Над планетою — «Левіафан»

БАГАТТЯ СЕРЕД НОЧІ

Ніч у джунглях завжди буде однакова — і через сто, і через мільйон років, і навіть тоді, коли людська нога ступить на твердь далеких галактик. Бо джунглі — це втілення страху, підступної німоти, паралізуючої безпорадності. Що н того, що інженер Ріхтер винайшов десятки оригінальних конструкцій літаків? Що з того, що Ганка Крижанич прославилася на весь світ своїми відкриттями в галузі динаміки газів? Зараз їх полонили джунглі, сховали в своєму чорному нутрі, здавили лабетами первісних інстинктів.

Тупою безвістю дихає морок. Стежки розбіглися в пущі, кинули напризволяще мандрівників. Хай люди спробують видертися на простір самотужки, хай їхній розум дасть їм пораду. Ха-ха! Ви ще не здалися? У вас в очах ще жевріє надія на порятунок? Ну, звісна річ, вам невтямки, як могло статися, що у вік атомних чудес і космічних мандрів Африка дарує людині отакий сюрприз. Своє нещастя ви сприймаєте, як сон. Свою втому — як дурманливе очманіння.

Раптом мулатка захвилювалася, підняла голову. Інстинкт тубілки підказав їй, що десь близько має бути житло. Вона глибоко вдихнула повітря.

— Дим… Я чую дим багаття…

В наступну мить, зламана душевним напруженням, вона знову лежала в безсиллі, і знову очі її кресали затуманеним поглядом по зеленій стелі лісу.

— Росано, ви чуєте? — шепоче над нею Ріхтер.

Очі мулатки кволо повертаються до нього, у них глибока, темна байдужість.

— Скажіть, що ви почули, Росано?

Очі трохи теплішають, прояснюються в надії.

— Ідіть швидше!.. Ідіть!.. Нас ждуть!..

Година ходу, друга. Густішає темінь, густішає пуща. Аж ось зовсім несподівано повіяло вологістю. Останні кроки, і загін опинився на березі річки, що маслянисто поблискувала під скупим місячним світлом, оточена врунистим купинням кущів і високих трав. Трохи оддалік горіло багаття, дим ніжною цівкою сотався до зоряного неба, як це буває, коли люди виїздять на ніч погуляти й розважитись за місто в романтичну тишу якогось обжитого, «цивілізованого» лісу.

Хтось раптом піднявся від вогню, і вмить велетенська тінь простягнулась по галявині.

Вороги.? Напасники?

Ще кілька людей схопилися на ноги. У кожного в руш була рушниця, голі тіла тьмяно виблискували в невиразному сяйві багаття. Ріхтер знав, що ні відступом, ні втечею вони не зможуть порятуватися від цих нежданих нічних волонтерів, якщо ті захочуть заподіяти їм зло.

— Анісе![1] — озвався раптом від вогню один з воїнів.

Росана, вирвавшись з лихоманкового забуття, глянула на вогнище і відгукнулася й собі тремтяче радісним голосом:

— Н'ін є[2].

Негри з радісним галасом побігли назустріч прибулим, оточили поранену. З кількох слів з'ясувалося, що вони вже чатують тут цілий день, чекаючи потерпілих. Звідки вони дізналися про катастрофу? О, вони все знають. Ліс, і небо, і добрі духи вміють розмовляти з ними таємною мовою предків.

Однак швидко виявилося, що справжнім, всюдисущим духом були тамтами. Це вони, примітивні, невмирущі інструменти століть, своїми монотонними звуками рознесли звістку про падіння літака, про те, що на борту його знаходиться група радянських людей і що цим літаком повертається на батьківщину Росана Подестра.

Ріхтер з подивом відзначив: Росана Подестра користувалася серед тубільців особливою пошаною, була для них чимось близьким до божества. З тієї хвилини, як загін вийшов на осяяну вогнищем галявину, негри повністю взяли на себе опікування жінкою. Вони обережно, любовно, з трепетною почтивістю древніх жерців вклали її на широке, вистелене сухою тростиною ложе в місткій пірозі, накрили легкою ковдрою. Двоє темношкірих воїнів сіли у неї в головах, двоє взялися за весла. Іншим членам групи було піддано незграбний, але досить-таки надійний баркас, що погойдувався тут же, міцно прип'ятий до піроги.

Негри квапилися. В їхній поведінці вчувалося щось нервозне, таємниче, щось дуже схоже до перегуків лісу, до загадкової мови первозданного світу.

Рушили одразу ж. Веслярі дружно взялися за весла, чорні, довгасті тулуби човнів посунули між густими заростями.

Ріхтер сидів на кормі баркаса, заглиблений у роздуми. Дивна річ, виявляється, за кожним їхнім кроком стежать. Вони просувалися чорним тунелем, а зелений океан вів їх уперед, оберігав і вшановував до того місця, яке було визначене для зустрічі із справжніми господарями цього краю.

В дорозі Ріхтер ближче познайомився з Крижанич. З'ясувалося, що їй двадцять сім років, що родом вона з Харкова, а зараз прямує з своїми товаришами на будівництво хімічного комбінату в екваторіальній Африці.

Вона не крилася, що їй лячно, дуже лячно. Вперше вирушила в далеку дорогу, і раптом таке нещастя. Її запевняли, що Африка стала обжитим домом, тут давно забули про дикунські звичаї, напади, переслідування, а насправді ця земля досі оповита страхом і терором.

Ріхтер гірко посміхнувся: так, страхом і терором. Він міг би багато розповісти шановній Крижанич: про заворушення серед колишніх володарів плантацій, про їхні бандитські злочини в тропічних районах, про створення ними підпільної расистської організації, яка взяла на себе претензійну роль рятівниці «білої цивілізації» в Африці.

— То, виходить, наша роль не цивілізаторська? — тихо здивувалася Ганка, і Ріхтерові здалося, ніби він уловив на її обличчі іронічну посмішку. Насправді ж він побачив у мороці тільки блиск її очей, блиск убивчий, гордовитий і гнівний.

— Цивілізації бувають різні, — сказав тихо Ріхтер. Велика західна цивілізація не має нічого спільного з бандитськими діями фашистських авантюрників, і він, Ріхтер, особисто певен, що в Європі расисти не знайдуть співчуття.

Ганка швидко захитала головою. Хто дозволив панові Ріхтерові ділити цивілізацію на східну й західну? Хіба не знає він, що оці фашистські убивці, оці підпільники поєднані найтіснішими зв'язками з Лондоном і Парижем, Нью-Йорком і Брюсселем? Їх не тільки терплять там, їх підтримують і заохочують.

— Боже, що ви говорите! — вигукнув мало не з обуренням Ріхтер. — Ви, наївна дитина, промовляєте словами своїх лідерів.

— Я говорю словами істини, пане інженер.

— Ні, ні, ви не знаєте, як нетерпимо ставляться в Західній Німеччині до проявів неофашизму. Наприклад, мій шеф, мільйонер, лідер авіабудівної промисловості, терпіти не може розмов про расову нерівність. Він навіть добровільно віддав двадцять чотири проценти своїх прибутків на «економічну допомогу» слаборозвиненим країнам.

— Пробачте, він їх віддав даром чи вклав у економіку цих слаборозвинених країн? — іронічно докинула Ганка.

— Припустимо… вклав у промисловість, але ж з мирною, благородною ціллю.

— Ну, безперечно, ціль дуже благородна — витягнути якомога більше прибутків із свого вкладеного капіталу, скористатися з лиха інших.

— Ви — стопроцентна комуністка! — засміявся Ріхтер.

— Так, я комуністка. — В голосі Ганки забриніла прихована гордість. — Ми не одержимо ніяких прибутків з того, що поїхали в Африку. І наші електростанції теж не принесуть нам жодної копійки зиску.

Весла мірно опускалися в воду. Чути було, як двоє негрів, що сиділи в головах пораненої Росани, монотонним голосом-наспівували якусь пісню.

Берег, навислий, чорний, похмурий, пропливав повз піроги, зникаючи в мороці ночі. Дорога здавалася безконечною, спів веслярів заколисував і водночас будив незрозумілий страх. Це був страх перед невідомістю, страх первісної людини перед зловісними силами природи. Так само сотні років тому предки цих веслярів пропливали в моторошній тиші ночі, тримаючи в руках луки й списи, готуючись кожної хвилини стати на двобій з ворогом. Зараз вони мали рушниці, але душі їхні були такими ж темними, такими ж забобонними, як і століття назад.

Перед світанком річка вийшла на рівнину. Швидко розвиднілось. Човни пристали до берега.

Мулатка почувала себе краще, але негри-охоронці не дали їй змоги навіть підвестися на ношах. Їхня нелегка місія скінчилася, і вони, мабуть, сумували, що мають розлучитися з донькою президента. Ріхтер знав, скоро за ними прибуде літак Подестри, яким вони вирушать до столиці федерації. А. поки, що — час на відпочинок. Розбили серед низькорослих чагарників бівуак, розклали вогнища.

О другій годині небо задзвеніло тонким комариним гулом. Гудіння подужчало, забриніло густими нотками, завібрувало гуркотом пропелера. І раптом, наче викинутий катапультою з-за велетенського баобаба, над табором з’явився яскраво-червоний моноплан.

— Німецька точність, сеньйоро, — сказав Ріхтер, показуючи на пурхітливу машину, що саме вибирала собі місце для посадки. Він уже знав, що по матері Росана була італійка, і тому навмисне з милою жартівливістю вжив такої форми звертання.

Негри-охоронці кинулися в річку, перешугнули через мілководдя і понеслися по випаленій, крем'янисто-твердій гавані до червоного птаха. Він окадькувато, ніби враз поважчавши, котився перевальцем до берега, а його пропелер, уповільнюючи оберти, гостро зблискував на сонці.

Ріхтер заплющив очі. Починалася нова дорога, нові мандри в незнане.