Над планетою — «Левіафан»

ГАЗ КОШТУЄ НЕСПОКОЮ

Ріхтер поспішає. Через це він метушиться по кімнатах, шукає якісь документи, щоразу зиркає на годинник. Через це думки його кружляють, як підхоплене вітром осіннє листя. За годину має прибути залізничний транспорт зі Сходу, найдорожчий подарунок професора Арсентьєва й Ганки Крижанич, — шість вагонів рідкого водню. Кремпке постарався, щоб під'їзні колії заводського вузла в останній день вийшли з ладу. Усе продумав товстий хитрун! Чого ж? На цілком солідній, технологічній підставі розпочав ремонт колій, блокпостів, сигналізації… Тепер доведеться транспортувати «флегматизований водень» в авто-газгольдерах через усе місто. І на станції якийсь неспокій. Підозрілі елементи (як повідомили Ріхтерові по телефону) ще зранку товчуться біля товарних естакад. Буде стихійний «протест» населення, демонстрація обурених «мас».

Зірвавши з вішалки плащ і натягнувши капелюха, Ріхтер кидається до дверей. Рука його ніяк не може намацати замок. О прокляття! Завжди так буває, коли дорога кожна хвилина. Двері нарешті відчинені, Ріхтер робить крок уперед і в ту ж мить вражено стає на порозі.

Перед ним — Гельдин брат Віллі, хлопчина років десяти, — світлий чубчик лізе на зеленкуваті блискучі очі, в очах недитяча серйозність.

— Пане Ріхтер…

— Що тобі?

— Я маю розповісти вам одну річ. Дуже важливу. Дозвольте… — хлопець хоче переступити поріг Ріхтерової квартири, але той безцеремонно випроводжає його на сходи.

— Потім, Віллі! Потім!

— Але ж послухайте… Дуже важлива справа…

Ріхтер зачиняє за собою двері, кидає в кишеню ключ.

Глянувши на розбентеженого хлопчину, він враз проймається до нього симпатією. Важлива справа? Що ж, вони можуть поговорити і по дорозі. Нехай Віллі — якщо він, звичайно, має охоту! — їде з ним на станцію. Згода? От і добре.

Машина зірвалася з місця і, ніби бажаючи надолужити прогаяний час, понеслася залюдненими міськими вулицями. Ріка прошугнула під мостом, як застигла лава вулкана. Двоє поліцейських налякано відсторонились з дороги. Колеса вищали на поворотах, ніби ось-ось мали відірватися геть, широкий капот націлювався то в один бік, то в другий, нарешті вилетів на широкий проспект і мчав просто до приміщень станції.

Ще здалеку Ріхтер побачив стовпище людей, які, розмахуючи руками й гаряче перемовляючись між собою, стіною загородили головний вихід на майдан. «Буде робота», — подумав Ріхтер, загальмовуючи машину. Встав вільно, байдужно, ніби його й не обходила та розгойдана людська тіснява.

— Пробачте, не ви будете головним конструктором Ріхтером?

Двоє молодиків, засунувши руки в кишені, перегородили йому дорогу.

Нащо їм потрібний Ріхтер? Може, це друзі? Хочуть попередити його, стати на поміч?..

— Я — Ріхтер.

— Дуже приємно, пане конструктор. Дуже приємно.

У одного з них сміхотливо засіпався рот. Ноги у кавалерійських чоботях так і виграють, наче під добрим конем. «Не вистачає коричневої форми і свастики на рукаві», — подумав Ріхтер, здогадавшись, з ким має справу.

— Чому ж саме приємно, якщо дозволите?

— А тому, що ми, представники німецької нації, хотіли б погомоніти з вами відверто, пане конструктор, — зарипів простудженим чи то пропитим голосом другий тип, вищий і солідніший, з довгастим обличчям. — Ми хочемо вас попередити, що ваша поведінка — негідна порядного німця. Ми не потерпимо, щоб всілякі агенти…

Ріхтер, не дослухавши його базіканини, мовчки пройшов далі. Тут воно й почалося. Тепер він буде відповідати за всі прикрості й збитки, яких зазнає компанія в разі непередбачених інцидентів. Здається, так пригрозив йому Вальтер Кірхенбом? Що ж, він готовий відповідати. За всі збитки і за всі прикрості. Та що б там не було, газ все ж таки прибув, вагони з цінним вантажем чекають на коліях, «Левіафан» будується. Єдиний порятунок зараз — викликати поліцію.

Де телефон? От чортовиння, всі апарати, ніби на злість, зіпсовані. Доведеться послати Віллі в найближчу поліцейську дільницю. Віллі, Віллі! Де він? Куди подівся хлопець? Напевно, злякався катавасії й заліз у машину. Ріхтер ходить по холодному приміщенню товарної станції, заглядає в диспетчерську. Може, тут йому допоможуть, порадять чимось?

Службовці, сірі, непомітні люди, наполошено зиркають на двері, на їхніх обличчях лежить печать страху й нерішучості. Ті парубчаки у високих чоботях, певно, добре залякали їх. Висушені, безбарвні обличчя ховаються за стосами паперів, на питання Ріхтера майже ніхто не відповідає.

На вулиці почувся фуркіт моторів, залунали автомобільні сирени. Ріхтер здогадався, що це газгольдери. Фуркіт моторів стих, натомість під вікнами залунали гучні крики, свист, гидотлива лайка.

Вбіг черговий по станції. На блідому обличчі густо ряснів піт, краватка з'їхала набік.

— Забирайте свої машини, хай їм біс! — закричав він на Ріхтера тоном людини, яку довели до відчаю. — Ще не вистачало, щоб ці пройдисвіти побили нам шибки.

— Заспокойтеся, шановний, — обрізав його Ріхтер. Рівний, стриманий голос його, підкреслена коректність трохи отямили чергового.

— Але ж це жахливо… Машини не можуть виїхати зі станції… Ви гляньте, гляньте, що там робиться! — Він вчепився в підвіконня. — Де поліція? Я питаю вас: що робить поліція?

— Вона захищає порядок, — стримано пожартував Ріхтер.

— Не розумію, чому ж вона не поспішає сюди? Чому немає жодного поліцая?

— Пробачте, — тамуючи хвилювання і намагаючись зібратися з думками, промовив підкреслено ввічливим тоном Ріхтер, — я ж вам сказав, що поліція оберігає порядок, а тут, на вашій станції, чиниться безпорядок. От стражі закону й не виявляють до нас інтересу.

— Ви можете жартувати… вам, мабуть, весело…

— Спокій і витримка — не завжди є ознакою веселості, шановний, — озвався Ріхтер і собі скоса зиркаючи у вікно. Юрба перед станційними ворітьми скаженіла. Розхристані, знахабнілі люди з кийками й каменюками буквально штурмували вхід на територію станції. Водії, очевидно, замкнули ворота і вирішили оборонятися перед несподіваною навалою.

Далі чекати було несила. Ріхтер, не питаючи дозволу, кинувся Тю конторських кімнатах шукати телефону. Знайшов його в одному з тісних закапелків, припав до апарата. Вілла Кірхенбома довго не озивалася. Ріхтер шалено вдарив рукою по ричагу, знову набрав номер. Руки в нього тремтіли. Здається, справа дійшла до краю. Ще мить — і все скінчиться. Російський газ буде випущено в повітря, ті бузувіри з палицями торжествуватимуть свою негідну перемогу.

Кірхенбом узяв трубку. Довідавшись, у чому річ, сумно зітхнув.

— Я вам щиро співчуваю, пане Ріхтер, але нічим не можу зарадити. Доведеться скористатися звичайним тазом. — Він ще раз демонстративно зітхнув і поклав слухавку на апарат.

Звичайним газом! Він просто здурів, цей старий йолоп. Та чи розуміє він, що, крім міркувань чисто гуманних, крім поваги До людського життя, є ще якісь технічні розрахунки? Півтора року корабель будується згідно з планами використання «флегматизованого водню». Мільйонні затрати підігнано саме під цю систему, і будь-яке насильство над технологією виробництва може призвести до найтяжчих наслідків…

Чорний апарат на столі мовчав, мов налякане, винувате звірятко. З вулиці доносилися лайливі окрики, удари чимось важким об залізо. «Ламають ворота, — подумав Ріхтер, терпнучи від страшного передчуття лиха, яке неминуче мало статися за кілька хвилин., — А поліція! Де наша хвалена поліція? Дійсно, скільки трагізму в цьому жарті: поліція стоїть на сторожі порядку і не втручається в справи, де пахне беззаконням. Чи, може, я неправий? Може, є якісь вищі інтереси, політичні міркування, заради яких треба було б поступитися своїми науковими амбіціями? Так, але ж ідеться вже не про амбіції. На карту поставлена доля самого «Левіафана», а в перспективі доля тисяч невинних людей. Я не можу змінити проекту, я не смію цього зробити».

Йому подумалося раптом, що вся біда в тому, що люди, які шаленіють на площі, не знають правди. Їх введено в оману, їм забито голови всілякими нісенітницями. «Якби перед тими жорстокими, невблаганними парубчаками, — подумав Ріхтер, — постала зараз в усій переконливості істина, вони б засоромилися своїх вчинків. Скільки безглуздих злочинів і помилок вчинила німецька молодь у минулу війну тільки через те, що вона стала сліпим знаряддям фашистської облуди, тільки через те, що не знала правди».

Струнка постать інженера промайнула вздовж станційних вікон, вихопилася на кам'яний приступок. Плащ його був розстебнутий, чорняве волосся скуйовджене. Він підняв руки, закликаючи натовп до тиглі. Напружив голос.

— Панове!..

Але ті слова змішалися з різноголосим криком сотень горлянок. Ніхто не хотів помічати маленької, загубленої людини під станційними вікнами.

— Ей ви, — гукнув він у відчаї, безсилий не те що спинити безумство, а бодай на хвильку привернути до себе увагу.

Залізні ворота тріщали, вгиналися, каміння градом сипалося у двір станції. На коліях тривожно гуділи тепловози. Ні, ні, тільки поліція може навести порядок. Тільки багнети, кулі здатні привести до тями цю осатанілу стихію. Ріхтерові раптом стало до болю байдуже, так байдуже, як буває з людиною, котра, вичерпавши всі свої сили, віддається найгіршому, найчорнішому відчаю. Хай вдираються на станцію! Якщо президентові компанії нема діла до цієї банди, то чому він, Пауль Ріхтер, повинен лізти на смерть?

Схиливши голову, Ріхтер пішов до автомобіля. Галас юрби здавався йому тепер далеким і майже нереальним, мов відгомін затухаючого громобою. Він думав про свій винахід як про щось чуже, забуте всіма, як про витівку дитячого розуму, до якої нікому немає клопоту.

Йому пригадався Крейський. Десь ти забарився, друже. Гарні твої слова, та мало від них користі… Ріхтер сперся спиною об холодну стіну, побіг очима по майдану. Підсвідомо шукав точки опори, не хотів змиритися з думкою, що справа програна. В центрі міста, в центрі Німеччини грабіжники зазіхнули на цінний вантаж, і ніхто не здатен скрутити їм карк.

Треба таки послати малюка в поліцію. Поліцейські чини не лишаться осторонь такої катавасії…

Ріхтер хапливо шарпнув дверцята і… закляк у подиві.

— Віллі!

Гукнув у пустку, в порожній кузов. Гукнув тільки для того, щоб пересвідчитися, що очі не обманюють його. Бо очі не бачили Віллі. І груди ніби ножем різнув страх.

Утік? Злякався? Чи, може, поліз у те пекло?

Асберівці дерлися на браму, били кийками по залізу. Стоголосий гамір юрби вороже котився над майданом.