Над планетою — «Левіафан»

ТАЄМНИЦІ, ТАЄМНИЦІ…

Репортери збиралися біля плескатого, критого білими пластинковими плитами барака, в якому містилася робітнича їдальня. Сідали хто де: на стосах дощок, на рулонах дроту, на прив'ялій траві. Пригощалися сигаретами, переміряли апарати.

За наказом Ріхтера під стіною барака було поставлено стенд і на ньому прикріплено креслення «Левіафана». Лекція під відкритим небом якось особливо імпонувала загальному настрою. Вперше перед сторонніми очима відкривалась незвичайна конструкція цього казкового корабля. Гості посміхалися. Що вийде з забавок інженера Ріхтера? Чи не марно компанія Кірхенбома витратила на його «ідеї» мільйони марок? Корабель-фантазія! Чи не надто примітивно, по-школярському виглядає його корпус, довгастий і навіть трішки незграбний? Чи не надто наївні всі оті пристрої всередині велетенської металічної гондоли?

Клацали апарати, стрекотіли кінокамери. Двоє заповзятливих представників радіоцентру встановлювали біля самого стенда свої незграбні триноги з мікрофонами в надії не пропустити жодного слова у розповіді головного конструктора.

Ріхтер почав свою мову здалеку. Він згадав древнього афінського скульптора Дедала і його сина Ікара, згадав, як ті нестримні звитяжці духу змайстрували собі крила і вирвалися з чорних лабет полону, і як потому гордий, невгамовний в жадобі пізнання Ікар піднявся до сонця, просто під його пекучі промені, і сонце, не пожалівши юнака, розтопило віск, яким було зліплено його благенький літальний апарат, і Ікар, втративши опору, впав у море. Геніальний мислитель середньовіччя Леонардо да Вінчі ухопився за ті ж самі Ікарові крила. Конструктори пізніших поколінь, мріючи про подолання повітряного океану, змайстрували крила більш досконалі, металічні, з двигуном, який примушував їх рухатися в просторі, згідно з суворими законами аеродинаміки. Новітні Ікари з тріумфом піднялися до сонячних висот і звідти проголосили постулат непереможності важких літальних апаратів, непереможності крилатих машин.

Ріхтер на мить замовк, погляд його задумливо звернувся до холодного, де-не-де помережаного хмарними смугами неба. Десятки очей пильно-прискіпливо стежили за кожним його рухом. І тільки велетні-крани, мов бездушні мандрівники з чужих галактик, мов роботарі космосу, владно й монотонно продовжували чаклувати над білим корпусом «Левіафана».

— Ера авіації, ера ракетоплавання заполонила людську уяву, — знову задзвенів упевнений, міцний голос Пауля Ріхтера. — Люди віддали свої серця швидкості. Швидкість народила силу, яка підняла людей над землею, примусила важкий метал, складні механізми стати легшими за повітря. Швидкість і воля відірвалися від планети, щоб стати владарями неба.

Ріхтер, ніби вибачаючись, розвів руками.

— Але, засліплена могутністю свого розуму, зачарована швидкістю, людина забула про інші сили, якими багата матінка-природа. Вона знехтувала підйомною силою повітряного океану, яка не потребує ні швидкості, ні руху. Немов шукач скарбів, що рветься в далекі, невідомі дороги, забуваючи про багатства рідного краю, людина подалася в царство крилатих механізмів, в царство важких літальних апаратів, пройшовши повз дармові скарби, повз апарати, легші за повітря. Дирижабль програв у змаганні зі своїми крилатими конкурентами. Швидкість убила його. І все ж таки… — Ріхтер підходить до свого креслення, одним помахом руки охоплює всю картину, — ми повернулися до повітроплавання. Знайомі контури, панове? Гондола, рулі управління, колосальність обсягу… Так, немов казка давніх днів знову завітала в наш дім. Одначе казка ця дещо інша. Нагадаю вам відомі цифри: за обсягом «Левіафан» в двадцять п'ять разів перевищує найбільші дирижаблі минулого, зокрема потужний американський дирижабль-авіаносець «Акрон», що ніс на собі вісім літаків і екіпаж в сімдесят п'ять чоловік. «Акрон», «Цепеліни» Еккермана, відомі дирижаблі Нобіле, на яких було обстежено Північний полюс, радянський дирижабль «Комсомольская правда» в порівнянні з «Левіафаном» здаються дитячими іграшками. І хоч деякі з них, наприклад, англійський дирижабль R-101, брали на борт до 100 пасажирів, хоч на той час вони були неперевершеним досягненням техніки, ми можемо згадувати про них тільки з поблажливим усміхом. Уявіть собі, панове, підйомну силу нашого «Левіафана»: він братиме на борт 5000 чоловік і біля 300 тонн корисного вантажу. Та це тільки попередні розрахунки. Ми віримо в слушність передбачень російського вченого-зореплавця Ціолковського, який, не вагаючись, запевняв, що з часом дирижаблі будуть спроможні перевозити до 200 000 чоловік. Вам це здається анекдотичним? А хіба не звучала як анекдот ідея нашого корабля потужністю на 5 000 пасажирів? Ми вибили дух скептицизму з усіх своїх розрахунків, і розрахунки віддячили нам повністю.

Репортери вражено зводять очі. Дехто недовірливо посміхається. Чи не приверзлося їм почуте? І хто він такий, цей молодий чорнявий парубчак в розхристаній сорочці із блискучими очима? Вже півроку ходять теревені про його(підозрілі зв'язки з росіянами, котрим чомусь аж надто до серця будівництво «Левіафана». Дивовижні речі чиняться в Федеральній Німецькій Республіці!

Десь в задньому ряду підвівся набундючений джентльмен, опустив розкритого блокнота, поплямкав повними губами і з виглядом бувалого репортера, ховаючи в маленьких очах колючу усмішку, спитав у пана головного конструктора те, що його і його колег цікавило найбільше: яким же чудом вдалося досягти такої могутньої потужності «Левіафана»? Чи не міг би пан головний конструктор пояснити присутнім — бодай у головних рисах — секрет конструкції корабля?

Всі заворушилися. Тріскучі кінокамери жадібно наблизились до стенда. Секрет! Як важно було знати Німеччині секрет винаходу, секрет фантастичної будови Пауля Ріхтера. Чи відкриє він його? Чи не побоїться своїх конкурентів і заздрісників?

Пауль Ріхтер, примруживши очі, ледь усміхаючись краєчками губ, дивиться поперед себе.

— Панове, я мушу відкрити вам невеличку таємницю… — тремтливо стиснуті губи Пауля Ріхтера ховають якусь загадковість, очі у довгих пухнастих віях широко всміхаються, — моя таємниця полягає в тому, що ми… не маємо ніякого секрету. Ніякої таємниці!

По натовпу пробіг шепіт занепокоєння. Як це зрозуміти? Він таки, певно, не хоче розповісти всього. Ось же перед їхніми очима зводиться диво, яке завтра підніме в повітря населення цілого містечка, яке вчинить переворот в аеронавтиці. І раптом — на тобі! Ніякого секрету!

— Може, пан Ріхтер все-таки розповість… — чується з гурту настійний голос.

— Безперечно, розповім, — відверто й весело посміхається Ріхтер і, труснувши чорнявим чубом, обводить очима широку просторінь будівельного майданчика. — Загальні обриси корабля вам зрозумілі. Декому вони можуть здатися архаїчними, примітивними, як на сьогоднішній день, але, запевняю вас, перші ж випробування доведуть цілковиту слушність нашого конструкторського задуму. Корабель-риба здатен не тільки піднімати великі вантажі, але й розвивати достатню швидкість. Тому ми змушені були врахувати всі аеродинамічні закономірності, які виявляють себе в ракетній авіацій і перш за все закономірності повітряного бар'єра й кормових завихрень. Ось звідси й виникла така чудернацька, така… ну, як бачите, рибоподібна форма.

Після цих слів Ріхтер наблизився до стенда, де було приколото креслення «Левіафана», і провів рукою по середній частині корабельного тулуба.

— «Секрет» номер два: двигун турбореактивного типу вмонтовано в центральній, осьовій частині балона. Через весь корабель проходитиме своєрідна аеродинамічна труба… Наш «Левіафан» буде всмоктувати в себе повітря і водночас з величезною силою викидати його ззаду. Ефект від такого розташування безперечний. Рухаючись, корабель своїми носовими турбінами-всмоктувачами розриватиме, трощитиме повітряний бар'єр і ніби пробиватиме в ньому отвір для прискореного льоту. Крім того, таке кріплення двигуна дало «Левіафану» велику стійкість, зробило його маневреним і цілеспрямованим. — Ріхтер враз згасив свій конструкторський запал, відчув себе ніби винним за свою балакучість. — Може ви, панове, не все розумієте? Може, нам надокучили мої тлумачення?

— О ні, що ви, пане Ріхтер! — майже одностайно загуділа юрба репортерів.

— Більше, більше деталей!

— Завтра про них знатиме весь світ…

Діждавшись тиші, Ріхтер повів свою розповідь далі:

— «Секрет» номер три вам, безперечно, давно відомий — рушійною силою нашого корабля буде ядерне пальне. Джерело невичерпної енергії. Завдяки невиснажності своїх реакторів «Левіафан» фактично стане незалежним від землі, він зможе роками перебувати в просторі, зможе стати постійним супутником нашої планети.

— Це ж казка! — не втримався хтось із присутніх.

— Надійний спостережний пункт…

— Блискучий воєнний розвідник…

Але Ріхтер швидко замотав головою. Не пункт і не розвідник. І взагалі абсолютно невоєнний корабель. Якщо вже пофантазувати по-справжньому, то, на його, Ріхтерову, думку, в майбутньому «Левіафани», десятки, сотні «Левіафанів» стануть чудовими сонячними здравницями, кораблями радості й спочинку. І, звичайно ж, за ними навічно закріпиться нелегка, почесна роль трударів-перевізників, які поєднають континенти і зблизять народи. Ріхтер на раз знітився, йому зробилося недобре під насмішкуватими, відверто неприхильними поглядами репортерів, і, щоб якось віднайти в собі певність, він заговорив перебільшено сухим, діловим тоном:

— Є ще один «секрет», панове, і я не побоюся відкрити його вам. Не побоюся тому, що цей «секрет» давно опублікував у своїх працях російський вчений Ціолковський: в міру збільшення обсягу корабля його підйомна сила росте набагато швидше, ніж його мертва вага. Ще в тридцяті роки конструктор Акерман підрахував, що, якщо дирижабль з газообсягом в 200000 м3 здатний переносити 6 літаків, то корабель обсягом в 600 000 м3 візьме на борт 60, а то й всі 70 літаків. Як бачите, збільшення розмірів корабля в три рази дало зростання підйомної сили в 10 разів. І що далі, то ця диспропорційність збільшується. Повітряний простір необмежений, під хмарами немає тієї тісняви, яка так зв'язує людство на шумливих земних трасах. Чим більшими будуть наші аеростати, тим більше дармової — повторюю: дармової! — сили ми вирвемо у природи.

Замовкнувши на мить, Ріхтер знову посміхнувся, дружньо і щиро.

— І нарешті… газ. — Слово це він вимовляє коротко, наче кидає в натовп репортерів важкий, насичений вибухівкою снаряд. Слово крутиться, росте, блискотить у своїй магнетичній привабливості». Ось-ось воно вибухне, розшматує натовп, повалить людей на землю. — Газ абсолютно безпечний!

Ріхтер змовк. Навмисне закутався підкресленою офіційністю, похмурим холодком. Знав, що його пояснень буде не досить, що зараз його закидають питаннями, їдкими репліками… Вони ж прийшли сюди саме ради цієї таємниці. А він їм: «Газ абсолютно безпечний!» Давно відомо, що «флегматизований водень» — абсолютно безпечний. Хай він, Ріхтер, відкриє завісу над самим газом, над деякими сумнівними фактами минулого.

— «Цюріхер цайтунг» просить інформації по суті.

— «Кельніше нойє пресе» цікавиться секретом Браузе.

— «Мюнхенер блатт» — чому ми обмежуємося російським газом?

— Де папери доктора Браузе?

— Папери Браузе!

— Папери!..

Ріхтера пройняло нервовим дрожем, він вперся спиною об дерев'яний стенд, зціпив кулаки. Йому здалося, що роздратовані репортери, забувши про всі правила пристойності, кинуться зараз на нього з лайками, розтопчуть його, задушать від злості.

Він підняв очі, ввібрав у себе сотні блискавок, море досади.

— Панове!.. — гукнув у репортерське юрмисько. — На жаль, секрети й таємниці — не моя сфера. Більше я не можу вам нічого сказати. Дякую за увагу. «Левіафан» жде вашого теплого слова і вашої підтримки.

Він кивнув головою і пішов геть.