Над планетою — «Левіафан»

ДЕ ЗНЕВАЖЕНО КОХАННЯ…

Гельда, заклопотана, розгублена, не знає, що робити. Віллі, її улюблений пустун Віллі, побіг кудись з листом, побіг шукати інженера Ріхтера. Гельда виразно чула його розмову з поштарем. Лист був з Москви, тобто від неї, од тієї красуні, яку пан Ріхтер нещодавно з такою трепетною побожністю проводжав з аеропорту.

Таки дочекався листа, дочекався вісточки до своєї коханої. І Віллі поніс йому цю звістку. Якби лист потрапив їй у руки, о! — вона б знала, що з ним робити! Знищила б, розтоптала, розвіяла. В саму душу влізла б панові інженерові, аби вирвати звідти образ гордовитої чужинки.

Вона ж так мріяла зустрітися сьогодні з паном Ріхтером на самоті. Соромно? Що може бути соромне їй, солдатові підпільного ордену АСБР, захисниці священних інтересів нації! Страшно? Хто може налякати її, красуню Гельду, після того як у розкішному салоні АСБР їй було виголошено смертний вирок з… умовним збереженням життя.

Так, вона завинила перед своїми братами по ордену, коли зірвала операцію в аеропорту, і цю провину їй доведеться тяжко спокутувати.

На вустах Гельди тремтить задумлива посмішка. Найстрашніша спокута нічого не важить у порівнянні з життям інженера Ріхтера, з його врятуванням, з його великими, розумними очима. Ну й що, хай вони вб'ють її, знищать, розстріляють. Вона не хотіла зраджувати своїх братів по ордену, хотіла тільки врятувати його життя, життя цієї великої, чудової людини з блакитними очима. Сама доля повеліла їй вчинити так. Вона довго, довго пам'ятатиме той вечір. Мав їхати до аеропорту одноокий Артуро — він завжди брав участь у «делікатних» справах, і пан Густав довіряв йому найбільше. Але Артуро потрапив у руки поліції. Довелося шукати заміни. Вибір впав на неї, Гельду. Їй дали чорне авто і наказали чекати біля аеропорту. Чекати!.. Чекати, доки вони схоплять пана Ріхтера і вкинуть його досередини, щоб відвезти на свою віллу. Пана Ріхтера з добрими задумливими очима, їхнього сусіда, який бавився з Гельдою у дворі, на озері, за містом, який підтримував їхню сім'ю в тяжкій скруті…

Мотор працював на малих обертах, руки її судорожно тримали велике холодне кермо, весь кузов дрібно тремтів, наче вмирав від жаху й сорому. Було страшно, неймовірно страшно. Вони тупотіли біля машини, умовляли пана Ріхтера, а він, ніби жартуючи, ніяк не хотів сісти в машину. Потім вона почула за спиною в себе його подих і швидко обернулася. Його блискучі очі дивилися їй прямо в лице, він не впізнав її, був далекий і відсутній, мабуть, думав про ту гордовиту красуню, яка щойно відлетіла до Москви. Гельда зашепотіла: «Тікайте!» — і не впізнала себе самої. Тільки збагнула раптом, що треба щось робити негайно, поки пан Ріхтер не впав на заднє сидіння і за ним не закрилися дверцята. Мотор, слухняний, двохсотсильний буркотун, насторожено чекав сигналу. Зраділо зойкнувши, він змахнув крилами, шарпнувся вперед і… понісся вулицею. А ззаду хтось брутально лаявся, біг за машиною, погрожував…

Потім було засідання трибуналу. Пан Густав, магістр ордену, погасив велику люстру і при світлі смолоскипа спитав Гельду нервовим, напруженим голосом:

— Гельда Губмахер, чи визнаєте ви себе винною в порушенні законів і приписів «Асоціації білої раси», в зраді своїх братів і зневаженні високих цілей нашого руху?

Гельді зробилося млісно, дим смолоскипа викликав у неї приступ нудоти. Запала тягуча, насторожена мовчанка.

— Гельда Губмахер, я вдруге запитую вас: чи визнаєте ви себе винною?.. — підвищив голос магістр.

— Визнаю, пане Густаве! — квапно промовила Гельда і крадькома озирнулася навкруги.

— Чи знаєте ви, що орден суворо карає за порушення статуту?

— Знаю, пане Густав. — Голос Гельди зовсім опав, на її круглому, майже дитячому обличчі з'явився страх.

Дивна покірність Гельди дратувала Кірхенбома. Йому хотілося грати роль невблаганного судді, хотілося сперечатися з обвинуваченою, вилити на неї свій гнів, а тут стояло якесь безвільне дівчисько і наперед погоджувалося з кожним його словом. Вона не вміла навіть постояти за себе. І заради такої нікчеми магістрові ордену АСБР Густавові, Кірхенбомові доводилося витрачати задаремно своє красномовство, свій запал.

— Вас буде страчено, Гельдо Губмахер, — верескнув, по-справжньому розгніваний магістр. — Негайно, сьогодні ж… Ви знущаєтесь над орденом…

Гельда трохи опанувала себе. Голос її задзвенів металом. Вона нікого не зраджувала. Не її ж вина, що інженер Ріхтер не встиг своєчасно сісти в машину…

— Ви навмисне рушили раніш, ніж треба.

— Зовсім не раніш.

— Раніше, Гельдо Губмахер!

— А я кажу не раніше, пане магістр!..

В кімнаті засміялися. Процес явно втратив свою серйозність. Густав Кірхенбом, зрозумівши непевність доказів трибуналу, вирішив вдатися до хитрощів. Якщо Губмахер діяла несвідомо або без жодних намірів проти ордену, то чому ж вона щиросердо визнала себе винною?

— Я не визнаю себе винною! — вигукнула Гельда.

— На початку засідання ви дослівно повторили за мною, що вважаєте себе винною в порушенні законів, і принципів ордену.

— Авжеж, пане магістр, — удала з себе наївну Гельда. — Ваші слова для мене закон. Я завжди дослівно повторюю ваші накази.

— Це лицемірство! — обурився Густав Кірхенбом.

— Їй-право, пане магістр, — сплеснула руками Гельда, — я не смію суперечити вам ні в чому. Ваша воля — моя воля.

В кімнаті вибухнув сміх. Асберівці явно потішалися з Кірхенбома, людини зарозумілої й несимпатичної, до того ж наділеної надто великими повноваженнями. Та й хіба ж словам цього дівчиська бракувало глузду?

Суд затягнувся. Густав Кірхенбом нервував. Нарешті він наказав. вивести Гельду з кімнати. Двоє дебелих хлопців взяли її під руки і виштовхали в коридор. Через півгодини її знову ввели і поставили перед тим самим столом. Магістр, у душі примирений із «зрадницею», а ще більше підкуплений її жіночими звабами, узяв зі столу невеличкий аркушик паперу і зачитав вирок. Гельда визнавалась винною в напівсвідомих, але все ж таки нелояльних діях по відношенню до ордену. За це її засуджували до страти — з вилученням всього майна, яке належало їй і родині. Одначе… — тут на м'ясистому обличчі Густава Кірхенбома лягла поблажлива посмішка, — враховуючи недосвідченість Гельди Губмахер, її молодий вік і головне — її відданість ідеям «Асоціації білої раси», — трибунал вирішив надати Гельді Губмахер можливість виправдати себе перед орденом і Німеччиною, тобто своєю власною поведінкою скасувати вирок. Умова полягала ось у чому: Гельді наказувалося зав'язати тісні стосунки з інженером Ріхтером, завоювати його довіру і в потрібну хвилину, коли того зажадає орден, знешкодити інженера або ж використати його самого і його винахід в інтересах нації.

— Щотижня ви будете складати в штабі звіт про свої дії, — закінчив Густав Кірхенбом. — Тільки сумлінністю й чесністю ви зможете врятувати своє життя і спокій своєї родини. Рішення трибуналу набуває чинності з цієї хвилини. Можете йти, Гельдо Губмахер. Хай живе «Біла зоря»!

Це було п'ять днів тому. А зараз вона стоїть під старим кленом, під мирним деревом своїх дитячих літ, стоїть з сумовито опущеною головою і обдумує свою невеселу долю. Вона мусить діяти. Мусить негайно братися за діло. Такий грізний наказ штабу АСБР.

Діяти — це значить стояти отак під кленом, на холодному осінньому вітрі, кутатись у розкішне (ніколи в житті такого не носила!), подароване братами ордену пальто, ждати високої, плечистої постаті пана інженера і, коли вона з'явиться, коли блиснуть їй назустріч його довірливі очі, зодягти на себе підлу, нікчемну машкару спокусниці.

Дівчина повільно, вся оповита думками, перетинає вулицю. Пухке, русяве волосся вбирає в себе хворобливе світло вуличних ліхтарів. Гарненька, струнка постать приваблює погляди перехожих. Покинута чи зраджена коханим? Так виразно малюється в її постаті смуток, безнадія, весь безмір людських страждань, які не сховати ні під дорогим вбранням, ні під награною байдужістю.

Стала на краю тротуару. Байдужі очі дивляться кудись у порожнечу. «Воля АСБР стане моєю волею». Звідки їй спали на думку ці слова? Воля АСБР… Ах, так, то ж грізні слова клятви, спогад першого посвячення в закони АСБР.

«Воля АСБР стане моєю волею». Вона вже стала її вол» ею. Стала ідолом, який забрав у неї молодість, давши навзамін чадні ночі ресторанних гульбищ, хтиві пики асберівських «лицарів», обіцянки великого раю в майбутньому. А зараз що вона має робити? їй винесено вирок, який вона повинна замінити своїм «благородним» вчинком. Безглуздо, дико, неймовірно! «Ріхтер — неодружений, — сказав їй учора пан Густав. — Ваше знайомство з ним, стара дружба і головне — ваша врода повинні прислужитися організації».

її врода! Дивний наказ пана Густава не має в собі крихітки реальності… Гельда знає, що інженер Ріхтер ніколи не зверне на неї ані найменшої уваги. Він засліплений своєю росіянкою, і йому байдуже до її, Гельдиної, вроди.

Зараз треба йти додому. Сидіти з матір'ю й чекати повернення Віллі. В пустці, в проклятій пустці. І вона йде й чекає. Куди ж утечеш від себе? Куди вирвешся з цупкого полону обов'язків, з липких тенет родинного затишку?

Поволі Гельду обгортає тривога, невблаганна, невидима, прокрадається в шпаринки вікон і дверей, цідиться з-під стелі тьмяним світлом лампочки. Бо ж досі немає маленького, пустотливого, на все здатного Віллі. Понісся стрімголов із листом і наче в воду впав.

Гельда підводиться. Поправила зачіску, зірвала з вішалки новеньке пальто. (Як же контрастує воно з убогістю цієї оселі!) Вмить стала поважною, елегантною панянкою. І тільки очі — все ті ж, колишні очі, добрі й турботливі, мліють від страху за брата, наливаються рішучістю, готові схреститися з поглядом ворога, боронити рідну кров. Де він, дурненький, заблукав з отим листом? Добре, якщо зустрів пана інженера і разом з ним повернеться додому. А що, коли… Ой ні, краще не думати, краще самій шукати його.

Вибігла на вулицю. Завагалася. Куди йти? На віллу Кірхенбома? Там, мабуть, чекає свого друга маленький Віллі, видивляється на розкішні авто, на великі вікна мільйонерського будинку.

Вітер гуляє вулицями, осінній, дошкульний, влазливий — жодної душі не помине, всіх обціловує шорсткими губами. Де-не-де — запізнілі прохожі. Спиняються перед розкішними вітринами, п'ялять у них свої очі, вигрібають поглядами омріяне багатство.

На стендах клапті порваних газет. Крикливі заголовки: «Левіафан» дасть роботу всім безробітним міста», «Слава «Левіафану», гордості німецького технічного генія», «Не віддавайте «Левіафан» червоним, бережіть багатство нації»… Клапті паперу жалісно тремтять, вигинаються, падають на землю. І разом з ними падають на землю крикливі гасла.

Вітер налітає на Гельду, продирається під пальто, холодить кров, забирає сили. Якісь пещені панки чіпляються до дівчини, обдаровують її масними поглядами. Дурники, кому потрібні їхні компліменти?

— Може, панянці страшно самій?

Гельда навіть не озирається. Іде вперто далі, минає квартал за кварталом, розгортає грудьми вітер, наче ріже холодні хвилі. Швидше б уже та вілла. Де вона, проклята? Чи знайде вона малюка?

А з глибини свідомості, з теплих закамарків душі зринає інше питання, інша несмілива думка: чи побачить вона там пана інженера, чи зустріне сьогодні своє прокляття й свою любов, свою надію й свою згубу?

— Дивіться, яке розкішне волоссячко в цієї дівчини! — знову підступає до Гельди молодцювата постать у капелюсі. — Жаль, коли вітер розкуйовдить їй зачіску. Може, люба незнайомка ласкаво погодиться скористатися моїм авто? Не треба так соромитися, красуне! Ми ж усі німці. Всі єдинокровні брати…

«Ми ж усі німці!» Мала б зброю — не пошкодувала б кулі для цього нахаби. Пан Густав казав їм, що священні ідеали треба захищати кров'ю. Залізом і кров'ю! Як колись учив німців великий Бісмарк… Хто він, той Бісмарк? Здається, пан Густав згадував щось з історії, вихваляв його, ставив за приклад… А от вона забула. Знає тільки, що німці — велика нація, що треба гуртуватися, треба жорстоко помститися за минулу війну, за відібрані землі…

Ось і ріка. Спить у своїй кам'яній колисці, плямкає уві сні губами. Зрідка вздовж набережної миготять вогні фар, майне якась постать на мосту. Тиша, глухе безлюддя. Але Гельді не страшно й не самотньо. Їй тільки сумно. Дуже сумно і трішки-трішки образливо. Вродлива ж бо вона, навіть у штабі ордену є у неї гарячі поклонники (чи не вони ото й врятували її від тяжкої кари!). Могла б кохатися, мліти від гарячих поцілунків, чадіти любовними ночами в обіймах хлопців. А от іде сама, і тремтить у серці надія, маленька, крихітна надія, що побачить сьогодні пана інженера, почує його рівний, спокійний, такий знайомий і такий дорогий голос, що стане з ним поруч і гляне в його великі очі. Й спитає його… Про що? Про Віллі? Ні, ні, вона навіть не думає зараз про свого Віллі. Це соромно, ганебно, але нічого вона не може вдіяти з собою. Не думає вона про Віллі, от і все. Думає тільки про нього, тільки його голос чує на відстані. Забуло її серце про брата, про матір, про орден, про все на світі — тільки вишукує в пітьмі вистраждану, вимріяну постать, чорнявий чуб і задумливі очі.

І враз (бувають же такі чудеса!) за спиною в Гельди — скажений скрегіт гальм. Вона рвучко повертається і… мало не сліпне. Просто в лице їй б'є фарами машина.

— Гельдо! Це ви, Гельдо? — кричить з відкритих дверцят знайомий голос.

Фари гаснуть, але Гельді здається, що світло підносить її на своїх крилах і кидає в просторінь неба. Гельда чує голос інженера Ріхтера. Це ж він стоїть біля машини і з радістю дивиться на неї. Кинутися б до нього, пригорнутися до його дужих грудей і прошепотіти оте гаряче, таємниче слово, яке кривавим клубком запеклося в її серці. Любий! Але чому він стоїть? Чому не радіє з цієї зустрічі?

Ось він підходить, кладе їй руку на плече, струшує легенько, немов хоче розбудити од сну, повертає до себе її скам'яніле обличчя, довго дивиться на неї. Посміхається.

— Я впізнав ваше волосся, Гельдо, — каже він лагідним голосом.

їй стає млосно. До краю, до неможливості напружується кожна клітина, кожен нерв, вона ловить його слова, вириває їх з його вуст, витлумачує по своєму. Він упізнав її волосся! Серед ночі впізнав! Нащо тут розмови, пояснення, коли й без них усе ясно. Ясно, що він не байдужий до неї, ясно, що його очі блукали по нічних закамарках, прагнучи й чекаючи її…

— Я теж довго чекала…

Ах, дурні, непотрібні слова, зовсім інше вона хотіла сказати. Що саме? Байдуже що. Хай він посадовить її коло себе, повезе в порожнечу вулиць, і тоді вона розповість йому все-все: про грізний присуд трибуналу, про свій відчай, про свою ревність до отієї далекої, Ґанки… Їй трохи холодно, але це нічого. Зараз буде тепло, затишно в його розкішному авто. Зараз усе відкриється для неї, усе віддасться їй.

Ось Ріхтер вже взявся за дверцята, якось загадково посміхнувся. Потім повертається до Гельди.

— Не можна отак блукати нічними вулицями.

— Не можна, — озивається Гельда, потроху набуваючи певності і навіть почуваючи себе здатною до кокетування. — Головним конструкторам великих кораблів теж не можна отак їздити допізна по місту. Чи, може, пан інженер наодинці з самим собою накреслює деталі «Левіафана»?

— Наодинці? — не розуміє дівчину Ріхтер. І враз усе осягнув, безтурботно зареготав, і полетіли в прірву всі Гельдині сподіванки. — Я не сам, дівчинко. Радий, що ви прилучитесь до нашої компанії. Тільки прошу бути великодушною до свого брата.

На Гельду стріляють з мороку кабіни винуваті оченята Віллі. І бачить вона ще чиїсь очі — звісно ж, палкі, вродливі очі красуні під пишною зачіскою. Мила компанія! Радість за Віллі змішується в її серці з тоскним болем розчарування.

Мотор фуркоче, нетерпеливиться. Ріхтер вже сів за кермо, скоса позирає на Гельду. Чом вона стоїть наче вкопана?

— Ну ж, Гельдо?..

Ах, ось як, її просто підібрали на вулиці, мов паршиве кошеня. Гаразд, вона сяде, слухняно скориться цьому брутальному, холодному наказові. Але ніколи в житті вона не забуде образи. І той чорнявий чуб над високим лобом, і міцні руки на кермі, і знайомий, рідний голос вона викреслить назавжди з свого серця.

— Спасибі, пане інженер, я сідаю.

Гельда вмощується біля Віллі, з люттю шарпає до себе дверцята. Досить церемоній, досить сентиментів. Тепер вона поведе наступ за всіма вимогами ордену. Там, де зневажено кохання, починається помста й боротьба.