Пів світу

БОЙОВИЙ ШАЛ

Ш пичка була вбивця. І цього ніхто не міг заперечити.

Смужка стоптаної, закривавленої і змішаної з багнюкою трави за рухомою стіною була її володіннями, і для кожного, хто вдирався до них непроханим, вона ставала Смертю.

З гуркотом, гучнішим за стукіт граду по корпусу «Південного вітру», стіна щитів поволі сунула схилом униз, спихаючи, рубаючи, топчучи ворогів, волочучи їх між щитами, проковтуючи, як голодна змія проковтує свою здобич. Один ужак спробував підвестися, і Шпичка встромила батькового меча йому в спину. Коли він падав, на його закривавленому обличчі був вираз страху та болю.

Здавалось, мало би бути важче, ніж на тренуваннях із дерев’яним мечем, але насправді було набагато легше. Сталь була така легка й гостра, а Шпиччина рука — така сильна й швидка! Її зброя немовби мала власний розум. Безжальний розум, єдина мета якого — убивати.

Шпичка була вбивця. Скіфр колись сказала це, і ось він, доказ, написаний кров’ю на шкірі її ворогів. Вона шкодувала, що батько не бачить її. Може, його дух був тут, стояв опліч неї і підохочував до битви. Шкодувала, що тут нема Гуннана. Вона пхнула б його мордою в усю тут кров, яку пролила. Нехай би тоді заперечив її право бути на полі бою. Вона вбила б і його також.

Конярі не знали такого способу битви й безладно роїлися перед стіною, наскакуючи на неї поодинці або парами. Їхня відвага вела їх до загибелі. Шпичка помітила, що один незграбно намагається вдарити списом поверх щитів, наміряючись у Бранда. Вона метнулась уперед і вдарила ужака топірцем у спину. Гостряк «борідки» глибоко ввігнався в плече, і Шпичка, смикнувши, втягнула ворога між щитами просто до себе.

Вони зчепилися в обіймах, заточуючись, огризаючись, штурхаючись ліктями й колінами. Довге волосся противника лізло Шпичці в рот. Отець Ярві ззаду підтяв ужакові ноги, і Шпичка, вирвавши з криком свій топірець, рубонула в скроню. Шолом злетів з голови й покотився стоптаним схилом.

Батько часто розповідав про бойовий шал — червоний радісний захват від битви, який Мати Війна посилає своїм улюбленим дітям. Шпичка сиділа біля вогнища й слухала його розповіді з круглими очима й роззявленим ротом. Мати казала, що це історії не для дівчаток, але він лише нахилявся ближче — так близько, що вона відчувала його тепле дихання на своїй щоці, — і вів далі хрипким шепотом. Батько розповідав їй про бойовий шал, а тепер Шпичка сама почувала його.

Світ довкола горів, палав, танцював; уривчастий віддих розривав їй груди й жаром обпікав горло. Вона кинулася до краю стіни щитів, де стрій вигинався, розтягувався й ось-ось міг розірватися. Двом ужакам вдалося пробратися між валунами з флангу і зайти Досдувоєві в тил. Вона рубонула одного в бік, і ужак склався навпіл. Другий намірився в неї списом, але зброя, здавалося, рухалась так повільно, наче сунула крізь мед. Шпичка зі сміхом ухилилася, топірцем підрубала ужакові ноги, і той покотився геть.

Повз неї шугнула стріла. Досдувой смикнув Шпичку до себе й затулив щитом, у якому біля обода вже стриміли два тонкі стрижні. Стіна прогиналася посередині, воїни з перекривленими від натуги обличчями силкувалися втримати щити разом. Пролунав удар, із рота північанина полетіли зуби, і він упав. Стіна розпалася. У проломі стояв велетенський ужак у масці зі щелепи моржа, обабіч злісного обличчя стирчали ікла. Він форкав, як бик, і розмахував обіруч величезною шипованою довбнею, розганяючи бійців і розширюючи пробоїну.

Шпичка не почувала страху. Тільки бойовий шал, сильніший, ніж будь-коли.

Кров зануртувала в ній, наче Мати Море, і вона помчала до велета. Він вирячив на неї оскаженілі очі, а вона кинулася додолу, поковзом на боку проїхала поміж його величезними чоботами й обернулася. Довбня гупнула об землю, і Шпичка різонула мечем ззаду по нозі. Кров бризнула, застигаючи чорними плямами, а ужак повалився на коліна. Фрор підступив до нього й важко рубонув сокирою, раз, другий, третій. Синій відбиток долоні на його обличчі поцяткували червоні краплі.

Шпичка побачила, що конярі розбігаються, скочуються зі схилу на рівнину, де на них чекали коні. Вона здійняла зброю над головою й переможно закричала, уся, до кінчиків пальців, палаючи шалом. Батьків дух підохочував її, і вона кинулася за ворогами, як гончак за зайцем.

— Зупиніть її! — заревів Рульф, і хтось відтягнув її назад.

Вона лаялася й пручалася, обличчя їй обліпило сплутане волосся, а щоку дряпала чиясь борода. Це виявився Бранд, він обхопив її лівою рукою так, щоб затулити щитом. За ужаками, що втікали, Шпичка побачила інших. Вони кралися у траві з напнутими луками й затятими обличчями. Їх було багато. Ураз бойовий шал відступив, а натомість наринула хвиля страху.

— Зімкнути стрій! — проревів Рульф, бризкаючи слиною.

Північани відступили, зсунулися один до одного, щоб затулити проломи. Щити хиталися й стукотіли, у шпаринах між ними мерехтіло світло. Шпичка почула, як стріли вдаряються об липове дерево, побачила, як одна, відбившись від обода Брандового щита, перевернулася у повітрі й перелетіла через його плече. Одда впав, із його боку стирчала стріла. Плюючись прокляттями, він силкувався виповзти схилом.

— Відходимо! Відходимо! Тримати стрій!

Вона підхопила товариша під руки й потягла догори, а він стогнав, бив ногами й пускав із рота криваві бульбашки. Шпичка впала, й Одда повалився на неї так, що вона мало не покалічилася власним топірцем. Насилу звівшись на ноги, вона поволочила пораненого далі. Підскочив Колл, щоб допомогти, і разом вони затягли Одду на верхівку пагорба. Стіна щитів помалу відступала за ними до того місця, де стояла кілька божевільних хвилин тому, із річкою позаду й широким степом попереду.

Шпичка остовпіло й оніміло стояла, не знаючи, скільки їхніх уже полягло. Троє? Четверо? Дісталося всім, більшість мали тільки подряпини, але декількох було важко поранено. Вона не знала, чи її саму поранено. Не знала, чия на ній кров. Стріла, що стирчала з Оддиного боку, не лишала йому надто великих надій. Але в Шпички вже не лишилося надто великих надій ні на що. Крізь отвори між побитими щитами вона бачила стоптаний схил, усіяний тілами. Деякі досі рухалися, стогнучи й мацаючи свої рани.

— Проштовхнути вперед чи витягнути? — різко запитала Сафріт, міцно стискаючи Оддину закривавлену руку.

Отець Ярві тільки мовчки дивився вниз, потираючи гостре підборіддя. Пальці лишали після себе червоні сліди на щоці.

Лють щезла, наче її ніколи й не було; вогонь, що палав усередині, згас, зоставивши сам попіл. Батько ніколи не розповідав їй, що бойовий шал — це позичена сила, борг, який доведеться віддавати в подвійному розмірі. Шпичка стиснула в долоні мішечок з кісточками його пальців, але не знайшла в цьому розради. Вона бачила довкола людей, що стогнали й стікали кров’ю, бачила ту різанину, яку вони вчинили. Яку вона вчинила.

Вона була вбивця, і годі було це заперечити.

Шпичка різко зігнулася, мовби її вдарили в живіт, і зблювала на траву жовчю. Тремтячи, випросталась. Світло було занадто яскраве, коліна їй підгиналися, а перед очима все пливло.

Вона була вбивця. І вона хотіла до матері.

Шпичка побачила, що Бранд, озирнувшись, дивиться на неї через плече. Обличчя його було обдерте з одного боку, струминка крові стікала шиєю за комір. Обривки бинтів теліпалися довкола затисненого в руці червоного кинджала.

— Ти як? — хрипко запитав він.

— Не знаю, — відказала Шпичка, і її знову знудило; якби вона щось з’їла перед битвою, то, мабуть, блювала б без упину.

— Треба повернутися на «Південний вітер», — вигукнув хтось верескливим від паніки голосом.

Отець Ярві похитав головою.

— Вони засиплють нас дощем стріл із берега.

— Нам потрібне диво, — видихнув Досдувой, здійнявши очі до рожевого неба.

— Скіфр! — закричав Ярві. Стара, що сиділа, згорбившись і бурмочучи собі щось під ніс, скривилася, мовби їй докучала муха. — Скіфр, ти нам потрібна!

— Вони знову наступають! — загорлав хтось із пошарпаної стіни щитів.

— Скільки? — запитав Ярві.

— Більше, ніж минулого разу! — крикнув Рульф, накладаючи стрілу на тятиву свого чорного лука.

— Наскільки більше?

— Набагато!

Шпичка хотіла ковтнути слину, але в роті пересохло. Вона почувалася такою слабкою, що ледве могла здійняти батькового меча. Колл носив воду тим, хто стояв у стіні щитів. Воїни пили з гарчанням і кривилися від ран.

Фрор прополоскав рот водою і виплюнув.

— Що ж, настав час дорого продати наші життя. Твоя смерть надходить!

— Твоя смерть надходить, — пробурмотіли ще кілька чоловіків, але це пролунало радше як тужливе голосіння, а не зухвалий виклик.

Шпичка чула, як наближаються конярі, чула їхні бойові кличі й тупіт швидких кроків. Чула, як гарчать північани, готуючись зустріти ворога, і, попри слабкість, стиснула зуби та здійняла почервонені топірець і меч. Вона рушила до стіни, до зритої ногами смужки землі за нею, хоча цього разу не почувала ні радості, ні шалу.

— Скіфр! — загорлав отець Ярві.

З розлюченим криком стара зірвалась на ноги й скинула з себе плащ.

— Що ж, будьте прокляті тоді!

І вона затягнула якесь поспів’я, спершу тихе й невиразне, але що далі, то голосніше. Вона минула Шпичку, наспівуючи слова, яких та не розуміла й ніколи не чула досі. А проте здогадалася, що то не людська мова.

То були ельфійські слова, і то була ельфійська магія. Магія, яка розламала Бога й потрощила світ. Кожна волосинка на Шпиччиному тілі стала дибки, немовби повіяв холодний вітер.

Поспів’я лунало чимраз гучніше, швидше й несамовитіше. А тоді Скіфр висмикнула з-за пасків, що обплітали її тіло, два жолобчасті й ґулясті шматки темного металу і вставила їх один в одного. Клацнуло, мовби замкнувся замок.

— Що вона коїть? — запитав Досдувой, але отець Ярві стримав його, здійнявши зсохлу лівицю.

— Те, що мусить.

Скіфр витягнула руку, у якій тримала ельфійську реліквію.

— Розступіться! — наказала вона.

Хитка стіна щитів розділилася надвоє, і Шпичка визирнула в просвіт. Там аж роїлося від конярів, вони сунули схилом, оминаючи трупи своїх загиблих і швидкими стрибками долаючи шлях. У їхніх безжальних очах була Смерть.

Пролунав гуркіт, наче десь поруч ударив грім, палахнуло світло, і найближчий ужак покотився схилом, немовби дістав щигля велетенським пальцем. Розлігся ще один виляск, і недовірливий гомін пробіг серед північан, коли ще одного ворога розкрутило на місці, наче дзиґу, а плече його охопило полум’я.

Скіфр завивала дедалі голосніше й пронизливіше. Уламки блискучого металу відлітали від ельфійської реліквії, яку вона тримала в руці, і падали, димуючи, у траву коло її ніг. Налякані цим чаклунством більше, ніж ужаками, воїни скавуліли, роззявляли роти з подиву і стискали в руках обереги. Шість вигромів розкотилося по рівнині, і шість конярів лежали понівечені й охоплені полум’ям. Решта втікали, нажахано репетуючи.

— Великий Боже, — прошепотів Досдувой, креслячи священний знак на серці.

Запала тиша. Уперше за тривалий час. Чути було тільки шепіт вітру з травою і хрипке Оддине дихання. Тхнуло паленою плоттю. Один з упалих уламків металу підпалив траву. Скіфр рішуче ступила до нього й затоптала полум’я чоботом.

— Що ти накоїла? — прошепотів Досдувой.

— Я промовила ім’я Бога, — відказала Скіфр. — Випалене вогнем і записане ельфійськими рунами до Світового Розламу. Я змусила Смерть покинути належне їй місце біля Останніх Дверей і стати до моїх послуг. Але все має свою ціну.

Вона підійшла до блідого Одди, що лежав, прихилившись до хирлявого дерева. Сафріт схилилася над ним, намагаючись вийняти стрілу.

— Ім’я Бога має сім літер, — сказала Скіфр і наставила на нього смертоносний шматок металу. — Пробач.

— Ні! — скрикнула Сафріт і спробувала затулити Одду собою, але він м’яко відштовхнув її.

— Хто ж хоче померти старим? — він вищирився у своїй божевільній усмішці. Випиляні жолобки в зубах були червоні від крові. — Смерть чекає на кожного.

Пролунав ще один оглушливий виляск. Одда здригнувся, вигнув дугою спину, а тоді затих. Із чорної дірки в його кольчузі здіймалася цівка диму.

Скіфр опустила погляд.

— Я ж казала, що покажу вам магію.