Пів світу

ДАВНІ ДРУЗІ

Святі боги, але ж і швидкою вона стала! Відтоді як вони покинули Торлбю, Бранд і сам зробився вдвічі кращим бійцем лише завдяки тренувальним поєдинкам зі Шпичкою, але щодня він дедалі більше відставав від неї. Поруч із нею він почувався неповоротким кабаном, завжди на три кроки позаду. Сам на сам він не мав жодних шансів, хоч де б вони не билися. Останнім часом, навіть виходячи проти неї з двома товаришами, Бранд мав враження, ніби кількісна перевага у Шпички. Чимраз менше вона відбивалася в обороні, чимраз більше нападала на них, як мисливець на безпомічну здобич.

— Колле, — гукнув Бранд і смикнув головою, вказуючи напрям, — заходь зліва!

Розосередившись по внутрішньому дворику занедбаного будинку палацового типу, який знайшов їм Ярві, вони стали заходити з боків, намагаючись загнати її в пастку, принадити тими проміжками, що розділяли їх.

— Досдувою, трохи…

Бранд занадто пізно збагнув, що Шпичка заманила здорованя в єдиний сонячний кут подвір’я. Досдувой замружився, коли Мати Сонце несподівано вдарила його в очі.

Шпичка блискавично наскочила на нього й завдала топірцем такого удару по щиту, що аж тріски полетіли, а велетень, попри свої розміри, аж захитався. Відтак штрикнула дерев’яним мечем під щитом і вгородила вістря Досдувоєві в чималеньке черево. Регочучи, вона крутнулася, легко ухиляючись від удару, і Бранд тільки розітнув повітря там, де ще якусь мить тому стояла Шпичка. Рухаючись, вона пильнувала, щоб між нею і Коллом завжди лишалася одна з облущених колон, які оточували дворик.

— О Боже, — прохрипів Досдувой, склавшись навпіл і тримаючись руками за черево.

— Непогано, — похвалила Скіфр, що походжала довкола бійців, заклавши руки за спину. — Але не дозволяй, щоб власний порив заніс тебе задалеко. Щоразу бийся так, наче востаннє. До кожного ворога стався як до найгрізнішого. Розумний боєць завжди видається слабшим, ніж є насправді, хоч яким слабким буде його противник.

— Дякую за такі слова, — процідив Бранд крізь зціплені зуби, силкуючись плечем обтерти з обличчя піт.

Святі боги, але ж і спека! Іноді здавалося, що в цьому клятому місті взагалі ніколи не буває вітру.

— Мій батько застерігав, що ніколи не можна впадати в гординю, — Шпиччині очі бігали, зиркаючи то на Бранда, то на Колла, які намагалися загнати її в кут. — Він казав, що великі воїни починають вірити у пісні про себе самих і думати, що вбити їх може тільки щось велике. Але так само будь-кого може вбити якась дрібничка.

— Подряпина, що заятрилася, — сказала Сафріт, яка спостерігала за поєдинком, уперши руки в боки.

— Протертий щитовий ремінь, — буркнув Бранд, що намагався не відривати очей від Шпиччиної зброї, хоча увагу його дещо відвертала облипла сорочка дівчини.

— Овече лайно, на якому можна послизнутися, — докинув Колл.

Він зробив випад і спробував дістати Шпичку мечем, але натомість дав їй змогу завдати потужного удару по щиту й вислизнути на вільний простір.

— Твій батько казав розумні речі, — мовила Скіфр. — Як він помер?

— Загинув на герці з Ґром-ґіль-Ґормом. Судячи з усього, він впав у гординю.

Шпичка миттєво змінила напрямок руху, і хоча Колл ставав дедалі швидшим, із нею йому годі було рівнятися. Вона була стрімка, як скорпіон, і куди менш милосердна. Її топірець ударив Колла під коліно. Нога підломилася, хлопчина охнув і заточився набік. Меч ляснув його плазом по тулубу, і Колл із розпачливим криком покотився подвір’ям.

Однак це дало Брандові сприятливу нагоду для атаки. Шпичка ще не встигла відновити рівновагу, але все одно зуміла відбити його меч убік, і той ударив її в плече. Святі боги, але ж і міцна вона стала — навіть не скривилася! Бранд врізався в неї щитом і попхнув. Шпичка з гарчанням опиралася, але він припер її до стіни, вибиваючи ободом вм’ятини, аж посипався тиньк. Якусь хвилю вони незграбно вовтузилися, і на мить йому здалося, що він узяв гору. Але хоч Бранд і напирав на неї, Шпичка якось примудрилася перенести вагу й підбити йому ногу.

Обоє важко гепнулися додолу, і він опинився на споді. Святі боги, але ж і сильна вона! Бранд, наче той Бейл у пісні, змагався з велетенським вугром, щоправда, з куди меншим успіхом.

— Ти маєш його вбити, — закричала Скіфр, — а не злягатися з ним! Цим ділом займешся собі на дозвіллі!

Вони покотилися, зчепившись, а коли спинилися, Шпичка знову була зверху. Щирячи зуби, вона намагалася придушити йому горло своїм передпліччям, а Бранд тримав її лікоть, силкуючись відвести від себе. Обоє гарчали.

Їхні лиця були так близько, що Шпиччині два ока злилися в одне. Так близько, що Бранд бачив кожну краплину поту на її чолі. Так близько, що її груди притискалися до нього, і він відчував кожен її швидкий гарячий кисло-солодкий віддих.

На якусь мить йому здалося, ніби вони не б’ються, а роблять щось інше.

Раптом важкі двері здригнулися й відчинились. Шпичка зіскочила з Бранда як ужалена.

— Ще одна перемога? — переступаючи через поріг, буркнув отець Ярві; за ним зайшов похмурий Рульф.

— Звісна річ, — відказала Шпичка так, наче мала на думці лише одне — побити Бранда.

А й справді: хіба вона могла мати на думці щось інше?

Він незграбно підвівся й обтріпавсь, удаючи, ніби не паленіє весь від обличчя аж до п’ят. Удаючи, ніби горбиться від удару ліктем по ребрах, а не від того, що настовбурчилося нижче. Удаючи, ніби все як раніше. А проте щось таки змінилося того дня, коли Шпичка вийшла на подвір’я в новому вбранні. Наче й та сама, але водночас зовсім-зовсім інакша. Світло падало скоса на її насуплене обличчя, від чого одне око її зблискувало, і Бранд лише дивився на неї, не спроможний вимовити ні слова. Зненацька все розбилося на друзки. А може, навпаки — стало цілим. Шпичка вже не була його товаришкою, суперницею, сусідкою по веслу, однією з команди. Точніше, вона й далі була всім цим, але стала ще чимось. Чимось, що дивувало й захоплювало його, але передусім лякало до всирачки. Щось змінилося: він побачив Шпичку інакшою — і тепер не міг дивитися на неї так, як раніше.

Вони спали на підлозі в одній кімнаті. Коли вони сюди прибули, Бранд не бачив у цьому нічого незвичного, адже доти вони кілька місяців спали мало не одне на одному. Але тепер він лежав пів ночі в липкій духоті й не міг заснути, відчуваючи її близькість. Дослухаючись до безугавного гамору міста й намагаючись виокремити серед усіх цих звуків її повільне дихання. Думаючи про те, як легко було би простягнути руку й торкнутися її…

Бранд усвідомив, що знову скоса витріщається на її дупу, і змусив себе опустити очі додолу.

— Святі боги, — безгучно прошепотів він, але не мав жодної гадки, до котрого з них звертатися з таким клопотом.

— Я страшенно радий, що бодай хтось із нас має перемоги, — гірко кинув Ярві.

— Знову невдача в палаці? — здушено витиснув досі зігнутий Бранд, що відчайдушно намагався чимось зайняти свою увагу.

— У тому палаці удачі не водиться взагалі, — відказав Рульф.

— Ще один втрачений день, — Ярві опустився на лавку й понурив плечі. — Нам пощастить, якщо випаде ще одна нагода почути образи від дуки Мікедаса, годі й казати про те, щоб зустрітися з його племінницею.

— Я гадала, ти не віриш в удачу, — мовила Шпичка.

— Зараз мені лишилася тільки одна надія, що удача вірить у мене.

Отець Ярві видавався збентеженим. Бранд ніколи не бачив його таким. Навіть під час битви з конярами він, здавалося, завжди був упевнений у своїх діях. Тепер Бранд замислився, чи не було це все маскою, яку міністр надівав на себе. Маску, що дала тріщини. Він уперше болісно усвідомив: Ярві лише на кілька років був старший за нього й мусив тримати у своїх руках — з яких тільки одна була справна — долю всієї Ґеттландії.

— Цікаво, що там зараз у Торлбю? — з тугою в голосі пробурмотів Колл, дриґаючи вдареною ногою.

— Надходять жнива, мабуть, — відказав Досдувой, який закачав сорочку, щоб оглянути свої синці.

— Золоте колосся ячменю гойдається на полях, — докинула Скіфр.

— Торговці з’їжджаються на ринки, — Сафріт бавилася купецькими важками, які носила на шиї. — У портах роїться від кораблів. Гроші течуть у кишені.

— Якщо тільки хлібá не спалили ванстерці, — буркнув Ярві. — А купців не затримала в Скекенгаузі прамати Вексен. Бо тоді на полях тільки чорнітиме стерня, а порти стоятимуть порожні. Хтозна, можливо, прамати вже підбурила проти нас нижньоземців. А також інглінгів, із Блискучим Їллінгом на чолі. Можливо, тисячі ворогів уже марширують на Ґеттландію.

Бранд натужно ковтнув слину, думаючи про Рін у їхній незахищеній хатці поза міськими мурами.

— Ти справді так гадаєш?

— Ні. Поки що ні. Але невдовзі — цілком можливо. Час спливає, а я нічого не можу вдіяти. Завжди ж має бути якийсь спосіб, — міністр утупився в землю, смикаючи ніготь великого пальця на скарлюченій руці. — Половина війни ведеться словами, і перемогу здобувають слова. Правильні слова до правильних людей. Але я не знаю ні перших, ні других.

— Усе налагодиться, — пробурмотів Бранд, який хотів допомогти, але гадки не мав, що зробити.

— Хотів би я знати як, — Ярві затулив бліде обличчя долонями, суха рука поруч зі здоровою видавалася зіпсутою іграшкою. — Нам потрібне диво, чорт забирай!

Цієї миті пролунав стукіт у двері.

Скіфр здійняла брову.

— Хіба ми чекаємо на гостей?

— У нас не надто багато друзів у цьому місті, — зауважила Шпичка.

— У тебе ніде не надто багато друзів, — сказав Бранд.

— Може, це мати Скер надіслала своїх людей із вітаннями, — припустив Ярві.

— До зброї! — прогарчав Рульф і кинув Шпичці меча, та спіймала його на льоту.

— Їй-богу, я радо стану до бою з будь-ким, — сказав Досдувой, хапаючи списа, — аби тільки не з нею.

Бранд видобув з піхов меча, що колись належав Одді. Після тренувального клинка сталь видалася йому страшенно легкою. Переляк принаймні допоміг йому впоратися з проблемою в штанах.

Двері задрижали від чергових ударів, а це були міцні двері.

Колл підкрався навшпиньках і зазирнув у вічко.

— Якась жінка, — прошепотів він. — З вигляду — заможна.

— Сама? — запитав Ярві.

— Так, я сама, — пролунав з-за дверей приглушений голос. — Я ваш друг.

— Саме це сказав би ворог, — мовила Шпичка.

— Або друг, — докинув Бранд.

— Боги свідки, друг нам не завадив би, — сказав Рульф, але все одно наклав стрілу на тятиву свого чорного лука.

— Відчини, — звелів Ярві.

Колл відсмикнув засув так швидко, наче той міг обпекти, і відскочив убік, стискаючи в кожній руці по ножу. Бранд присів і затулився щитом, очікуючи на дощ стріл, що зі свистом мали влетіти крізь дверний отвір.

Натомість двері повільно й зі скрипом прочинилися, і в шпарину визирнуло обличчя. Обличчя темношкірої і темноокої жінки з чорним волоссям, що було зібране у вільний пучок на голові й закріплене шпильками з самоцвітами. На верхній губі вона мала невеличкий рубець, і крізь щілину зблискували білі зуби, коли жінка всміхалася.

— Тук-тук, — сказала вона, прослизаючи досередини й зачиняючи за собою двері.

На ній була довга тонка накидка з білого льняного полотна, а на шиї висів золотий ланцюжок, кожна ланка якого формою скидалася на око. Побачивши всі ті вістря, наставлені на неї, жінка звела брову й повільно піднесла руки догори.

— Ой, я здаюся.

Рульф зненацька радісно загорлав, віджбурнув лук, кинувся до жінки й обхопив її своїми ручищами.

— Сумаеле! — вигукнув він, міцно стискаючи її. — О боги, як я за тобою скучив!

— А я — за тобою, Рульфе, старий ти поганцю! — видихнула вона, поплескуючи його по спині, а тоді аж зойкнула, коли він підійняв її над долівкою. — У мене закралася підозра, коли я почула, що до нашого порту зайшла лодія з назвою «Південний вітер». Вдалий хід, до речі.

— Це нагадує мені, звідки ми, — відказав Ярві, потираючи шию здоровою рукою.

— Отче Ярві, — мовила Сумаель, вивільняючись із обіймів стерничого. — Гай-гай, ти немов загубився в морі й конче потребуєш когось, хто вказав би тобі курс.

— Деякі речі ніколи не міняються, — відповів він. — Ти маєш… розкішний вигляд.

— А ти — жахливий.

— Деякі речі ніколи не міняються.

— Не обіймеш мене?

Він чмихнув, мало не схлипнув.

— Я боюся, що тоді не зможу тебе відпустити.

Сумаель підійшла до нього. Якусь мить вони дивилися одне одному в очі.

— Я ризикну, — вона обійняла його, зіпнувшись навшпиньки, щоб притулитися міцніше.

Ярві поклав голову їй на плече, і на його запалих щоках зблиснули сльози.

Бранд зиркнув на Шпичку, а та стенула плечима у відповідь.

— Тепер ми знаємо, хто така Сумаель.

— То це тут посольство Ґеттландії? — Сумаель тицьнула пальцем у відсталий шматок тиньку, поплямованого цвіллю. Тиньк упав, розлетівшись по запилюжених дошках підлоги. — У тебе хист до вигідних оборудок.

— Я син своєї матері, — відказав Ярві. — Нехай навіть вона вже й не мати мені.

Занедбана зала, у якій вони їли, могла вмістити сорок людей, але більшість команди розійшлася, і в порожній кімнаті тепер гуляла луна.

— Що ти тут робиш, Сумаеле?

— Окрім того, що прийшла зустрітися з давніми друзями? — вона зручно розсілася на стільці, закинувши на подряпану стільницю брудний чобіт, який геть не пасував до її гарного вбрання. — Я допомагала дядькові будувати корабель для імператриці Теофори, а потім одне за одним, і зрештою, на превелике роздратування деяких її вельмож, вона призначила мене наглядачкою свого флоту.

Пасмо волосся впало їй на обличчя. Сумаель випнула нижню губу і здмухнула його.

— Ти завжди зналася на кораблях, — Рульф сяяв усмішкою, дивлячись на неї, як на улюблену доньку, що неочікувано навідалася додому. — І на тому, як дратувати людей.

— Імперський флот гнив південніше, у гавані Руґори. Так сталося, що саме там навчалася племінниця імператриці, Віаліна, — неслухняне пасемце знову впало їй перед очі, і вона знову здула його. — Або ж сиділа в ув’язненні — залежить від того, як на це дивитися.

— В ув’язненні? — здивувався Бранд.

— Усередині імператорської родини небагато довіри, — стенула плечима Сумаель. — Але Віаліна хотіла більше дізнатися про кораблі. Вона хотіла більше дізнатися про все. Мабуть, можна сказати, що ми заприятелювали. Коли Теофора захворіла й Віаліну викликали до Першограда, вона попросила мене поїхати з нею, — вона підчепила пальцем ланцюжок із золотих очей і відпустила його, ланцюжок мелодійно дзенькнув. — Ось так, наче якимись чарами, я стала радницею Імператриці Півдня.

— Талант завжди спливе нагору, — сказав Рульф.

— Як і лайно, — буркнула Шпичка.

Сумаель посміхнулася їй.

— У такому разі ти, мабуть, непотоплювана.

Бранд зареготав, але Шпичка сердито зиркнула на нього, і він змовк.

— То ти тепер сидиш по праву руч від наймогутнішої жінки у світі? — запитав Рульф, недовірливо хитаючи лисуватою головою.

— Так, але, ясна річ, не сама.

Пасмо впало знову. Сумаель роздратовано скривилася й узялася виймати шпильки.

— У неї десятки радників, і більшість із них — то люди Мікедаса. Віаліна носить титул імператриці, але вся влада в руках її дядька, і він не має жодного наміру нею ділитися.

— Нам він не вділив навіть уваги від імператриці, — сказав Ярві.

— Я чула про це, — волосся впало чорною завісою на половину її обличчя. Око на іншій половині блимнуло. — Принаймні ви вийшли з палацу, не позбувшись голів.

— Гадаєш, ми збережемо їх на плечах, якщо залишимося тут і далі? — запитав Ярві.

Сумаелине око скосувало на Шпичку.

— Залежить від того, наскільки дипломатичними ви можете бути.

— Я можу бути дуже дипломатичною, — гиркнула Шпичка.

Сумаель лише посміхнулася ширше. Здавалось, вона цілковито невразлива до залякування.

— Ти схожа на капітанку корабля, на якому ми з Ярві колись плавали.

Отець Ярві вибухнув сміхом, Рульф також, а Шпичка насупилася.

— Це образа чи комплімент?

— Мабуть, трохи того, трохи того, — Ярві сів прямо, поставив лікті на стіл і стиснув суху долоню здоровою. — Верховний король готується до війни, Сумаеле. Хтозна, можливо, він уже її розпочав.

— Скільки в тебе союзників? — запитала вона, збираючи волосся обіруч і вкладаючи його у вузол.

— Замало.

— Деякі речі ніколи не міняються, чи не так, Ярві? — Сумаель заколола шпильки спритними пальцями. — Дука не так ревно шанує Єдине Божество, як Теофора, але все одно він має намір дотримати союз із праматір’ю Вексен. Він вибирає того, хто, на його думку, переможе.

— Це ми ще побачимо, — сказав Ярві. — Мені треба поговорити з імператрицею.

Сумаель надула щоки й зітхнула.

— Я спробую. Але не можу обіцяти нічого більше, ніж те, що імператриця тебе вислухає.

— Ти мені нічого не винна.

Вона пильно глянула йому в очі, засовуючи останню шпильку, на кінці якої блищав самоцвіт.

— Це не питання того, хто кому що винен. Між нами з тобою про це не може бути й мови.

Ярві, здавалося, не знав, що йому робити: сміятися чи плакати. Урешті-решт він відкинувся на спинку й уривчасто зітхнув.

— Я гадав, що більше ніколи тебе не побачу.

Сумаель усміхнулася, і в щілині на її губі блиснув білий зуб. Бранд усвідомив, що ця жінка починає йому подобатися.

— І?

— Я радий, що помилився.

— Я теж.

Пасемце волосся знову впало їй на обличчя. Сумаель, схрестивши очі, якусь мить насуплено дивилася на нього, а тоді здмухнула.