Пів світу

КОЛЬЧУГА МЕРЦЯ

Усі хлопці зібралися на місці.

«Не хлопці, а чоловіки», — усвідомив Бранд. Нехай мало хто серед них мав бороди, але ж вони вже пройшли свої випроби й ось-ось складуть присягу. Коли ж, як не тепер, називатися їм чоловіками?

Вони зібралися востаннє з майстром Гуннаном, що навчав їх, випробовував їх і виковував із них воїнів, як Бранд колись виковував зброю із заліза в кузні Ґаден. Вони зібралися на піщаному березі, де раніше так часто тренувалися, однак цього разу їхні мечі не були дерев’яні.

Вони стояли в новому бойовому спорядженні, очі їм блищали, а дух забивало на саму лише думку, що невдовзі вони вирушать у свій перший морський похід. Залишать позаду Батька Мира й віддадуться всім своїм єством його кровожерній дружині, Матері Війні. Здобудуть славу, а з нею і місце за королівським столом та в піснях воїнів.

І, звісно, повернуться додому багатими.

Декотрі були вбрані так, що вже видавалися справдешніми героями. Цим новобранцям пощастило мати родини, які придбали їм гарні кольчуги, добрі мечі й новеньке лискуче спорядження. Бранд мав лише Рін, хоч і вважав, що йому пощастило з нею більше, ніж він заслуговував. Тож йому довелося позичити кольчугу в Ґаден, навзамін пообіцявши десятину того, з чим повернеться. Кольчугу зняли з мерця. Потьмяніла від ужитку, вона була нашвидкуруч припасована до Брандового розміру, але все одно провисала під пахвами. Проте сокира була добра, надійна й гостра, як бритва, а щит, на який він цілий рік складав гроші й на якому Рін намалювала драконячу голову, на вигляд нічим не поступався будь-якому іншому.

— А чому дракон? — запитав Раук, насмішкувато звівши брову.

Бранд лише розсміявся у відповідь.

— А чому б і ні?

Кпинів цього дурня було замало, щоб зіпсувати Брандові цей день. День, коли він мав вирушити у свій перший похід.

І це був не абиякий похід. Це був найбільший морський похід на пам’яті нині живих. Більший навіть, ніж той набіг, що його король Утрік учинив на Саґенмарк. Бранд зіп’явся навшпиньки, щоб укотре окинути поглядом довжелезну лаву воїнів, що простяглася вздовж берега. Залізо виблискувало на сонці, пасма диму від багать слалися по небу. П’ять тисяч війська, сказав Гуннан. Бранд поглянув на пальці долоні, намагаючись уявити, що кожен — це тисяча воїнів. У голові йому запаморочилося, немовби він глянув униз із високої кручі.

П’ять тисяч! О боги, який великий, мабуть, цей світ!

Серед них були ті, кого спорядили всім потрібним купці або крамарі, а були й обшарпані горяни, що трималися свого гурту. Гордовиті воїни зі срібними руків’ями мечів і брудні бідняки з крем’яними вістрями списів. Досвідчені ветерани, покарбовані шрамами, і новачки, які ще ніколи не проливали крові.

Таке видовище побачиш не часто, тож на схилах перед міськими мурами зібралася половина Торлбю. Матері й батьки, дружини й діти прийшли, щоби провести своїх синів і чоловіків та помолитися за їхнє повернення живими й багатими. Поза сумнівом, тут мала бути й Брандова родина. Себто одна Рін. Він стиснув кулаки й наставив обличчя вітрові.

Вона пишатиметься ним. Він поклявся, що зробить усе для цього.

Загальний настрій більше скидався на той, що панує на весільній учті, ніж на війні. Повітря було виповнене димом, захопленими вигуками, звуками пісень, жартами й суперечками. У юрбі сновигали молитвопряди, за плату промовляючи благословення. Не бракувало й торговців, які брехливо переконували, що всі великі бійці беруть на війну запасний пояс. Вочевидь не тільки воїни прагнули збагатитися на поході короля Утіля.

— За мідяк матимеш щастя в бою, — намовляла жебрачка, що продавала поцілунки на удачу, — а за другий — ще й на погоду. А за третій…

— Замовкни, — різко обірвав її майстер Гуннан. — Король говоритиме.

Розлігся брязкіт обладунків, коли всі розвернулися на захід, у той бік, де на березі здіймалися кургани давно померлих правителів. Пагорби низкою тяглися на північ, щораз меншаючи, доки не перетворювалися на загладжені вітром горбики.

На піщаній дюні перед воїнами стояв король Утіль, високий, випростаний. Довгі стебла трави посмикувалися під його ногами, а до грудей лагідно, немов хворе немовля, король притискав меча з простої сірої сталі. Йому не потрібні були оздоби: обличчя його прикрашали шрами від незчисленних битв. Не потрібні були й самоцвіти: очі його палали яскравим несамовитим блиском. То був чоловік, що не відав ні страху, ні жалю. То був король, за яким кожен воїн матиме за честь вирушити аж до порогу Останніх Дверей і далі.

Обік нього, тримаючи руки на округлому череві, стояла королева Лайтлін. На шиї в неї висів золотий ключ, а золоте волосся маяло на вітрі, наче стяг. Королева виявляла не більше страху чи жалю, ніж її чоловік. Подейкували, що то її золото купило половину цих людей і більшість кораблів, а вона була з тих, хто пильнує вкладені кошти.

Король повагом ступив два кроки. Почекав, поки всі, затамувавши віддих, замовкнуть. У напруженій тиші наростало збудження, аж доки Бранд не почув, як у його вухах бурхає кров.

— Кого я бачу перед собою? Чи не славних мужів Ґеттландії? — проревів король.

Брандові та його невеличкому гуртику новачків пощастило: вони були достатньо близько, щоб чути все на власні вуха. Тим, хто стояв далі, промову короля переказували капітани їхніх кораблів. Шарпані вітром слова, наче брижі на воді, розходилися луною вздовж довгого берега.

Юрмище воїнів вибухнуло несамовитим гуком, здійнявши догори, до Матері Сонця, блискучий ліс зброї. Усі — як єдине ціле. Кожен готовий померти за свого оплічника. Бранд мав лише одну сестру, але разом із ним тут, на піску, стояли п’ять тисяч братів. Від солодкої суміші шалу й любові на очі йому накотили сльози, а серце огорнула теплота. Тої миті йому здавалося, що заради цього почуття варто померти.

Король Утіль підняв руку, закликаючи до тиші.

— Моє серце радіє бачити тут стількох моїх братів! Досвідчених старих воїнів, що пройшли через багато випробувань на полі бою, і відважних юнаків, які лише нещодавно пройшли свою випробу на бойовищі. Усі ви зібралися тут задля правого діла перед очима богів, перед очима моїх пращурів, — він розпростер руки в напрямку давніх курганів. — Чи ж бачили вони коли-небудь таке могутнє військо?

— Ні! — крикнув хтось.

Пролунав сміх, а тоді долучилися й інші, несамовито вигукуючи: «Ні! Ні!» — доки король знову не здійняв руку, даючи знак замовкнути.

— Острів’яни послали на нас свої кораблі. Вони грабували нас, забирали в неволю наших дітей, проливали нашу кров на нашу ж добру землю.

Здійнявся гнівний гомін.

— Це вони обернулися спиною до Батька Мира, це вони відчинили двері Матері Війні й запросили її до нашого дому.

Гомін наростав, дужчав, перетворювався на тваринне гарчання, що врешті вихопилося і з Брандового горла.

— Але Верховний король каже, що ми, ґеттландці, не можемо гостинно вітати в себе Матір Ворон! Верховний король каже, що наші мечі повинні лишатися в піхвах. Верховний король каже, що ми повинні мовчки терпіти цю наругу! Повідайте ж мені, мужі Ґеттландії, якою буде наша відповідь йому?

Єдиним оглушливим ревом із п’яти тисяч горлянок вилетіло слово, і Бранд теж кричав хрипким голосом:

— Сталь!

— Саме так, — Утіль притулив меча ще ближче до себе, притиснувши просте руків’я, немовби обличчя коханої, до поораної зморшками щоки. — Сталь має бути відповіддю! Тож улаштуймо острів’янам кривавий день, браття. День, про який вони згадуватимуть із великим плачем!

Мовивши це, величною ходою він рушив до Матері Моря. Одразу за ним ішли його найближчі капітани й особиста варта — славетні воїни, чиї імена були в усіх на вустах. Бранд мріяв одного дня долучитися до них. Люди, імена яких поки ще були невідомі бардам, юрмилися вздовж стежки, щоб бодай мигцем побачити короля, торкнутися його плаща, опинитися на якусь мить перед поглядом його сірих очей. Залунали вигуки «Залізний король!» і «Утіль!». До них приєднувалися голоси, аж доки всі не скандували «Утіль! Утіль!», ударяючи в лад сталлю об сталь.

— Час вибирати майбутнє, хлопці, — сказав майстер Гуннан і струсонув полотняною торбою, у якій заторохтіли жеребки.

Юнаки збилися довкола нього, штовхаючись і сопучи, як кнури під час годівлі. Гуннан раз по раз занурював свої вузлуваті пальці до торби, діставав звідти жеребок і вкладав його в нетерпляче наставлену долоню. На дерев’яному кружальці був вирізьблений знак, що відповідав носовій фігурі котрогось із численних кораблів і давав знати кожному хлопцеві — чи то пак чоловікові, — якому капітанові він присягатиме, з якою командою пливтиме, веслуватиме, битиметься.

Ті, хто отримав свої ознаки, здіймали їх угору й радісно вигукували. Хтось уже заводив суперечки, кому дістався кращий корабель чи кращий капітан, а хтось сміявся й обіймався з іншими, виявивши, що ті з ласки Матері Війни стали його товаришами по веслу.

Бранд чекав, витягнувши руку. Серце його несамовито калатало. Його п’янив захват після промови короля, п’янила думка про те, що він ось-ось вирушить у похід, що він уже не хлопчик, що він уже не буде бідним і не буде самотнім. Він захмелів від думки, що чинитиме добро, стоятиме у світлі, а поруч із ним буде його родина бойових побратимів.

Бранд чекав, тимчасом як дедалі більше новобранців отримували жеребки. Хтось подобався йому більше, хтось менше, хтось був добрий боєць, хтось — не дуже. Він чекав, дерев’яних кружалець зоставалося в торбі дедалі менше, і Бранд навіть замислився, чи не лишили його насамкінець, бо йому мало дістатися найбажаніше місце — за веслом королівського корабля. Гуннан раз по раз пропускав його, і він що далі, то більше дозволяв собі мріяти. Хіба він не заробив це місце? Хіба важкою працею не заслужив його? Хіба не чинив так, як належить чинити ґеттландському воїнові?

Раук був передостанній. Коли Гуннан дістав йому з торби дерев’яне, а не срібне кружальце, юнак похнюпився, але витиснув із себе усмішку. Лишився тільки Бранд. Тільки він досі стояв, простягаючи руку з тремтливими пальцями. Усі довкола затихли.

А Гуннан усміхнувся. Бранд іще ніколи не бачив усмішки на обличчі старого й мимоволі всміхнувся у відповідь.

— А це для тебе, — промовив майстер-військовик, поволі-поволі витягуючи з торбини пошрамовану в боях руку. Він видобув її і показав…

Нічого.

Бранд не побачив ані блиску королівського срібла, ані простого дерев’яного кружальця. Лише порожній мішок, вивернуті нутрощі якого були покраяні нерівними стібками.

— Невже ти гадав, що я не дізнаюся? — запитав Гуннан.

Брандова рука опустилася. Погляди всіх тепер були прикуті до нього, і він відчув, як щоки його палають, наче від ляпасу.

— Дізнаєтеся що? — пробурмотів він, хоча пречудово знав відповідь.

— Що ти розбовкав тому каліці, що сталося в мене на бойовищі.

Запала мовчанка, протягом якої Брандові здалося, ніби його шлунок провалився аж у дупу.

— Шпичка — не вбивця, — витиснув він із себе.

— Едвал мертвий, і його вбила вона.

— Ви дали їй випробу, якої вона не могла пройти.

— Я визначаю, яку випробу дати учням, — відказав Гуннан. — Від вас залежить, пройдете ви її чи ні. Ти свою провалив.

— Я вчинив правильно.

Військовик здійняв брови. Не гнівно. Здивовано.

— Кажи собі це скільки завгодно, якщо тобі так легше. Але я теж маю чинити правильно. Правильно щодо тих, кого я вчу битися. На тренувальному бойовищі ви виходили один проти одного, але на полі бою ви всі маєте стояти разом, плече до плеча, а Шпичка завжди б’ється проти всіх. Не один загинув би через те, що вона любить побавитися з мечем. Воїнам Ґеттландії буде краще без неї. І без тебе.

— Мати Війна визначає, хто гідний битися, а хто — ні, — мовив Бранд.

Гуннан лише стенув плечима.

— Що ж, нехай тоді Мати Війна пришле по тебе корабель. Ти добре б’єшся, Бранде, але ти поганий воїн. Добрий воїн твердо стоїть поруч зі своїм оплічником. Добрий воїн тримає стрій.

Можливо, Брандові треба було прогарчати «Це нечесно», як то зробила Шпичка, коли Гуннан розбив її надії. Але Бранд ніколи не був швидкий на язик і не здобувся на відповідь і тої миті. Він не почував злості саме тоді, коли потребував її. Коли Гуннан відвернувся й пішов геть, він навіть не писнув. Навіть не стиснув кулаки, коли хлопці попрямували за своїм майстром-військовиком до моря. Хлопці, з якими він тренувався протягом останніх десяти років.

Деякі дивилися на нього зі зневагою, деякі — зі здивуванням. Один чи двоє, минаючи його, співчутливо поплескали Бранда по плечу. Але всі вони його минули. Минули й пішли до берега, об який розбивався прибій, і до своїх важко зароблених місць на кораблях, що гойдалися на хвилях. Там вони присягнуть на вірність і вирушать у похід, про який Бранд мріяв усе своє життя. Останнім ішов Раук, недбало поклавши долоню на руків’я новенького доброго меча. Обернувшись через плече, він глузливо посміхнувся до Бранда.

— До зустрічі після нашого повернення.

Бранд довго нерухомо стояв на місці. Стояв сам-один, у позиченій кольчузі, і слухав, як квилять мартини над широкою і порожньою піщаною смугою, стоптаною чобітьми тих, кого він вважав своїми братами. Стояв іще довго після того, як останній корабель відштовхнувся від берега й вирушив у море, забираючи з собою всі Брандові сподівання.

Зі сподіваннями таке часто буває.