Пів світу

ПОЛУМ'Я

— Мабуть, мені потрібен новий меч.

Шпичка зі стуком кинула батьків клинок на стіл.

Рін провела ще раз точильним каменем по лезу меча, над яким працювала, і звела насуплений погляд.

— Десь я це вже чула.

— Знаю. Але цього разу сподіваюся від тебе на іншу відповідь.

— Чому? Бо ти переспала з моїм братом?

— Бо невдовзі буде битва, а королева Лайтлін бажає, щоб її Обраний Щит була озброєна належним чином.

Рін відклала точило й підійшла до Шпички, обтрушуючи руки від ошурків.

— Обраний Щит королеви? Ти?

Шпичка випнула підборіддя й гордо глянула на ковалиню.

— Я.

Тривалу хвилю вони дивилися одна на одну. Урешті Рін узяла Шпиччиного меча, повертіла його в руці, потерла великим пальцем дешевий навершник, після чого поклала клинок назад на стіл і вперлася руками в боки.

— Ну, якщо королева Лайтлін так каже, то так тому й бути.

— Атож, — підтвердила Шпичка.

— Нам потрібні кістки.

— Навіщо?

— Щоб стопити з залізом у сталь, — кивком голови Рін вказала на блискучий клинок, затиснутий у лещатах на лавці, під якою назбиралася купка металевих ошурків. — Для цього я взяла яструбині. Але раніше використовувала й вовчі. І ведмежі. Якщо зробити все правильно, то можна ув’язнити в клинку дух звіра. Вибери якогось сильного і лютого. Який би щось значив для тебе.

Шпичка замислилася, а тоді їй дещо спало на думку. На її обличчі з’явилася усмішка. Вона зняла з шиї мішечок і висипала з нього на стіл гладенькі пожовклі кісточки. Вона достатньо носила їх. Настав час знайти їм краще застосування.

— Як щодо кісток героя?

Рін глянула на них, здивовано здійнявши брови.

— Ще краще.

Вони зупинилися біля річки на галявині, всипаній попелом. Посередині колом стояло каміння, таке почорніле, ніби тут палало вогнище до неба.

Рін зняла з плеча велику торбу зі ковальським знаряддям.

— Ми на місці.

— Конче було пертись аж так далеко? — Шпичка кинула на землю мішки з деревним вугіллям, випростала спину й передпліччям обтерла піт із лиця.

— Я не хочу, щоб хтось підгледів мою таємницю. До речі, якщо розкажеш комусь, що я тут роблю, мені доведеться тебе вбити, — Рін кинула Шпичці лопату. — А тепер іди до річки й накопай мені трохи глини.

Шпичка глянула на неї спідлоба і прицмокнула крізь дірку в зубах.

— Я починаю думати, що Скіфр була не така вже й вимоглива.

— Хто така Скіфр?

— Не має значення.

Вона зайшла по пояс у воду — та була така холодна, що, попри літнє тепло, Шпичці аж забило дух, — а тоді взялася відкопувати брили сірої глини з дна й викидати їх із чваканням на берег.

Рін поклала до горщика кілька тьмяних грудок залізної руди, всипала туди жменьку піску й чорний попіл, що лишився від кісточок Шпиччиного батька, докинула дві скляні намистини, а тоді стала обмазувати глиною накривку, щільно закорковуючи вміст.

— А скло навіщо? — запитала Шпичка.

— Щоб витягнути бруд із заліза, — пробурмотіла Рін, не підводячи голови. — Що жаркіше розтопимо горно, то чистішою буде сталь і міцнішим меч.

— Звідки ти дізналася це все?

— Вчилася у ковалині на ім’я Ґаден. Дивилася, як працюють інші ковалі. Спілкувалася з торговцями, що пливуть сюди Дивною з півдня, — Рін постукала пальцем по скроні, після чого там лишилася плямка глини. — Решту додумала сама.

— А ти кмітлива дівчинка, еге ж?

— У тому, що стосується сталі, — так, — ковалиня обережно поставила обмазаний глиною горщик посеред кам’яного кола. — Лізь знов у воду.

Шпичка, тремтячи від холоду, побрьохала назад у річку, а Рін тим часом узялася будувати горно. Вона закидала горщик вугіллям, потім обклала камінням, скріплюючи його глиною. Вийшла споруда заввишки до грудей, схожа на склепінчасту піч для випікання хліба, з продухвиною внизу.

— Допоможи мені зашпарувати це, — Рін брала глину пригорщами й товстим шаром розмащувала по зовнішній поверхні горна. Шпичка взялася робити те саме. — Як воно? Бути Обраним Щитом?

— Я мріяла про це все своє життя, — відказала Шпичка, надуваючи від гордості. — І я нікому так сильно не хотіла б служити, як королеві Лайтлін.

Рін кивнула.

— Її недарма називають Золотою королевою.

— Для мене це велика честь.

— Не сумніваюся. Але як воно? Що ти робиш?

Шпичка понурилася.

— Наразі нуджуся. Відтоді як я склала присягу, здебільшого тільки стою в конторі й грізно зиркаю на купців, які приходять прохати в королеви ласки. Вони балакають наче якоюсь чужоземною мовою — нічого не втямлю.

— Гадаєш, припустилася помилки? — запитала Рін, набираючи ще одну пригорщу сірої кваші.

— Ні, — відрубала Шпичка. Якусь хвилю вона мовчки заліплювала шпари глиною. Нарешті промовила: — Може, й так. Мені не первина помилятися.

— А ти геть не така сильна й упевнена, як здається. Ти тільки вдаєш, чи не так?

Шпичка глибоко зітхнула.

— А хто з нас не вдає?

Рін злегка подула, жарини на лопаті засичали й заяскріли червоним. Ковалиня лягла на живіт і крізь отвір всунула їх глибоко в горно. Відтак узялася щосили дмухати, раз по раз роздуваючи щоки. Нарешті вона звелася навпочіпки і стала дивитися, як вогонь огортає вугілля й помаранчевими відблисками палахкотить всередині.

— То що там у вас із Брандом? — запитала вона.

Шпичка знала, що рано чи пізно ця тема зрине, але простіше від цього їй не стало.

— Не знаю.

— Хіба це таке складне запитання?

— Я б не сказала, що дуже легке.

— То ти його кинула?

— Ні, — Шпичка сама здивувалася тому, як твердо прозвучала її відповідь.

— Він сказав, що кидає тебе?

— Нам обом відомо, що Бранд не надто балакучий. Але я б не здивувалася, якби він мене кинув. Я — не зовсім те, про що мріють чоловіки, еге ж?

Рін якусь хвилю пильно дивилася на неї.

— Думаю, різні чоловіки мріють про різне. Так само як і різні жінки.

— Але ж він утік за першої-ліпшої нагоди, хіба ні?

— Бранд віддавна прагнув бути воїном. Ще одної нагоди може й не трапитися.

— Угу, — вона глибоко зітхнула. — Я гадала, все стане простіше після… ну, ти розумієш…

— Але не стало?

Шпичка пошкребла стрижений бік голови, намацала серед щетини безволосий шрам.

— Ні, не стало. Я не знаю, що в біса між нами відбувається, Рін. Хотіла б, але не знаю. Я ніколи не була зугарна ні до чого, крім бійки.

— Не поспішай із висновками. Може, ти відкриєш у себе хист до роботи з ковальським міхом.

Рін поклала піддувало перед отвором.

— Коли треба підняти важку ношу, — пробурмотіла Шпичка, опускаючись навколішки, — то підіймай, а не плачся.

Вона зціпила зуби й заходилася нагнітати повітря свистючим міхом, аж їй заболіли плечі, запекло в грудях, а сорочка вся просякла потом.

— Сильніше. Потрібно більше жару, — звеліла Рін і взялася стиха виспівувати молитви до Того-Хто-Розпалює-Вогонь, до Тої-Хто-Б’є-По-Ковадлу, а також до Матері Війни — Матері Ворон, Тої-Хто-Збирає-Померлих, Тої-Хто-Долоню-Перетворює-на-Кулак.

Шпичка працювала міхом доти, доки продухвина не стала в сутінках скидатися на ворота до пекла або на роззявлену драконячу пащу. Працювала доти, доки їй не почало здаватися, що вона ще ніколи так тяжко не гарувала — дарма що Шпичка разом з іншими перетягувала лодію Горішнім волоком туди й назад.

Рін пирхнула.

— Геть, душогубице. Я покажу тобі, як це робиться.

І вона взялася роздувати міх спокійними, дужими й розміреними рухами — достоту як веслував її брат. Жариво розгорілося ще яскравіше. На небі висипали зорі, і Шпичка тихо змовила власну молитву — до батька. Мимоволі сягнула рукою до мішечка на шиї, але його там уже не було: батькові кісточки перетопились у сталь. І це було правильно.

Вона зайшла в річку й напилася, відмокаючи, а потім побрьохала назад, щоб замінити Рін. Шпичка уявила, що міх — це Ґром-ґіль-Ґормова голова, і вона товкла його, доки не обсохла біля горна, а потім знову не змокріла від поту. Урешті вони стали працювати вдвох, пліч-о-пліч. Жар немовби велетенською рукою пхав Шпичку в обличчя, червоно-сині язики полум’я миготіли в продухвині, дим ішов від запечених глиняних боків горна, а іскри сипалися в ніч, до Батька Місяця, що завис над верхівками дерев — великий, товстий і білий.

Коли Шпичці вже почало здаватися, що її груди зараз вибухнуть, а руки відірвуться від плечей, Рін сказала: «Досить», — і вони обоє попадали горілиць на землю, засапані й закіптюжені.

— Що тепер?

— Тепер будемо чекати, поки охолоне, — Рін дістала з торби чималеньку плящину й витягла корок. — І трохи вип’ємо.

Борлак на вимазаній сажею шиї заходив, коли ковалиня перехилила пляшку й добряче хильнула. Витерши губи, вона передала питво.

— А ти знаєш дорогу до жіночого серця, — мовила Шпичка, заплющила очі та втягнула запах доброго елю.

По якійсь хвилі покуштувала його, ще по хвилі проковтнула. Поцмокала зашерхлими губами. Рін тим часом поклала лопату на верх горна, де повітря аж мерехтіло від жару, і кинула на метал кілька шматків бекону, який умить зашипів.

— А ти майстриня на всі руки, еге ж?

— Мені в житті довелося багато чого робити, — Рін розбила яйця на лопату, і ті відразу надулися бульбашками. — То що, буде битва?

— Схоже, що так. Біля Амонового Зуба.

Рін посолила яєшню.

— Бранд теж битиметься?

— Гадаю, ми обоє битимемося. Хоча в отця Ярві якісь свої задуми. Як завжди.

— Я чула, він хитромудрий чоловік.

— Без сумніву, але своєю хитромудрістю він ні з ким не ділиться.

— Зазвичай так і буває, — відказала Рін, перевертаючи бекон лезом ножа.

— Ґорм запропонував королеві Утілю вирішити все герцем.

— Герцем? Утілю ж ніхто не може дорівнятися у володінні мечем, хіба ні?

— Коли він у найкращій формі, так. Але він тепер далеко не в найкращій.

— Я чула, що він занедужав.

Рін зняла лопату з горна й, сівши навпочіпки, поклала її між ними. Від запаху смаженого м’яса з яєшнею у Шпички з рота потекла слина.

— Я бачила короля вчора в Залі Богів, — мовила вона. — Силкувався вдавати, що він із заліза, але, попри все зілля отця Ярві, присягаюся, він ледве стояв на ногах.

— То недобре, зважаючи на те, що йдеться до битви.

Рін дістала ложку й простягнула її Шпичці.

— Так. Геть недобре.

Вони взялися глитати їжу. Шпичці, зголоднілій після важкої праці, здалося, що нічого смачнішого вона зроду-віку не куштувала.

— О боги, — сказала вона з повним ротом. — Жінка, яка готує чудову яєшню, кує чудові мечі та ще й бере з собою пляшку чудового елю! Якщо з Брандом нічого не вдасться, я вийду за тебе.

Рін пирхнула.

— Якщо парубки й далі виявлятимуть мені так мало уваги, як тепер, то я, можливо, ще й серйозно поміркую над таким варіантом.

Вони обоє посміялися над цим. Потім ще поїли і випили, трохи захмеліли, ще довго відчуваючи на обличчях тепло від горна.

— Ти знаєш, що хропиш?

Шпичка різко прокинулася й протерла очі. Мати Сонце щойно визирнула на сірому крайнебі.

— Мені про це вже казали.

— Настав час подивитися, що у нас вийшло.

Рін узялася розбивати горно молотом, а Шпичка відгортала ще гарячі вуглини, затуляючи обличчя долонею, бо підступний вітер раз по раз кидав на неї попіл і жарини. Урешті ковалиня кліщами витягла з вугілля аж жовтий від жару горщик. Вона поставила його на плаский камінь, розбила й, розгорнувши білий пил і череп’я, дістала щось звідти — наче горіх зі шкаралупи.

Не більший за кулак шматок сталі, стопленої з батьковими кісточками, тьмяно світився червінню.

— Ну що, добре вийшло? — запитала Шпичка.

Рін постукала по виливку, обернула його й поволі розплилася в усмішці.

— Так, вийшло добре.