Над планетою — «Левіафан»

ДОУЕЛЛ ВИКОНАВ СВОЮ МІСІЮ

Кірхенбом устав з крісла, пройшов кілька разів по кімнаті, розім'яв затерплі суглоби. Сірий екран відіотелефону тупо п'ялив на нього своє око.

Кірхенбом натиснув на кнопку. Екран замигтів, заіскрився, з'явилося догідливе обличчя чергового секретаря.

— Новини?

— Ніяких, пане президент.

Сухий палець знову ліг на кнопку. Прикриті жовтими, повіками очі безвільно заплющились. І раптом з екрана донісся голос:

— Перепрошуюсь, ексцеленсіо! Я зовсім забув… Перед кінцем робочого дня дзвонили з контори Доуелла.

Старий насторожився. Це, здається, те, що йому треба., Приватний детектив Доуелл неспроста нагадав про себе. Кірхенбом з цікавістю подається всім тілом уперед.

— І що ж повідомили наші шерлоки-холмси?

— Сам шеф фірми просив у вас аудієнції, ексцеленсіо.

— Подзвоніть йому, що я буду вільний о другій.

Голова на екрані слухняно схиляється. Екран гасне.

Синій півморок огортає кімнату. Кірхенбом відкидається на спинку крісла, хоче поринути в сон, забутися. Але морок не приносить втіхи.

Ні, не відпочинку треба зараз старому Кірхенбомові. Хай спочивають молодші, ті, перед якими простелилася довга дорога життя, йому ж залишилась куценька стежина. Куценька, й нерівна, і нелегка. Того й дивись — спіткнеться десь на останніх кроках. Збанкрутіє, піддасться своїм могутнім конкурентам, і полетить шкереберть усе роками надбане, настягуване, зліплене для великого процвітання й слави дому Кірхенбомів.

Канцлер не прийняв його пропозиції. Лисиця, нікчемний старий блазень, опудало на канцлерському кріслі. Навіть він не захотів вислухати свого давнього приятеля. Інтереси Німеччини над усе! Он куди загнув!.. Знаємо ми ті інтереси, знаємо, про кого ви піклуєтесь, пане канцлер! За вашою спиною — авіаційні, залізничні, морські компанії, ви продали свою душу Коплінгу, Фрідеману, Пфердхагелю, ви боїтесь, шановний владико, що з банкрутством їхніх фірм полетять у повітря й ваші пакети акцій!

Ні, ця хитра гра не введе в оману старого Кірхенбома.

Якщо йому не дадуть можливості створити свою власну пан-європейську компанію повітроплавання, він піде своїм шляхом. Ненависть до червоних не позбавить його розуму, не засліпить його гострих, проникливих очей. Головне — міцно стояти на ногах, знати, ситуацію і розуміти наміри своїх ворогів. В цьому йому допоможе Доуелл, всемогутній Патрік Доуелл, король детективів, всюдисуще вухо й око справедливості.

Вже п'ятий день Доуелл стежить за діями підпільної організації АСБР, винюхує її зв'язки, докопується до головних напрямків її політики. Асберівці знахабніли вкрай. На Кірхенбома піднімають руку! Проти його капіталів, проти багатства його роду плетуть інтриги! Кірхенбомові потрібні викривальні факти, і тоді він поставить край цій грі. Тоді він виступить у всеозброєнні, нищівно, жорстоко проти зарозумілих авантюристів.

Цим пройдисвітам хочеться війни, крові і розору для німецької землі. Чи ж такий дурень Вальтер Кірхенбом, щоб піддатися на галасливу демагогію крикунів у личині «нібелунгів»! Досить з нього загублених восьмисот мільйонів марок, досить з нього перекреслених замовлень на ракети, винищувачі, радари, на весь той мотлох, яким тепер набивають ливарні Руру. «Нібелунгам» мариться новий похід на Схід. І Вальтер Кірхенбом повинен взяти на себе найважчий хрест. Чого ради? Припустимо, він ненавидить комуністів, ніколи не простить їм загибелі свого брата. Але чому він повинен ризикувати своїми грішми, заводами, своїм життям? Краще ділове співробітництво з самим дияволом, ніж загибель у ядерному пеклі. Диявола можна тримати в руках, ядерне пекло не принесе нікому пощади.

Рівно о другій годині спалахнув відіотелефон.

— Прийшов старший слідчий Патрік Доуелл, ексцеленсіо.

— Впустіть його.

Для Патріка Доуелла історія «Левіафана», зі всіма її брудними інтригами, ажіотажем, плітками й провокаційними ускладненнями, відкривала незвичайне поле наживи і швидкого зростання авторитету розшукної фірми. Він поспішав використати старого мільйонера у повну міру своїх сил, бо вважав, що саме небо послало йому дарунок, не скористатися яким було б просто безглуздям і дурисвітством.

— Радий бачити вас, ексцеленсіо, — сказав тоном довіреної людини Патрік Доуелл.

— Радий чи не радий, а діло не терпить, — буркнув Кірхенбом. Швидко сів у крісло і коротким, досить непоштивим жестом сухої руки вказав на дерев'яний фотель. — Доповідайте, що вам вдалося розкрити?

— Пробачте, ексцеленсіо. Дещо є… Але п'ять днів…

— Час вимірюється не кількістю прожитих нами днів, а зробленим, — грубо відрізав Кірхенбом, який в хвилини душевного напруження ставав особливо вимогливим до; себе і до своїх друзів. З властивою йому прозорливістю, він давно розкусив Доуелла, знав ціну його улесливим словам і навіть дещо тямив в його хитромудрих «філософських концепціях», тобто в методах його роботи, які він» Кірхенбом, одначе вважав розумними й практичними. — За ці п'ять днів, якщо ви хочете знати, в світі сталися досить значні події: американці закрили проран Гібралтарської протоки, росіяни одержали перший знімок штучного сателіта Марса — Фобуса, донька американського мільярдера Фукса вбила свого шостого чоловіка, люди АСБВ зірвали міст між столицею Африканської федерації і греблею третього каскаду. Це тільки ті події, які відомі мені, забутому богом старому Вальтерові Кірхенбомові…

— Ах, що ви кажете, ексцеленсіо! — вигукнув Доуелл і його обличчя видовжилося від неймовірного подиву: обізнаність старого мільйонера з світовими подіями, гостро його розуму, нестримність характеру здавалися просто незвичайними.

— Коротше, Доуелл, ви нічим не потішите свого старого друга? — іронічно докинув Кірхенбом.

В примружених очах детектива майнув хитруваті вогник.

— Потішити навряд, але показати правду такою, я вона є, зможу.

Доуелл неквапно, все з тією ж хитруватою недбалістю в рухах, потягнувся до кишені й обережно, ніби клітку чародійною пташкою, вийняв маленьку білу коробочку. І в ту ж мить та коробочка ожила. З неї вирвався сухий тріскучий звук, щось загуділо, вискнуло, потім знову за гуділо, і нарешті в тиші кімнати попливли рівні, гойдливі звуки музики.

— Не думайте, ексцеленсіо, що я приніс вам забавку, — сказав Доуелл, підкручуючи щось у своєму мініатюрному приймачеві. — Музика, яку ви чуєте, на жаль, дуже сумна.

Кірхенбом дивився на рухливі пальці Доуелла і з наростаючим почуттям страху усвідомлював, що зараз перед ним відкриється та зловісна правда, яку вже не можна буде ні закреслити, ні забути, ні пробачити. Він знав, що вправний Доуелл приніс йому найстрашнішу правду в його житті, правду про сина.

— Осмілюсь доповісти, ексцеленсіо, — стримано промовив Доуелл, — що нам вдалося вистежити головну штаб-квартиру АСБР у місті. Підслухувальні електронні апарати, які ми встановили в сусідньому домі, поруч з штабом, приймають і ретранслюють зараз усе, що відбувається на секретному засіданні штабу.

— А музика? — спитав розгублено Кірхенбом.

— Штаб розважається. Ви чуєте шаркання ніг? — Доуелл посилив звук, підніс коробочку до обличчя Кірхенбома. — Вони безневинно танцюють. Ну от, а тепер, здається, з розвагами покінчено. Штаб починає свою роботу. Слухайте уважно, ексцеленсіо. Слухайте і вирішуйте самі, як вам бути далі.

В динаміку почувся глухуватий чоловічий голос, який припросив дам увійти в сусідню кімнату. Потім голос змовк, і за хвилю озвався інший, різкий з істеричним надривом. Кірхенбом одразу ж пізнав голос свого сина. Ось він відкашлюється, мабуть, надпиває ковток вина, і знову говорить несхитно й твердо:

— «Біла зоря» сходить над світом! Слава «Білій зорі»!

Хрипким виючим ревищем вихоплюється з динаміка багатоголосий крик:

— Слава «Білій зорі»! Сла-ва-а!

Доуелл сидить з кам'яним лицем, обома руками тримаючи свою коробочку, піт рясно мокріє на його обличчі. Кірхенбом слухає непорушно, напівсонно, з міцно заплющеними очима.

Вони кричать «Слава «Білій зорі»!» Вони кричать те саме, що міг би закричати Кірхенбом, і це зовсім не лякає його й не обурює. Він теж усім серцем ненавидить чорношкірих, і йому теж не раз марилось ночами всесвітнє панування білих.

Але що це? Вони вже називають його, Кірхенбомове, ім'я. Вальтер Кірхенбом заради власних егоїстичних інтересів відмовляється стати на захист цивілізації. Узурпувавши владу в своїй фірмі, він служить червоним і водночас прагне здійснити свої далекосяжні монополістичні заміри. Будівництво «Левіафана» наближається до кінця. Корабель майже готовий. Дальше зволікання з вирішенням справи може призвести до сумних наслідків.

«Я не знав, що вони замахнулися так широко, — проноситься в голові Кірхенбома. — Тут» пахне державною змовою…»

З динаміка вириваються надривні звуки:

— Фірма продовжує свою зрадницьку політику. Цими днями в місто прибудуть експерти Аеросиндикату, які прийматимуть корабель. Фірма плазує перед ООН, перед всесвітніми шахраями… Годі терпіти ренегатство старих плутократів і їхніх лакиз! Я звертаюсь до вас, брате Штраус. Де папери Браузе? Ви досі не виконали дорученої вам справи… Ваш Ріхтер скоро пустить на завод московських комісарів…

— Ріхтер у наших руках. Нікуди він не дінеться.

— Нам потрібні документи, а не ваш зарозумілий геній…

— В крайньому разі вдовольнимося генієм, — чути ущипливу репліку Густавового опонента.

— Документи, документи, документи! — аж хрипить в нервовому екстазі Густав, і від його крику на обличчі старого батька виступають білі плями.

Виродок! Вовченя! Ну, зачекай же, ми ще поквитаємось з тобою! Для мене ти більше не син, не спадкоємець… Старому робиться млосно, але він пересилює свою, немічність, припадає всім тілом до білої коробочки. Ще, ще! Хай виговоряться до кінця… Треба знати їхні під ступні заміри, щоб потім не було вже ні жалості, ні вагань Ага, називають ім'я Фрайвуда. Ось де він випірнув, голубчик, ось куди тягнеться своїми брудними лапами.

— Нам не вдалося схилити президента «Зюддойче люфтферайнігунг» до спілкування з компанією «Африканська єдність». Мусимо вдатися до кардинальних дій. Акцію «Голуба надія» буде здійснено найближчими днями. Нагадую деталі. Ще раз нагадую деталі, брати по ордену…

Раптом у динаміку щось писнуло. Голос Густава проковтнула хвиля тріскучих шумів. Доуелл шарпнув коробочку, нервово обмацав її, почав настроювати.

— Технічна вада, ексцеленсіо, — пробурмотів він, украй розгублений.

— Здається, перша технічна вада в вашому житті, мій друже? — відкинувся на спинку крісла старий Кірхенбом, відчуваючи раптове полегшення від того, що динамік так нагло урвав голос його сина. Вальтерові Кірхенбомові було страшно почути всю правду.

Доуелл зірвався з крісла.

— Я мушу негайно викликати своїх людей, ексцеленсіо…

Але Вальтер Кірхенбом в'яло махнув рукою.

— Не кличте своїх людей, мій друже. Скажіть тільки, як вам вдалося натрапити на це вовче лігво?

— Ексцеленсіо… нам допомогло серце закоханої дівчини.

— Ах так, я й забув, що ви — великий психолог.

— В інтересах дружнього дому і могутньої фірми…

— Спасибі, Доуелл, ви геній! Бажаю нових успіхів в сердечних справах! Обіцяю вам віддячити за цю послугу. Можете йти.

А пізнім вечором на віллі Кірхенбома відбувається останній акт родинної драми.

Легкий стукіт у двері Кірхенбомового кабінету.

— Ексцеленсіо, вас просить до себе Густав.

Зірвавшись на ноги, Вальтер Кірхенбом осатаніло кидається до дверей. Страшний, безтямний зараз президент компанії, глава славетного роду Кірхенбомів, володар незліченних багатств, що мали спокійнісінько перейти в спадок до Густава, але віднині…

Кірхенбом біжить довгими коридорами, зашпортується об килими. Він у білій сорочці, в помочах, в чорних блискучих черевиках. Як приїхав з контори, так і не роздягався. Забракло сил. Дві години просидів у заціпенінні, переколошкуючи в душі згадки минулого, проклинаючи всю свою рідню.

Не легко йому далося рішення! Вирвав його з глибини серця обкипіле гарячою люттю, зцементоване холодним розрахунком. Так, тепер він знає, що робити. Зараз ось поговорить з Густавом і скаже тому плюгавому нащадку все, що треба.

Де Густав? У кабінеті? Він ще наважується приходити в цей дім, ще дозволяє собі ходити по цих килимах, дихати цим повітрям. У нього навіть є свій кабінет! О, зараз, зараз він про все дізнається. Війна так війна!

Слуги поштиво, з переляком і побожністю розступаються перед розвихреним дідуганом, перед його вогнистими очима, що так і палахкотять на маленькому, сухому обличчі.

В кабінеті Густава накурено, гамірно, чоловік п'ять якихось невідомих типів порозсідалися на канапах і кріслах, галасливо розмовляють між собою.

— Батьку!..

Магістр ліниво підводиться з крісла, робить крок назустріч своєму татусеві.

Кірхенбом швидко підходить до магістра, підводить на нього очі.

— Що тобі треба?

— Слухай, татусю… — магістр трохи ніяковіє перед грізним батечком. — Я і мої друзі прийшли до тебе на ділову розмову. Дуже важлива справа. — Враз похопився, показав на крісло. — Може, сядеш?

— Слухаю! — кидає старий Кірхенбом, стоячи посеред кімнати, виструнчений, суворий, непохитний.

В кімнаті робиться тихо. Магістр випинає груди, робить крок назад, ніби востаннє хоче охопити поглядом старого батька, і потім з цинічною грубістю каже:

— Ти відштовхнув руку Фрайвуда. Руку, яка несла нам допомогу… Є ще час виправити цю страшну помилку… Інакше…

— Що інакше? — аж підскочив Вальтер Кірхенбом.

— … я покину цей дім. Назавжди!

Конвульсивний сміх струснув маленьким тілом Кірхенбома. Він аж зігнувся навпіл.

— Ти вже покинув цей дім.

— Ні, я це зараз зроблю! І не просто зроблю. Всі заощадження покійної матінки, які диспонуються в швейцарських банках, я вилучу з обігу твоєї компанії. Це мої гроші… Мати заповіла їх мені… Я підірву фінансову основу твоєї фірми…

— Не смій! — шипить, захлинаючись від люті, дідуган.

— Я вже посмів. — Молодий Кірхенбом вихопив з кишені якийсь папірець, тицьнув ним в очі старому. — Ось телеграфне розпорядження. Я вилучаю сьогодні всі наші спільні суми…

— Негідник!.. Негідник!..

Зі всіх крісел, канап і стільців зриваються Густавові дружки. Вони ладні кинутись на президента, вони ось-ось розшматують його, розтопчуть на цих розкішних килимах. Густав піднімає руку. Увага! Розмову закінчено…

— Ні, розмову не закінчено! — вигукує майже істеричним фальцетом старий Кірхенбом. Підбігши до дверей, він одним ривком широко відкриває їх. — Геть з мого дому! Щоб ноги твоєї тут не було!.. Геть!.. Ніякого спадкоємства!.. Жодного пфеніга!.. Забирайтеся звідси геть, або я покличу поліцію… Гей, Конрад, Стефан, Пауль!.. До мене!..

Весь дім гримить від кроків, коридорами біжать слуги, гупають по килимах, хряпають дверима. Густав зриває з стільця плащ.

— Гаразд, батьку!.. Ми ще зустрінемось…

— Геть!.. Геть!.. — шаленіє Вальтер Кірхенбом.

Похмурою стіною виструнчились біля дверей слуги.

Прохід вільний. Швидко, хапливо, нервово озираючись на всі боки, Густав і його поплічники спускаються вниз. На блідих напружених обличчях — неприхована погроза. Вони ще прийдуть в цей дім. І скажуть своє слово президентові Вальтерові Кірхенбомові, який зрадив інтереси Німеччини!