Пів світу

РІССЕНТОФТ

У піснях співають, що воїни Анґульфа Ратиці нападали на ванстерців, мовби яструби з вечірнього неба.

Ватага майстра Гуннана напала на Ріссентофт, як стадо баранів, що мчить крутими сходами вниз.

На той час, коли вони дісталися річки, поранений у ногу вже ледве міг іти, і бідолаху лишили на південному березі. Решта переправилася через брід, змокнувши до рубця, а в одного юнака течією забрало щит. Потім вони якийсь час блукали в надвечірній імлі й тільки перед смерком, утомлені, замерзлі й роздратовані, наштовхнулися на поселення.

Гуннан стусонув по голові одного з хлопчаків, щоб змусити до тиші, а потім на мигах розділив ватагу на загони по п’ятеро. Ці загони мали розбігтися вулицями села, чи, радше сказати б, проміжками втоптаної землі між убогими халупами.

— Не відставай! — просичав Бранд Раукові, що з опущеним щитом волікся позаду й видавався ще блідішим і змученішим, ніж раніше.

— Тут нікого нема, — пробурчав беззубий ветеран.

Як видавалося, він мав рацію. Бранд, скрадаючись, пробрався попід стіною однієї з хижок і зазирнув досередини крізь відчинені двері. Жодного руху, не бігали навіть собаки. Крім смороду злиднів — добре відомого Брандові, — тут не було нічого.

— Мабуть, вони почули нас, — пробурмотів він.

Старий вояка іронічно здійняв брову.

— Та невже?

— Там хтось є! — пролунав наляканий крик.

Бранд кинувся бігти. Здійнявши щит, завернув за ріг глиняної халабуди.

Перед дверима будинку стояв старий чоловік із піднятими руками. Будинок не був ні великий, ні гарний. Звичайна хата та й годі. Чоловік горбився, а сиве волосся, що обрамляло його обличчя, було за ванстерським звичаєм заплетене в кіски. Троє Гуннанових хлопців оточили старого півколом і наставили на нього списи.

— Я без зброї, — сказав він, здіймаючи руки ще вище. Вони трохи тремтіли, що Бранда зовсім не дивувало. — Я не хочу битися.

— Мало хто хоче, — промовив Гуннан, виступаючи наперед з оголеним мечем. — Але іноді хочеш-не-хочеш битва сама нас знаходить.

— У мене немає нічого цінного, — старий нервово роззирався на ґеттландців, що зібралися довкола нього. — Будь ласка. Не паліть моєї хати. Я будував її з дружиною.

— А де дружина? — запитав Гуннан.

Старий ванстерець важко ковтнув слину, на покритому сивою щетиною горлі виразно смикнувся борлак.

— Померла тої зими.

— А як щодо жителів Галлебю? Як по-твоєму, хотіли вони, щоб їм спалили хати?

— Я знаю кількох людей з Галлебю, — чоловік облизав губи. — Я не маю нічого спільного з цим.

— Але ти не здивований, бо знаєш, що сталося, еге ж? — мовив Гуннан і мечем розпанахав старому руку.

Ванстерець зойкнув, поточився, схопився за одвірок, силкуючись утриматися на ногах, але все одно впав.

Котрийсь із юнаків вражено охнув.

Гуннан із гарчанням підступив до старого й рубонув його мечем по потилиці. Пролунав звук, схожий на той, із яким лопата вгризається в землю. Ванстерець, здригаючись, перекотився на спину, із рота йому вивалився безживний язик. Він ще кілька разів здригнувся, а тоді завмер. Кров розтіклася по кам’яному порозі, наповнюючи викарбувані на ньому руни богів, що мали оберігати будинок.

Тих самих богів, що оберігали будинки в Торлбю. Сьогодні, либонь, вони були зайняті чимось іншим.

Бранда немов скувало холодом. Усе сталося так швидко, що він не встиг це зупинити. Не встиг навіть подумати, чи хоче це зупиняти. Одна мить — та й по всьому, і їм лишилося тільки стояти й дивитися.

— Розійтися! — гарикнув Гуннан. — Обшукайте будинки, а тоді спаліть їх. Спаліть їх усі.

Лисий ветеран похитав головою, а Брандові зробилося зле, однак довелося виконувати наказ.

— Я почекаю тут, — мовив Раук, кинув щит на землю й сів на нього.

Бранд штовхнув плечем двері найближчої хати й завмер. У низенькій хижці, дуже схожій на ту, в якій колись він мешкав із Рін, біля вогнища стояла жінка. Худорлява, у брудному вбранні, на кілька років старша за Бранда. Вона стояла, тримаючись рукою за стіну, і дивилася на нього, важко дихаючи. «Налякана до смерті», — подумав він.

— У тебе там все гаразд? — гукнув Сордаф знадвору.

— Ага, — відказав Бранд.

— А нехай мені всячина! — товстун, пригинаючи голову, зазирнув досередини й вишкірився. — А тут не зовсім пусто, як я бачу, — він відмотав шмат мотузки, відрізав його ножем і простягнув Брандові. — Тобі пощастило, сучий ти сину: візьмеш за неї добрі гроші.

— Ага, — повторив той.

Сордаф пішов, хитаючи головою.

— На війні головне — це щоб тобі пощастило, їй-бо…

Жінка не обізвалася ні словом, Бранд теж нічого не казав. Поки він зашморгував мотузку їй на шиї — не надто туго й не надто вільно, — жінка навіть не смикнулася. Другий кінець зав’язав довкола свого зап’ястка, весь час почуваючи якесь дивне отупіння. Хіба ж не так чинять воїни в піснях? Хіба не беруть рабів? Однак Брандові такий учинок не видавався добрим. Аніскілечки. Але якби він не забрав її в неволю, це зробив би хтось інший. Бо так чинять воїни.

Коли він вийшов, решта вже підпалювали будинки. Побачивши мертвого старого, жінка здушено застогнала. Потім ще раз, коли стріха її хати запалала. Бранд не знав, що сказати їй чи комусь іншому, а що він звик мовчати, то промовчав і цього разу. В одного юнака сльози текли по обличчю, коли він підносив смолоскип до хатин, але він усе одно його підносив. Невдовзі в повітрі стояв густий сморід горілого. Вогонь поширювався, дерево тріщало й ламалося, охоплені полум’ям віхті соломи злинали високо в темряву.

— Який у цьому всьому сенс? — пробурмотів Бранд.

Раук лише масував поранене плече.

— Одна рабиня, — Сордаф невдоволено сплюнув. — І кілька ковбас. Така собі здобич.

— Ми прийшли сюди не по здобич, — відказав майстер Гуннан, суворо насупившись. — Ми прийшли сюди, щоб зробити те, що належить.

А Бранд стояв, тримаючи кінець мотузки, обв’язаної довкола шиї жінки, і дивився, як горить село.

Вони мовчки з’їли черствий хліб, мовчки полягали спати на холодну землю. Вони ще були у Ванстерландії, тож не могли розпалити вогнища. Усі в темряві немов стали чужими один для одного, кожен лишився наодинці з власними думками.

Бранд дочекався першого проблиску світанку, коли в чорному хмаровинні над головою почали з’являтися сірі прожилки. Він однаково не міг заснути. Усе думав про старого ванстерця. І про того хлопця, що плакав, підпалюючи солом’яні стріхи. Слухав, як дихає жінка, що стала його рабинею, його власністю, бо він зав’язав їй мотузку на шиї і спалив її хату.

— Уставай, — прошепотів Бранд, і жінка поволі підвелася.

Він не бачив її обличчя, але плечі були згорблені так, наче їй уже до всього було байдуже.

На чатах стояв Сордаф. Він хукав на товсті руки, тер їх одну об одну і знову хукав.

— Ми трохи відійдемо, — сказав Бранд, вказуючи кивком у бік недалечкого узлісся.

Сордаф вишкірився до нього.

— Розумію. Нічка видалася прохолодна.

Бранд обернувся до нього спиною і пішов, злегка посмикуючи за мотузку. Жінка волочила ноги позаду. Вони мовчки пробиралися між деревами й чагарями, галуззя потріскувало під Брандовими чоботами. Табір лишився далеко позаду. Десь неподалік пугукнула сова, і він потягнув жінку в кущі, перечекав якусь хвилю, але в лісі не було нікого.

Бранд не знав, скільки часу їм забрало дістатися протилежного боку ліска, але коли вони вийшли з-поміж дерев, Мати Сонце сірою плямою висіло на сході. Він дістав кинджала, якого йому викувала Рін, і обережно розрізав мотузку на шиї жінки.

— Іди, — сказав Бранд, але вона тільки стояла й дивилася. Тоді він показав рукою. — Ну ж бо, йди.

Жінка невпевнено ступила крок, озирнулася, потім ступила ще один, немовби чекаючи якогось підступу. Бранд стояв нерухомо.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Він скривився.

— Я не заслуговую на подяку. Просто йди.

Жінка кинулася бігти. Якусь хвилю Бранд дивився, як вона тікає положистим схилом по мокрій траві, віддаляючись у тому напрямку, звідки вони прийшли. Коли Мати Сонце виповзла вище, він побачив у далечині Ріссентофт — невиразну чорну смугу, що досі диміла.

Брандові спало на думку, що до війни це село та Галлебю, мабуть, були дуже схожі.

Тепер вони знову мали однаковий вигляд.