Пів світу

НЕ ЗОВСІМ САМ

Вони заснули, тримаючи одне одного в обіймах, але це тривало недовго. Бранд ще ніколи не бачив, щоб хтось так кидався вві сні, як Шпичка. Вона смикалася й звивалась, крутилась і вертілась, сіпалася й дриґала ногами. Урешті-решт, вона штурхнула Бранда так, що він прокинувся й скотився з власного ліжка.

Тож йому лишалося тільки сидіти на подорожній скрині, віко якої до блиску вигладила його дупа за довгі місяці веслування. Сидіти й дивитися на Шпичку.

Вона зрештою заспокоїлася й тепер лежала долілиць, розкинувши руки. Смужка світла з вузького вікна падала навскоси через її спину. Ліва рука звісилася з ліжка, і ельфійський браслет кидав тьмяний полиск на підлогу. Довга нога вистромилася з-під ковдри, стегно перетинав зморщений шрам. Переплутане волосся зі срібними й золотими кільцями в ньому затуляло обличчя, тож Бранд бачив тільки половину заплющеного ока й краєчок щоки зі шрамом у формі стріли.

Спочатку він сидів із дурнуватою усмішкою на обличчі й слухав, як вона хропе. Згадував, як вона хропла над його вухом протягом усієї подорожі Дивною і Денною. Думав про те, як йому подобається чути її хропіння. Не йняв віри своєму щастю: невже вона справді тут, оголена, у його ліжку?

А потім він почав непокоїтися.

Що подумають люди, коли дізнаються про них? Що скаже Рін? Як вчинить Шпиччина мати? Що як буде дитина? Він чув, що ось так, відразу, — навряд чи, але часом таке все ж трапляється, хіба ні? Рано чи пізно Шпичка прокинеться. Що, як вона його більше не захоче? Як вона взагалі може його хотіти? А десь у закутку свідомості зачаїлося найстрашніше питання. Що як вона прокинеться і далі хотітиме його? Що тоді?

— Святі боги, — прошепотів Бранд, здійнявши очі до стелі.

Але боги вже одного разу відповіли на його молитви й припровадили її до нього в ліжко, хіба ні? Навряд чи пасувало прохати їх забрати її звідти.

Гучно схропнувши, Шпичка смикнулася й прокинулась. Стиснувши руки в кулаки й випроставши пальці ніг, вона потягнулася так, що аж м’язи затремтіли від напруження. Потім видмухнула шмарклі з однієї ніздрі, утерлася тильним боком руки, другою рукою протерла очі й відкинула з обличчя закошлане волосся. Ураз вона завмерла й, витріщивши очі, різко роззирнулася довкола.

— Доброго ранку, — сказав Бранд.

Шпичка втупилась у нього.

— То це не сон?

— Схоже, що ні.

Хіба що кошмар.

Тривалий час вони дивились одне на одного.

— Хочеш, щоб я пішла? — запитала вона.

— Ні! — вигукнув він, надто голосно й надто гаряче. — Ні. А ти хочеш піти?

— Ні.

Вона поволі сіла, натягнула ковдру на плечі, виставила в його бік вузлуваті коліна й широко позіхнула.

— Чому? — мимоволі вихопилося в нього. Шпичка заціпеніла з роззявленим ротом. — Така собі нічка, еге ж?

Вона здригнулася, наче він дав їй ляпаса.

— Що я зробила не так?

— Ти? Ні! Ти нічого… я кажу про себе, — Бранд не надто тямив, про що він узагалі говорить, але слова вилітали з рота самі. — Рін розповіла тобі, чи не так?

— Розповіла мені що?

— Що батько кинув мене. Що мати теж мене кинула.

Шпичка здивовано насупилася.

— Я гадала, твоя мати померла.

— Один біс, хіба ні?

— Та ні, не зовсім.

Бранд майже не слухав її.

— Я виріс, порпаючись у смітті. Мені доводилося жебрати, щоби прогодувати сестру. Я вивозив кістки та іншу покидь, наче той раб.

Він не збирався цього казати. Ніколи й нікому. Але воно вилилося з нього нестримним потоком, як блювота.

Шпичка заклацнула рот.

— Я, звісно, та ще сволота, Бранде. Але якою ж це сволотою треба бути, щоб думати гірше про тебе через те, що ти розповів? Ти добрий чоловік. Чоловік, на якого можна звіритися. Усі, хто тебе знає, вважають так. Колл тебе обожнює. Рульф тебе поважає. Навіть отцеві Ярві ти подобаєшся, а йому мало хто подобається.

Бранд здивовано закліпав.

— Але я завжди мовчу.

— Зате ти слухаєш, коли інші говорять! До того ж ти вродливий і ставний, Сафріт мені торочила це без спочинку.

— Справді?

— Вона й мати Скер якось пів дня обговорювали твою дупу.

— Що?

— Ти міг би мати будь-яку дівчину. Особливо тепер, коли вже не живеш на смітнику. Я не збагну, чому ти вибрав мене.

— Тобто?

Брандові ніколи й на думку не спадало, що в неї можуть бути власні сумніви. Вона завжди видавалася такою впевненою.

Але Шпичка щільніше загорнулася в ковдру й, гидливо скривившись, поглянула на свої голі ноги.

— Я самолюбна.

— Ти… амбітна. Мені це подобається.

— Я колюча.

— Ти гостра на язик. І це мені теж подобається.

Вона злегка торкнулася пошрамованої щоки.

— Я потворна.

Гнів спалахнув у ньому з такою силою, що Бранд аж сам здивувався.

— Який це мерзотник таке сказав?! По-перше, це неправда, а по-друге, я йому всі зуби перелічу!

— Зуби перелічити я й сама можу. У цьому-то й річ. Я не така… ну, знаєш… — вона висунула руку з-під ковдри й пошкребла нігтями стрижений бік голови. — Я не така, якою мала би бути дівчина. Чи жінка. Ніколи не була такою. Я не вмію як слід…

— Чого?

— Усміхатися чи… не знаю там… шити.

— Мені нічого не треба шити.

Бранд ковзнув зі скрині й опинився навколішках перед Шпичкою. Його тривоги звітрилися. Раніше все вже чомусь руйнувалося між ними, і він не допустить, щоб це сталося знову. Принаймні докладе всіх своїх зусиль.

— Я хотів тебе від Першограда. А може, ще й раніше, — Бранд простягнув руку й поклав її на Шпиччину, що лежала на ліжку. Хоч трохи й незграбним, але щирим рухом. — Я просто ніколи не сподівався, що ти будеш моєю, — він поглянув їй в обличчя, добираючи правильних слів. — Коли я дивлюся на тебе і думаю, що ти хочеш мене, я почуваюся так… наче здобув якусь винагороду.

— Винагороду, якої більше нікому не треба, — пробурмотіла Шпичка.

— А яке мені діло, що кому треба чи не треба?! — знову спалахнув гнівом Бранд, аж вона звела на нього очі. — Якщо вони всі такі йолопи й не бачать, що ти найкраща жінка на все Потрощене море, то мені пощастило, хіба ні?

Він замовк, відчув, як обличчя його паленіє, і подумав, що напевне знову все зруйнував.

— Це, мабуть, найприємніші слова, які мені казали в житті, — вона простягнула руку й відгорнула волосся з його обличчя. Ніжно, наче його торкнулася пір’їнка. Він навіть не думав, що Шпичка може бути такою ніжною. — Щоправда, мені ніхто ніколи не каже нічого приємного, але все одно.

Ковдра сповзла з її голого плеча. Бранд торкнувся його, провів долонею по боці, перемістив руку на її спину. Шкіра зашурхотіла об шкіру, тепла, гладенька. Її очі заплющилися, а його…

Раптом по всьому будинку розлігся гуркіт. Хтось гупав у вхідні двері, і то так, що не відчинити було неможливо. Бранд почув скрегіт відсунутого засува, а потім приглушені голоси.

— О боги, — жахнулася Шпичка, широко розплющивши очі. — Це, мабуть, моя мати.

Так швидко вони не збиралися навіть тоді, коли на них степом мчала орда конярів. Хапаючи з підлоги одежу, вони кидали речі одне одному й поспішно натягали їх. Бранд вовтузився з ременем і врешті-решт застібнув його абияк, бо краєм ока дивився, як Шпичка вихляє дупою, натягаючи штани.

— Бранде? — почувся сестрин голос.

Обоє завмерли, він — в одному чоботі, вона — взагалі боса.

— Га? — хрипко обізвався Бранд.

— У тебе все гаразд? — голос Рін підіймався сходами.

— Ага!

— Ти сам? — голос пролунав просто під дверима.

— Звісно! — ураз він усвідомив, що сестра може зайти, і винувато додав: — Не зовсім.

— Ти найгірший брехун у всій Ґеттландії. Там із тобою Шпичка Бату?

Бранд скривився.

— Щось на кшталт цього.

— Вона або там є, або її там нема. Ти там, Шпичко Бату, хай тобі грець?

— Щось на кшталт цього, — тонким голоском відказала Шпичка.

Запала тривала мовчанка.

— Майстер Гуннан приходив, — нарешті сказала Рін.

Коли Бранд почув це ім’я, йому здалося, ніби хтось вилив йому в штани відро крижаної води.

— Сказав, що прилетів голуб зі звісткою про набіг на Галлебю. Військо подалося на північ, тож він збирає всіх, хто лишився, щоб дати відсіч. Бере і тих, хто ще тренується, і тих, хто поранений, і тих, хто не пройшов випроби. Вони збираються на березі.

— Гуннан хоче, щоб я приєднався? — із тремтінням у голосі запитав Бранд.

— Він каже, ти потрібний Ґеттландії. А ще він каже, що ті, хто сповнить свій обов’язок, займуть місце серед воїнів.

Здобути собі місце серед воїнів. Завжди мати братів опліч себе. Завжди мати те, заради чого варто битися. Стояти у світлі. Давні мрії, що багато місяців тому згоріли на попіл, раптом знову спалахнули гарячим і яскравим полум’ям. Бранд блискавично ухвалив рішення.

— Я зараз спущуся, — гукнув він, відчуваючи, як серце враз закалатало в грудях.

Кроки сестри стали віддалятися від дверей.

— Ти підеш із цим вилупком? — запитала Шпичка. — Після того, як він вчинив із тобою? Після того, як він вчинив зі мною?

Бранд узяв ковдру з ліжка.

— Я роблю це не заради нього, а заради Ґеттландії.

Вона пирхнула.

— Чи, може, заради себе?

— Нехай і так, заради себе. Хіба я не заслуговую на це?

На якусь мить жовна її напнулися.

— Мене він із собою, схоже, не кличе.

— А ти пішла б? — запитав Бранд, кидаючи свої нечисленні речі на ковдру й зав’язуючи її у клунок.

— Звісно, пішла б. Щоб зацідити ногою йому в пику.

— Може, тому він тебе й не покликав.

— Гуннан не покликав би мене, навіть якби був охоплений полум’ям, а я стояла поруч з відром води. Ніхто з них, воїнів Ґеттландії, мене не покличе. Сміх та й годі! Хоча насправді нічого смішного тут нема, — вона саме натягувала чобіт, аж раптом спинилася. — Сподіваюся, ти так квапишся не тому, що хочеш утекти від мене? Бо якщо ти передумав, то краще просто скажи мені. Гадаю, між нами вже досить було таємниць…

— Я йду з Гуннаном не через це, — відказав він, хоч і замислився, чи не було в тому частини правди.

Йому потрібен був простір, щоб відітхнути вільно. Час, щоб усе обміркувати.

— Іноді я думаю, що краще мені було б лишитися в Першограді, — мовила Шпичка.

— Тоді ти не опинилася б у моєму ліжку.

— Помираючи багатою і уславленою, я шкодувала б тільки про це.

— Дай мені один тиждень, — сказав Бранд, припасовуючи Оддиного меча. — Я нічого не передумав, але я мушу це зробити. Іншої нагоди мені більше може не трапитися.

Вона підібгала губи і з шипінням випустила повітря.

— Один тиждень. Якщо за цей час ти не повернешся, я знайду собі когось іншого, хто може сам утримати корабель.

— Згода.

І він поцілував Шпичку ще раз. Її губи були зашерхлі, а віддих — кислий, але Брандові на це було байдуже. Він закинув щит на плече, підняв клунок, глибоко вдихнув і рушив у залізні обійми Матері Війни.

Щось, однак, затримало його на порозі, і він обернувся ще раз. Немовби хотів пересвідчитися, що Шпичка справді там. Вона була там і всміхалася йому. Її усмішки були такі рідкісні! І тому цінні, як золото. Бранд почув неабияке вдоволення собою через те, що цього разу причиною її усмішки був він.