раук привів із походу двох рабів, а Сордаф добув собі срібний браслет. Подейкували також, що Утіль виволік старого короля Стира голим із палацу, змусив його стати навколішки й поклястися сонцем і місяцем, що більше ніколи не видобуде меча проти ґеттландців.

Ці новини були наче з пісень про героїв, але від чужих успіхів свої невдачі лише печуть сильніше.

Плутаючи ногами, Бранд ходив якимись провулками, між якимись будинками і щось кричав до зірок. Хтось крикнув у відповідь. Може, зірка, а може, хтось із вікна. Брандові було байдуже. Він не знав, куди він іде. Та й це, схоже, більше не мало жодного значення.

Він загубив себе.

— Я хвилююся за тебе, — казала йому Рін.

— А як би ти почувалася, якби в тебе забрали всі твої мрії? — гиркнув він до неї.

Що вона могла відповісти йому на це?

Бранд спробував віддати їй кинджал.

— Мені він уже не треба, та я і не заслуговую на нього.

— Я зробила його для тебе, — відказала вона. — І пишаюся тобою попри все.

Ніщо не могло змусити сестру заплакати, але тоді Бранд побачив у її очах сльози, і від них йому заболіло сильніше, ніж від усіх тих побоїв, яких він зазнав протягом свого життя. А зазнав він їх чимало.

Тож він попросив Фрідліф налити йому ще. А потім іще. І ще. Фрідліф хитала сивою головою, дивлячись, як молоде життя сходить нанівець. Але таке вона бачила далеко не вперше. Наливати кухлі було її роботою.

П’яним Бранд принаймні міг удавати, що винен хтось інший. Гуннан, Шпичка, Раук, отець Ярві, боги, зорі на небі, каміння під ногами. Коли ж був тверезий, то не мав куди подітися від думки, що це все накликав на себе він сам.

У темряві Бранд наштовхнувся на стіну й заточився. У ньому спалахнув гнів, і він закричав:

— Я вчинив добре!

Він спробував ударити стіну кулаком. На щастя, схибив, але, на нещастя, впав у канаву.

А потім його знудило просто собі на руки.

— Це ти Бранд?

— Був ним, — стоячи на колінах, він закинув голову назад і побачив нечіткі обриси чоловіка. А може, двох.

— Той самий Бранд, що тренувався зі Шпичкою Бату?

Він пирхнув на це, але пирхання мало присмак блювоти, і його мало не знудило знову.

— На жаль.

— Тоді це для тебе.

Холодна вода плеснула Брандові в обличчя. Він захлинувся, відпльовуючись, спробував підвестися, але послизнувся і знову впав у канаву. Порожнє відро покотилося по бруківці. Бранд відліпив від очей мокре волосся й у смужці світла ліхтаря побачив старече бородате обличчя, пооране зморшками й порубцьоване шрамами.

— За це, старий поганцю, я маю тебе вдарити, — сказав він, але навіть звестися на ноги видавалося йому подвигом, не вартим витрачених зусиль.

— Тоді я вдарю тебе у відповідь, а роз’юшена мармиза не розв’яже твоїх негараздів. Повір мені. Я пробував, — старий сперся руками на коліна й схилився над Брандом. — Шпичка сказала, що ти — найкращий із тих, з ким вона тренувалася. Ти не видаєшся мені найкращим у будь-чому, хлопче.

— Час не пошкодував мене.

— Авжеж, час нікого не шкодує. Але боєць б’ється попри все. Я гадав, ти боєць?

— Був ним, — відказав Бранд.

Старий простягнув широку долоню.

— Це добре. Мене звати Рульф, і я маю для тебе бійку.

Тренувальне бойовище облаштували на складі, освітленому смолоскипами. Межі майданчика позначили линвами, покладеними на старі дошки підлоги. Глядачів було не так багато, як Бранд звик, але коли він побачив, хто це, йому знову зробилося недобре.

На одному стільці сиділа Лайтлін, Золота королева Ґеттландії; на її грудях поблискував ключ від королівської скарбівні. Поруч із королевою сидів той, хто колись був її сином, а тепер став її міністром, — отець Ярві. За ними стояли четверо рабів у срібних нашийниках: два здоровенні інглінги з грізними сокирами за поясом і ще грізнішими виразами на мовби витесаних із каменю обличчях і дві дівчини, схожі одна на одну, як дві половинки волоського горіха, із косами такими довгими, що кожній довелося кілька разів обмотати їх довкола руки.

А в глибині складу, спершись на стіну й поставивши ногу на кам’яний підстінок, із глузливою і трохи викривленою посмішечкою на губах чекала найменш улюблена Брандова напарниця — Шпичка Бату.

Найдивніше було те, що хоч він не одну годину за кухлем проклинав її, звинувачуючи в усіх своїх бідах, Бранд зрадів, побачивши Шпиччине лице. Зрадів так, як не радів уже давно. Не тому, що вона так йому подобалася, а тому, що вона нагадала йому ті часи, коли він подобався сам собі. Коли він міг бачити своє майбутнє і йому подобалося те, що він бачив. Коли його надії високо здіймали голову, а світ здавався сповненим викликів.

— Я вже гадала, що ти не прийдеш, — дівчина всунула руку під ремені щита й узяла дерев’яний меч.

— А я гадав, що тебе закидали камінням, — відказав Бранд.

— Це ще цілком може статися, — мовив отець Ярві.

Рульф штовхнув Бранда в спину так, що той наспотич полетів на бойовище.

— Ну ж бо, до діла, хлопче.

Бранд ніколи не був швидкий на розум, а в цьому стані — і поготів, але що від нього вимагали, збагнути було неважко. Майже по прямій він підійшов до тренувальної зброї і вибрав собі меча й щита, гостро відчуваючи погляд холодних королевиних очей, що оцінювали кожен його рух.

Шпичка вже займала позицію.

— У тебе збіса жалюгідний вигляд, — сказала вона.

Бранд поглянув на свою сорочку, мокру й подекуди забльовану, і змушений був погодитися:

— Ага.

Її ледь скривлені губи вигнулися в повноцінній презирливій посмішці.

— Хіба ж то не ти торочив весь час, що повернешся багатієм із першого ж свого походу?

Це було боляче.

— Я не поплив.

— Не думала, що ти боягуз.

А це — ще болючіше. Вона завжди добре знала, як дошкульніше його вжалити.

— Мене не взяли, — буркнув він.

Шпичка вибухнула реготом, хизуючись, певна річ, перед королевою. Вона ніколи не втомлювалася повторювати, як захоплюється цією жінкою.

— Отакої! Я тут не знаю, куди подітися від заздрості, чекаю на героя, що дметься з гордощів, а натомість бачу перед собою якогось п’яного жебрака!

Хвиля холодного гніву, що наринула на Бранда, витверезила його краще, ніж крижана вода. У своєму житті йому довелося чимало жебрати, це правда. Але саме правда завжди болить найдужче.

Шпичка й далі хихотіла, задоволена власною дотепністю.

— Ти завжди був телепень. Моє місце в мене вкрав Гуннан, а як же ти позбувся свого?

Бранд хотів би розповісти їй, як позбувся свого місця. Хотів би викрикнути їй в обличчя, але замість слів із його горла вихопилося тільки звірине гарчання. Він гарчав дедалі гучніше й гучніше, доки груди його не задвигтіли, а все приміщення не почало дрижати від гулу. Він вищирив зуби і зціпив їх так сильно, що, здавалось, вони ось-ось розкришаться. Шпичка похмуро дивилася на нього з-понад щита, мовби на божевільного. Може, він і справді збожеволів.

— Почали! — крикнув Рульф.

Бранд кинувся на неї, відбив її меча й ударив своїм із такою силою, що від її щита полетіли скалки. Шпичка швидко вивернулася — вона завжди була швидка й цим смертельно небезпечна. Відскочила, щоб мати місце для замаху, але цього разу Бранд уже не вагався.

Майже не відчувши удару, який припав йому в плече, він заревів і посунув наосліп, змушуючи противницю задкувати. Щити заскреготіли один об одного, і він мало не підняв її над підлогою, коли, перечепившись через линву, вона врізалася спиною в стіну. Дівчина спробувала вивільнити меча, але Бранд притиснув його, а лівою рукою схопив її щит і потягнув донизу. Для зброї було занадто близько, тож він відкинув тренувальний клинок і став гамселити Шпичку кулаком, вкладаючи в удари всю свою лють, все розчарування, мовби вона була Гуннаном, Ярві чи всіма тими начебто друзями, які стільки виграли від того, що промовчали, які вкрали його місце, його майбутнє.

Бранд ударив Шпичку в бік і почув, як вона застогнала. Ударив знову, і вона зігнулась удвоє, вирячивши очі. Він ударив ще раз, і дівчина важко впала додолу, кашляючи й ригаючи під його ногами. Бранд, мабуть, узявся би кóпати її ногами, якби Рульф не затиснув йому шию грубезним ліктем і не відтягнув його.

— Цього досить, гадаю.

— Ага, — пробурмотів Бранд, безвільно опускаючи руки. — Аж задосить.

Він струсив щит із руки, зненацька вражений тим, що вчинив, і аж ніяк цим не пишаючись. Він добре знав, як воно — бути побитим. Можливо, він успадкував від батька не тільки пияцтво. Цієї миті Бранд не почувався, як той, хто стоїть у світлі. Аж ніяк.

Шпичка лежала під стіною, кашляючи й відхаркуючись. Королева Лайтлін важко зітхнула й обернулася на своєму стільці.

— Я все гадала, коли ти нарешті з’явишся.

Лише тепер Бранд помітив ще одного глядача, що стояв у темному кутку, загорнувшись у плащ із клаптиків усіх відтінків сірого.

— Я завжди з’являюся тоді, коли мене найбільше потребують і найменше очікують, — пролунав із-під каптура жіночий голос із чужинським акцентом. — Або коли зголоднію.

— Ти бачила бій? — запитав Ярві.

— Атож, мала це сумнівне задоволення.

— І що скажеш?

— Вона жалюгідна. Сама лише пиха і злість. Занадто самовпевнена, але водночас має замало впевненості в собі. Вона не знає себе.

Жінка відкинула каптур. Немолода, чорношкіра, з обличчям таким вихудлим, наче саме втілення голоду, і йоржиком сивого волосся на голові. Незнайомка запхала довгий палець у ніздрю, уважно оглянула видлубане, а тоді щиглем відкинула вбік.

— Дівчисько — дурне як пень. Ба навіть дурніше. Більшості пнів вистачає гідності стояти собі спокійно і гнити помалу, нікого не ображаючи.

— Агов! Я тут, — спромоглася просичати Шпичка, рачкуючи.

— Саме там, де тебе поклав п’яний хлопчина, — жінка блимнула до Бранда усмішкою, яка видалася йому аж надто зубатою. — А ось він мені до вподоби: привабливий і відчайдушний. Моє улюблене поєднання.

— З нею можна щось зробити? — запитав Ярві.

— Завжди можна щось зробити, якщо докласти достатньо зусиль.

Незнайомка нарешті відклеїлася від стіни. Хода її була вкрай дивна — жінка вигиналася, смикалася й виступала так, наче танцювала під музику, яку чути було тільки їй.

— Скільки моїх зусиль, які я витрачу на цю нікчему, ти готовий оплатити? Ось у чому питання. Крім того, ти мені вже винен.

З-під плаща, наче змія, висунулася довга рука.

У руці була скринька завбільшки десь із дитячу голівку — темна, квадратова, без жодного ґанджу, із золотими літерами, викарбуваними на вічку. Бранд мимоволі прикипів очима до неї. Він ледве стримався, щоб не підійти ближче й не придивитися. Шпичка теж витріщалася на скриньку. І Рульф. І королевині невільники. Усі видавалися завороженими й наляканими водночас, мовби споглядали якусь жахливу рану. Звісно, жоден із них не вмів читати, але не конче бути міністром, щоб здогадатися: літери на скриньці були ельфійські. Літери, написані до Божого Розламу.

Отець Ярві нервово ковтнув слину й пальцем каліченої руки обережно підняв вічко. Те, що було всередині, випромінювало бліде світло. Воно вихопило з темряви запалі щоки міністра і його роззявлений рот, відбилося у великих від зачудовання очах королеви Лайтлін, хоча ще хвилю тому Бранд гадав, що цю жінку ніщо не може здивувати.

— Святі боги! — прошепотіла вона. — Ти таки добула його.

Незнайомка вклонилася з робленою поштивістю, полою плаща замітаючи з підлоги солом’яну потерть.

— Я завжди дістаю те, що обіцяла, о найзолотіша з королев.

— То він досі працює?

— Увімкнути його?

— Ні, — відказав отець Ярві. — Увімкнеш його перед Імператрицею Півдня, не раніше.

— Лишається ще питання щодо…

Не відриваючи очей від скриньки, королева Лайтлін простягнула їй складений аркуш паперу.

— Усі твої борги списано.

— Саме це питання я й мала на думці, — чорношкіра жінка взяла папірець двома пальцями й, насупивши чоло, глянула на нього. — Мене часом називають відьмою, але ось де справжні чари — ув’язнити таку силу-силенну золота в цьому клаптику паперу.

— Ми живемо в часи змін, — пробурмотів отець Ярві й затріснув вічко скриньки. Світло згасло. Лише тоді Бранд усвідомив, що весь цей час тамував віддих, і поволі випустив повітря з легень. — Збирай команду, Рульфе. Ти знаєш, які люди нам потрібні.

— Міцні й затяті, гадаю, — сказав старий воїн.

— Веслярі й бійці. Вигнанці й відчайдухи. Чоловіки, які не мліють, коли думають про кров або бачать її. Подорож буде довга, і ставки — щонайвищі. Мені потрібні ті, кому нічого втрачати.

— Така команда саме для мене! — чорношкіра ляснула себе по стегну. — Записуй мене першою!

Вона ковзнула поміж стільцями і своєю танцівливою ходою наблизилася до Бранда. На якусь мить поли її клаптикового плаща розгорнулися, і під ними зблиснула сталь.

— Пригостити тебе кухликом елю, молодий чоловіче?

— Гадаю, хлопцеві вже досить, — сірі очі королеви Лайтлін дивилися просто на нього, очі її чотирьох рабів — так само. Бранд нервово ковтнув; у роті, в якому ще стояв присмак блювотиння, зненацька пересохло. — Хоча мій перший чоловік і дав мені двох синів, за що я завжди буду вдячна, але пив він забагато. Погану людину пияцтво псує до останку, а хорошу — руйнує.

— Я… вирішив кинути, моя королево, — промимрив Бранд.

Він знав, що не повернеться до колишнього життя. Ні до елю, ні до жебрацтва, ні до роботи вантажником у порту.

Чорношкіра розчаровано пхикнула й попрямувала до дверей.

— Теперішній молоді бракує амбіцій.

Лайтлін пустила повз вуха її слова.

— Те, як ти б’єшся, нагадало мені давнього приятеля.

— Дякую…

— Не дякуй. Зрештою мені довелося його вбити.

І королева Ґеттландії величною ходою покинула склад. Раби подалися за нею.

— Мені треба йти шукати команду, — Рульф узяв Бранда попід руку. — А за тобою, певно, вже сумує канава…

— Обійдеться без мене.

Рульф був дужий, але Бранд не ворухнувся з місця. Він пригадав те почуття, коли б’єшся й перемагаєш, і тепер більше, ніж будь-коли, був упевнений у тому, як має вчинити.

— Тобі пощастило, старий, — сказав він. — Можеш шукати на одного менше.

Рульф чмихнув.

— Це не дводенна прогулянка, хлопче, і навіть не набіг на Острови. Ми попливемо вгору річкою Дивною до Горішнього волока, а далі — наниз Денною. Завітаємо до Князя калиївського і спробуємо домогтися зустрічі з Імператрицею Півдня в Першограді. Навіть якби не йшлося про пошуки союзників проти наймогутнішої людини у світі, у цій подорожі на нас чигатиме безліч усіляких небезпек. Ми будемо в дорозі багато місяців. І не знати, чи взагалі повернемося.

Бранд важко ковтнув. Небезпеки, звісно, великі, але й можливості — теж. Багато хто здобув собі славу на річці Дивній. Багато хто здобув собі багатство в землях за нею.

— Вам потрібні веслярі? — запитав він. — Я можу веслувати. Вам потрібно тягати вантажі? Я можу тягати вантажі. Вам потрібні бійці? — Бранд кивнув у бік Шпички, яка вже звелася й, кривлячись, масувала побиті ребра. — Я можу битися. Вам потрібні люди, яким нічого втрачати? Одного такого ви вже знайшли.

Рульф розтулив рота, але отець Ярві його випередив:

— Дорога буде важка, але наша мета — уторувати шлях Батькові Миру. Ми вирушаємо в цю подорож, щоб знайти союзників, — отець Ярві злегка кивнув Брандові. — Нам може стати в пригоді той, хто іноді замислюється над тим, що треба чинити добро. Дай йому ознаку, Рульфе.

Старий воїн почухав сиву бороду.

— У тебе буде найгірше місце, хлопче. Найважча робота за найменшу винагороду. Заднє весло, — кивком голови він вказав на Шпичку. — Навпроти он тої штучки.

Дівчина скинула на Бранда довгим похмурим поглядом і сплюнула, але той лише усміхнувся ширше. Він знову бачив перед собою майбутнє, і йому подобалося те, що він бачив. Особливо якщо порівнювати з роботою вантажником у порту.

— Чекаю не дочекаюсь.

Він схопив із Рульфової долоні дерев’яне кружальце з вирізьбленою на ньому міністерською голубкою і міцно-міцно — аж до болю — стиснув його в кулаці.

Схоже, урешті-решт він таки матиме свою команду, яку йому знайшла Мати Війна. А може, Батько Мир.