Над планетою — «Левіафан»

БАЖАННЯ ЖИТИ

З самого ранку Бруно Крейський почував себе недобре. В нього було хворе серце, яке вимагало спокою; він знав, що колись, згубивши рівновагу, перейде останню межу, і тоді всі його клопоти закінчаться в одну мить.

Ой, як же йому недобре сьогодні! Старість чи залишки тривожної молодості? Всі оті підпільні переїзди, переховування, втечі… На завод його взяли тільки завдяки протекції Пауля Ріхтера. Допомогла давня дружба з його батьком, рурським шахтарем. Якби не Ріхтер, давно б уже закрилася перед Крейським заводська брама.

Надходила обідня перерва. Крейський втомлено схилився грудьми на стіл, очі його мимоволі заплющилися. Після бездонної ночі голова була якась не своя: думки плуталися, рвалися, розтікалися в туманному мареві.

Раптом озвався телефон. Дзвінкий голос Ганса Блютнагеля вирвав Крейського з очманіння. Голос нагадував старому інженеру про зустріч з молодими робітниками шостої дільниці, яким ще на минулому тижні Крейський обіцяв показати терморегулятори корабля. Ніби тепла іскорка перескочила з трубки в старе змучене серце інженера. Милі парубчаки!.. Ні втоми їм, ні клопотів… Хочуть все знати, вірять, що, може, не сьогодні-завтра доля віддасть їм у руки корабель і вони, його будівники, першими злинуть в підхмарне океанисько.

— Іду, йду, — вмить пожвавішавши, відгукнувся в телефон Крейський. Натягнув плаща і подався на стапелі.

Крейський відповідав за найважчу дільницю: терморегуляторні механізми підйому й спуску корабля. Принцип їх дії був запропонований Ріхтером, але технічну розробку вузла здійснив «товариш Бруно», як називали його приязно друзі по роботі.

Скочивши майже на ходу в сіренький заводський трамвайчик, Крейський за кілька хвилин був біля «Левіафана», де на нього чекала велика група робітничої молоді. Радісні вигуки ще здалеку привітали інженера.

— Маємо п'ятдесят хвилин, — сказав Крейський і, не спиняючись, попрямував до головного ліфта. Робітники рушили за ним.

Простора кабіна стрімко несеться вгору. Двадцятий, тридцятий поверх… Стоп! Ріхтер натиснув на кнопку, двері беззвучно розсунулися, і перед очима Крейського й молоді відкрився довгий, безконечно довгий коридор. Це був головний службовий центр, що зв'язував між собою всі технічні вузли корабля.

Крейський звернув праворуч, у тісненький коридорчик, ледь освітлений тьмяною лампочкою.

— Дідівське світло поступиться місцем перед люмінісцентними стелями, — сказав голосно Ганс. Він почував себе тут ніби за старшого, бо вже не раз оглядав з інженерами корабель і таки й справді чимало тямив в його конструкції. — Ясно буде, як удень. Багато світла, свіже повітря…

— Послухайте, друзі, Ганса Блютнагеля, майбутнього комендора і завойовника небесних просторів! — вигукнув хтось з гурту.

— І першого мандрівника до далеких галактик!

Хлопці притишено засміялися, але, глянувши на зосереджене, скупчене в якійсь задумі обличчя старого інженера, вмить погамували свій юнацький запал. Тут, на сороковому поверсі корабля-велетня, жартувати було якось не до речі. Та й які можуть бути жарти, коли дядько Бруно вже починає свою ділову, нелегку розповідь.

Всі зібралися в низенькій, але досить просторій рубці штурмана-механіка, дивилися завороженими очима на блискучі важелі, голубі екрани, широкі пульти.

— Може, ти нагадаєш нам, Гансе, — звернувся Крейський до Блютнагеля, наче до свого постійного асистента, — як були влаштовані в давніх дирижаблях механізми підйому й спуску?

— Механізми? — аж скривив у саркастичній посмішці губи юнак, хотів був утяти якогось жарта, але, помітивши строгу зосередженість на обличчях товаришів, і собі вмить посуворішав. — Ніяких механізмів не було. Все було до смішного примітивно й просто.

— І все ж таки кораблі піднімалися в небо, — докинув тоном дружнього заохочення Крейський.

— Піднімалися… — Ганс скорчив міну зневажливості, — ну… просто смішно сказати. Штурман гукає в телефон, щоб його помічник відкрив люк і викинув на землю кілька мішків з баластом. Потім, висунувшись у віконце, робить знак людям, які тримають корабель за канати. «Пускайте!» Троси пущено, і дирижабль починає повільно підніматися вгору. Звичайно, командир ще ставить на підйом руль висоти, включає мотори, і пішло!..

Намальована Гансом картина нагадувала спорядження в дорогу каравели часів Колумба. В ній було щось жалюгідне й смішне. Тепер всі чекали розповіді старого інженера.

На стіні штурманської рубки висів великий щит з яскраво намальованою на ньому схемою терморегуляції. Крейський натиснув кнопку, і одразу на щиті спалахнули десятки вогників.

— Дивіться, — сказав Крейський, скупчивши на собі увагу молодих робітників, — це і є та система підйому й спуску, яку ми називаємо «терморегуляцією». Ви, мабуть, вже не раз чули це слово, і дехто з вас знає, в чому річ, але я все ж таки розповім усе з початку. Перед вами корабель, який втілив в собі кращі досягнення повітроплавання минулих часів, корабель, в конструкції якого враховано найістотніші вади й помилки наших аеронавтів-попередників, корабель, який за своїми розмірами переважає усі досі відомі людству літальні апарати. Інженер Ріхтер накидав багато різних варіантів підйомного механізму, і, зрештою… ось вам остаточний результат.

Рука Крейського потягнулася до схеми, на якій срібними світлячками горіли крихітні лампочки. Вогники ті були загадкові, розпромінювали на всю рубку голубуватий мерехтливий блиск. Найяскравіше палюче-червоним світлом горіла лампочка в центрі схеми, в самому серці корабля, в його реакторному відсіці. Звідси, власне, по всіх артеріях «Левіафана» розтікалося могутнє тепло, невиснажні хвилі напруги, всі ті безконечні імпульси, які давали життя багатотонній масі пластиків, дюралю, сталевих конструкцій.

Так, недарма найяскравіше горіла лампочка реакторного відсіку. Система терморегуляції живилася ядерним пальним, майбутні підйоми й спуски корабля цілком залежали від роботи атомного реактора.

— Все складно і водночас зовсім просто, — говорив Крейський, з радістю відчуваючи, як йому наддається сил. — Чому ми називаємо нашу систему підйому й спуску «терморегулятивною»? Тому, що вона побудована за тепловим, термічним принципом, тому, що без теплової енергії, яку ми одержуватимемо з атомного реактора, «Левіафан» не зміг би піднятися в повітря ані на метр. Реактор дає тепло, — Крейський швидко провів рукою від яскраво-червоної лампочки вздовж усієї схеми корабля, — це тепло спеціальними проводами потрапляє в балонети з газом, газ, нагріваючись, легшає, і корабель відривається від землі. При спуску — навпаки. Відключаємо реактор, пропускаємо через балонети потужні струмені повітря, охолоджуємо газ і, зменшивши його питому вагу, примушуємо «Левіафан» іти на посадку. А тепер прошу за мною до ліфта!

Ліфт м'яко несеться вгору… П'ятдесятий поверх… Довгий, притемнений коридор, ще на підлозі подекуди валяються обрізки металу, труби, потрощене скло… Пахне свіжою фарбою, лаками…

Крейський натискує на якусь ручку, чується коротенький, застережливий дзвінок, і в стіні розсуваються масивні двері. Свіже, вогке повітря вдарило в обличчя хлопцям, перед ними заясніла далека панорама міста. Здавалося, вони в літаку, і оце саме відкрито люк, як то буває під час стрибків з парашутом. Зроби один крок уперед, і полетиш у прірву…

Але Крейський сміливо робить крок уперед, за ним — Ганс, потім ще хтось із хлопців, і нарешті весь гурт опиняється за дверцятами, і вже видно не тільки крихітні будиночки внизу, заводські корпуси, величні міські собори, а й весь довжелезний, сріблясто-білий корпус «Левіафана». Га це ж верхня площадка корабля! Он куди вивів їх товариш Бруно! Аж під хмари… Хлопці стоять здивовані, мовчазно-суворі, в очах — радість, переляк, дивовижне почуття льоту. Вчепилися в поручні, тиснуться один до одного, перешіптуються.

— Увага, друзі мої! — озвався Крейський, виждавши, поки робітники трохи освоїлися в цьому піднебесному царстві. — Я розповідав вам про зменшення питомої ваги газу під час нагрівання. Чи не розширюється газ згідно з відомими нам законами фізики? Звісно ж, розширюється. В цьому вся суть. Перед нами корпус «Левіафана». Думаю, ви вже збагнули, в чому секрет його газової оболонки. Тулуб корабля виготовлено з полімерного матеріалу, який легко змінює форми. Коли газ поширюється, оці «зморшки» поступово розгладжуються, тулуб набухає до потрібних розмірів, і газ займає весь простір. Ну, а для того, щоб балон не втрачав своєї усталеної форми, під гнучкою, еластичною оболонкою міститься металевий каркас із склодюралевих шпангоутів та шпрингерів. Ви пам'ятаєте, як ми монтували корабель?

— Пам'ятаємо.

— Спочатку робили величезний каркас.

— А потім «клеїли» оболонку…

Крейський сміється.

— Правильно. «Клеїли»! Тепер йому ніякі бурі не страшні, цьому «склеєному» аеронату, і, може, колись не тільки ви, а й онуки ваші отак стоятимуть на його площадці й дивитимуться звідси на наше любе місто, на нашу прекрасну землю.

Раптом в кишені Крейського зазумерив портативний радіотелефон. Інженер підніс його до вуха, спитав, у чім річ. Мить послухав, зосереджено звів брови. В глибоко запалих очах залягла тінь тривоги.

Хлоп'ята завмерли, тісніше збилися докупи.

— До директора? — перепитав сухо Крейський і щільніше притиснув радіотелефон до вуха.

— Шеф викликає вас до себе, — залунав у мембрані жіночий голос. — Якщо знаєте, де пан Ріхтер, хай він також прийде.

Вітер війнув Крейському в лице, відгорнув поли плаща, прокрався за комір. Стареча рука до болю стиснула апарат, повільно сховала його в кишеню. От і вся прогулянка. Ще стільки не сказано, а треба йти. Шеф не любить чекати!

Коли вони спустилися на землю, старий інженер підняв догори лице:

— Не забувайте нашу площадку! Там найкраще місце для розмови зі всім світом.

В прийомній директора Кремпке — суха, гнітюча тиша. Молоденька секретарка, побачивши на порозі Крейського, швидко встає і відкриває двері до кабінету шефа. Крейський, не зупиняючись, переступає поріг. Кремпке підняв голову.

— Сідайте.

— Слухаю вас, пане директор, — Крейський допитливо дивиться в червоне лице шефа. Той завовтузився в своєму кріслі, потер червоні руки.

— А де Ріхтер?

— На жаль, головний конструктор…

— Гаразд, гаразд, поговоримо самі, — перебив Крейського Кремпке. — Прошу доповісти мені про стан монтування теплових установок.

Хвилинна мовчанка, Крейський швидко оцінює обстановку. Як доповідати? Що саме цікавить шефа?

— Терморегулятори кормової і носової частини готові до монтування. Перевірку проведено на всіх режимах теплової активності.

— На всіх, кажете? — мугикнув собі під ніс директор Кремпке.

— Так, шеф.

Директор мружиться, шукає якесь слово.

— Ось що, Крейський… — Він важко ліг на спинку крісла. — Ми хотіли б мати орієнтовні дані на випадок заміни російського газу німецьким.

У Крейського сіпнулося ліве око, він мимоволі напружився. Невже знову починається стара пісня?

— Здається ж, справа вирішена… пане директор… Ви самі запевнили головного конструктора…

— Так, так, все вирішено! — замахав руками Кремпке, і в голосі його почулася така заспокійлива добродушність, що Крейський полегшено зітхнув. — Все по-старому, будьте спокійні, Крейський. Просто розумна обачність… Стан міжнародних відносин ненадійний. Сьогодні ми одержуємо російський газ, а завтра — порожні газгольдери. Фірма не може ризикувати. Фірма вимагає гарантій на багато років наперед. Не хотів би задавати вам прикрості, Крейський… — в очах директора блиснула зловтіха, — але проекти майбутніх «Левіафанів» будуть базуватися виключно на вітчизняному газі. Ось через що я прошу вас, Крейський… прикинути можливі зміни. Кошти, матеріали, сам принцип дії. Все, що ми потребуватимемо в разі переходу на звичайний, «нефлегматизований» водень.

— «Нефлегматизований» водень — це катастрофи, загибель тисяч людей, — холонучи при одній думці про можливість такої заміни, видавив із себе Крейський.

— Боже, які у вас кволі нерви! Загибель!.. Катастрофи!..

— Я не можу вам дати технічних розрахунків на зміну теплової системи, — глухо промовив Крейський.

— Чому?

— Просто… не можу.

— Пробачте, Крейський, ви, здається, забули, з ким говорите? — В голосі Кремпке прориваються колючі нотки, широке обличчя помітно дерев'яніє.

Ні, Крейський нічого не забув. Він знає, що ця розмова, можливо, буде його останньою розмовою з директором, знає, що компанія не любить бунтарів і знайде замість Крейського десятки першорядних спеціалістів. І Ріхтер лишиться сам, і все піде так, як запланували ці жорстокі, бездушні пани з правління.

— Я принесу вам технічні дані, пане директор, — Крейський встає повільно, мов п'яний, кілька секунд дивиться собі під ноги. — Дозвольте йти.

Кремпке переможно усміхається.

— Ідіть, дорогий мій. Ідіть. Я вас запевняю: ми поки що нічого не будемо міняти;.. А технічні розрахунки прошу принести мені якомога швидше. Через дві години я їду до шефа.

Він дістає зі столу коробку з сигарами і з виглядом добродушної, милої людини підсовує його збентеженому, подавленому інженерові.