Над планетою — «Левіафан»

ГЕЛЬДА

Два роки тому Ріхтер горів у літаку, біг лісом, продирався крізь гущавінь джунглів, а зараз ось стоїть у своїй тихій, елегантно вмебльованій квартирі, бачить невиразні постаті за вікном, чує біль у скронях і ніби знову прокручує стрічку життя, що вже стільки разів мало не обірвалася на радість його ворогам.

Власне, яким ворогам? Хто бажає йому лиха? Він, Пауль Ріхтер, щасливий винахідник і скромний службовець фірми Кірхенбома, просто недоречно потрапив під колеса фортуни, яка ніяк не знайде йому місця. То переїде його своїм колесом, то підкине до хмар, то втопче в болото або жбурне на мокрий асфальт.

Ріхтер стиснув руками скроні, похитав головою. Асфальт добре дався йому взнаки… Пам'ять метнулася назад, до минулого вечора, розгорнула перед очима похмуру картину аеропорту: налякане обличчя хлопчика-газетяра, ряди машин біля парку, тепле нутро лімузина і наляканий, майже істеричний шепіт дівчини-водія: «Тікайте!» Вона мусила, везти його в їхнє лігво, на глум, на посміховисько, на безглузду, дику розмову. Ці людці поклалися на неї в своїй зловісній справі, і ось в останню мить…

Раптом внизу, десь на першому поверсі, залунали жіночі крики, почулося тупотіння ніг, грюкіт меблів… Якимось тупим болем пойнялося Ріхтерове серце, марево думок вмить розвіялось, тяжка дійсність навалилась на душу. Це ж у Губмахерів сваряться. День і ніч сваряться… Нещасні люди!.. Ріхтер пройшов у коридор, мимоволі насторожився. Що там у них? Після загибелі батька, після того як асберівці влаштували криваву колотнечу біля заводської брами, осиротіла, сім'я неначе потрапила в невмолимий нурт. Звідкись приїхала донька покійного Губмахера Гельда, котра ледь встигла закінчити бухгалтерські курси й мусила поспішати до матері та молодшого братика, аби підтримати їх у біді. Та замість радості привезла їм лихо. Путящої роботи не знайшла, довелося вдовольнитися третьорядною посадою в зубожілій торговельній конторі. Доки живий був батько, стара Губмахерша ще якось зводила кінці з кінцями, а тепер, при нікчемних Гельдиних заробітках, все пішло шкереберть. І найгірше — Гельдине розбурхане життя.

Ось уже три місяці, відколи приїхала дівчина, а Ріхтер ще її в очі не бачив, не зустрічався, не погомонів зі своєю колишньою подругою. Пропадає десь ночами, заплуталася в небезпечній компанії.

А оце зараз, мабуть, зчинила з матінкою сварку. Відгуляла веселу ніч, от стара вдова й сипле прокльонами на доччину голову. І добре дошкуляє їй. Ніколи ще такої колотнечі не влаштовували.

Ріхтер мимоволі напружив слух. Чутно кроки. Хтось біжить угору, підходить до його квартири, несміливо стукає. Невже від них?

Він відчинив двері і аж знетямлено відсахнувся. Перед ним стояла струнка, сліпучої вроди дівчина. З-під розкуйовдженого волосся блискотіли гарячі жарини очей, палких і пристрасних. Ніжна рука притримувала халат.

— Гельда! — скоріше здогадався, ніж упізнав свою сусідку Ріхтер.

— Нарешті впізнали мене.

— Пробачте… але я… відколи ви повернулися, вперше зустрічаю вас. — Ріхтер трохи опанував себе, в душі його навіть ворухнулось колишнє почуття зверхності до цієї милої, гарненької пустунки. Звісно ж, пустунки! Бо, що б не одягла на себе, які б там курси не кінчила, для нього вона назавжди лишиться пискливим дівчам. І ніяковіти перед нею не варто. — Заходьте, якщо ваша ласка.

Гельда граційно, досить-таки впевнено і без найменших ознак вагання переступила поріг Ріхтерової квартири. Голову з світло-русявою зачіскою несла високо, з почуттям гідності, в кутиках вуст затамувала іронічну посмішку. На ній був дуже ефектний, з блакитного шовку халат, на пальцях — кілька важких обручиків. «Баронеса, та й годі», — майнуло в свідомості Ріхтера, і він мимоволі відчув до дівчини холоднувату настороженість.

Озирнувшись по просторій кімнаті, Гельда сіла на диван, закинула ногу за ногу.

— Може, ви все-таки поцікавитесь метою мого приходу? — спитала вона ущипливим тоном, вийнявши сигарету і припалюючи її з блискучої запальнички.

— Сподіваюся, що ви самі скажете, — через силу видавив із себе Ріхтер. Ніяковість знову скувала його.

Гельда намагалася триматися невимушено, але видно було, що це їй дається нелегко. Вона весь час затягувалася димом, пальці її нервово м'яли сигарету.

— Почнемо з того, пане Ріхтер, що нам треба знайомитися заново. Три місяці я живу у своєї матері, ходжу н і службу, придивляюся до вашої квартири, і жодного разу мені ще не випало щастя зустрітися з вами віч-на-віч. Схоже на те, що мій сусід уникає своєї сусідки.

— Я не знав, що ви придивляєтеся до моєї квартири, — сказав щиро вражений Ріхтер. — І яка ж, власне, мета такої цікавості?

— Колись дізнаєтесь, пане Ріхтер. — Гельда глянула на його забинтовану голову, дивний вогник спалахнув в її зелених очах. — Не вмієте ходити обережно по вулиці?

Від Ріхтерової уваги не сховалась іронічна ущипливість в Гельдиному питанні.

— Упав учора на заводі… Могло бути гірше.

— Так, пане інженер, могло бути гірше, — якимось багатозначним голосом промовила Гельда. Він здригнувся від її слів і мимоволі опустив очі, подумавши, що так впевнено може говорити тільки людина, яка все знає або про щось здогадується.

Він відігнав від себе похмуре передчуття. Що могла вона знати? Що могла знати ця бухгалтерка із столичним дипломом, яку не приваблює ніщо, крім веселих розваг?

— Розкажіть же, як вам живеться в нашому місті? — спитав він силувано байдужим тоном. — Працюєте?

— Працюю. Заробляю мізерні пфеніги. Маю добрих друзів.

— І щодня сваритесь із своєю матір'ю?

— Сварюсь! — відрізала Гельда, стріпнувши при цьому світлою куделею. — Моя мама дуже старомодна.

— О, розумію, пані Гельдо, ваша столична освіта не дозволяє вам миритися з старосвітськими звичаями бідної вдови. — Ріхтер з відвертим сарказмом посміхнувся в очі дівчини. — Тієї самої матері, яка два роки посилала вам на навчання свої мізерні пфеніги.

— І яка вимагає від мене надто дорогої плати за ті пфеніги!

— Якої ж плати, пані Гельдо?

— Сліпої покори й самозречення.

— Вам хотілося б, щоб ваша мама благословила ваші нічні гулі, ваші пиятики й легковажні погляди на життя…

— Мовчіть! — аж підскочила дівчина. Знову щось недобре спалахнуло в її очах. — Легковажні погляди у тих, хто необачно розбиває собі голову, хто служить червоним, хто розважається з іноземними туристками, хто забуває про долю Німеччини…

— Стривайте, стривайте, Гельдонько! — зірвався на ноги Ріхтер, забувши і про біль в голові, і про почуття зневаги, яким він допіру був пройнявся. Перед ним сиділа не вітрогонка, не столична міщанка — це була свідома, добре натренована в суперечках жінка. Таких він зустрічав на мітингах, у пивних барах, біля газетних кіосків, де палко обговорювалися останні політичні новини. Як гаряче спалахнули її очі при слові Німеччина! І з якою гордовитою зверхністю глянула вона на нього, Ріхтера, цілком байдужого до політики! Тільки якої ж Німеччини їй хочеться? Чому в слово «червоні» вона вкладає такий відразливий зміст?

Він повів з нею мову спокійно й по-діловому, ніби жартома ствердив, що й справді воліє жити без політики. Для нього не існує ні червоних, ні зелених, ні чорних, він тільки палко ненавидить коричневий колір, той самий колір, в який колись вбиралися нацисти, бо через нацистів, на його думку, Німеччина зазнала багато лиха. І свій «Левіафан» він сконструював для того, щоб світ назавжди забув про поділ на різні кольори. Він хоче добра й миру, він любить техніку і сподівається, що й пані Гельда, його мила сусідка, добра, люба, гарненька Гельда, зрозуміє й по справедливості оцінить мотиви його поведінки.

Доки він говорив, Гельда дивилася кудись у куток, механічно похитувала головою, мружила свої зеленкуваті очі. В неї були довгі, пухнасті вії. Злегка припудрена шкіра видавала здорову рожевість невитраченої молодості.

Але ось вона підняла голову, глянула у вікно, і вії затремтіли. Ріхтерові здалося, що зелені очі наповнились слізьми, прозорими, пекучими слізьми. Що коїлося з дівчиною? Чи, бува, не образив він її? Німеччина, політика, пфеніги…

— Гельдо… — Ріхтер підійшов до дівчини, хотів покласти їй руку на плече, але вона рвучко подалася назад, ніби з переляку, глянула йому в лице. Потім швидко встала. Очі її були широко відкриті, повні німого благання. Ріхтер затамував подих. Гельда була прекрасна, по-страдницьки бліда, змучена й незбагненно загадкова. І, дивлячись на оцю її муку, на благаючі очі, Ріхтер раптом відчув себе ніби винним за всі нещастя, які випали на її долю.

— Ви були біля заводу, коли вбили тата? — спитала, враз отямившись, дівчина.

— Був.

— Бачили, хто його вбив?

— Ні.

— І нічого не знаєте?

— Майже… нічого… Тобто, знаю… загалом, звичайно. Асберівці кинулись на робітників, які вийшли зустрічати міжнародну делегацію. Почалася бійка. У бандитів були кийки, кастети… — Ріхтер запнувся. Слова його ранили Гельду гірше тих кастетів. — Я не хотів вас засмутити…

Вона тільки похмуро хитнула головою.

— Ви були там, пане Ріхтер, і нічого не знаєте.

— Гельдо!..

— Його вбили не асберівці, а червоні провокатори.

— Дурниці, Гельдо!.. Хто вам міг таке сказати… — Ріхтер зовсім забув про обережність, він ладен був визнати з своєї пам'яті все до найменших подробиць. Хай іона знає правду, хай їй проясниться в голові.

Але дівчина не хотіла його слухати. Тихо, рівно, з пониклою головою пішла в передпокій, відкрила двері. Він дивився їй у спину, безсилий спинити. Поволі в душі його піднімався гнів. Як вона сміє кидати брудом в тих людей, які, зрештою, були друзями її батька?

Гельда переступила поріг. На мить затрималася. І раптом швидко, з нервовою хапливістю обернулася до Ріхтера. В її очах не було й сліду туги. Сухий, безжальний вогонь випік її до дна.

— Пане Ріхтер! Я вас дуже прошу… будьте обережні!

Він підняв руку, немов захищаючись від її слів.

— Я?

— Ви, пане Ріхтер.

Гельда стиснула вуста і квапливо задріботіла сходами.