Пів світу

ЗА ТРОНОМ

— Я схожа на блазницю, — невдоволено поскаржилася Шпичка, пробираючись велелюдними вулицями за отцем Ярві.

— Ні-ні, — заперечив він. — Люди всміхаються, коли бачать блазнів. Це не твій випадок.

Він змусив її вимитися в гарячій купелі, та ще й вкинув до води якогось гіркого на запах зілля, щоб витравити вошей. Одягнута в нові тісні одежі, Шпичка почувалася під ними такою самою, як ті оббіловані бідолахи в порту Калиєва. Сафріт знову обстригла їй пів голови до коротенької щетини, а тоді кістяним гребенем спробувала розчесати ковтяхи на другій половині, але розчаровано здалася після того, як зламала три зубці. Вона видала Шпичці туніку з якоїсь тканини кривавого кольору і з гаптованим золотом комірцем, таку ніжну й м’яку на дотик, що здавалося, ніби на тобі взагалі нічого нема. Коли Шпичка зажадала свій старий одяг, комірниця вказала на купу лахміття, що горіло на вулиці, і запитала, чи вона справді хоче його назад.

Хоч і нижча на голову, Сафріт була невблаганна, як Скіфр, тільки на свій лад, і не терпіла заперечень. Урешті-решт довелося ще й надіти на руки дзенькотливі срібні браслети, а довкола шиї обернути кілька разів намисто з червоного скла. Її мати сплеснула б руками від гордощів, побачивши доньку такою причепуреною, але Шпичка всі ці прикраси завжди вважала такими ж зручними, як невільницькі ланцюги.

— Тут люди очікують… — Ярві махнув каліченою рукою на гурт чорношкірих чоловіків у шовковому вбранні, на якому блискотіли понашивані уламки дзеркала, — …певної театральності. Вони вважатимуть тебе захопливо страшною. Або страшенно захопливою. Словом, вигляд у тебе саме той, що треба.

— Ха.

Шпичка знала, що вигляд у неї як у повної дурепи, бо коли постала перед усіма напахчена й виряджена в усе це безглуздя, Колл захихотів, Скіфр надула щоки й пхикнула, а Бранд мовчки вирячився так, ніби побачив живого мерця. Шпичка тоді спаленіла від сорому, і обличчя їй пашіло ще й досі.

Якийсь чоловік у високому капелюсі витріщав на неї очі. Шпичка залюбки показала б йому батькового меча, але чужинцям не дозволяли носити зброю в Першограді. Тому замість цього вона наблизилася до чоловіка й грізно клацнула зубами. Цього виявилося цілком досить, щоб глядько зойкнув від страху й шаснув геть.

— А чому ж тоді ти не вдягнув нічого показного? — запитала вона, наздоганяючи Ярві.

Здавалося, у нього був якийсь хист просочуватися крізь натовп, тимчасом як їй доводилося проштовхуватися за ним, лишаючи позаду себе розгніваних перехожих.

— Я вдягнув, — заперечив міністр і розгладив своє звичайне чорне вбрання без жоднісінької оздоби. — Серед цієї пістрявої юрби я вирізнятимуся скромною простотою, як і годиться гідному довіри служителю Батька Голубів.

— Ти — гідний довіри служитель?

— Я ж не сказав, що є ним. Я сказав, що матиму такий вигляд, — отець Ярві похитав головою, коли Шпичка вчергове обсмикнула на дупі надто тісні штани. — Слово честі, Бранд мав рацію, коли сказав, що нема такого благословення, яке б ти не вважала за прокляття. Більшість людей були б удячні за нове ошатне вбрання. Я ж не можу взяти тебе до палацу, коли від тебе тхне, як від жебрачки.

— А навіщо тобі взагалі брати мене до палацу?

— Я ж не піду сам-один.

— То треба було взяти когось, хто не бовкне якоїсь дурниці в найбільш неслушну мить. Сафріт, чи Рульфа, чи навіть Бранда. Він має таке обличчя, яке заохочує йому вірити.

— Він має таке обличчя, яке заохочує його ошукати. Я, звісно, не відкидаю неабияких дипломатичних талантів Сафріт, Рульфа чи Бранда, але існує ймовірність, що юна імператриця Віаліна тепло прийме дівчину свого віку.

— Мене?! Мене ніхто ніколи не приймає тепло, — вона пригадала зневагу від дівчат у Торлбю, їхні колючі погляди й отруйний сміх. Хоча відтоді вона вбила вже вісьмох чоловіків, на саму згадку про їхні кпини Шпичку пройняв дрож. — А дівчата мого віку — і поготів.

— Цього разу все буде інакше.

— Чому?

— Тому що ти триматимеш язика за зубами й солодко всміхатимешся.

Шпичка здивовано здійняла брови.

— Це на мене не дуже схоже. Ти певен, що воно так буде?

Ярві, примруживши очі, скоса глянув на неї.

— О так, я певен. Зачекай-но!

Шпичці відпала щелепа, коли вона побачила шість дивоглядних чудовиськ, що перетинали вулицю, прикуті одне до одного срібним ланцюгом. Їхні довжелезні шиї — завдовжки з людину — сумовито похитувалися.

— Як далеко ми від Ґеттландії, — пробурмотіла вона, дивлячись, як чудернацькі тварини чвалають між білими будинками, такими височенними, що покручений провулок унизу скидався на тінистий каньйон.

Шпичка пригадала вогке й темне каміння Ґеттландії, світанкову імлу над сірою Матір’ю Морем, віддих, що парує в холодному ранковому повітрі, довгі вечори, коли вона тулилася до вогнища, щоб зігрітися, материн голос, що проказує нічну молитву. Здавалось, це все було в якомусь іншому житті. У якомусь іншому світі. Світі, за яким Шпичка ніколи й не думала, що буде сумувати.

— Так, далеко, — погодився Ярві, рушаючи жвавою ходою крізь липку смердючу спеку Першограда; тепла пора року вже минала, але восени тут було куди жаркіше, ніж у середлітті в Торлбю.

Шпичка подумала про той довгий і важкий шлях, який вони подолали. Про місяці веслування. Про виснажливий перехід Горішнім волоком. Про постійний острах у степах. Не кажучи вже про загрозу від князя Варослава, що нависала над ними під час подорожі Денною.

— Імператриця зможе нам допомогти, якщо захоче?

— Коли не сталлю, то сріблом точно зможе, — відказав Ярві й пробурмотів якоюсь невідомою мовою вибачення, обходячи гуртик жінок, завішених темними запиналами. Їхні обведені фарбою очі стежили за Шпичкою, мовби це вона тут мала дивний вигляд.

— І все одно сили будуть нерівні, — вона взялася перелічувати ворогів Ґеттландії, загинаючи мозолисті пальці. — Верховний король має під собою Ютмарк, інглінгів, нижньоземців, ванстерців, острів’ян…

— Можливо, ти здивуєшся, але я вже про це міркував.

— А на нашому боці тільки тровенландці.

Ярві зневажливо чмихнув.

— Цей союз — як молоко, залишене на полуденній спеці.

— Тобто?

— Довго не протриває.

— Але ж король Фінн сказав…

— Король Фінн — надутий мішок із тельбухами, який не має влади навіть у власному королівстві. Він підтримує нас тільки через свою пиху, але вона швидко розтане перед гнівом праматері Вексен, як сніг розтає від променів Матері Сонця. Тим невеличким трюком ми лише виграли собі трохи часу.

— Але тоді… ми лишимося одні.

— Мій дядько Утіль стане й один проти всього світу і заявить, що сталь — це відповідь на все.

— Звучить сміливо, — сказала Шпичка.

— Авжеж.

— Але… не дуже розумно.

Ярві всміхнувся до неї.

— Я вражений. Я очікував, що ти навчишся володіти мечем, а не розважливо мислити. Але не турбуйся. Я сподіваюся знайти інші способи урівняти сили.

Коли вони минули височенну палацову браму з бронзи, Шпичку перестало бентежити те, що вона вбрана як принцеса, а натомість їй стало соромно за те, що вона вбрана як селючка. Рабині тут видавалися королевами, а вартові — героями з легенд. У залі, в якій їх приймали, юрмилися обвішані коштовностями придворні, такі самі барвисті, бундючні й — судячи з того, що вона бачила, — такі самі безкорисні, як ті павичі, що поважно походжали доріжками бездоганного садка.

Шпичка хотіла би бути маленькою і непомітною, але її нові чоботи мали товсті підошви, а сама вона за останні кілька місяців витягнулася ще більше й тепер височіла навіть над отцем Ярві, який і сам був вищий за більшість людей. Тож їй, як завжди, лишалася тільки одна можливість — випростати плечі, випнути підборіддя й прибрати хороброго виразу, дарма що насправді вона боягузливо пітніла під безглуздою багряною тунікою.

Дука Мікедас сидів на високому помості, недбало перекинувши ногу через різьблене бильце золотого трону. Його прегарний обладунок був оздоблений позолоченими завитками. Він був із тих вродливих чоловіків, які переоцінюють власну вроду — темношкірий, із вогником в очах і помережаними сріблом чорними волоссям і бородою.

— Вітаю вас, друзі, і ласкаво прошу до Першограда! — він сяйнув чарівливою усмішкою, яка в Шпички вичарувала хіба що глибоку підозру. — Як вам моє володіння вашою мовою?

Отець Ярві низько вклонився, і Шпичка наслідувала його приклад. «Кланяйся, коли я кланятимусь», — напучував він її, і, схоже, це означало «за першої-ліпшої нагоди».

— Бездоганне, ваша ясновельможносте. Ми приємно вражені…

— Нагадайте мені, як вас звати. У мене жахлива пам’ять на імена.

— Це отець Ярві, міністр Ґеттландії.

Жінка, яка промовила це, була худа, висока й дуже бліда і з поголеною головою. На татуйованих передпліччях бряжчали ельфійські браслети, поблискуючи стародавньою сталлю, золотом і уламками кристалів. Шпичка підібгала губи, але вчасно похопилася й не плюнула на відчищену до блиску підлогу.

— Мати Скер, — мовив Ярві. — Це неймовірна втіха для мене щоразу, коли наші шляхи перетинаються.

Перед ними стояла міністерка Ванстерландії, яка нашіптувала поради до вуха Ґром-ґіль-Ґормові та яку прамати Вексен послала на південь, щоб застерегти князя Варослава не пхатися в Потрощене море.

— На жаль, не можу сказати того самого, — відповіла мати Скер. — Жодна з наших трьох зустрічей не була приємною анітрохи, — вона перевела погляд своїх блакитно-крижаних очей на Шпичку. — Цієї жінки я не знаю.

— Насправді ви вже зустрічалися, у Скекенгаузі. Це Шпичка Бату, донька Сторна Гедланда.

Шпичка з певним вдоволенням помітила, як здивовано збільшилися очі матері Скер.

— Чим ви її годували?

— Вогнем і точилом, — усміхнувся Ярві, — і вона має неабиякий апетит. Шпичка вже виявила себе вправною войовницею у сутичці з ужаками.

— Які дивні у вас воїни! — дука Мікедас видавався не так враженим, як потішеним. Придворні слухняно захихотіли. — Я б залюбки подивився на її двобій проти одного з моїх людей.

— Може, відразу проти двох? — вихопилось у Шпички, перш ніж вона усвідомила, що розтулила рот. Голос видався чужим, наче й не належав їй; рипучий і зухвалий, він відбився гучним і диким відлунням від мармурових стін, оздоблених срібними візерунками.

Але дука тільки розсміявся.

— Чудово! Ось він, юнацький запал! Моя небога така сама. Гадає, що можна робити все, що заманеться, і не зважати на традиції, на почуття інших, на… реальність.

Ярві знову вклонився.

— Ті, хто править, і ті, хто стоїть поруч із ними, мають повсякчас уважати на реальність.

Дука наставив на нього палець.

— А ти мені подобаєшся.

— Власне кажучи, у нас із вами є спільна знайома.

— Он як?

— Ебдель Арік Шадікширрам.

Очі дуки здивовано збільшилися, він зняв ногу з бильця й сів прямо.

— Як вона?

— З великим жалем мушу повідомити, що вона пройшла крізь Останні Двері, ваша ясновельможносте.

— Померла?

— Загинула від руки підступного раба.

— Боже милостивий, — дука відкинувся на спинку трону. — То була непересічна жінка. Знаєте, я колись прохав її руки… авжеж, я був тоді ще юним, але… — він зачудовано похитав головою. — Вона мені відмовила.

— Справді непересічна жінка.

— Роки течуть, як вода крізь пальці. Здається, то було тільки вчора… — дука протягло зітхнув, а тоді його очі затвердли. — Але перейдімо до справи.

— Звісно, ваша ясновельможносте, — отець Ярві знову вклонився. Його голова бовталася, наче яблуко у відрі з водою. — Я прибув сюди як посланець від королеви Лайтлін і короля Утіля з Ґеттландії і прохаю авдієнції з її осяйною величністю Віаліною, Імператрицею Півдня.

— Гмм, — дука сперся на лікоть і невдоволено потер бороду. — А де саме ця ваша Ґуттландія?

Шпичка заскреготіла зубами, але Ярві мав сталевий терпець.

— Ґеттландія лежить на західному узбережжі Потрощеного моря, ваша ясновельможносте, на північ від Скекенгауза, осідка Верховного короля.

— У вас там на півночі так багато дрібних країнок! Треба бути вченим, щоб запам’ятати їх усі!

Знову задзеленчав сміх придворних, і Шпичку охопило могутнє бажання затопити кільком лизоблюдам у пику.

— Я радо надав би авдієнцію кожному, хто про неї просить, та, мусите зрозуміти, часи для нас нелегкі.

Ярві вклонився.

— Звісно, ваша ясновельможносте.

— Ми маємо багато ворогів, яких треба впокорити, і багато друзів, яких треба заспокоїти. І багато союзів, про які треба подбати. Деякі з них… менш важливі для нас, ніж інші, не візьміть мої слова за неповагу.

Від його сліпучої усмішки аж тхнуло неповагою, як цвіллю — від старого сиру.

Ярві вклонився.

— Звісно, ваша ясновельможносте.

— Імператриця Віаліна — жінка не такого… штибу, — помахом руки він вказав на Шпичку так, наче та була негодящою кобилою з його стайні. — Віаліна тільки-тільки вийшла з дитячого віку. Вона наївна, і на неї легко справити враження. Їй ще треба дуже багато дізнатися про те, як усе насправді влаштовано. Як ви розумієте, я мушу бути обережний. Ви ж, своєю чергою, мусите виявити терплячість. Для держави такої великої та різнорідної, як наша, перехід від однієї правительки до іншої — завжди трохи… непевна справа, як перехід убрід через річку. Але в належний час я по вас пошлю.

Ярві вклонився.

— Звісно, ваша ясновельможносте. Чи можу я запитати, коли саме?

Дука відмахнувся показним жестом довгих пальців.

— У належний час, отче… е-е…

— Ярві, — просичала мати Скер.

Шпичка не тямила в дипломатії, але в неї склалося стійке враження, що «в належний час» означає «ніколи».

Коли вони вийшли, Мати Скер чекала на них у великому передпокої, уздовж стін якого стояли статуї. Поруч із міністеркою стовбичили два її воїни — похмурий ванстерець і здоровенний нижньоземець, із пикою, наче витесаною з каменю. Шпичка була не в гуморі й одразу ж наїжачилася, але жоден із них не знітився.

Не знітилася і їхня господиня.

— Не сподівалася зустріти тебе тут, отче Ярві.

— А я — тебе, мати Скер.

Утім, помітно було, що ні для кого з них у цій зустрічі немає жодної несподіванки.

— Ми обоє опинилися за пів світу від належного нам місця. Я гадав, ти поруч зі своїм королем, Ґром-ґіль-Ґормом. Ти мала б наставляти його на шлях Батька Мира, інакше Мати Війна підбурить його проти Ґеттландії і приведе до загибелі.

Погляд матері Скер зробився ще більш крижаним, якщо тільки це було можливо.

— Я була б із ним, якби прамати Вексен не доручила мені цієї місії.

— Велика честь, — кутик міністрових губ ледь-ледь вигнувся, натякаючи на те, що ця почесна місія більше скидалася на вигнання і їм обом про це було відомо. — Щоб її заслужити, ти, мабуть, чимось неабияк догодила праматері Вексен. Ти обстоювала інтереси своєї країни? Інтереси свого короля і його підданців, як і належить чинити міністрові?

— Коли я даю клятву, то тримаю її, — відгиркнула Скер. — Вірна міністерка вирушає туди, куди її посилає прамати.

— Достоту як вірна рабиня.

— Авжеж! Кому, як не тобі, знати. Болить іще шия?

Усмішка Ярві зробилася натягнутою.

— Рани цілком загоїлися.

— Справді? — Скер наблизилася до нього, шкірячи зуби з-під тонких губ. — На твоєму місці я б верталася до Потрощеного моря, доки на твоїй шиї не з’явилися нові.

Сказавши це, вона пройшла повз них. Шпичка обмінялася з ванстерцем ще одним довгим злим поглядом, перш ніж воїн подався за міністеркою.

— Від неї нам буде клопіт, — пошепки сказала Шпичка, коли їх ніхто не міг почути.

— Атож.

— І вона в ласці у дуки.

— Атож.

— І вона прибула сюди раніше від нас.

— Атож.

— Отже… прамати Вексен здогадалася, щó ти зробиш, задовго до того, як ти це зробив.

— Атож.

— Щось мені підказує, що ніякої авдієнції ми тут не добудемо.

Ярві глянув на неї з кислою міною.

— Ось бачиш? Ти таки знаєшся на дипломатії.