Над планетою — «Левіафан»

АРМІЯ СКАЖЕ СВОЄ СЛОВО

Тепер у інженера Ріхтера настали дивні, трохи незвичайні дні. Робота, біганина, наради в правлінні компанії, клопоти з останніми випробуваннями «Левіафана» — все, як було раніше, і все зовсім не так. С, ерце Ріхтера ніби відірвалося від важких клопотів, ніби вирвалося кудись на вільний простір, пірнуло в бездумність, — заявило про свої права на цілковиту свободу.

Правда, часом з великого світу вриваються бурхливі вітри і тим вітрам вдається збурити мрійливу тишу Ріхтерового серця. Ось і сьогодні. Прийшов лист з Радянського Союзу. Лист від Ґанки Крижанич.

І вмить навалились спогади, хмарою впали на чоло турботи, солодкий щем у серці відступив, розтанув, розвіявся. Ріхтер узяв з рук поштаря конверт, сів у кутку канапи, пробіг очима по рядках. Писалося з Москви, після повернення з Африки, після тих зловісних подій, які довелося пережити Ганці на вимученій, засльозеній землі Подестри.

Очі Ріхтера ніби бачать знайоме африканське місто, картина за картиною постають перед його зором. Ось президент Подестра, оточений міністрами, серед людських юрмиськ наближається до грандіозної будови гідростанції. Гребля ще вся в риштуваннях, крани, під'їзні колії, штабелі дощок, щільні ряди робітників — все це пливе назустріч старому президентові, мов у якомусь феєричному фільмі.

Зараз, зараз оживе збудована радянськими інженерами гідростанція. Ще кілька хвилин, ще кілька кроків, стрічку буде перерізано, і стрімка, піниста ріка вдарить по лопатях турбін. Подестра йде швидким, збудженим кроком, піднявши вгору сиву борідку. Очі його вбирають у себе миготіння прапорів, море посмішок, помахи рук…

Стрічку перерізано. Натовп шаленіє. Турбіни з тихим гуркотом випльовують піну. Подестра здіймає над головою руки, шле своїм співвітчизникам гаряче вітання. Потім, озирнувшись, підходить до Ганки Крижанич і довго, пристрасно, по-молодечому обіймає її.

Третій каскад електростанцій вступив у дію. Африка зробила ще один великий крок уперед. «Хай живе мудре, любляче серце славного радянського брата! — проголошує Подестра. — Низький уклін посланцям його на нашій землі!» І він ще раз обнімає привселюдно розпашілу від щастя Ґанку.

Церемонія закінчена, Подестра сідає в машину, щоб вирушити до своєї резиденції. Натовп підступає зовсім близько, гаряча стіна тисне на машину, мне її, штовхає, мало не підносить угору.

Подестра висунув руку з кабіни, шле вітання, мило й тихо посміхається. Авто рушає, повільно, важко, ніби вириваючись з живих пут. Секунда, друга, рука Подестри ховається в кабіні, і раптом… вибух!

Ріхтер відклав лист, заплющив очі.

Вибух!

Йому навіть уявилось спотворене жахом лице президента, почувся його передсмертний зойк. Чи, може, зойку не було? Все скінчилось одразу. В якусь долю секунди. Скажена сила рвонула машину і кинула її в натовп, і земля й небо відгукнулись гуркотом і стогоном конаючих, і одразу ж біля дороги, там, де щойно маяли прапори і переливалися посмішки, сіро розіллялася пустка. Натовп заціпенів, шарахнувся в сторони, в куряві замиготіли обличчя, почулася довга автоматна черга…

«Де ж була охорона?.. Де була поліція?» — шепоче тужно Ріхтер, зі злістю жмакаючи листа, наче зім'ятий клапоть паперу може відповісти на його питання. Справді, де була поліція? Де могла бути поліція в тому вируючому морі народного захоплення й торжества? Хіба можна було сподіватися, що убивці підсунуть бомбу саме в таку хвилину, саме тоді, коли людська радість заллє землю, відлуниться співом і сміхом в навколишніх ущелинах?

Похмуро, грізно, з лютим завзяттям підводиться Ріхтер з канапи, обережно кладе листа на стіл, підходить до вікна, довго дивиться в чорну ніч. Дивиться очима, які ще півгодини тому солодко дрімали від самозаспокоєння, від внутрішньої втіхи, від невимовного щастя.

Чорно й холодно за вікном, не видно вогнів міста, навіть вуличні ліхтарі якось раптово попригасали, ніби й до них дійшла трагічна звістка з Африки. І від тієї чорноти все дужче й дужче гусне в Ріхтеровій душі злість. «А я ще вірив у безневинні заміри цієї банди. Е, ні, пане інженер, так далі не піде!»

І все тіло його стає раптом тугим і зібраним, кожен нерв напружується до краю, наче тятива, хоч зараз клади стрілу й пускай у ворога.

Згадав раптом слова Крейського: «Нейтральних у наш час немає, голубе. Нейтральні теж комусь допомагають. Свого часу Гітлер розраховував на нейтральність обивателя і добряче погрів на ній руки. Погрів на такому вогні, од якого спалахнула вся Європа, весь світ».

Прости, Бруно! Я був сліпий… Я не бачив, що вогонь вже палає… Його треба гасити сьогодні ж! Негайно! Можеш розраховувати на мене, добрий мій друже. Можеш вірити, що мій корабель не дістанеться цим виродкам із крижаними серцями…

Ріхтер дивиться в ніч. Душа його твердне, струни натягнуті до краю. Тятива бринить на холодному вітрі. Інженер Ріхтер знає, куди пустити нищівну стрілу свого гніву.

А вранці знову біганина по цехах, суперечки з Кремпке, нервові дзвінки шефа. Хвалити бога, хоч друзі не покидають в біді. Тепер Крейського просто не впізнати. Після масової демонстрації адеемівців йому наче поменшало літ.

— Ну, схимнику, віриш у нашу силу? — зачепив він одного разу Ріхтера. біля корабельного ліфта.

— І в силу, і в розум, мій друже, — з великодушним усміхом відпарирував йому конструктор.

— Німці розворушилися не на жарт. Кажуть, в столиці було оголошено стан облоги, викликано офіцерські школи. Панам міністрам добренько тикнулося!

— Але реактори ми одержали до вашої демонстрації.

— Вашої!.. Ой схимнику, схимнику! Будеш колись гіркими слізьми відмолювати свою впертість.

— Та що ти, Бруно!.. Просто люблю все ставити на своє місце.

— І називати своїми іменами. Чи не так? Ну, гаразд, хай буде до нашої, — ніби закриваючи очі на пустощі малої дитини, мовив з журливим докором Крейський. — Але після нашої демонстрації таке не повториться. І в цьому весь сенс подій, якщо вже розтлумачувати їх з надокучливою математичною точністю. Принаймні урядові кола не наважаться відверто стати на бік деяких затятих екстремістів. Канцлер знає ціну нашому слову.

— Але АСБР теж не марнує часу, — вкинув обережно Ріхтер!

— Гірше те, що не марнує часу й наш шеф. Мені здається, він готує якусь капость. Тобі ж видніше. Крутишся біля нього… Ну, ну, не ображайся! Я по щирості… Ходять чутки, що Кірхенбом мріє позбутися росіян, і якби йому свій «флегматизованйй водень», то пішов би навіть на розрив з Москвою.

— Гірка істина, Бруно, — підтвердив його припущення Ріхтер. — Треба бути до всього готовим.

Крейський задумався. Треба бути готовим, це вірно. Власне, він давно готовий до найкрутіших поворотів долі. Тиша й спокій ніколи не обманювали його. І добре, що тепер з ним одною дорогою йде його вірний друг — інженер Ріхтер.

— Так, я йду з тобою, — говорить тихо й трохи урочисто Ріхтер, очі його вже дивляться не на блискучий тулуб корабля, а кудись у захмарне, низьке небо. Перед ним немов знову постають картини страхітливого замаху на Подестру.

Небо здається йому чорним і глухим. І в грудях холодно бринить струна рішучості. Немов пробудившись з гіпнотичного сну, він опинився в царстві суворої дійсності.

Друзі піднялися ліфтом на верхній майданчик. Перед ними застиглою лавою сіріло місто. Висота була запаморочлива. Здавалося, вони вже в підхмарній високості, пливуть у далечінь, долають глобальні простори планети.

Ріхтер поторсав металеві поручні.

— Інколи не віриться, що це створено руками людини.

— Не будь скромним! Створено твоєю головою.

— Ні, Бруно, я тільки краплинка в океані людських зусиль, що підвели «Левіафана» з колиски мрій до похмурого неба.

Крейський і собі вдоволено поторсав поручні.

— Велетень! Найбільший корабель усіх часів і всіх епох! — В його словах не було патетики. Він говорив діловим тоном, ніби підсумовував пророблену роботу. — Раніше конструктори боялися великих розмірів. Але наш корабель доводить цілковиту безпідставність цих побоювань. Повітряний простір — необмежений. Повітряні траси — теж безмежні. Розмір практично не має значення для повітряного судна, аби тільки цей розмір давав значний приріст потужності й підйомної сили.

— Ти, Бруно, наче хочеш заднім числом виправдати свої зусилля, — посміхнувся Ріхтер.

— Ні, просто оце зараз, дивлячись на нашого красеня, особливо чітко уявив собі його колосальні переваги, його, так би мовити, революційну суть.

— Ну, звичайно, без революції товариш Крейський ніяк не може обійтися. — Ріхтер мружить очі, на обличчя йому лягає хитрувата посмішка. — «Левіафан» відкриває нову еру революційних перетворень! «Левіафан» — новий крок у майбутнє!

— Я люблю великі слова, Пауль. Вони чимось імпонують моїм мріям про великі справи.

— Ну, хіба що, хіба що! — Ріхтер узяв свого товариша за лікоть, підвів до ліфта. Вони спустилися вниз.

Двоє молодих робітників у кашкетах з довгими козирками пройшли повз інженерів, несучи на плечах важкий синій балон з химерно заплутаною сіткою гумових трубок. Один з них раптом стрівся очима з Ріхтером, весело підморгнув йому і кинув тоненьким, хлопчачим тенорком:

— Несемо ракети середнього радіуса дії, пане інженер!

Товариш щось пробуркотів, і вони прискорили крок.

Слова ті були кинуті недаремно, і недаремно від них вкрилося хмарою Ріхтерові чоло. Молоді, доброзичливі, сповнені завзяття парубчаки ніби хотіли передражнити військових жевжиків, які останніми днями все частіше навідувалися на завод. Одного разу суворий на вигляд полковник навіть звелів Ріхтерові показати йому всю документацію корабля, всі креслення й розрахунки, і, коли Ріхтер категорично відмовився, полковник пригрозив суворими санкціями. «Армія цікавиться вашим винаходом, пане інженер, — сказав офіцер, поблискуючи на Ріхтера старомодним моноклем, — і ви повинні б пишатися з цього, а не бундючитись переді мною!» Ріхтерові залишилося тільки послатися на певні службові приписи і скромно, хоч і досить настійно, витлумачити, що «Левіафан» не має ні найменшого відношення до військового відомства і на нього не розповсюджуються військові статути.

Одного разу Ріхтерові довелося встряти в суперечку з плечистим генералом, що з'явився на завод у супроводі цілого ескорту помічників і експертів. Широким кроком самовпевненої людини, яка звикла зустрічати скрізь тільки покору, генерал наблизився до Ріхтера, недбало підкинув руку до кашкета.

— У мене до вас одне питання, пане конструктор, — сказав тоном милостивої доброзичливості.

— До ваших послуг, — із стриманою посмішкою озвався Ріхтер, відчуваючи, що цього разу йому не вдасться короткою реплікою позбутися непроханого гостя.

— Вантажопідйомність корабля, пане інженер?

— Про це вже повідомлялося в пресі, генерал. П'ять тисяч триста тонн. В майбутньому, коли ми створимо систему повітряних «поїздів», вона зросте до п'ятдесяти тисяч тонн.

— А людей… пасажирів тобто — скільки може брати ваш «Левіафан»?

— П’ять тисяч чоловік, генерал. Плюс сто двадцять чоловік екіпажу.

Генерал опустив голову, замугикав щось собі під ніс. За хвилину знову втупився в Ріхтера впертим, насупленим поглядом.

— Слухайте, пане інженер, а що собою являють вантажні відсіки з погляду, так би мовити, гігієнічності?

— Не розумію вас, генерал.

— Бачите, нас цікавить місткість корабля щодо людей, — сказав генерал, трохи знітившись. — Припустимо, ми замість вантажів беремо тільки солдатів, перепрошуюсь, пасажирів…

— Ага, розумію, генерал, — Кольнув свого співбесідника холодними іскорками очей Ріхтер. — Ви мрієте перетворити «Левіафан» на суцільну повітряну казарму, на велетенський транспорт для перевезення десантних груп. Чи не так, генерал?

— О так! — зрадів генерал, не розгадавши зловтішного підтексту Ріхтерових слів. — Повітряний транспорт, який перекидає за кілька годин на велетенські відстані десятки дивізій, цілу експедиційну армію. Раніше людство не могло й мріяти про це. І тільки ваш корабель…

У Ріхтера на обличчі майнула гримаска гидливості. Генерал вловив її, сам набрався задерикуватості.

— Я прошу відповісти мені цілком офіціально…

Але доказати він не встиг. Ріхтер підняв голову, його бліде, сухувате обличчя дихало нестримною злістю.

— Слухайте, генерал… ви прийшли не за адресою! Ви забули, що маєте справу з цивільною фірмою, яка не виконує ваших замовлень. Трюмні відсіки «Левіафана» зовсім не пристосовані для перевезення людей. І взагалі корабель будується не для військового відомства. Жоден солдат не стане на його борт.

У генерала відняло мову. Його шия, вуха, лице, навіть лиса маківка голови побуряковіли від люті.

— Та як ви смієте!.. Я вас… Я…

— Забуваєтесь, пане генерал.

— Мовчать! — генерал тупнув ногою і, зціпивши кулаки, замахав ними під самим носом у Ріхтера. — Вам це не минеться! Ви маєте справу з головним військовим інспектором… Армія не потерпить образ. Армія ще скаже своє слово. Ад'ютант! Машину! Негайно!

Зафуркотів мотор, хряпнули дверцята, і бурякове обличчя генерала зникло в хмарі куряви.

Зараз, стоячи з Крейським, Ріхтер чомусь пригадав ту розмову і, уявивши на мить червоне, охоплене пароксизмом люті генералове лице, прикинув у думці, який напрямок міг би дати їй цей зарозумілий вояка. Розміри «Левіафана», звичайно, приваблювали. Його тільки з певних, цілком недвозначних міркувань: у тих розмірах він вбачав приховану міць нової таємної зброї, а за нею — тріумфуючий розгін далекосяжних агресивних прагнень.

Тепер, коли корабель був готовий, починався найважчий етап боротьби. Жадібні генеральські очі вже взяли на приціл «Левіафан», кожен день міг стати вирішальним. Чи вистачить їм сил вистояти до кінця, захистити свій винахід, свою мрію і свою долю?

В очах Ріхтера світилося завзяття, юнацька запальність. Очі Крейського були тверді, ледь усміхнені й спокійні.