Над планетою — «Левіафан»

КАНЦЛЕР

На вулицях міста — юрми народу. Вулиці ревли, пінилися, переливалися, немов весняні ріки. Машина, в якій їхали Кірхенбом і Кремпке, ледве просувалася від вокзалу: до урядової резиденції. Шофер, мовби виправдуючись за ці неподобства, бурмотів щось плутане про безсилля поліції, про безлад в урядових установах і про те, що не сьогодні-завтра проти «агітаторів» будуть кинуті загони «національної гвардії», які, мовляв, зуміють покласти край анархії.

«Нічого вони не зуміють!» — констатував у думках Кірхенбом, ловлячи себе на тому, що йому ніби аж приємно споглядати оцю скаламучену ріку людських пристрастей. Було приємно усвідомлювати і свою причетність до заворушень, ловити очима палаючі обличчя демонстрантів, слухати їхні вигуки, пісні, читати на транспарантах знайомі слова: «Хай живе корабель миру!», «Поважайте добрі стосунки зі Сходом!», «Левіафан» — мирне майбутнє Німеччини!»…

Отак само ж кипіло вчора і в його місті, коли вони виїжджали з Кремпке до столиці. Спеціальний наряд поліції був змушений торувати дорогу машині пана президента, і коли машина врешті дісталася до вокзалу, коли нічний поїзд лишив за собою море вогнів, пан президент враз відчув жаль у серці. Ніби прокинувся в ньому сум за юнацькою енергією, ніби відчув себе винним переді тими людьми, які вийшли на захист його корабля.

Чого ж він їде зараз до столиці? Власне, вже приїхав, ось уже посувається такими ж заюрмленими вулицями, і чує ті ж заклики, і знову ще з більшою силою проймається усвідомленням спільності їхньої і його долі?

План його дій ясний, наміри добре зважені… Він знайде в особі канцлера спільника, який разом з ним, Вальтером Кірхенбомом, поведе розумну, ділову, корисну для Німеччини політику.

І ось уже кабінет канцлера. Високий, горбоносий стариган розмовляє привітно з двома молодими генералами. Побачивши на порозі Кірхенбома, здивовано підкинув н лоба кошлаті брови. І в ту ж мить набув владного, пиха того вигляду.

Генерали, перезирнувшись, швидко вийшли з кабінет.

— Сідай, Вальтере! — кидає канцлер удавано радісним голосом і обома руками вказує на крісло. — Тепер я бачу, що ти справжній друг… Приїхав у таку хвилину…

— Що у вас тут робиться? — удав із себе наївного гість. — Чому поліція не наведе в місті порядок? Чому натовп дозволяє собі неподобства?

— Які ж це неподобства! — злісно захихотав канцлер, потираючи свої зморшкуваті старечі руки. — Натовп захищає прославлену фірму Вальтера Кірхенбома.

— Годі жартів!

— Цілком серйозно, Вальтере. Хіба ти не звернув увагу на транспаранти й щити, на їхні лозунги й заклики? «Хай живе корабель миру'!», «Левіафан» — мирне майбутнє Німеччини». Ось до чого ми дійшли, дорогий мій друже. Ти став в одну шеренгу з червоними.

— Не говори дурниць! — спалахнув Кірхенбом.

— На жаль, це правда, — скрушно зітхнув канцлер. — . Натовп просто здурів через твої комерційні шашні з Москвою. А тут ще остання заява ТАРС. Мабуть, чув уже? Росіяни пропонують підписати нову «хартію миру». Їм мало того, що вони забрали у нас ядерну зброю. Тепер вони лізуть у наші фінанси. Половину заощаджених сум ми повинні витрачати на житлове будівництво, на такі іграшки, як твій корабель…

Кірхенбом хитає головою. Йому приємно чути від канцлера про те, що на підтримку його фірми стала мало не вся Німеччина, і заразом страшно.

— І уяви собі, — веде далі старий канцлер, — що все пішло від вас. — Він нахиляється над паперами, пробігає очима по густо списаних рядках. — Ось вони… Крейський… Зіберт… Чув таких?

— З мого заводу.

— Адеемівська банда! Поставили на ноги мільйони людей, перекинули пошесть у столицю. Поліція паралізована. Там теж діють червоні агітатори, всілякі- пацифісти, миро-любці. Жах, що робиться! І в цій ситуації ти піддався на спокуси червоних.

Кірхенбомові зробилося весело. Перехилившись через стіл, він обома руками взяв широку холодну долоню канцлера, дружньо потиснув її. В його голосі прорвалася давня прихильність. Нащо вживати газетних виразів: «червоні», «пацифісти», «адеемівська банда»? Адже головне — гроші. Головне в тому, що вони можуть заробити на російському проекті вісімсот мільйонів марок. Хто вони?.. Кірхенбом і канцлер. Так, старі друзі мусять допомагати один одному.

— Не розумію, — сухо озивається канцлер.

— Проста річ, — бадьорим тоном веде Кірхенбом. — Я пропоную створити в республіці акціонерне товариство по спорудженню «Левіафанів», звичайно, при нашій головній співучасті. Беремо всі російські замовлення… Африка, Азія, Канада… Трансатлантична система… Вся Європа лягає до наших ніг… Мільярдні прибутки, вічна влада й могутність… Твої інтереси, як ділової людини, враховані; тут повністю. Я знаю: ти маєш свої капіталовкладення в транспорті, в авіації. Ти нічого не втратиш, дорогий друже. Я все продумав і зважив до найменшої деталі…

— А твій контракт з ООН, з Всесвітнім Аеросиндикатом? — несміливо озвався канцлер, якого приголомшила гарячкова балаканина давнього приятеля.

— Дурниці! Контракти укладаються для сентиментальних людей і невігласів, — знітившись на мить, промовив Кірхенбом. — Власне, контракт залишиться в силі, я не збираюся нічого порушувати. Але в цьому контракті я… ми з тобою… будемо єдиними контрагентами. Ніяких спільників. «Зюддойче люфтферайнігунг» візьме в руки правління всього синдикату. Хіба Німеччина не гідна такої честі?

Канцлер звівся на ноги. Він був блідий, переляканий Слова Вальтера Кірхенбома зовсім приголомшили його Як людина твереза й добре посвячена в тонкощі фінансової політики, він в повній мірі осягнув усю грандіозність-всю велич і ризикованість замірів мільйонера.

— Хто тебе напоумив на таку річ? — пробелькотів ві розгублено.

— Такі ж кмітливі фінансові генії, як ми з тобою. В голосі Кірхенбома почулася пихатість. — Цими днями я ледве не загинув. Фрайвуд і його банда грали на пониження, хотіли розорити мою фірму. Він давно цілиться на мої заводи, йому мало Бразілії, Аргентіни, Колумбії, мало свого чорного континенту. Лізе в наполеончики, видає себе за рятівника «європейської цивілізації»…

— Пробач, але… Фрайвуд захищає наші спільні інтереси, — докинув обережно канцлер.

— Перш за все він захищає свої власні інтереси. Розпалює нездорові політичні інстинкти, веде діло до міжнародних ускладнень…

— Вальтере, Вальтере, що я чую? — насупився гіркотно канцлер.

— Так, мій друже, ти чуєш тверезий голос тверезого політика. Мені набридла воєЦна кон'юнктура, вічні страхи, інспекції, недовіра… Я хочу робити гроші спокійно й по-діловому. А він затіває у себе в Африці чортзна-що! Одне слово, я приїхав до тебе з широким планом співробітництва. Твоя урядова підтримка — мій корабель. Прилучаєшся до мене чи ні?

В душі канцлера боролися сумніви. Очі горіли жадобою, але десь у глибині свідомості все дужче наростав опір.

— А як же буде з залізничними морськими компаніями? «Левіафан» проковтне весь діловий світ Німеччини.

— Мене це не цікавить, — понуро видавив Кірхенбом. — Я хочу знати: ти прилучаєшся до мене чи ні?

Темна постать канцлера закрила вікно. Важка тінь від нього впала на маленьке Кірхенбомове лице. Останні хвилини вагання, останні спалахи боротьби.

І раптом глухий, злісний голос:

— Ні! Я надто старий, щоб завойовувати світ. З мене вистачить і цього крісла. — Він підійшов до стола, поклав обидві руки на високе бильце фотеля. — Роби, як знаєш, Вальтере. Але запам'ятай: ти граєшся з вогнем. Ти можеш викликати сили, які розтопчуть тебе самого.

Кірхенбом підскочив наче вжалений, нахилився до канцлера.

— Боягуз!.. Нікчемний боягуз!.. Не бійся за мене… Я знайду людей, які підтримають німецьку фірму. Вальтер Кірхенбом уміє не тільки захищатися, але й завдавати смертельних ударів. — І, схопивши портфель, вибіг з кабінету.