Пів світу

КЛЯТА ДИПЛОМАТІЯ

Скіфр атакувала знову, але цього разу Шпичка була готова. Стара наставниця здивовано крекнула й заточилася, коли топірець учениці дістав її по нозі. Вона відбила ще один удар, але захиталася на п’ятах, і наступний вибив меча з її руки й повалив навзнак.

Скіфр була небезпечна, навіть лежачи. Вона кóпнула ногою пісок, щоб той полетів противниці в обличчя, перекотилася і з убивчою точністю шпурнула топірець. Але Шпичка була готова й до цього: спіймала його в повітрі своїм і відкинула в куток. Відтак, вищиривши зуби, наскочила на Скіфр, приперла її до колони й приставила вістря меча до вкритого краплинами поту горла наставниці.

Скіфр звела сиві брови.

— Багатонадійно.

— Я перемогла! — загорлала Шпичка, здіймаючи пощерблену зброю догори й стрясаючи нею.

Багато місяців вона не сміла й сподіватися, що коли-небудь перевершить Скіфр. Скільки разів вона підводилася рано-вранці разом із Матір’ю Сонцем, щоб бути побитою веслом! Скільки разів увечері при світлі Батька Місяця намагалася дістати наставницю залізною штабою! Скількох зазнала ударів, ляпасів і падінь у багнюку! Але врешті вона таки досягла свого.

— Я перемогла її!

— Ти перемогла її, — підтвердив отець Ярві, поволі киваючи головою.

Скіфр підвелася, кривлячись.

— Ти перемогла бабцю, чиї найкращі літа вже давно позаду. Тебе чекають поєдинки зі значно сильнішими суперниками. Але… ти молодець. Ти слухала. Ти працювала. Ти стала смертельно небезпечною. Отець Ярві мав рацію…

— А хіба я колись її не мав? — усміхнувся міністр.

Усміх його щез, коли пролунав голосний і поквапний стукіт у двері. Ярві порухом голови дав знак Коллові, і хлопчина відсунув засув.

— Сумаеле, — міністр знову всміхався, як і завжди, коли вона до них приходила. — Що привело тебе?..

Задихана, вона ввійшла досередини.

— Імператриця бажає поговорити з тобою.

Очі отця Ярві зробилися великими.

— Я негайно прибуду до неї.

— Не з тобою, — Сумаель дивилася просто на Шпичку. — З тобою.

Більшість свого життя Бранд почувався гіршим за своє оточення. Жебрак серед багатіїв. Боягуз серед сміливців. Дурень серед розумних. Утім, візит до Палацу Імператриці показав йому, яким бездонним може бути почуття недоладної меншовартості.

— Святі боги, — шепотів він щоразу, коли слідом за Шпичкою і Сумаеллю обережно завертав за ріг і опинявся в черговому мармуровому коридорі, на позолочених сходах чи в просторій залі.

Кожне наступне приміщення було пишніше за попереднє. Він навшпиньках минув коридор, освітлений свічками заввишки з людину. Десятками свічок, кожна з яких у Торлбю вартувала б, либонь, більше за самого Бранда. Вони горіли безперервно, просто на випадок, якщо хтось тут проходитиме. Усе довкола було оздоблене самоцвітами і сріблом, стінописами й картинами. Бранд поглянув на крісло, виготовлене з кільканадцяти різних сортів деревини, і подумав, що воно коштує набагато більше, ніж він заробив за все своє життя. Він вирішив би, що йому це все сниться, якби не знав, що його уява на таке не здатна.

— Зачекайте тут, — мовила Сумаель, коли, піднявшись черговими сходами, вони дісталися округлої кімнати, стіни якої всуціль були покриті різьбленнями, що зображали сценки з якоїсь історії, такими ж майстерними, як і ті, якими Колл оздобив щоглу. — Нічого не чіпайте, — застерегла вона й пішла.

Бранд лишився наодинці зі Шпичкою. Уперше від того дня на ринку.

Тоді все скінчилося погано.

— Неймовірне місце, — пробурмотів він.

Шпичка стояла до нього спиною, але обернула голову й показала окраєць похмурого обличчя.

— Це для цього отець Ярві послав тебе сюди? Щоб ти вголос казав те, що кожен і так бачить?

— Я не знаю, навіщо він послав мене сюди.

Між ними простяглася холодна мовчанка.

— Пробач, що я тоді тебе відтягнув. Того дня, на ринку. Ти б’єшся значно краще за мене, мені не слід було заважати тобі.

— Атож, не слід, — відказала вона, не дивлячись на нього.

— Просто… ти, схоже, злишся на мене, і якщо я…

— Ти гадаєш, зараз слушний час для цього?

— Ні, — Бранд знав, що деякі речі краще лишити недосказаними, але думка, що Шпичка його ненавидить, була нестерпна. Він мусить спробувати все владнати. — Я просто… — він глянув скоса на неї, і вона спіймала його погляд, як робила це десятки разів за останні кілька тижнів. Але тепер її обличчя викривилося гнівом.

— Просто стули свою кляту пельку! — гарикнула вона, аж побілівши від люті; здавалося, вона сама готова стулити йому пельку кулаком.

Бранд опустив очі й утупився в підлогу, таку начищену, що він бачив власне засмучене обличчя, яке дивилося на нього з дурнуватим виразом. Він мовчав, бо що можна відповісти на таке?

— Ви вже закінчили воркотати, голуб’ята? — запитала Сумаель, стоячи на порозі. — Імператриця чекає.

— О так, ми з ним закінчили! — різко кинула Шпичка й рішуче ступила до дверей.

Сумаель глянула на Бранда й стенула плечима, а двоє похмурих вартових затріснули перед ним двері з беззаперечним стуком.

Сад видавався країною зі снів, увесь залитий дивними барвами пурпурового заходу впереміш із миготливим сяйвом полум’я, що палахкотіло в заґратованих смолоскипах, розсипаючи із кожним повівом вітру танцівливі іскри. Тут нічого не лишилося в тому стані, у якому його створили боги. Усе було силоміць переінакшене людськими руками. Трава, підстрижена рівнесенько, як борідка залицяльника. Дерева, обтяті так, щоб надати їм неприродних форм. Гілля, що вгиналося під вагою розбубнявілого цвіту, що точив солодкі пахощі. Навіть пташки, що цвірінчали на покручених галузках: Шпичка дивувалася, чому вони не летять геть, поки не помітила, що всі вони прив’язані срібними ланцюжками, тонюсінькими, як павутинка.

Доріжки з білого каменю зміїлися поміж статуями неймовірно суворих і неймовірно струнких жінок, які тримали в руках сувої, книжки або мечі. «Колишні імператриці, — припустила Шпичка. — Либонь, дивом дивуються, як сюди впустили це напівобстрижене страшидло». Вартові дивилися на неї так, наче ставили собі те саме запитання. Їх було чимало, і кожен блискучий, як дзеркало, меч, кожен спис змушували Шпичку гостро відчувати відсутність власної зброї. Вона плелася за Сумаеллю довкола зірчастого ставка, до якого з фонтана, вирізьбленого у формі переплетених між собою змій, із дзюркотом падала кришталево чиста вода. Вони спинилися перед сходами до невеличкої дивної споруди — кам’яного склепіння, що трималося на колонах. Під склепінням стояла вигнута лавка.

На лавці сиділа Віаліна, Імператриця Півдня.

Вигляд вона мала геть інакший, ніж того разу, коли навідалася до занедбаного палацика отця Ярві. Її волосся було вкладене блискучими звоями на голові, укрите золотою сіточкою й обвішане самоцвітами. Ліф її плаття був оздоблений крихітними дзеркальцями, що мінилися барвами призахідної заграви і полум’я смолоскипів — блакитною і рожевою, червоною і помаранчевою. Але найяскравіше блищали її очі, увиразнені темною смужкою фарби, що перетинала перенісся.

Навряд чи Шпичка ще коли-небудь почувалася настільки розгубленою.

— Що мені казати?

— Вона така сама людина, як і всі решта, — відповіла Сумаель. — Розмовляй із нею як зі звичайною людиною.

— Звідки мені в біса знати, як розмовляти зі звичайною людиною?

— Просто будь щирою, — Сумаель поплескала Шпичку по спині й пхнула її. — Ну ж бо, вперед.

Шпичка нерішуче стала на першу сходинку.

— Ваша осяйна величносте, — хрипко сказала вона і спробувала опуститися на коліно, перш ніж збагнула, що на сходах цього їй не вдасться зробити.

— Називай мене Віаліною. І, прошу тебе, не треба ставати на коліно. Ще тиждень тому я була майже ніким. Я досі не звикла до всіх цих церемоній.

Шпичка завмерла з незграбно зігнутими ногами, а тоді, хитаючись, випросталася й невпевнено згорбила плечі.

— Сумаель сказала, що ви послали по…

— Як тебе звати?

— Шпичка Бату, ваша…

— Називай мене Віаліною, будь ласка. «Шпичка» — здається, зрозуміло чому. А «Бату»?

— Мій батько здобув там видатну перемогу того дня, коли я народилася.

— Він був воїном?

— Великим воїном, — Шпичка намацала мішечок на шиї. — Обраним Щитом королеви Ґеттландії.

— А твоя мати?

— Моя мати… моя мати хоче, щоб я була не така, як є.

Урешті-решт, Сумаель сказала їй бути щирою.

— А моя мати була воєначальницею. Вона загинула в битві з альюками.

— Славна смерть — це добре, — мовила Шпичка, і миттю збагнула, що саме сказала. — Хоча… не для вас.

Що далі, то гірше.

— Я так гадаю, ваша осяйна величносте…

Збентежившись, вона замовкла. От же ж клята дипломатія!

— Називай мене Віаліною, — імператриця поплескала по лавці поруч із собою. — Сідай коло мене.

Шпичка піднялася до бесідки, обминула стіл, де на срібному тарелі лежала гора бездоганних фруктів, яких вистачило б, щоб нагодувати цілу армію, і підійшла до поруччя, що сягало їй до пояса.

— Святі боги, — видихнула вона.

Спинаючись сходами, Шпичка не замислювалася над тим, як високо піднялася, але тепер побачила, що опинилася на палацовому даху. За поруччям був прямовисний спад, а далеко внизу — інший садок. Далі, попід стемнілим небом розкинувся Першоград: божевільна плутаниця будинків, вогники, що мерехтіли у вечірній синяві, незліченні, як зорі на небі. Ген по той бік чорного дзеркала протоки видніли інші скупчення світляних цяток. Інші міста чи поселення. Дивні сузір’я, що мерхнули вдалечині.

— Це все належить вам, — прошепотіла Шпичка.

— Усе і водночас нічого.

Щось видалося їй знайомим у тому, як Віаліна гордовито випинала підборіддя. Цей вираз Шпичка побачила ще давним-давно у материному люстерку. Це наштовхнуло її на думку, що імператриця, схоже, теж звикла надівати хоробре обличчя.

— Мабуть, це важка ноша, — сказала вона.

Віалінині плечі немовби трохи опустилися.

— Так, чималий тягар.

— Імператрице, я геть не знаюся на політиці, — Шпичка присіла на лавку в шанобливій позі. Принаймні як вона сподівалася, хоч і не була певна, якою саме має бути шаноблива поза. Сидячи, вона завжди почувалася незручно, окрім хіба що коли сиділа за веслом. — Я не знаюся ні на чому. Вам ліпше було б порозмовляти з отцем Ярві…

— Я не хочу розмовляти про політику.

Шпичка відчула укол ніяковості.

— А про що?..

— Ти жінка.

Віаліна подалася вперед, сплівши долоні на колінах і пильно дивлячись їй в обличчя. Ця близькість знезброювала. Шпичка не звикла до такої близькості з будь-ким, а з імператрицею — і поготів.

— Так мені каже мати, — пробурмотіла вона. — Але думки щодо цього різняться…

— Ти б’єшся з чоловіками.

— Так.

— І перемагаєш їх.

— Іноді…

— Сумаель каже, ти перемагаєш їх одна проти трьох! Твої товариші поважають тебе. Я бачила це на їхніх обличчях. Вони бояться тебе.

— Не знаю, чи поважають. Бояться — можливо, ваша…

— Називай мене Віаліною. Я ніколи не бачила, щоб жінка билася так, як ти. Можна? — перш ніж Шпичка встигла відповісти, імператриця помацала її м’язи на плечі. Відтак зробила круглі очі. — Великий Боже, тверді як дерево! Ти, мабуть, така сильна! — на Шпиччину велику полегкість, імператриця опустила руку й поглянула на неї, маленьку й темну, на тлі мармурової лавки. — А я — ні.

— Ну, сильних чоловіків не здолати силою, — пробурмотіла Шпичка.

Імератриця скинула на неї очима, що блимнули білками посеред чорної нафарбованої смуги. У їхніх кутиках мерехтіло полум’я смолоскипів.

— А як їх здолати?

— Треба атакувати швидше за противника і швидше рухатися, коли атакуєш. Бути міцнішою і кмітливішою за нього. Треба завжди шукати способу завдати удару, треба битися без честі, без сумління і без жалю.

Це були слова Скіфр, і Шпичка тільки тепер усвідомила, як точно їх запам’ятала, як глибоко засвоїла і як багато стара наставниця навчила її.

— Так принаймні мені казали…

Віаліна ляснула пальцями.

— Ось чому я послала по тебе. Щоб дізнатись, як битися з сильними чоловіками. Не мечем, звісно, але суть однакова, — вона підперла підборіддя руками — на диво дитячий жест, як для жінки, що править половиною світу. — Дядько хоче, щоб я була тільки носовою фігурою для його корабля. Ба навіть чимось менш важливим. Бо ж носову фігуру принаймні розміщують попереду.

— Наші кораблі мають фігуру ще й на кормі.

— Прекрасно. Отже, він хоче, щоб я була такою фігурою. Щоб сиділа на троні й усміхалася, тимчасом як він ухвалюватиме рішення. Та я відмовляюся бути його маріонеткою, — Віаліна стиснула кулачок і вдарила ним по столу. Маленький ножик для фруктів ледь-ледь теленькнув об срібний таріль. — Я відмовляюся, чуєш мене?

— Я-то чую, але… не впевнена, що це щось змінить.

— Так, ти маєш рацію. Це дядько повинен розтулити вуха, — імператриця вп’яла гнівний погляд у глибину садка, який поринав у сутінь. — Сьогодні на раді я знову виступила проти нього. Шкода, що ти не бачила його міни. Здається, він не був би такий вражений, навіть якби я штрикнула його кинджалом!

— Поки не штрикнете, напевне цього не знатимете.

— Великий Боже, а мені часом таки кортить його штрикнути! — Віаліна вишкірилася до Шпички. — Б’юсь об заклад, тебе ніхто не зробить своєю маріонеткою! Ніхто просто не наважиться! Поглянь лише на себе! — на обличчі імператриці з’явився вираз, який Шпичка не звикла бачити. Мало не… захват. — Ти така…

— Бридка? — пробурмотіла вона.

— Та ні!

— Висока?

— Ні. Себто так, але не в цьому річ. Ти вільна.

— Вільна? — Шпичка скептично чмихнула.

— Хіба ні?

— Я поклялася служити отцеві Ярві. Виконувати все, що він мені накаже. Щоб спокутувати… те, що вчинила.

— А що ти вчинила?

Шпичка проковтнула клубок, що підступив до горла.

— Убила хлопця. Його звали Едвал, і він не заслуговував на смерть, але… я його вбила.

Як сказала Сумаель, Віаліна була така сама людина, як і всі решта, а крім того, попри її розкішне вбрання й палац, — а може, й завдяки ним — у її рівному, щирому погляді було щось таке, від чого Шпичці розв’язався язик.

— Мене збиралися каменувати за це, але отець Ярві мене врятував. Не знаю чому, але врятував. Потім Скіфр навчила мене битися, — Шпичка з усмішкою торкнулася пальцями стриженого боку голови, думаючи про те, якою сильною вважала себе тоді і якою слабкою була насправді. — На березі Денної ми билися з конярами. Я вбила кількох, а потім мені стало зле. А нещодавно ми билися на ринку з трьома. Я і Бранд. Не знаю, чи вбила когось із них, але мені хотілося. Була розлючена… мабуть… через ті буси…

Вона замовкла, усвідомивши, що сказала значно більше, ніж варто було.

— Які буси? — Віаліна здивовано наморщила пофарбоване перенісся.

Шпичка кахикнула.

— Не важливо.

— Що ж, гадаю, свобода може бути небезпечною, — мовила імператриця.

— Мабуть, так.

— Можливо, коли ми дивимося на інших, то бачимо тільки те, чого бракує нам.

— Мабуть, так.

— Можливо, усередині ми всі почуваємося слабкими.

— Мабуть, так.

— І попри це, ти б’єшся з чоловіками й усе одно перемагаєш їх.

Шпичка зітхнула.

— У битві — так, перемагаю.

Віаліна взялася загинати маленькі пальці.

— Отже: нападати швидше за противника, бути кмітливішою, бити без честі, сумління і жалю.

Шпичка здійняла перед нею порожні долоні.

— Усе, що я маю, мені здобули вони.

Імператриця розреготалася. Розреготалася гучно, як на таку невеличку жінку, нестримно й весело, широко роззявивши рота.

— А ти мені подобаєшся, Шпичко Бату!

— У такому разі ви долучилися до вкрай нечисленного гурту. І часом мені здається, що він дедалі меншає, — Шпичка дістала скриньку й простягнула її імператриці. — Отець Ярві доручив мені передати вам це.

— Я ж пояснила йому, що не можу прийняти такий дарунок.

— Він сказав усе одно віддати його вам.

Шпичка закусила губу й обережно підняла вічко. Зі скриньки полилося бліде сяйво, ще незвичніше й прекрасніше в довколишніх сутінках. Досконалі краї ельфійського браслета зблискували, наче лезо кинджала. Грані відшліфованого до ґлянсу металу палахкотіли, відбиваючи полум’я смолоскипів. Темні кола в колах рухалися в неосяжній глибині під округлим віконцем. Реліквія з іншого світу. Світу, який загинув тисячі років тому. Поруч із цією річчю всі неоціненні скарби палацу видавалися нікчемним дріб’язком, вартим не більше за багно.

Шпичка спробувала говорити м’яко, переконливо, як дипломатка. Але її голос прозвучав ще грубше, ніж зазвичай.

— Отець Ярві — хороший чоловік. Хитромудрий. Вам слід поговорити з ним.

— Я вже поговорила, — Віаліна відірвала погляд від ельфійського браслета й подивилася Шпичці в очі. — А тобі слід бути обережною. Мені здається, отець Ярві схожий на мого дядька. Такі люди дають подарунки тільки тоді, коли очікують щось навзамін, — вона заклацнула вічко, а тоді взяла скриньку від Шпички. — Але я прийму його, якщо ти наполягаєш. Переказуй отцеві Ярві мою вдячність. Але скажи, що більше я нічого не можу йому дати.

— Гаразд.

Намагаючись придумати, що ще сказати, Шпичка глянула на сад, який уже поринув у морок, і зауважила, що біля фонтана, де стояв охоронець, нікого нема — сама лише темрява. Усі вартові щезли. Вона й імператриця були самі.

— Куди поділися ваші вартові?

— Дивно, — сказала Віаліна. — А! Онде йде зміна.

Шпичка нарахувала шістьох чоловіків, що підіймалися сходами в дальньому кінці садка. Шість імперських воїнів у повному спорядженні, минаючи острівці помаранчевого світла від смолоскипів, швидко наближалися до будиночка імператриці. За ними йшов ще один. Він мав золото на нагруднику й срібло у волоссі, а на вродливому обличчі, яскравіша за перше і за друге, сяяла посмішка.

Дука Мікедас. Побачивши їх, він весело помахав рукою.

Шпичці здалося, ніби її нутрощі вивалюються з неї. Вона сягнула рукою до срібного тареля й сховала в долоні маленький фруктовий ножик. Жалюгідна зброя, але краще така, ніж ніякої.

Вона підвелася з лавки, коли воїни розумно оточили півколом фонтан, розмістившись між двома статуями. Відчула, як Віаліна встала за її плечем, коли чоловіки розосередилися. Шпичка пізнала одного з них, коли повів вітру роздмухав жарини й спалах полум’я освітив його обличчя. То був ванстерець, із яким вона билася на ринку. Щока його була вкрита порізами й фіолетовими синцями, а в руці він тримав важку сокиру.

Дука Мікедас низько вклонився, але губи його насмішкувато кривилися. Його люди не стали кланятися взагалі. Віаліна звернулася до нього їхньою мовою, і дука щось відповів, недбало махнувши рукою в бік Шпички.

— Ваша ясновельможносте, — процідила вона крізь зціплені зуби. — Яка честь.

— Прошу мені пробачити, — сказав він мовою північан. — Я саме повідомив її осяйній величності, що просто не міг пропустити твого візиту. Це справжній подарунок долі — застати вас удвох, та ще й без свідків!

— Чого б то? — запитала Віаліна.

Дука високо звів брови.

— До Першограда припхалися зайди з Півночі! Варвари з Ґуттландії, чи як її там. Привезли свої дріб’язкові чвари на наші береги! Вони спробували вбити клин між нами й нашим союзником, Верховним королем, що прийняв у серце наше Єдине Божество. Коли ж їм це не вдалося… — дука скрушно похитав головою. — Вони підіслали до палацу вбивцю, жорстоку душогубицю, що мала скористатися наївною і лагідною вдачею моєї нетямущої племінниці.

— Я так розумію, ідеться про мене? — прогарчала Шпичка.

— О так! Демон у жіночій подобі! Не зовсім у жіночій, щоправда — ти занадто… м’язиста, як на мій смак. Пригадую, ти висловлювала бажання зійтися в поєдинку з двома моїми бійцями? — Мікедас широко посміхнувся. Його люди тим часом поволі підступали, сталь мерехтіла відблисками полум’я. — Як щодо шести?

Завжди показуй себе слабшою, ніж ти є. Шпичка зіщулилася й згорбила плечі, намагаючись видаватися меншою і наляканою, хоча насправді її огорнув дивний спокій. Мовби Останні Двері й не розчахнулися перед нею, мовби вона дивилася на все, що відбувається, збоку. Шпичка оцінювала відстань, місцевість, закарбовувала в пам’яті статуї, смолоскипи, стіл, колони, сходи, високий обрив позаду.

— Не варто було імператриці так нехтувати безпекою, — казав дука, — але не впадай у відчай, моя люба небого, я помщуся за тебе!

— Чому? — прошепотіла Віаліна.

Шпичка відчувала її страх, і це було на руку. Дві слабкі, перелякані й безпомічні дівчинки. Вона міцно стиснула за спиною крихітного ножика.

Дука закопилив губи.

— Бо ти виявилася ще тою скалкою в дупі. Усім подобаються дівчата з норовом, авжеж, — він випнув нижню губу ще сильніше і розчаровано похитав головою. — Але всьому є край. Їй-богу, є.

Шпиччин батько частенько казав: «Якщо збираєшся вбивати, вбивай, а не базікай про це». Але, на щастя для неї, дука був невмілий убивця. Він теревенив і вихвалявся, насолоджуючись владою, і цим давав Шпичці час оцінити ворогів і вибрати найкращий спосіб дій.

Вона вирішила, що сам дука великої загрози не становить. При його боці висіли меч і кинджал, але навряд чи він часто добував їх із піхов. Інші, однак, схоже, знали своє діло. Добрі мечі оголено, добрі щити на руках, добрі кинджали на поясах. Лускаті обладунки мерехтіли в сутіні — броня теж добра, але вразлива біля горла, із внутрішнього боку ліктів і під колінами. Бити треба туди.

Одна проти сімох. Шпичка мало не реготнула. Шанси на перемогу мізерні. Майже нульові. Але інших вона не мала.

— Теофора ніколи не слухалася мене, — далі патякав дука, — але стару кобилу важко привчити до покори. Я щиро сподівався, що сімнадцятилітню імператрицю можна буде водити за повід, — він зітхнув. — Але деяких поні вуздечка тільки дратує. Вони брикають, кусаються й відмовляються ходити під сідлом. Таких кобилок краще позбутися, перш ніж вони скинуть свого хазяїна. Трон перейде до твоєї кузини Асти, — він продемонстрував разок бездоганних зубів. — Їй лише чотири. Ось із такою жінкою можна працювати!

Нарешті він стомився від власного розумування й недбалим помахом руки послав двох своїх людей наперед.

— Нумо вже кінчати це.

Шпичка спостерігала, як вони наближаються. Один мав великий, неодноразово ламаний ніс, другий — рябе, порите віспинами обличчя й байдужу посмішку на губах. Вони ступили на першу сходинку, але не здійняли видобуті з піхов мечі. Нічого дивного в такій самовпевненості не було, але вони навіть не припускали, що Шпичка може дати їм бій.

А вона таки дасть.

— Обережніше, ваша ясновельможносте, — остеріг ванстерець. — Вона небезпечна.

— Я тебе прошу, — пирхнув дука. — Це ж лише дівчина. Я гадав, що ви, північани, всі сповнені вогню і…

Мудрий чекає нагоди, як часто казав отець Ярві, і ніколи її не проґавить. Носач ступив на ще одну сходинку й примружився, коли полум’я смолоскипів у бесідці засвітило йому в очі. Наступної миті на його лиці з’явився дещо здивований вираз, коли Шпичка метнулася до нього й перетяла йому горлянку фруктовим ножиком.

Вона завдала порізу так, що кров чвиркнула на обличчя його рябого товариша, і той здригнувся. Він загаявся лише на мить, але Шпичці цього вистачило, щоб висмикнути з піхов кинджал носача й аж до руків’я вгородити його рябому під край шолома, у ямку між шиєю і ключицею.

Рябий пустив здушений стогін, а Шпичка пхнула його ногою в груди просто на двох наступних чоловіків. Водночас вона видерла з його ослаблої руки меча, хоч і порізала лезом долоню. Закривавлені пальці обхопили клинок довкола хрестовини верхнім хватом, як кинджал. Скрикнувши, вона рвонула меч угору, той шкрябонув об край щита наступного нападника й улучив йому в підборіддя. Вістря розорало обличчя і збило шолом набакир.

Чоловік закрутився, заверещав, притискаючи руки до лиця. Поміж його пальцями забулькотіла кров. Він налетів на дуку, той роззявив рота від несподіванки, а тоді відштовхнув пораненого в кущі й став роздивлятися чорні плями на своєму нагруднику так, наче то була особиста образа для нього.

Носач задкував, хитаючись, наче п’яний, зі ще здивованішим виразом, ніж раніше. Він відчайдушно намагався затиснути рану на шиї, але весь його лівий бік був уже темний від крові. Шпичка вирішила, що цього противника можна скинути з рахунку.

Покінчити з трьома так швидко — це неабияке щастя в бою, але єдиною її перевагою був чинник несподіванки. Тепер ця перевага була використана, а сили досі лишалися нерівними — одна проти чотирьох.

— Чорти б вас узяли! — ревів дука, витираючи кров із забризканого плаща. — Убити їх!

Шпичка відступила назад, тримаючись так, щоб колона ліворуч заслоняла її, як щит. Очі її бігали від одного нападника до іншого. Ті наближалися, тепер уже тримаючи щити, мечі й сокири напоготові. У світлі смолоскипів холодна сталь і холодні очі відблискували червоним. Вона чула, як позаду Віаліна тихо скімлить із кожним віддихом.

— Бранде! — загорлала Шпичка на всі груди. — Бранде!