Пів світу

У ТЕМРЯВІ

«Ч ини добро, — сказала Брандові мати того дня, коли померла. — Стій у світлі».

Бранд мав тоді шість років і не надто тямив, що значить «чинити добро». Тепер, десять років по тому, він не був певен, що наблизився до розуміння цього. Адже ось він, замість пишатися найкращою миттю у своєму житті, марнує її на роздуми, як слід вчинити.

Стояти на варті біля Чорного престолу було великою честю. Бути прийнятим до лав воїнів Ґеттландії перед очима богів і людей. Хіба не цього він прагнув? Хіба не заради цього працював до крові? Хіба не заслужив він право бути тут? Відколи пам’ятав себе, Бранд завжди мріяв стояти зі зброєю серед своїх побратимів на священних плитах Зали Богів.

А проте йому здавалося, що він не стоїть у світлі.

— Мене турбує цей набіг на острів’ян, — знай товкмачив своє отець Ярві, як то, схоже, було заведено в міністрів. — Верховний король заборонив добувати мечі з піхов. Йому це не сподобається.

— Верховний король усе забороняє, — зауважила королева Лайтлін, тримаючи руку на округлому череві, — і йому нічого не подобається.

Король Утіль, що сидів поруч неї на Чорному престолі, подався вперед.

— А тим часом велить острів’янам, ванстерцям та іншим шавкам, яких може схилити до послуху, добувати мечі проти нас.

Гнівний гомін хвилею прокотився по рядах ґеттландських достойників і достойниць, що зібралися перед троном. Тиждень тому Брандів голос долучився б до їхніх і лунав би найгучніше.

Але тепер він міг думати лише про Едвала з пробитою дерев’яним мечем шиєю, про те, як із рота йому текла червона слина, коли він дивно рохнув, наче порося. То був останній звук у його житті. І про Шпичку з волоссям, що липло до її вимазаного кров’ю обличчя. Шпичку, що стояла, хитаючись, на піску і з роззявленим ротом слухала, як Гуннан звинувачує її в убивстві.

— Два моїх кораблі захоплено! — якась купчиня, здійнявши кулак, стрясала ним у напрямку трону так, що оздоблений самоцвітами ключ підстрибував на її грудях. — Я втратила не лише товар, але й людей! Усіх убито!

— А ванстерці знову перейшли кордон! — долинув басовитий голос із чоловічої половини зали. — Пустили димом обійстя, а добрих ґеттландців забрали в неволю!

— Там бачили Ґром-ґіль-Ґорма! — закричав ще хтось, і на саму згадку про це ім’я Зала Богів сповнилася приглушеними прокльонами. — Самого Мечолама!

— Острів’яни мають заплатити кров’ю, — гарикнув старий одноокий войовник, — а потім і ванстерці з Мечоламом!

— Звісно, що мають! — вигукнув Ярві, здіймаючи свою суху, схожу на крабову клішню, ліву руку, щоб заспокоїти розгнівану юрбу. — Питання тільки в тому, коли і як. Мудрий чекає нагоди, а ми зараз аж ніяк не готові до війни з Верховним королем.

— До війни ти готовий завжди, — Утіль м’яким рухом крутнув навершник свого меча, і голий клинок зблиснув у півсутіні. — Або не готовий ніколи.

Едвал був готовий завжди. Той, хто оборонить свого товариша, як і належить ґеттландському воїнові. Невже цим він заслужив на смерть?

Шпичка не переймалася нічим далі свого носа, а Брандові яйця й досі боліли від її удару, тож надмірної прихильності до неї він не почував. Але вона билася до останнього, попри нерівні силі, як і належить ґеттландському воїнові. Невже цим вона заслужила на те, щоб її звинуватили в убивстві?

Бранд винувато звів погляд на велетенські статуї шістьох Великих Богів, що, наче судді, здіймалися над Чорним престолом. Наче судді, які виносять свій присуд йому, Брандові. Хлопець ніяково зіщулився, мовби це він убив Едвала й назвав Шпичку вбивцею. А він же нічого не робив, тільки дивився.

Дивився й нічого не робив.

— Верховний король може скликати пів світу на війну проти нас, — терпляче провадив отець Ярві, наче майстер-військовик, що пояснює дітям ази. — Ванстерці й тровенландці присягли йому на вірність, інглінги й нижньоземці моляться його Єдиному Божеству, а прамати Вексен вибудовує союзи на Півдні. Вороги оточують нас зусібіч, а тому треба шукати друзів, щоб…

— Відповідь на це — сталь, — король Утіль урвав свого міністра гострим, як лезо клинка, голосом. — І сталь завжди має бути відповіддю. Збирайте мужів Ґеттландії. Ми дамо цим стерв’ятникам з Островів науку, яку вони запам’ятають надовго.

Праворуч суворі чоловіки на знак схвалення вдарили себе кулаками в закольчужені груди, а ліворуч жінки з блискучим від олії волоссям гнівним гулом висловили свою підтримку.

Отець Ярві схилив голову. Це був його обов’язок — промовляти від імені Батька Мира, але навіть йому забракло слів. Сьогодні тут панувала Мати Війна.

— Коли так, нехай буде сталь.

Бранд мав би нетямитися від захвату. Славетний морський похід, як ті, що оспівані в піснях! І він братиме в ньому участь як повноправний воїн! Але думки його досі крутилися довкола того, що сталося на бойовищі, роздряпуючи незагоєну рану: що було б, якби він діяв інакше?

Якби не завагався, якби вдарив без жалю, як і належить воїнові, то, мабуть, переміг би Шпичку, і на тому все скінчилося б. Якби підтримав Едвала, коли Гуннан виставив трьох проти одної, то, можливо, разом їм вдалося б спинити це. Але він не підтримав. Щоб стати проти ворога на полі бою, потрібна відвага, однак там поруч із тобою товариші. Щоб виступити самому проти своїх товаришів, теж потрібна відвага, але інакший її ґатунок. Якого Бранд не мав і на який навіть не претендував.

— Нам лишається справа Гільди Бату, — промовив отець Ярві.

Почувши це ім’я, Бранд здригнувся й скинув головою, наче крадій, якого піймали, коли він тримав руку на чужому капшуці.

— Кого? — перепитав король.

— Доньки Сторна Гедланда, — відказала королева Лайтлін. — Вона зве себе Шпичкою.

— Але провина її не в тому, що вона комусь уколола палець, — докинув отець Ярві. — Її звинувачують в убивстві хлопця на тренувальному бойовищі.

— Хто її звинувачує? — голосно запитав Утіль.

— Я!

Золота пряжка на плащі майстра Гуннана зблиснула, коли старий військовик ступив у смугу світла перед тронним помостом.

— Майстре Гуннане, — кутиків королевих губ торкнулася усмішка, що рідко там гостювала. — Я добре пам’ятаю наші з тобою герці на бойовищі.

— Ці спогади цінні й для мене, мій королю, нехай і болісні.

— Ха! Ти на власні очі бачив, як сталося вбивство?

— Я випробовував найстарших учнів, серед них і Шпичку Бату, щоб визначити, хто гідний приєднатися до вашого походу.

— Вона зганьбила себе, прагнучи зайняти місце, належне воїнові! — вигукнула котрась жінка.

— Вона зганьбила всіх нас, — вторувала їй інша.

— Жінці не місце на полі бою! — пролунав грубий голос із чоловічої половини зали, і голови по обидва боки схвально закивали.

— Хіба ж сама Мати Війна — не жінка? — король вказав на статуї Великих Богів, що нависали над зібранням. — Лише вона, Мати Ворон, вибирає гідних. Ми тільки приводимо до неї людей.

— Шпичку Бату вона не вибрала, — мовив Гуннан. — Дівчина має нестерпну вдачу.

Щира правда.

— Вона не пройшла випроби, яку я їй призначив.

Почасти правда.

— Почувши моє рішення, вона розлютилася й убила Едвала.

Бранд вражено закліпав. Не те щоб цілковита брехня, але ж геть далеко від правди. Гуннан похитав головою, і його сива борода заколихалася.

— Ось так я втратив двох учнів.

— Чимале недбальство з твого боку, — зауважив отець Ярві.

Майстер-військовик стиснув кулаки, але перш ніж здобувся на відповідь, заговорила королева Лайтлін:

— Яка покара за таке вбивство?

— Каменування, моя королево, — відказав міністр спокійним тоном, наче йшлося про те, щоб прибити жука, а не людину. І то людину, яку Бранд знав ізмалечку. Нехай і почував неприязнь чи не відтоді ж, та все ж…

— Чи хтось із присутніх бажає виступити на захист Шпички Бату? — прогримів король.

Коли стихло відлуння його слів, у залі залягла мертва тиша. Саме час розповісти правду. Вчинити добро. Стати у світло. Бранд роззирнувся по Залі Богів, відчуваючи, як слова лоскочуть йому губи. Раук, посміхаючись, стояв на своєму місці. Сордаф теж, його одутле обличчя скидалося на маску. Ніхто з них не пустив і пари з вуст.

Промовчав і Бранд.

— Нелегко засудити на смерть таку юну дівчину, — Утіль підвівся з трону. Почувся брязкіт кольчуг і шурхіт спідниць: усі, крім королеви, опустилися навколішки. — Однак не можна ухилятися від правильного рішення лише тому, що воно болісне.

Отець Ярві схилив голову ще нижче.

— Я подбаю, щоби правосуддя було вчинене відповідно до закону і вашої волі.

Утіль подав руку Лайтлін, і вони разом зійшли сходами з тронного помосту. Розгляд справи Шпички Бату завершився. Останнє, що було сказано, — її каменують.

Бранд стояв і дивився, не ймучи віри побаченому й почутому. Йому зробилося зле. Він був певен, що хтось із його товаришів конче висловиться, бо ж усі вони були начебто чесні хлопці. Або що Гуннан — майстер-військовик, якого неабияк шанували, — розповість про свою роль у тому, що сталося. Що король і королева добудуть правду, адже вони мудрі й доброчесні. Що боги не допустять такої несправедливості. Що хтось удіє щось.

Мабуть, усі вони, як і він, сподівалися на те, що хтось інший усе виправить.

Король, притискаючи до грудей оголеного меча, ступав прямо, ніби спис проковтнув. Його сталево-сірі очі дивилися просто поперед себе, не відхиляючись ні праворуч, ні ліворуч. Королева злегка кивала то одному, то іншому, немов роздавала подарунки, а іноді скупим словом давала знати, що того чи того вшановано особливою ласкою і йому належить навідатися до королевиної контори, щоб обговорити якусь важливу оборудку. Королівське подружжя підходило дедалі ближче. Вони вже були майже поруч.

У вухах Брандові лунко гупала кров. Він розтулив був рот, але королева на якусь мить спинила на ньому холодний погляд, і Бранд, засоромившись, ганебно промовчав. Пара пройшла повз нього.

Сестра постійно казала йому: «Виправляти світ — не твоя справа». Але якщо не він, то хто?

— Отче Ярві! — вихопилося в нього занадто голосно.

Коли міністр обернувся, він хрипко прошепотів, цього разу занадто тихо:

— Мені треба з вами поговорити.

— Про що, Бранде?

Той збентежився й не відповів одразу: він не очікував, що Ярві має бодай якесь уявлення, хто він.

— Про Шпичку Бату.

Запала тривала мовчанка. Міністр, либонь, був лише на кілька років старший за Бранда. Бліде обличчя й білясте волосся справляли враження, наче з нього змило всі кольори. Здавалося, він був такий худорлявий, що дужий подмух вітру міг його знести. Та ще й мав калічену руку… А проте зблизька в його очах прозирало щось крижане. Щось, від чого Бранд зіщулився під міністровим пильним поглядом.

Але вороття назад уже не було.

— Вона не вбивця, — пробурмотів він.

— Король вважає інакше.

О боги… Брандові пересохло в горлі, але він не відступив, як і належить справжньому воїнові, і мовив далі:

— Короля не було на бойовищі. Він не бачив того, що бачив я.

— І що ж ти бачив?

— Ми змагалися за участь у поході…

— Ніколи не кажи мені того, що я вже й так знаю.

Усе йшло далеко не так гладко, як Бранд сподівався. Але зі сподіваннями таке часто буває.

— Шпичка билася зі мною, а я завагався… Вона мала би здобути право на участь у поході, але майстер Гуннан поставив проти неї ще трьох.

Ярві глянув на потік людей, що поволі невпинно витікав із Зали Богів, і підступив трохи ближче.

— Трьох за раз?

— Один із них був Едвал. Шпичка не мала наміру його вбивати…

— І як вона трималася, одна проти трьох?

Бранд спантеличено закліпав.

— Ну… вона вбила одного. Більше, ніж її противники.

— Авжеж, авжеж. Я саме нещодавно втішав Едвалових батьків і обіцяв їм справедливий вирок. Їй шістнадцять зим, чи не так?

— Шпичці? — Бранд не міг уторопати, яким чином це стосується її вироку. — Здається, так.

— І весь цей час вона давала собі раду в поєдинках із хлопцями? — він зміряв Бранда поглядом. — Із чоловіками?

— Зазвичай навіть дуже добре давала.

— Мабуть, вона вельми затята. Цілеспрямована. Уперта.

— Як на мене, то радше не вперта, а твердолоба, — сказавши це, Бранд усвідомив, що такою характеристикою не надто допоможе Шпичці, і мляво промимрив: — Але… вона не погана.

— Ніхто не поганий… для власної матері, — отець Ярві важко зітхнув. — І що ти від мене хочеш?

— Що я… хочу?

— Атож. Як мені вчинити? Звільнити цю клопітну дівчину й нажити собі ворогів — Гуннана й Едвалову родину? Чи задовольнити їх і наказати каменувати її? Яка твоя рада?

Бранд не очікував, що йому доведеться давати якусь раду.

— Гадаю… треба вчинити згідно з законом.

— Законом? — зневажливо чмихнув отець Ярві. — Закон вічно мінливий, він більше схожий на Матір Море, ніж на Батька Землю. Він — наче лялька в руках лялькаря, Бранде. Каже те, що я вкладаю йому в уста.

— Я просто подумав, що повинен розповісти комусь… Правду, я маю на увазі…

— Нібито правда має якусь цінність. Я знайду тобі тисячу правд під осіннім опалим листям, Бранде. У кожного власна правда. А ти просто вирішив перекласти тягар своєї на мене. Красно дякую, мені саме бракувало клопоту тепер, коли я силкуюся запобігти війні між Ґеттландією та всім Потрощеним морем.

— Я гадав, що… чиню добро.

Ураз добрий вчинок перестав здаватися Брандові провідним сяйвом, яскравим і чистим, як Мати Сонце. Тепер він більше скидався на облудний вогник-блимавку в мороці Зали Богів.

— Кому ти вчинив добро? Мені? Едвалові? Собі? Як і правда, добро в кожного з нас своє, — Ярві підсунувся ще ближче і стишив голос. — Майстер Гуннан може здогадатися, що ти поділився зі мною своєю правдою. Що тоді? Ти подумав про наслідки?

Бранд не подумав. Усвідомлення впало на нього, наче холодний сніг. Він звів погляд і в темряві майже спорожнілої зали побачив недобрий блиск у Раукових очах.

— Той, хто думає лише про те, щоб чинити добро, але не замислюється про наслідки… — отець Ярві здійняв суху руку й тицьнув скарлюченим пальцем Брандові в груди. — Це небезпечна людина.

Міністр обернувся й рушив геть, постукуючи товстим кінцем ельфійської патериці по кам’яних плитах, що з плином часу вичовгалися і стали гладкими, як скло. Огорнутий ще більшим неспокоєм, ніж досі, Бранд лишився стояти, витріщаючись у сутінь.

Він анітрохи не почувався як той, хто стоїть у світлі.