У СВІТЛІ





Бранд іще кілька разів дзвінко вдарив молотом по заготовці й запхав її назад у жариво, здійнявши сніп іскор.

Рін несхвально поклацала язиком.

— Що таке «ніжний дотик» тобі не відомо, правда?

— Для ніжних дотиків тут ти, — Бранд широко всміхнувся до неї. — Я ж потрібен, щоб ти почувалася особливою.

Але сестра дивилася повз нього, на двері.

— У тебе гість.

— Отче Ярві, яка честь, — Бранд відклав молот і передпліччям обтер чоло. — Ти прийшов придбати собі меча?

— Міністр має стояти на боці Батька Мира, — промовив Ярві, заходячи до кузні.

— Але доброму міністру варто знатися і з Матір’ю Війною, — зауважила Рін.

— Мудрі слова. Особливо в нинішні часи.

Бранд важко ковтнув.

— Отже, буде війна?

— Верховному королю потрібен час, щоб зібрати військо. Але так, думаю, війна буде. А втім, війна для того, хто кує мечі, — це можливість добре заробити.

Рін, звівши брови, глянула на Бранда.

— Гадаю, ми б згодилися на бідніше життя, але в мирі. Добре, що хоч король Утіль, як я чула, одужує.

— Сили швидко повертаються до нього, — підтвердив Ярві. — Невдовзі він уже знову мордуватиме своїх воїнів, вправляючись у володінні мечем, викуваним із твоєї доброї сталі.

— Хвала Батькові Миру, — відказала Рін.

— Батькові Миру і вмінням отця Ярві, — додав Бранд.

Міністр скромно похилив голову.

— Я роблю те, що можу. А тобі як ведеться, Бранде, з ласки богів?

— Та непогано, — він вказав кивком голови на сестру. — Якби моя майстриня мене не тиранила б, я був би цілком задоволений роботою. Як виявилося, працювати з металом мені подобається значно більше, ніж я гадав.

— Це легше, ніж працювати з людьми.

— Атож. Сталь — чесна, — сказав Бранд.

Отець Ярві скосував очима на нього.

— Ми можемо десь перебалакати з тобою віч-на-віч?

Бранд подивився на Рін, що вже роздувала міх. Та стенула плечима.

— Сталь до того всього ще й терпляча.

— Але ти — ні.

— Ідіть собі, балакайте, — сестра глянула на нього, примруживши очі. — Поки я не передумала.

Бранд зняв робочі рукавиці й вивів Ярві у невеличкий дворик, виповнений дзюрчанням струмка, що стікав поруч. Відтак сів у плямистому затінку дерева на лавку, яку для них оздобив різьбленнями Колл, і запропонував отцю Ярві приєднатися. Вітерець приємно холодив спітніле обличчя.

— Затишне місце, — міністр усміхнувся до Матері Сонця, що спалахувала й мерехтіла поміж листям. — Ви з сестрою непогано облаштували собі життя.

— Це вона облаштувала. А я так… просто був поруч.

— Твій внесок завжди важливий, хоч і не завжди помітний. Мені досить лише згадати, як ти тримав на своїх плечах увесь тягар «Південного вітру», — Ярві глянув на шрами, що зміїлися довкола Брандових передпліч. — То був чин, вартий пісні.

— Я вже на так переймаюся піснями, як раніше.

— А ти мудрішаєш. Як там Шпичка?

— Уже знову тренується. Більшу частину дня.

— Вона ніби з дерева витесана.

— Жодної жінки Мати Війна не торкнулася так сильно, як її.

— І попри це, вона стала голкою, яка зшила докупи два великі союзи. Можливо, Батько Мир її теж торкнувся.

— Тільки їй цього не кажи.

— А ви досі… разом?

— Ага, — Брандові видавалося, що міністр, ставлячи запитання, уже знав на них відповіді, але кожне запитання ховало в собі ще одне. — Можна так сказати.

— Добре. Це добре.

— Мабуть, — відказав він, думаючи про те, як сьогодні вранці вони гучно посварилися.

— Не дуже добре?

— Та ні, добре, — відказав він, думаючи про те, як потім вони помирилися. — Просто… Я завжди гадав, що коли ви вже разом, то всі клопоти закінчуються, а насправді все тільки починається.

— Жодна цікава подорож не є легкою, — мовив отець Ярві. — Своїми сильними сторонами ви доповнюєте одне одного й компенсуєте слабкі. Це добре. Рідко трапляється знайти людину… — він спохмурнів, дивлячись на гойдливе гілля, мовби в його думках зринув якийсь далекий і болісний спогад. — …людину, з якою ти почуваєшся цілим.

Якийсь час вони сиділи мовчки, перш ніж Бранд наважився знову заговорити.

— Я оце думаю перетопити монету, яку дістав від князя Варослава.

— На ключ?

Бранд посовав носаком чобота опале листя.

— Вона, мабуть, воліла б кинджал, але… все ж таки ключ — це звичай. Як гадаєш, що на це скаже королева Лайтлін?

— Королева народила трьох синів, але ніколи не мала доньки. Як мені видається, вона неабияк прихилилася до свого Обраного Щита. Але я певен, її вдасться переконати.

Бранд далі совав чоботом листя.

— Люди, певна річ, казатимуть, що це я маю носити ключ на шиї. Мене не надто шанують у Торлбю.

— Не всі королівські воїни — твої прихильники, це правда. Особливо це стосується майстра Гуннана. Але колись мені сказали, що вороги — це ціна успіху. Очевидно, ціна переконань також.

— Хіба що ціна боягузтва.

— Лише дурень вважатиме тебе за боягуза, Бранде. Стояти перед воїнами Ґеттландії і сказати все те, що ти сказав? — Ярві склав губи й тихо присвиснув. — Про це не співатимуть героїчних пісень, але то був вияв рідкісної відваги.

— Ти справді так гадаєш?

— Справді. І відвага — це не єдина твоя чеснота, якою я захоплююсь.

Бранд не знав, що сказати на таке, тож не сказав нічого.

— Тобі відомо, що Рульф свій заробіток з подорожі теж перетопив на ключ?

— Для кого?

— Для Шпиччиної матері. Наступного тижня вони беруть шлюб у Залі Богів.

Бранд здивовано закліпав.

— Он як.

— Рульф старішає. Він радо пішов би вже на спочинок, хоч ніколи й не зізнається в цьому, — Ярві глянув скоса. — Я подумав, що ти чудово підійшов би на його місце.

Бранд закліпав ще сильніше.

— Я?

— Якось я сказав, що, можливо, мені потрібна буде людина, яка прагне чинити добро. Останнім часом мені дедалі більше видається, що ця людина мені таки потрібна.

Брандові нічого більше не спало на думку, окрім як повторити:

— Он як.

— Ти міг би приєднатися до Сафріт і Колла, стати частиною моєї невеличкої родини, — кожне слово було ретельно виважене й вимовлене невипадково. Отець Ярві добре знав, що потрібно запропонувати. — Ти будеш поруч зі мною. Поруч із королевою та її Обраним Щитом. Стерничий міністрового корабля, — Бранд пригадав той день, коли він стояв на кормі біля стерна, команда схвально стукала по веслах, а сонячне проміння блискотіло на водному плесі Денної. — Ти стоятимеш по праву руч від того, хто стоїть по праву руч від короля.

Бранд мовчав, потираючи великими пальцями пучки решти. Авжеж, це була пропозиція, за яку слід хапатися мерщій. Більше такої нагоди могло й не трапитися. І все-таки щось його стримувало.

— Ти хитромудрий чоловік, отче Ярві, а я не славлюся кмітливістю.

— Ти славився б, якби користувався нею. Але мені потрібні твої дужі руки й велике серце.

— Можна тебе дещо запитати?

— Запитати можна. Але спершу добре подумай, чи ти справді хочеш почути відповідь.

— Як давно ти задумав герць Шпички з Ґром-ґіль-Ґормом?

Ярві трохи примружив свої блідо-блакитні очі.

— Міністр має брати до уваги всілякі ймовірності та нагоди. Можливість такого герцю спала мені на думку доволі давно.

— Чи не того дня, коли я заговорив до тебе в Залі Богів?

— Тоді я сказав тобі, що добро для кожної людини різне. Я розглядав імовірність того, що одного дня знайшовся би спосіб виставити проти Ґорма дівчину, яка добре володіє мечем. Такий славетний воїн, як він, не зміг би відмовитися від герцю з жінкою, але водночас боявся б такого двобою. Боявся би більше, ніж двобою з будь-яким чоловіком.

— Невже ти віриш у те пророцтво?

— Я вірю в те, що Ґорм вірить у нього.

— І тому ти наказав Скіфр тренувати Шпичку?

— Почасти. Імператриця Теофора любила всілякі дивовижі, але крім того, їй подобалося дивитися на кровопролиття. Я подумав, що дівчина-войовниця з далекої півночі може пробудити її цікавість, достатню, щоб дати мені змогу зустрітися з імператрицею і піднести свій подарунок. Але Смерть випровадила Теофору крізь Останні Двері швидше, ніж я зміг втілити цей план у життя, — Ярві зітхнув. — Добрий міністр завжди прагне зазирнути в прийдешність, але майбутнє оповите туманом. Події не завжди течуть тим каналом, який ти для них прорив.

— Як у випадку вашої з матір’ю Скер угоди, чи не так?

— Це було ще одне моє сподівання. Ще одна ризикована гра, — отець Ярві відкинувся назад і сперся спиною об стовбур дерева. — Мені потрібен був союз із ванстерцями, але мати Ісріун зруйнувала цей задум. На щастя, вона сама кинула нам виклик на герць, і це було краще, ніж битва.

Голос його був спокійний і холодний, мовби міністр говорив не про знайомих йому людей, а про фігури на шахівниці.

Брандові пересохло в горлі.

— А якби Шпичка загинула, що тоді?

— Тоді ми заспівали б над її курганом сумних пісень, а потім заспівали б і веселих на пошану її славетних діянь, — Ярві мав погляд різника, що дивиться на стадо й оцінює, з якої худобини матиме більший зиск. — Але ми й ванстерці не змарнували б сил, б’ючись між собою. Королева Лайтлін і я впали б ницьма перед праматір’ю Вексен і золотом вимолювали би прощення. Король Утіль одужав би, не зганьбивши себе поразкою. По якомусь часі ми, можливо, знову кинули б кості.

Щось у міністрових словах засіло в Брандовій голові, наче гачок, і не давало йому спокою.

— Ми всі гадали, що король Утіль стоїть уже на порозі Останніх Дверей. Чому ти такий упевнений, що він одужав би?

Ярві завмер на якусь мить із напіврозтуленим ротом, а тоді обачно стулив його. Відтак глянув на двері, з-за яких долинали дзвінкі удари молота Рін, і перевів погляд на Бранда.

— А ти, здається мені, значно кмітливіший, ніж видаєшся.

Бранд почувався так, наче стояв на весняній кризі й бачив, як із-під чобіт розбігаються тріщини, але дороги назад не було, тільки вперед.

— Якщо я стоятиму опліч тебе, то повинен знати правду.

— Колись я тобі сказав, що правда, як і добро, у кожного своя. Моя правда полягає в тому, що король Утіль — це людина з заліза. Залізо міцне, і його можна добре нагострити. Але воно ламається, коли його згинати. А нам іноді потрібно бути гнучкими.

— Утіль нізащо не замирився б із ванстерцями.

— А нам потрібен мир із ванстерцями. Без них ми — самі проти половини світу.

Бранд поволі кивнув: усе ставало на свої місця.

— Він прийняв би виклик на герць.

— Так, він бився б із Ґормом, бо гордий, і зазнав би поразки, бо щороку дедалі слабшає. Я мушу захищати короля. Заради його ж блага і заради блага всієї країни. Нам потрібні були союзники. Ми подалися на їхні пошуки, і я знайшов нам союзників.

Бранд пригадав, як міністр стояв, схилившись над вогнищем, і кидав до казанка якесь сушене листя.

— Ти отруїв його. Власного дядька.

— У мене немає дядька, Бранде. Я зрікся родини, коли вступив до Міністерства, — у голосі Ярві не було чути ні почуття провини, ні сумніву, ні жалю. — Іноді щось велике і правильне доводиться зшивати з багатьох дрібних і неправильних вчинків. Міністр не може дозволити собі таку розкіш, як просто чинити добро. Міністр повинен прагнути до вищого блага. І для цього шукати менше зло.

— Влада змушує одне плече завжди тримати в тіні, — пробурмотів Бранд.

— Саме так. Інакше бути не може.

— Я розумію. Я не ставлю під сумнів твої дії, але…

Отець Ярві витріщився на нього, і Бранд подумав, що, мабуть, іще ніколи не бачив здивованого виразу на міністровому обличчі.

— Ти відмовляєшся?

— Мати наказала мені стояти у світлі.

Якусь хвилю вони мовчки сиділи, дивлячись один на одного. Нарешті отець Ярві повільно всміхнувся.

— Я захоплююся тобою. Слово честі, захоплююся, — він підвівся й поклав справну руку Брандові на плече. — Але коли Мати Війна розгорне свої крила над Потрощеним морем, то цілком можливо, що всі його землі зануряться в темряву.

— Сподіваюся, цього не станеться, — відказав Бранд.

— Що ж, — отець Ярві обернувся до дверей, — тобі добре відомо, як воно буває зі сподіваннями.

Міністр пройшов назад до будинку, а Бранд лишився сидіти в затінку дерева, розмірковуючи, як завжди, добре вчинив чи погано.

— Не хочеш допомогти мені трохи? — гукнув його сестрин голос.

Бранд стрепенувся.

— Уже йду!



Загрузка...