Над планетою — «Левіафан»

ТАМТАМ — СЕРЦЕ АФРИКИ

Вони йдуть джунглями. Поранену поклали на носилки. Трирічну Крістіну несуть по черзі на руках. Вантажів ніяких. Провіанту — теж. Беззбройні. Без карт і компасів — ідуть навмання непролазною пущею, продираються через ліановий хаос.

Ріхтерові найважче. Гіркотна думка свердлить мозок «Він кинувся перший… А я злякався… Я взяв його життя, щоб іти зараз зі всіма цією лісовою пусткою, іти живим здоровим, неушкодженим…»

Ліс глузує з них: ідіть, ідіть!.. Ви врятувалися від вогню, але не радійте завчасно. Зелена смерть страшніша від вогненного смерчу. Ідіть, ідіть!.. Тіштеся короткою відрадою, напружуйте останні сили!

У дівчини з косою обличчя досі спотворене болем, тугою. Вона спиняється вряди-годи, напружено слухає солодку тишу джунглів. Жде. Вірить у порятунок. Не хоче змиритися, що її товариш залишився навічно під обгорілими уламками машини.

«Я міг би бути там… — знову проймає Ріхтера думка, від якої все тіло терпне. — Він забрав мою смерть… Хто він? Яка доля занесла його в африканські нетрі? Чи не знамення долі в тому, що смерть однієї людини рятує життя іншої? Моє життя потрібне, воно лишилося на землі, і я мушу завжди бути вдячним тому, хто взяв на себе мою смерть».

А ліс вогко, задушливо дихав їм в обличчя, вставав перед ними стіною, не пускав, боровся — цілий океан зелених галузок, шорсткого листя, гінких ліан, вогких стовбурів. Дике, розмаїте життя рвалося з мороку до сонця, вибивалося на простір.

В тім пекельно-млоснім чаду тропічної хащі нога намацувала вузеньку стежку, і стежка тікала й тікала кудись у невідомість, прослизала під потворно викрученим коріняччям, бігла зеленим, плямистим тунелем, петляла по багнистих галявинах.

Ріхтер ішов першим. Хтось дав йому маленьку сокиру і він, напружуючи сили, рубав клубовища паразитів, прокладав шлях загонові. Часом тишу розривав насмішкуватий, подібний до людського, крик шимпанзе. Пурхітливі птахи зграйками шастали з-під ніг, і Ріхтерові мимоволі згадувалися рівні, об'їжджені дороги Німеччини, де теж були птахи і теж рутвяно зеленіли лісові галявини, згадувалися дитячі розваги в горах і мрії про мандри в казкові країни півдня.

Зараз «казкова країна» взяла їх у свій полон, звалила на їхні плечі вантаж безнадії, кинула їм у лице свою жорстоку байдужість. По цих стежках не ходили люди, можливо, тут була глухомань, освячена лише звірами, і ніхто не знав, що чекає їх попереду і чи стане їм сили дістатися до людського поселення, побачити справжні дороги і почути справжню-лагідну тишу.

З часом від їхньої стежки почали відгалужуватись інші, бігти в долини, забиратися на згірки, петляти між кущами. Стежок ставало все більше, вони перепліталися між собою, вели загадкову розмову, хижо чигали в хащах. Вони мали своє життя: в липкому болоті, на кам'янистих, спалених сонцем пагорбах, на товстому килимі з листя. Вони озивалися шерхотом коричневих насторожених ящірок, шипінням гадюк, криком папуг.

Найважче було перебродити болота, ці затягнуті каламутною зеленню, підступно чисті галявини. Вони важко, широко дихали, здіймаючись і опадаючи аж під самими кореневищами дерев. В їхній теплій воді клубочились потвори, невидимі і тим страшніші. Ріхтер бив палицею по воді, збурював навколо себе цілі водограї бризок, ламав застояну ряску, гукав підбадьорливим голосом, щоб розігнати страх. І страх тікав від них, і люди за спиною в нього крокували швидше, сміливіше, завзятіше.

Коли траплялася нагода йти гуртом, Ріхтер починав розмову. Правда, двоє каїрських торговців трималися осторонь, мовчали. Пілот, ніби несучи в грудях жаль до загиблої машини, теж не приставав до балачки. Зате дівчина з розпущеною на грудях косою і двоє її колег, літніх чоловіків, в міру своїх сил підтримували інженера. Всі вже знали, що жінка, яку вони несуть на плетених із ліани носилках, повертається з Парижа, що звати її Росана і що вона знудьгувалася за своїми — батьком і чоловіком, — які гадки не мають, де вона запропастилася.

— Я з Федеральної республіки, — представився дівчині без особливих церемоній Пауль Ріхтер під час одного з коротких привалів. — Я знав, що росіяни — мужні й великодушні люди, але тільки сьогодні по-справжньому пересвідчився в цьому. Ваш колега загинув як герой.

Дівчина з розплетеною косою раптом озирнулася назад, ніби почула голос свого загиблого товариша.

З тремтячих вуст її зірвалося тихе й важке: він — друг її дитинства, майже брат їй. Все своє життя він мріяв про мандри, але тільки в двадцять п'ять років доля всміхнулася йому…

— Не кажіть так, — попросила Росана. — Я винна… Це я закричала тоді… Я послала його на смерть!

Дівчина заперечливо хитнула головою. Хіба можна послати людину на смерть, якщо вона того не захоче? Володя любив життя, він був завжди сонячний і світлий, бо народився для хороших справ.

— Хто він такий? — кволо підняла руку з свого зеленого ложа Росана. — Хто ви всі? Куди летіли?

Дівчина простягнула Росані руку.

— Ганна Крижания, українка. За фахом — хімік, працюю в Новосибірську, в лабораторії професора Арсентьєва.

— О, професора Арсентьєва я знаю! — зраділо вигукнув Ріхтер. — Він, здається, лауреат Нобелівської премії?

— Ні, премії Пулітцера, — уточнила дівчина. — Ми розробляємо проблеми газової динаміки. І ще деякі інші… Професор недавно зробив велике відкриття. Скоро буде опубліковано повідомлення… А ми… — дівчина обернулася до своїх літніх колег, що втомлено пленталися позаду, — ми мали проектувати хімічний завод в районі Мітау й Бонгора. Добре, хоч креслення встигли врятувати! — Вона любовно притисла до грудей шкіряну сумку. — Я над ним два роки билася. Це мій дипломний проект.

Жінка на ношах вдячно похитала головою.

— Ви будете у нас, у мого батька. Не бійтеся: все владнається… За вашу мужність і горе доля щедро нагородить вас.

Ріхтер прискорив крок. До ночі вони мусили вийти на трасу, принаймні дістатися до поселення.

Ліс миготів перед очима. Смородом тягнуло від загуслих багниськ, від перетлілих стовбурів. Мертві дерева порохнявіли, стоячи звисали на дротяних линвах-ліанах, мов нескорені богатирі, а над ними буяли нові крони, нові покоління, тяглися до неба.

Десь здалеку пролунав журливий перестук тамтаму. Над лісом, над вогким сном одвічної праматері-землі понісся заклик тривоги.

Жінка на ношах підняла голову, брови її насторожено зійшлися в одну чорну різку смужку. Звук пробудив у ній передчуття лиха, змусив гостріше відчути тяжке становище, в якому вони опинилися після катастрофи.

— Паоло! — сказала вона Ріхтерові, який ніс дівчинку на руках. — Ви знаєте англійську мову?

— На жаль, ні, мадам. Хіба це так важливо зараз?

— Я боюся, що ми зустрінемо їх.

Знову заклично ударив тамтам, вершинами дерев шугнув тихий, лопітливий вітерець, поніс той звук далі, до самого краю землі. Непевний настрій передався і Ріхтерові. В грудях його заклубочився прикрий холодок, думка почала нервово докопуватися причин Росаниної тривоги. Про що вона говорила? Англійська мова! Вона боїться зустріти людей, які говорять англійською мовою, вона знає напевне, що це про них співає тамтам, що це через їхню близькість насторожився ліс і вітер прудкіше радіохвиль несе по планеті бентежну звістку.

Бліде обличчя пораненої гойдалося в такт ході носіїв, рівно й безугавно, ніби жінка вела з кимось мовчазну розмову і вперто, настійно заперечувала чужу думку. Ріхтер прикипів очима до її вуст, до її запалих, прикритих важкими повіками очей.

— Сеньйора, може, ви щось знаєте? — Він нахилився до Росани, намагаючись вичитати з її очей більше, ніж скажуть вуста.

Бліде обличчя непорушно завмерло, очі повільно розплющилися. Так, ті очі справді знали дуже багато. І хотіли сказати все, все до краю, хотіли застерегти проти якогось великого, страшного й несподіваного лиха.

— На цих землях діють банди… ас…

— Асберівців?

— Так, Паоло. Вони… Я чую запах горілого, запах смерті. Вони нищать поселення негрів, які залишилися вірні центральному урядові… Тамтам сповіщає про новий злочин в долині Конгена… Жінок і дітей закопують живцем, чоловіків виганяють на роботи в копальні…

— А ваш уряд? Ваші війська?

— Вони неспроможні контролювати глухі тропічні райони. — Жінка знесилено заплющила очі. Голова її почала знову хилитатися з боку на бік, знову потягнулася вперта мовчазна суперечка з загадковим розмовником.

Через якийсь час Росана відкрила повіки.

— Ви з Федеральної Німеччини, Паоло? — В голосі її прорвалась туга.

— З Федеральної Німеччини, сеньйоро.

— Я там знаю одного… впливова людина, сильний характер…

— Хто саме, сеньйоро?

— Вальтер Кірхенбом. Батько західнонімецької авіації. — Очі заплющилися, голова безсило захиталася на зеленій підстилці.

Ріхтер кволо посміхнувся. Планета була надто тісною, щоб на ній могли розминутися двоє людей. Долі схрещувалися, як сліди молекулярних часток, знаходили одна одну в найнезбагненніших закутках земної кулі. З вуст зажуреної італійки він почув ім'я свого шефа, «батька західнонімецької авіації!..» Звідки вона знала його? І чому так відразливо скривились її вуста при його імені?

Тамтам озивається знову, вже з іншого боку, вже гучніше, полохливіше, ніби сама земля б'є в мідні барабани і кличе, кличе до помсти, до відплати. І чути в тому голосі сумну історію краю, сплюндрованого й розореного жадобою новітніх конквістадорів.

Століття минають, цивілізація квітує на всіх широтах планети, ракети досягають зіркових височин, а тут, у чорних, багнистих пущах, сіро ходить страх, і люди, як сотні років тому, ховаються одне від одного, мов зацьковані звірі.

Ріхтер знав правду про нужденне життя тубільного населення тропічних районів. Колишні білі володарі, скинуті з Своїх тронів, не змирилися з поразкою, не визнали влади негритянських урядів. В непрохідних нетрях клубочилися підступні кубла білих убивць, найманців, ненажерливих пройдисвітів і авантюристів. Цілі поселення жили під постійним страхом розправи. Від Мозамбіку й Занзібару аж до глибинних районів континенту чаділи згарища попалених сіл, кричали розпачливо тамтами про смерть і наругу.

Прагнучи паралізувати опір населення, підпільні расистські групи видали наказ, яким заборонялося вживання вогнепальної зброї. Голод прийшов у лісову глушину, всіяв могилами долини рік. Раніше чорні невільники гинули в багнистих пото-пото, на висушених сонцем брусах, під непосильними вантажами бавовни, тютюну, кофе. Тепер їх давило безробіття, всесильне й невідступне, чавила невидима рука білого терору.

Через деякий час маленький загін вийшов на простору галявину. Одразу ж перед очима відкрилась сумна картина: кілька вкритих буйною рослинністю присадкуватих халуп сиротливо тислися до невеличкого струмочка. Всі вони були порожні, напівзавалені, глиняні стіни зяяли чорними отворами.

Ріхтер наткнувся на обмитий дощами людський кістяк і, щоб не налякати жінок, швидко відвів їх убік. Тепер Ріхтер наочно бачив, що значив крик тамтамів, і йому захотілося тікати світ за очі, аби ніхто не міг кинути йому докору, що він теж — біла людина й несе відповідальність за ці поруйновані людські оселі.