Пів світу

НА ПРИЗНАЧЕНОМУ МІСЦІ

Воїни Ґеттландії і Ванстерландії стояли на протилежних схилах неглибокої порослої густою зеленою травою улоговини й люто зиркали одне на одного.

— Добре місце, щоб випасати овець, — зауважив Рульф.

— Або щоб зійтися в битві.

Шпичка примружила очі, роздивляючись вороже військо. Ще ніколи у своєму житті вона не бачила й уполовину такої великої сили. Чорні силуети воїнів на узвишші чітко вимальовувалися проти ясного неба. То там, а то інде спалахували клинки, відбиваючи промені Матері Сонця. Ванстерська стіна щитів не була щільно зімкнута. Барвисті плями щитів видніли попереду, за ними їжачився ліс списів. Темний стяг Ґром-ґіль-Ґорма мляво висів посередині, перед ним ріденькою лавою були виставлені лучники, а по флангах розташувалися легкоозброєні застрільники[6].

— Їхнє військо так схоже на наше — ми немов дивимося у велике дзеркало, — пробурмотів Ярві.

— Якщо тільки не брати до уваги цієї клятої ельфійської вежі, — відказала Шпичка.

На дальньому кінці ванстерського строю зі скелястого виступу стримів Амонів Зуб — порожниста вежа, яку утворювало плетиво прутів із ельфійського металу. Заввишки в тридцять людських зростів, вона звужувалася до верху, наче клинок меча.

— Що це було? — запитав Колл, зачудовано роздивляючись споруду.

— Хто тепер знає? — відповів міністр. — Може, якась сигнальна вежа. Може, пам’ятник ельфійській зарозумілості. А може, храм Єдиного Бога, якого вони розкололи на багатьох.

— Я тобі скажу, чим вона стане, — Рульф похмуро споглядав на військо, що зібралося під вежею. — Обеліском на могилі. Могилі, у яку ляже багато сотень.

— Багато сотень ванстерців, — різко кинула Шпичка. — Наше військо, здається, більше за їхнє.

— Може, й так, — сказав Рульф. — Але битви виграють досвідчені воїни, а їх у обох сторін приблизно однакова кількість.

— До того ж Ґорм полюбляє ховати кіннотників, — додав отець Ярві. — Наші сили більш-менш рівні.

— І, на відміну від нас, вони мають свого короля, — Рульф озирнувся на табір.

Утіль не вставав із ліжка від минулого вечора. Дехто казав, що Останні Двері вже відчинилися для нього. Отець Ярві не заперечував цього.

— Навіть наша перемога послабить Ґеттландію, — сказав міністр, — і праматері Вексен це добре відомо. Ця битва — частина її плану. Вона знала, що король Утіль ніколи не відмовиться від виклику. Ми переможемо тільки тоді, якщо цієї битви взагалі не буде.

— Ти приготував якесь ельфійське заклинання, щоб цього домогтися? — запитала Шпичка.

Отець Ярві стримано всміхнувся.

— Сподіваюся, нам вистачить дрібки міністерської магії.

Колл посмикав ріденький натяк на борідку, дивлячись на той бік долини.

— Цікаво, чи Фрор серед них.

— Можливо, — сказала Шпичка.

Їхній товариш, із яким вони тренувалися, жартували, билися пліч-о-пліч і веслували.

— Що ти робитимеш, якщо зустрінеш його в битві?

— Мабуть, уб’ю.

— Тоді сподіваймося, що ти його не зустрінеш, — Колл здійняв руку, вказуючи на щось. — Їдуть!

Ґормів стяг зарухався. Від центру ванстерського війська відділився гурт вершників і рушив схилом униз. Шпичка пропхалася між найближчими воїнами короля, щоб стати обік Лайтлін, але королева помахом руки відправила її назад.

— Тримайся позаду, Шпичко, і накинь каптур на голову.

— Але моє місце поруч із вами.

— Сьогодні ти — не щит. Сьогодні ти — мій меч. А меч іноді краще ховати в піхвах. Ти зрозумієш, коли настане твій час.

— Слухаюсь, моя королево.

Шпичка знехотя натягла каптур, дочекалася, поки рушить весь королівський почет, а тоді, згорбившись у сідлі, наче злодійка, потрюхикала в самому кінці, на місці, про яке ніколи не згадують у піснях. Вони поволі спускалися довгим схилом, із-під кінських копит летіли кім’яхи розм’яклої землі. На вітрі бадьоро лопотіли два знамена: золоте Лайтлін і залізно-сіре Утіля.

Ванстерці були дедалі ближче. Два десятки найславетніших воїнів — високі шоломи, суворі обличчя, заплетене в кіски волосся, кольчуги з уплетеними в них золотими кільцями. Попереду їхав чоловік, довкола грубезної шиї якого чотири рази був обернутий ланцюг із навершників мечів, що колись належали його переможеним ворогам. Чоловік, що вбив Шпиччиного батька. Ґром-ґіль-Ґорм Мечолам у блиску бойової слави. Ліворуч від нього знаменоносець, великий раб-шенд у оздобленому гранатами невільницькому нашийнику, віз чорний стяг, що маяв над ним. Праворуч скакали два кремезні біловолосі юнаки: один — із глузливою посмішкою на обличчі та Ґормовим величезним щитом на плечі, другий — із войовничим вищиром і Ґормовим здоровенним мечем. Між ними й королем їхала мати Скер. Жовна на її обличчі напиналися так, що аж рухалася шкіра на її поголеній голові.

— Вітаю, ґеттландці! — земля під копитами велетенського Ґормового коня чвакнула, коли король ванстерців спинився в болотистому низу долини й вишкірився, глянувши в чисте небо. — Мати Сонце всміхається, дивлячись на нашу зустріч!

— Це добре знамення, — відказав отець Ярві.

— Для котрої сторони? — запитав Ґорм.

— Можливо, для обох? — Лайтлін злегка вдарила коня в боки, щоб виїхати наперед.

Шпичка змусила себе тримати п’ятки нерухомо, хоч їй і кортіло під’їхати ближче до королеви, бути там, де вона могла б захистити її.

— Королево Лайтлін! Як твоїй мудрості та вроді вдається лишатися непідвладними часові?

— А як це вдається твоїй силі й відвазі? — запитала королева.

Ґорм замислено почухав бороду.

— Щось я не пригадую, щоб до мене ставилися з такою повагою, коли мені востаннє трапилося побувати в Торлбю.

— Мій чоловік завжди каже, що найкращий дарунок богів — це гідний ворог. Годі й бажати достойнішого ворога для Ґеттландії, ніж Мечолам.

— Ти лестиш мені, і це мені вельми до душі. Але де ж король Утіль? Я нетерпляче чекав нагоди поновити ту дружбу, що зав’язалася між нами в Залі Богів.

— Боюся, мій чоловік не прибуде, — відказала Лайтлін. — Він послав мене замість себе.

Ґорм невдоволено закопилив губи.

— Таких видатних войовників, як король Утіль, небагато. Без нього битва змаліє. Але Мати Ворон не чекає ні на кого, навіть на найславетніших.

— Є інший шлях, — Ярві виїхав наперед і порівнявся з конем королеви. — Шлях, яким можна уникнути кровопролиття і звільнити наші північні народи від ярма Верховного короля.

Ґорм здійняв брову.

— Невже ти не тільки міністр, а ще й чарівник?

— Ми молимося до тих самих богів, співаємо про тих самих героїв, нас шмагають ті самі дощі й вітри. Але прамати Вексен нацьковує нас одне на одного. Якщо сьогодні біля Амонового Зуба відбудеться битва, то єдиним переможцем стане вона. Подумай лишень, чого могли б досягти Ванстерландія і Ґеттландія, якби об’єдналися! — Ярві із запалом подався вперед на сідлі. — Перетворімо кулак на долоню! Укладімо союз між нашими державами!

Шпичка аж рота роззявила, почувши таке, і не вона одна. З обох боків здійнявся гнівний гомін, воїни тихо лаялися й люто зиркали один на одного. Але Мечолам здійняв руку, закликаючи до тиші.

— Смілива пропозиція, отче Ярві. Ти хитромудрий чоловік, у цьому немає жодних сумнівів. Ти промовляєш від імені Батька Мира, як і належить міністрові, — Ґорм невдоволено скривився, втягнув носом повітря і з зітханням випустив його. — Але, боюся, це неможливо. Моя міністерка має інакшу думку.

Ярві здивовано глянув на матір Скер.

— Справді?

— Я маю на увазі мою нову міністерку.

— Вітаю, отче Ярві.

Ґормові юні біловолосі зброєносці роз’їхалися, щоби пропустити закутану в плащ вершницю на блідому коні. Жінка відкинула каптур, і холодний подмух вітру розвіяв волосся пшеничного кольору довкола худого обличчя. Очі її гарячково заблищали, а на лиці з’явилася посмішка, виповнена такою жовчю, що важко було дивитися.

— Здається, ви знайомі з матір’ю Ісріун, — пробурмотів Ґорм.

— Одемове щеня, — просичала королева Лайтлін, і з її тону було зрозуміло, що це не входило в її плани.

— Ти помиляєшся, моя королево, — Ісріун криво посміхнулася до неї. — Тепер єдина родина для мене, як і для отця Ярві, — це Міністерство. Батька-матір нам замінила прамати Вексен, чи не так, брате? Після того як сестра Скер зазнала принизливої невдачі в Першограді, — колишній міністерці пересмикнуло обличчя, коли вона почула найменування «сестра», — прамати вирішила, що на неї більше не можна покластися, і послала мене на її місце.

— І ти це дозволив? — тихо запитав Ярві.

Ґорм із кислою міною поводив язиком у роті, вочевидь і близько не задоволений тим, що сталося.

— Я мушу зважати на клятву, яку дав Верховному королю.

— Мечоламова мудрість домірна його силі, — мовила Ісріун. — Він добре пам’ятає своє місце в порядку речей, — Ґорм скривився ще кисліше, але понуро промовчав. — А ось ви, ґеттландці, забули належне вам місце. Прамати Вексен вимагає покари за вашу пиху, ваше зухвальство і вашу зрадливість. Верховний король уже збирає багатотисячне військо нижньоземців та інглінгів на чолі зі своїм звитяжцем, Блискучим Їллінгом! Наймогутніша армія, яку коли-небудь бачило Потрощене море, готується вирушити на Тровенландію заради слави Єдиного Божества!

Ярві пирхнув.

— І ти разом з ними, Ґром-ґіль-Ґорме? Стоятимеш навколішках перед Верховним королем? Падатимеш ницьма перед Єдиним Божеством?

Вітер маяв довгими пасмами волосся довкола Ґормового пошрамованого обличчя. Похмурий вираз на ньому був наче витесаний з каменю.

— Я там, де вимагає бути моя клятва, отче Ярві.

— А втім, Міністерство завжди прагне миру, — мовила Ісріун, нервово сплітаючи тонкі пальці. — Єдине Божество завжди дає прощення, навіть тим, хто на нього не заслуговує. Уникнути кровопролиття — це благородний намір. Ми не відмовляємося від нашої пропозиції вирішити все герцем між королями, — вона підібгала губи. — Але боюся, король Утіль надто старий, надто кволий і знесилений недугою, щоб битися. Без сумніву, це Єдине Божество покарало його за невірність.

Лайтлін скоса глянула на Ярві, і міністр ледь помітно кивнув.

— Утіль послав мене замість себе, — промовила вона, і Шпичка відчула, що її серце, яке й до того вже билося пришвидшено, почало стукотіти об ребра. — Виклик королю — це виклик і королеві.

Мати Ісріун зневажливо розреготалася.

— Ти битимешся з Мечоламом, позолочена королево?

Лайтлін підібгала губи.

— Королева не б’ється, дівчинко. Замість мене на герць вийде мій Обраний Щит.

Ураз Шпичка відчула, як її огорнув дивовижний спокій, і заусміхалася під каптуром.

— Це шахрайство, — обурилася Ісріун, усмішка вже щезла з її лиця.

— Це закон, — відказав Ярві. — Як міністерка короля ти мала б це розуміти. Ви кинули виклик. Ми його прийняли.

Ґорм махнув ручищем, немовби відганяючи докучливу муху.

— Шахрайство чи закон, мені байдуже. Я битимуся будь з ким, — голос його звучав майже знуджено. — Показуй свого герцівника, Лайтлін. Завтра на світанку ми зійдемося на цьому місці, і я його вб’ю, зламаю його меча й додам його навершник до мого ланцюга, — він обвів темними очима ґеттландських воїнів. — Але твоєму Обраному Щиту слід знати, що Мати Війна дихнула на мене в колисці, і провіщено, що жодному чоловікові мене не вбити.

Лайтлін холодно посміхнулася. Нарешті все стало на свої місця, наче деталі замка гладенько ввійшли в пази, і враз задум богів щодо Шпички Бату став зрозумілим.

— Але мій Обраний Щит — не чоловік.

Отже, настав час видобути меча з піхов. Шпичка стягнула з голови каптур і відкинула плащ. Ґеттландці мовчки розступилися, і вона рушила між ними наперед, не відриваючи погляду від короля Ванстерландії.

Коли він побачив її, широке чоло прорізала зморшка непевності.

— Ґром-ґіль-Ґорме, — тихо сказала вона, проїжджаючи між Лайтлін і Ярві. — Мечоламе, — кінь матері Ісріун перелякано сахнувся з її дороги. — Сиротителю.

Шпичка напнула повіддя, порівнявшись із ним. На його насуплене обличчя впало яскраво-червоне сяйво ельфійського браслета. Вона вихилилася з сідла й прошепотіла до нього:

— Твоя смерть надходить.