Над планетою — «Левіафан»

ВОГОНЬ З РУК КРАСУНІ

Блютнагелю — двадцять два роки. Точніше — двадцять два і три місяці. Але краще не нагадуйте йому про це. Він страшенно соромиться своєї молодості, соромиться свого дівочого овалу лиця, своїх cipo-голубих очей, своєї худорлявості. А найбільше він соромиться своєї рудої чуприни. Не рудої, ні! Геть червоної. Так і горить вона на сонці, так і вабить до себе погляди насмішкуватих перехожих.

Подумати тільки, така неприваблива зовнішність у людини, яка цілком присвятила себе важливій справі Друзів миру. Коли Блютнагель сидить на зборах свого комітету, йому просто діватися нікуди. Говорять про останні новини, лають асберівських бандитів, затверджують нових членів, її тут хтось візьме та й озветься: «Хай наш хлопчик запише пропозицію до протоколу». Або ж: «Кого ви хочете послати на мітинг? Блютнагеля? Та він ще дитина! Його ж асберівці зімнуть і розтопчуть».

Хлопчик! Дитина! Начебто він десятки разів не випиляв свою витримку, рішучість, вміння настояти на своєму. Шістдесят п'ять молодих робітників і майстрів газового цеху залучив до організації, не боїться схопитися з самим директором Кремпке, улесливо-солоденьким, опецькуватим товстуном, що так і никає очима за кожною робочою душею.

А вчора? Члени комітету Друзів миру зібралися до президента компанії Вальтера Кірхенбома. Вілла в нього розкішна — прямо тобі палац. І пан президент — такий добродушний, балакучий, зовсім не схожий на багатія. Хитрий чи, може, й справді любить побалакати з людьми?.. Коли вони, Зіберт, Кірхмайєр і Блютнагель, попросили, у шановного президента аудієнції, він одразу ж запросив їх до себе додому. Приїхали. Перед віллою — десятки легкових машин. Двоє поліцаїв у чорних касках стережуть спокій його величності пана президента. На високих вікнах — білі шовкові штори. Біля парадних дверей — портьє, наче генерал, сивобородий і важкий, як сам пан бог.

— Ви з заводу? — вибіг назустріч гостям господар дому.

— З заводу, пане президент, — сказав майстер Зіберт, дуже високий і міцний у плечах чоловік років за. п'ятдесят. — Вибачте, пане президент, що наважилися потурбувати вас, але…

Старий швидко замахав руками, на його висушеному обличчі блиснули лисячі очиці. Ніяких «але»! Він не любить зайвих розмов. Діло є діло. Якщо комітет Друзів миру має до нього, президента компанії, якісь справи, він охоче вислухає членів комітету. Тільки, звичайно, не в холі. Краще зайти до кабінету. До оцього маленького затишного кабінету.

Було незручно серед розкоші, старовинних картин на стінах, пухких килимів на підлозі і особливо від надмірної привітності пана президента. Широкоплечий Зіберт пояснив мету їхнього приходу:

— Ми просимо вашого втручання, пане президент. Будівництво «Левіафана» майже закінчене. Через два місяці пусковий підйом. Але є люди, які б хотіли зірвати нашу роботу.

— Хто ж ці негідники?

— Асберівці, пане президент.

Старий мільйонер сплеснув руками. Впав у крісло, знеможений від веселого настрою.

— Боже, боже, і ви тієї ж!.. До речі, чого ж ви стоїте панове? Прошу вас милостиво, сідайте, почувайте себе, як удома… Принаймні як на заводі… Так от, про асберівців. Все це дурниці. АСБР — спортивна організація. Вона не має ніякого відношення до спорудження нашого корабля. І взагалі ми живемо в країні, де закон і влада захищають наші недоторканні права. Завод належить компанії, яку очолюю я і інші чесні акціонери. Здається, й ви, пане Зіберт, акціонер?

— Так, у мене є десять акцій, — знітився статечний робітник.

— От бачите, ви теж свого роду маленький капіталіст.

— Ви даремно жартуєте, пане президент, — посуворішав Зіберт. — За десять років мої десять акцій принесли мені всього-на-всього двісті п'ятдесят марок прибутку. Але, зрештою, йдеться не про це. Ми хочемо переконати вас, пане президент, що ситуація на заводі серйозна, навіть небезпечна. Маю повноваження говорити з вами як голова не тільки заводського, але й міського відділення «Акції Друзів миру», від імені ста сорока п'яти тисяч членів, які гуртуються навколо комітету.

— Ста сорока п'яти тисяч! — ніби вжалений, сіпнувся у кріслі Вальтер Кірхенбом. Видно, ця цифра не на жарт вразила його. Маленькі очиці старого втратили сміхотливий блиск, пергаментна шкіра на обличчі натягнулася. — І що ж ви хочете сказати мені «від імені ста сорока п'яти тисяч Друзів миру»? — Голос президента забринів погрозою. — Може, ви прийшли з якимось ультиматумом?

— Ні, пане президент, ми не прийшли погрожувати нам. Ми знаємо, що ви зацікавлені в будівництві «Левіафана». Ви маєте контракт із ООН, Міжнародним банком. Дуже солідний контракт, пане президент…

— Так.

— Але цей контракт під загрозою. Якщо АСБР зірве будівництво корабля, чотириста тисяч робітників нашої компанії і Лілієнфельда втратять роботу.

— Корабель буде збудовано, панове, — з гідністю і ніби і якоюсь затамованою іронією відкарбував Кірхенбом. Піднявся з крісла, маленький, наїжачений, глянув багатозначно на двері. — Фірма укладає контракти для того, щоб їх виконувати. Контракт над усе!

Аудієнцію закінчено.

Члени комітету нічого не добилися, крім туманної обіцянки, що завод працюватиме.

І враз молодий Блютнагель не втримався.

— Пане президент, ви нічого не знаєте… пан Густав… має недобрих друзів…

Ріденькі брови на обличчі Вальтера Кірхенбома вражено полізли вгору. Пан Густав? Від кого він це чує? Якесь руде, миршаве щеня наважується кидати йому донори за сина. Подив, зневага опанували Вальтером Кірхенбомом. Здавалося, ще мить, і він виллє на голову юнака зливу прокльонів, розтопче, знищить його своїм гнівом.

Але хлопчина не розгубився.

— Пане президент, пан Густав майже щодня приїздить на завод із своїми друзями. Вони відверто говорять про те, що корабель буде переобладнано на військове судно. Я не наважився б казати вам цього, але кожного дня, просто набридло, пане президент… один і той же тип товчеться в рубці.

— Це правда, пане президент, — втрутився хтось із гурту робітників. — Штосгауеру. дали надто велику свободу.

Кірхенбом нервово підсіпнувся тілом. Ім'я Штосгауер вдарило його по нервах, викликало в пам'яті задавнені спогади. Від того імені повіяло чимось зловісним, моторошним.

— Що ж він робить, Штосгауер? — вдав із себе байдужого старий президент, дивлячись невідривним поглядом в обличчя Блютнагеля.

Хлопець розповів про дивну зацікавленість Штосгауера штурманською рубкою, про те, як він годинами просиджує із інженерами за пультом управління. І пан Густав просиджує. Креслять якісь схеми, сперечаються навіть, немовби хочуть збудувати свій власний корабель, і не все їм до вподоби в конструкції «Левіафана». А Штосгауер хвалився одного разу, що він не боїться ніяких польотів, коли треба — зможе підняти в повітря і наш дирижабль. Дуже прозоро натякав, що йому буде дане право першого підйому. А хіба ж можна пускати його за пульт? Хіба ж пан президент не знає, яка у нього чорна душа?..

Справді, хіба ж президент не знає цього Штосгауера?

Африканська історія раптово спливає перед очима дідугана. Він бачить тривожне обличчя Доуелла. Густав заарештований, має бути суд… Двоє його поплічників, Штосгауер і Зееле, втекли з тюрми, ще більше погіршивши цим становище молодого Кірхенбома. Штосгауер вчинив найтяжчі злочини: він переховував «диявольську машинку», закуповував зброю, підпалював, стріляв… Подестра називає Штосгауера «фанатичним злочинцем» і вимагає його затримання. Якщо Штосгауера не буде видано, заявив Подестра, вся відповідальність впаде на Густава Кірхенбома…

Звичайно, знайти льотчика не вдалося. Не дурний він був добровільно лізти в петлю, захищаючи свого молодого шефа. Тільки чудом Доуелл умовив старого Подестру припинити слідство й випустити Густава. «Чудом», яке коштувало старому президентові триста тисяч марок! І ось цей пройдисвіт знову прибився до їхнього берега. Виходить, Густав усе простив йому, тягне з ним давню дружбу. Ну що ж, він, президент Вальтер Кірхенбом, має довшу пам'ять і не збирається потурати негідникам…

— Дозвольте нам іти, пане президент? — обірвав його думки Зіберт, який давно помітив, що дідуган майже не слухає їх, а ніби марить у напівсні.

— Так… вибачте!.. — похопився Кірхенбом. — Щиро вдячний за розмову. І вам вдячний, юначе… Дуже добре, що ви вболіваєте за корабль. Обіцяю вжити заходів. Можете йти на завод, панове!

Це було вчора. А сьогодні рудий Блютнагель, двадцятидвохрічний Блютнагель, примостився скромненько біля письмового столу в міському комітеті АДМ, перебирає якісь папери, якісь теки, згадує завод і страшенно нудьгує. Хіба це робота для нього, непосидючого, нестримного Ганса Блютнагеля? Вишукуй імена, переписуй прізвища… Добре, що хоч думкою можна розважитись. Думка не знає ні кімнат, ні течок, ні суворого майстра Зіберта, який зараз сидить у своєму прокуреному кабінеті і вдає з себе дуже заклопотану людину.

Ще б пак! Голова всіх Друзів миру міста! І не тільки голова… Ганс довідався з надійних джерел, що майстер Зібрет, оцей здоровань із задумливим великим обличчям, і інженер Крейський були колись членами місцевої організації комуністів. Може, й зараз, після заборони компартії, вони підтримують між собою таємні партійні зв'язки? За Крейським стежить поліція. Ганс знає це напевно, і начальство теж не полюбляє Зіберта. Зате головний конструктор Ріхтер їхній друг.

— Гансе! — гукає з свого кабінету Зіберт.

— Слухаю, пане майстер! — дзвінко озивається Блютнагель.

— Скільки разів казав я тобі, що в комітеті не існує ніяких майстрів! — Це не завод. Після третьої години, коли почнеться наша зміна, можеш називати мене як хочеш.

— Щиро перепрошуюсь, колего Зіберт.

— Ось так краще, — відгукується Зіберт. — Пошукай-но мені папку професора Хегерта.

Руки Блютнагеля блискавично одшукують потрібну папку.

— Єсть!

— Читай.

— Професор Карл-Марія Хегерт, рік народження — 1915, воював на Західному фронті, три роки був у американському полоні, за фахом фізик. Прилучився до організації Друзів миру в травні минулого року.

— Не годиться. Малий стаж. Поглянь-но Стефана Броневського. Того, що виступав на процесі «двадцяти трьох». Скільки років в організації?

— Два.

— Прекрасно! Запропонуємо його делегатом до канцлера. — Голос Зіберта стає тихішим, загадковішим. Чути, як він відсовує стілець, встає, і ось вже його велика, масивна постать з'являється в дверях. — Ми повинні, хлопчику, зв'язатися з нашими друзями в столиці. АСБР розперезалася вкрай, і, якщо й далі так буде, неонацісти скоро влаштують у місті новий путч.

Він дуже втомлений, цей літній досвідчений чоловік. Блютнагель, сирота з католицького приюту, любить Зіберта синівською любов'ю. І страшенно переживає, коли майстер Зіберт, забуваючи про здоров'я та сім'ю, день і ніч товчеться в комітеті. Приходить сюди після роботи… а гасить світло під ранок.

— Пане Зіберт, — каже Ганс, долаючи в собі ніяковість, — чи може син або донька піти проти рідного батька?

Зіберт наморщив чоло.

— Може. — В його голосі забриніла легка туга. — Коли я був на Східному фронті, у нас арештували одного офіцера. Переказували, що він замішаний у липневому путчі проти фюрера. Добрий був офіцер, порядний і душевний. Ми вже домовилися з ним перейти до росіян, весь взвод був готовий… Ждали тільки ночі. Але підвечір приїхали з польової жандармерії і взяли його.

— Куди взяли? — застиг Блютнагель.

— Куди забирала жандармерія? — гірко посміхнувся Зіберт. — На розправу. Через десять днів нам зачитали наказ по дивізії, в якому говорилося, що обер-лейтенант Краузе розстріляний за зраду вітчизни й фюрера. А його батечко… — Зіберт сумовито посміхнувся, — його милий татусь був на той час прокурором Берлінського округу. Злякавшись за свою шкуру, він написав особистого листа фюреру, в якому відрікся сина. І це за півроку до капітуляції Німеччини.

— Падлюка! — простогнав Ганс, запустив руку в руду чуприну і безтямно скуйовдив її.

— Ця падлюка й сьогодні судить людей і «захищає» нашу конституцію.

Блютнагель повільно підвівся з-за столу, спазма здушила йому горло. Стояв перед Зібертом виструнчений, напружений, зовсім не схожий на того «рудого хлопчика», з якого так мило потішалися друзі.

Підняв голову, вогнисту, пекучу, юнацьку голову, блиснув очима просто в лице своєму старшому другові. Голос його затремтів… Адже буває зовсім інакше. Буває, що батько чудова людина, а син… ні, не син — дочка падлюка… зрадниця…

У Зіберта здригнулися м'ясисті вуста. Він здогадався, про кого говорить Ганс.

— Ми проґавили її. Старий Губмахер був чудовою людиною, це правда. І Гельда мила дівчина…

— Була. А зараз — вештається з ними. Я бачив її в одній машині з Густавом Кірхенбомом. Справжня асберівка. Дай їй пістолет — усіх нас перестріляє.

— Я чомусь не вірю, що вона з ними, — вперто похитав головою Зіберт. Сувора батьківська доброта забриніла в його голосі. — Я знав її, коли ще була отакою. — Він підняв свою спрацьовану грубу руку на рівні колін. — Старого вбили асберівці, тепер вони хочуть сплюндрувати душу дівчини.

— Не така вона дурненька, як вам здається, товаришу Зіберт, — вигукнув з досадою Блютнагель. — Приїхала з столиці, вчилася на першорядних курсах…

— Значить, вчилася не тому, що треба, — скрушно зітхнув старий майстер. — Та що ти хочеш від Гельди? Онде люди в літах, та й ті спотикаються… Гріх мовити погане про нашого головного конструктора, але ж ти поглянь, сину, як дивно він себе поводить.

— І справді!.. То з робітниками заграє, то біжить до президента, п'є з ним каву.

— Отруту п'є, а не каву, — відрубав Зіберт, і в його очах, що загубилися в сітці зморщок, залягла тінь скорботи. Раптом погляд майстра впав на якісь креслення, що лежали під Гансовою рукою. Зіберт розпромінився. — Вчишся?

— Та ось… за хімію взявся, пане… пробачте, товаришу Зіберт, — мимоволі підвівся з-за столу юнак, для якого все, що було пов'язане з наукою, уявлялося чимось святим. І дядько Зіберт теж в його очах був ніби святий. Ще б пак, хоч і не має інженерської освіти, а знає не менше за якогось там конструктора! — Товаришу Зіберт… не можу втямити, що це за історія з «флегматизованим воднем»… Невже ж ми самі не можемо виготовити газу?

— Газу! — засміявся Зіберт. — Над ним люди б'ються вже півстоліття. До речі, ти хоч уявляєш, що воно таке — «флегматизований водень»?

Юнак знітився. Звичайно, він чув про це, багато чув, і сам не раз устрявав у суперечки. А тільки от пояснити…

— Хто зна! Треба погортати підручник хімії.

— Ну, в підручнику хімії ти багато не вичитаєш, мій юний друже, — сказав серйозно Зіберт. Підсунув собі стільця, сів біля хлопця. — Ти чув коли-небудь про таку річ, як підйомна сила газу?

На Гансовому обличчі майнула тінь образи.

— Що ви, дядьку Зіберт!.. — Хлопець насупив брови, став швидко цитувати напам'ять давно завчену фразу — Підйомна сила газу — це сила… це та сила, з якою кубічний метр такого газу, занурений у повітря, намагається піднятися вгору. Вона дорівнює різниці між вагою одного кубічного метра повітря і одного кубічного метра газу.

Очі майстра уважно дивляться в лице юнакові. Ніби вивчають його. Прискіпливо, суворо, довго. Хлопець не витримує погляду. Може, він щось не так сказав? Може, наплутав?

— Я точно вивчив… дядьку Зіберт…

Лице Зіберта враз прояснилося. Схилившись над столом, майстер узяв чистий аркуш, вийняв ручку.

— А тепер дивись! Візьмемо питому вагу водню за сто. Хай це буде сто процентів. Отож, водень — сто. Далі запишемо в колонку всі інші підйомні гази: гелій, світильний газ, ну… І, звичайно, вакуум.

— Вакуум же не газ! — ніби аж зрадів хлопець, що йому вдалося впіймати на помилці старого майстра.

— Вакуум — порожнеча, — солідно промовляє майстер і без тіні усмішки продовжує записувати щось на папері. — Але ми впишемо сюди й вакуум. Порівняємо їх між собою. Треба ж нам з'ясувати, що має найбільшу питому підйомну силу.

Почерк у Зіберта рівний, каліграфічний, цифри лягають на папері, наче гарненькі живі ляльки. Кожна цифра так і виграє округлими боками, так і посміхається до Ганса.

— Читай, — наказує Зіберт.

— Ну… що ж тут читати?..

— А ти читай, не соромся, — м'якшає голос майстра.

Ганса проймає незрозуміле почуття напруженої цікавості. Що ж тут може бути особливого в цих кругленьких, мініатюрних цифрах? Він бере до рук листок, починає неголосно, ніби аж боязко вичитувати:

Піднявши голову, велику, з сивими скронями й залисинами на лобі, майстер Зіберт мружиться до хлопця насмішкуватими очима.

— Тепер уяви на мить, Гансе, що товариш Ріхтер, тобто головний конструктор «Левіафана», питає в тебе: «Друже Блютнагель, який газ міг би найкраще підняти в повітря наш корабель?» Ти береш листок, дивишся на ці цифри і…

Руді бровенята хлопця підскочили вгору.

— Я б, звичайно, запропонував товаришу Ріхтеру вакуум. Сто сім з половиною процентів! Наймогутніша підйомна сила в світі!

— Дурниці!

— Дядьку Зіберт!..

— Дурниці, кажу, — підвищує голос майстер. — Якби ми випомпували з нашого корабля повітря, його б за одну секунду розплющило атмосферним тиском. Витримати танки тиск могли б тільки могутні, важкенні стінки з залізобетону.

— Ага!.. — весь ніби опав хлопчина. — Ну, тоді, звичайно, водень!

— Меткий же ти, голубе! — похитує головою Зіберт. — Для тебе все — «звичайно». А в науці нічого звичайного немає. Тут скрізь суворі закономірності. Рубнеш з плеча, і весь твій корабель, як свічечка, запалахкотить у небі. — Щось, мабуть, згадавши, майстер насупився, посуворішав. — Колись, на жаль, інженери міркували так, як ти. Водень — наймогутніший! Давай водень! І нагнітали в дирижаблі цей страхітливий газ, і піднімали в повітря людей і вантажі, і горіло все страшним вогнем. А то й не тільки горіло… Деякі дирижаблі вибухали, мов найпотужніші фугаси. Самісінькі скалочки потім знаходили на землі.

Гансові аж мурашки пробігають по спині. Не з лякливих хлопчина, та і його серце кригою взялося від Зібертових слів. Уявив собі на мить жахну картину: пливе десь над водами Атлантики гордий красень «Левіафан», п'ять тисяч пасажирів у нього на борту, могутність, краса, велич. І раптом… шалене ревище, смерч вогню, шквал чорного диму…

Тим часом Зіберт уже витлумачує всю справу зі всією діловою послідовністю. Чи знає Ганс, що станеться з воднем, коли він змішається з повітрям у пропорції 2 до 5, тобто коли на 2 обсяги водню припаде 5 обсягів повітря? Утвориться гримуча суміш, корабель вибухне сам собою — без детонаторів, без запалів і якихось там зовнішніх поштовхів. Є й інші не менш небезпечні речі. Водень, змішавшись у певній пропорції з повітрям, легко загоряється. Горюча концентрація водню в повітрі — від 9,5 % до 66,3 %.

— Не розумію, — наморщує чоло Ганс.

— Зараз зрозумієш, — тягнеться до паперу Зібертога рука з олівцем. — Уяви собі: на весь обсяг водню в дирижаблі (приймемо його умовно за 100 %) ми впустили 20 % повітря. Дирижабль любісінько летить собі далі. Але ось в балон потрапило 30 % повітря. Тобто в дирижаблі виникла концентрація: водню — 70 % і повітря — 30 %. Тямиш?

— Тямлю, тямлю, — вперто зводить брови Ганс. — Корабель ще летить спокійно.

— О ні! Де там спокійно! — морщить у задумі своє високе чоло Зіберт. — Командир дає команду на спуск, оголошено тривогу, відкрито аварійні люки. У кого є під рукою парашут, той натягує його на себе. Життя і смерть розділені маленькою перетинкою, якоюсь мізерною часточкою в 3,7 %. Ось-ось ці 3,7 % повітря прорвуться до оболонки, змінять концентрацію суміші на 66,3 % до 33,7 %, і тоді від найменшої іскри, від найменшого тертя або удару корабель спалахне, як смолоскип.

— Ну, а якщо повітря буде більше? Скажімо, 40 %, 50 %…

— Суміш буде горючою аж до найнижчої межі, тобто до співвідношення: водню 9,5 %, повітря 90,5 %. Інтервал 9,5 %–66,3 % аеронавти назвали «інтервалом вибуховості». Як бачиш, у водню «інтервал вибуховості» дуже широкий, цей газ загоряється й вибухає при найрізноманітніших сумішах з киснем, через що він і становив раніше таку небезпеку для повітроплавання. Практично він не вживався. Загроза знищення, смерті наклала своє вето на найкращий, найдешевший газ у світі. Аеронавти почали лякатися водню, як гіпнотичної красуні-чарівниці. Він їх приваблював і водночас наганяв на них жах, він малював перед ними найрозкішніші перспективи і тут же, ніби глузуючи з них, нагадував про трагічну долю десятків загиблих кораблів. Ось тоді й виникла ідея флегматизувати водень. Іншими словами, вчені вирішили за всяку ціну звузити «інтервал вибуховості» до нуля, зробити водень безпечним і широко доступним для польотів у повітряному океані.

— Флегматизувати водень, — механічно повторює Ганс, вишукуючи в цих двох загадкових словах якийсь особливий зміст.

— Тебе лякає слово «флегматизувати», — посміхається Зіберт. — А ти не дивись, що воно таке страшне. Тут простісінька річ. Хіміки подумали так: найлегший газ горить, активно вступає в реакцію з киснем повітря. Чи не можна його зробити неактивним, флегматичним, в'ялим. Чи не можна його молекули зв'язати до такої міри, щоб вони залишалися байдужісінькими до всього на світі?

— І що ж? — пожвавішав Ганс, якого одразу ж зацікавило це примітивне, напівдитяче витлумачення.

— Роботи було чимало. Ще перед війною двоє японських професорів І. Танакі та І. Нагаї випробували дію на водень понад двадцяти флегматизаторів. Вживаючи діетил-селен, вони звузили «інтервал вибуховості» до 9–41. За їхніми роботами стежили дирижаблебудівники в усьому світі. Японська розвідка взяла науковців під суворий контроль і нагляд. Розповідають, що їм навіть їсти привозили додому після особливої лабораторної перевірки, щоб, не дай боже, хіміків не отруїли, бо ж з цим винаходом японська вояччина пов'язувала зухвалі агресивні заміри. Але далі 9–41 японцям не вдалося просунутись. Почалася війна в Китаї, в Європі… Треба було багато швидкісних бойових машин, ударну силу, яка б несла смерть і знищення мільйонам людей. Дирижабль для воєнних цілей виявився непридатним. І тільки через тридцять років після війни, ось зараз, в наші дні, людство відкрило секрет флегматизації. Ти розумієш, про кого я кажу…

— Про доктора Браузе? — весь насторожився хлопчина.

У Зіберта хмаркою вкрилося чоло. Хлоп'я теж співає в чужого голосу. Наслухався пліток, що кружляють по заводу.

— «Флегматизований водень» перші виготовили росіяни, — суплячи брови, сказав Зіберт. — А щодо доктора Браузе… Його винахід ще не доведений… Я знаю, що ти маєш на увазі! Мабуть, чув балачки про головного конструктора…

— Авжеж! — щиросердо випалив Ганс.

— Я теж чув їх. — В голосі Зіберта забриніла болісна непевність. — Одні кажуть, що Ріхтер переховує якісь таємні папери Браузе, інші не вірять цьому. В одній газеті навіть було надруковано фантастичне оповідання про нашого інженера…

Гансові не терпілося знати правду. Він просто пожирав очима свого старшого друга. Що ж то за дивний секрет? І чому пан інженер не хоче відкрити його людям? Кажуть, він має через це багато неприємностей з правлінням фірми. Йому навіть погрожували, підсилали листи…

Зіберт розвів руками.

— Не знаю. Нічого не знаю, Гансе… — Невже він вам… ніколи?..

— Мене це не цікавить, хлопче. Не люблю пінкертонівщини. І взагалі давай займатися ділом.

Гансові до сліз болісно чути таку мову. Може, він вловив відтінок нещирості в словах Зіберта, а може, просто здогадався, що тут мусить бути якась таємниця, перед якою навіть чиста душа Зіберта завмирає в нерішучості.

— Росіяни своєчасно прийшли нам на допомогу, — намагається бодай трішки втішити юнака Зіберт. — Таємницею доктора Браузе ми не начинимо корабель. — Очі Зіберта розпромінюють хитруватий усміх. — Нам потрібен газ, реальний газ, високої потужності, і цей газ дали нам радянські вчені. Професор Арсентьєв. Чув? Мудра голова! Газ абсолютно безпечний, абсолютно не вибуховий…

Він не встиг договорити. Брязнуло скло, і крізь розбиту шибку в кімнату влетіла велика чорна пляшка. Впавши на підлогу, вона спалахнула яскравим полум'ям. Зіберт і Блютнагель заціпеніли. Вогненна пляшка крутилася перед їхніми очима, шаленіла, билася об ріжки столів, розливала густу вогнисту рідину. Вогонь тріпотливими язиками потягнувся до шаф, столів…

Ще мить, і Ганс, заплющивши очі, майже навпомацки, кидається в те розбурхане вогняне пекло, хапає пляшку, підбігає до вікна і жбурляє її на брук.

— Гасіть!.. Я зараз!..

З вікна він побачив постать, що бігла навскоси через мулицю. Дівочу постать. Вона! Та, що кинула вогонь, та, що, злякавшись, тікала тепер від помсти, від кари. Блютнагель зиркнув униз. Другий поверх!.. Біля тротуару, біля розбитої пляшки вже збиралися люди, чулися обурливі крики.

Ганс вчепився за підвіконня і полетів у прірву. Перед очима майнув сірий ріг дому, сірі вікна першого поверху, чийсь збитий капелюх. Майже наосліп Ганс зірвався на йоги і побіг туди, де зникла дівоча постать. Вона вже ледь-ледь миготіла за деревами. Був дикий, страшний, летів, мов звір, перестрибував через канави, паркани, лавки, задихався, хапав повітря.

І тільки тоді, коли догнав, нарешті, дівчину, побачив, їмо ще якісь люди поспішають за ним, оточують його зі всіх боків, теж вимахують руками, кричать, обурюються, сиплють прокльонами на біляве волосся.

Біляве волосся!.. Ганс аж очі витріщив. Перед ним стояла Гельда. Бліда, з прискаленими очима, з червоними випіками на щоках, із світлою зачіскою.

Впізнав її і не впізнав. Шарпнув за плече, крикнув їй і болем в обличчя:

— Гельдо!..

Юрба росла, набрякала, стискувала коло. Хтось вдарив дівчину в плече, хтось потягнувся до неї з кулаками. Ненависть була страшна, ненависть юрби, яка впіймала злочинку, асберівку, лиходійку.

— Гельдо! — простогнав Ганс.

Натовп лютився. Вбити її! Розтоптати! Де поліція! Ліс кулаків, хвилі зненависті…

І раптом до тротуару підкотило дві легкові машини. За ними ще одна. З них вискочили якісь люди в сірих платах, стали розштовхувати людей. Підбігли до Ганса. Один навідмаш вдарив його в лице, другий рубонув чимось важким по колінах.

Ганс, осів на землю, закрив руками обличчя. Тепла кров потекла йому крізь пальці, в очах стало гаряче й червоно. Він відірвав від лиця долоні і встиг побачити, як моди в плащах щільно оточили дівчину, провели її через натовп і посадовили в одну з машин. Заревіли мотори, чорні авто понеслися вулицею.

Чиїсь турботливі руки підвели Ганса з бруку.

— Хто вона… молодий чоловіче?

Інший голос пояснив:

— АСБР! Хіба не бачите? Хотіли підпалити комітет Друзів миру, а цей парубчак вистрибнув з вікна і погнався за нею. Та хіба їх виловиш? Тут ціла банда. Добре, що пожежу загасили.

Ганс, похитуючись, ступив уперед, тряхнув головою і, мов зачумлений, із закривавленим обличчям поплівся до комітету.