Над планетою — «Левіафан»

ОСТАННЄ СЛОВО

Що може зробити людина, яку тиснуть з усіх боків, яку підпирають в спину і в груди, якій дихнути не дають. Ось як директор Кремпке, товстопикий, добродушний з виду директор Кремпке. Очі в нього тепер стурбовані, налякані, зовсім не добродушні. Він весь схожий на загнаного звіра. Навіть в своєму просторому, «захаращеному розкішними меблями кабінеті він не почуває себе певним.

Так, так, йому нелегко в ці дні. На нього натискує всемогутня фірма Кірхенбома. З другого боку йому просто в серце вперлося жало АСБР, цієї диявольської, фанатичної у своїх діях організації.

За умовним сигналом Кремпке їде на таємне засідання ордену. Машину спинив за два квартали від дому, одпускає шофера. Ніхто не повинен знати, куди ввійде і звідки вийде директор Кремпке, вірний слуга компанії Кірхенбома. І водночас надійний член найпотужнішої в країні (а може, й у цілому світі) організації расистів. Широкі мармурові сходи масивним водоспадом зливаються під обрубкуваті ноги директора. Він піднімається нервово, боязко, ніби почуваючи на собі прискіпливі очі агентів… Чиїх? Байдуже чиїх. Він боїться і агентів компанії Кірхенбома, і агентів АСБР, всіх він зраджує і від усіх сподівається кари.

Ось і чорні дубові двері. Ніякого напису. Строго, загадково, тихо. Кремпке всовується до приміщення.

— Нарешті! — вигукує магістр.

— Не міг вирватись з заводу… Прошу вибачити, панове!

— Ви забуваєте, що тут сидять не пани, а брати по ордену! — виціджує з сухих, молюскуватих вуст Штраус, що ходить по кімнаті із сардонічно насмішкуватим лицем. — Ми вас чекаємо вже цілу годину.

— Перепрошуюсь… — злішає і собі Кремпке. — Дехто надто довго чокає, замість того щоб діяти.

— Ваші натяки ображають орден, а не мене особисто, — кидає через плече Штраус.

Магістр гасить суперечку. Чекання скінчилось! Вони зібралися для того, щоб говорити про дії. Тільки про дії. Балачки набридли, вони можуть згубити велику ціль. Голос магістра злітає до високих, патетичних ноток, його обличчя червоніє. Магістр весь проймається рвучким, нестримним екстазом, він вже готовий кинутись у бій, в колотнечу, у вир боротьби. Бо далі ждати не можна. Жодної хвилини! Якщо члени штабу не знають про останні події в Африці, то він, магістр ордену, уповноважений їхньою волею і волею вірних німецьких патріотів доповісти їм, що в Африці… Тут магістр спиняється серед кімнати, обводить присутніх розпаленими блискучими, неприродно розширеними очима, набирає повні груди повітря і проголошує швидко, мов завдає нищівного удару: вчора вночі в Африці забито узурпатора Подестру. Забито нашими братами. І цей факт європейський орден АСБР мусить відзначити великим і радісним тріумфом. Хай живе «Біла зоря»! Хай живе велика, всемогутня і нескорена зоря нордичної раси!

Падає тиша — гнітюча, напружена, нервова. Чути, як десь унизу на вулиці бряжчать трамваї. В кутку кімнати старий, з виглядом заумкуватого професора, член трибуналу Хейнеман астматично ковтає повітря.

Це не просто повідомлення магістра, це благовіст, клич до великого зльоту, до жорстокого бою… Хвилювання тримає всіх у якомусь гіпнотичному заціпенінні. Здається, скажи хтось одне гучне слово, і тиша розколеться, мов величезний скляний дзвін.

Але вмить заціпеніння минає, гомін, сміх радісні вигуки заливають кімнату.

— Я пропоную випити за торжество ордену! — підскакує до столу хтось із штабістів. Хапає пляшку, починає відкорковувати.

Вино зараз справді до речі. Чорно і масно виповнює воно чарки, вабить до себе очі, проситься в спраглі вуста. Вже потягнулись руки до вина, вже хтось скочив на стілець, щоб громом шаленого тосту возвеличити славне діяння асберівців в далекій Африці…

І раптом… нервовий, свавільний рух магістрової руки, — брязь! — чарки з вином, з чарівним, масним, пахучим вином, летять на підлогу, кривавлять килим, оббризкують стіни.

Всі тупо дивляться на магістра, завмерли з переляку й подиву. Що з ним?.. Чи, бува, не збожеволів од великої радості?

Ні, магістр Густав Кірхенбом не збожеволів. Він змахнув на підлогу бридкий (так, так, бридкий і неприпустимий в цій обстановці!) напій, аби сколошкати запліснявілі серця. Він нікому не Дасть спуску, не пожаліє себе, не пожаліє й батька рідного в ім'я перемоги «Білої зорі».

— Подестру вбито, — говорить він піднесеним голосом, ставши у гордовиту позу великої людини, якій дано вирішувати мало не долю людства. — Вбито нашого найголовнішого ворога, опору всієї чорної Африки, надію так званої «новітньої» цивілізації. Убивство Подестри є сигналом до загального виступу АСБР по всій Африці. На півдні й півночі, в пустелях і джунглях, на берегах обох океанів, на вершинах гір, в розпеченому небі лунає зараз клич: «Хай живе «Біла зоря»!» Наші брати беруться до зброї, чорні ріки стають червоними од крові. І в цю мить ми, європейські брати ордену, мусимо відгукнутись на перший удар блискавки. Відгукнутись ділом, нашим нищівним ударом.

Знову стало тихо, аж лунко. Удар! Нищівний удар!

Про цей нищівний удар вже не раз говорилося в тісних стінах штабу. Він давно вже запалював душі асберівців, туманив їм голови. Але зараз на обличчях присутніх — розгубленість, страх, панічний подив. Братися до зброї? А проти кого, власне? Проти законного уряду? Проти держави?

— Ми мусимо зажадати від канцлера, щоб уряд негайно підтримав військовими силами виступ ордену, — продовжує трохи непевним голосом магістр. — Послати в Африку у вигляді добровольців німецькі війська, передати нашим братам максимум зброї, провіанту, матеріалів…

— А якщо канцлер не погодиться?.. — зірвався чийсь нерішучий подих, зашелестіли наполошені голоси, заблискотіли підозрілістю очі. — Що робити, якщо канцлер не погодиться?

— Примусити!

— А якщо він все ж таки не підкориться нашому примусові?

— Тоді… клич. Клич на всю Німеччину, на всю Європу. Організувати хрестовий похід проти чорного плебсу. Згуртувати білу расу…

Члени штабу сиділи з опущеними головами, дехто насмішкувато зводив плечима. Екстаз магістра здавався смішним, жалюгідним. Про який клич може йти мова? Хто відгукнеться на цей клич?

В цю мить з-за столу встав секретар ордену Гуго Штраус.

— Наш удар — це ракети, які передали в наше розпорядження американці. Фрайвуд вимагає перенесення усього таємного ядерного арсеналу в Африку.

Голос Штрауса все ще бринів у вухах штабістів, глухий, ніби голос з потойбічного світу. Ніхто не наважувався озватися першим. Мимовільний страх опанував душами присутніх. Ракети в руки Фрайвуда? Ядерні ракети на голови чорних рабів? Адже думалося, що АСБР передасть свій ракетно-ядерний потенціал тільки після повної перемоги «Білої зорі». Думалося зберегти їх там у цілковитій засекреченості на випадок великої міжнародної гри. І раптом…

— Я — проти! — тихо озвався голова трибуналу.

— Я — теж проти, — озвався, його заступник.

— Я вважаю це безглуздям, — видавив з себе ще один член штабу.

— Я — теж.

— І я…

Черга дійшла до магістра. Ось зараз він встане, набундючиться, прикладе за ритуалом до грудей кулак і скаже. Але що? Чому він так довго і так уперто дивиться на стіл?

Встав. Глянув у стелю. Перевів погляд на високе вікно. Заплющив очі. Приклав до грудей кулака.

— Я… — довга пауза придавила всіх, мов холодна снігова брила, — за!

Штраус, не приховуючи вдоволення, засміявся.

— Слово магістра ордену остаточне. Штаб ухвалює рішення: найближчим часом відкрити печери Гебіргзее і вивезти звідти ядерні ракети. Проведення операції покласти на секретаря ордену брата Хейнемана.

Штабісти вовкувато дивляться на Штрауса, ніяк не можуть до кінця збагнути приголомшливої новини. Досі їм доводилося мати справу з «домашніми» проблемами, діяти на власній землі, переслідувати «своїх» ворогів. Тепер діло повертається до чогось серйозного, пахне смаженим. Може, доведеться й головою накласти. Чи не краще було б дотримуватися обережної тактики? Фрайвуд Фрайвудом, а життя життям.

В кімнаті западають сутінки. Члени штабу мовчки слухають Штрауса.

Що він говорить, цей самовпевнений базікало? Знову лист від африканського центру? їм уже не терпиться. Сидять собі на вулкані, ще й інших хочуть втягнути в пекло. Ага, Фрайвуд вважає акцію «Біла надія» вичерпаною. Жаль стало грошенят, обпікся шановний президент білої Африки!

— Можливо, Фрайвуд має рацію, — згоджується магістр, обірвавши Штрауса на слові. — Фірма Кірхенбома не піддалася нашому тискові. Ми не можемо далі зволікати з будівництвом корабля.

Так, акція «Біла надія» виявилося безнадійно програною. За три тижні біржових інтриг, підбурювань і шантажу перемогла сила компанії, сила отих клятих адеемівців, що стали на захист «Левіафана».

— В ці дні наші люди майже не мали доступу до корабля, — пробурчав один з членів штабу. — У вас, Кремпке, не завод, а комуна, націоналізоване підприємство!

Кремпке змовчав, відлюдкувато опустив голову.

Магістр піднімає руку. Кремпке не винен, плебс щось пронюхав, згуртувався, знайшов собі спільників в усій Федеральній республіці. Керівники адеемівців готують масовий похід своїх Друзів до столиці, своєрідний «марш миру», в якому візьмуть участь цілі товписька людей.

— Ми ж загинемо!

— Треба негайно діяти!..

Магістрові смішно. Діяти? Проти чого? Проти дикої стихії? Чи є в природі сила, яка б могла спинити стихію, перепинити потік гірської ріки, стримати навальний удар прибою, загнати в підхмар'я блискавку?.. Очі магістра зухвало блискають на принишклих членів штабу, губи кривляться в пихату посмішку… Такої сили немає. Але є сила розуму, сила стратегії, якою ми володіємо. АСБР не повинна жахатися вуличних ексцесів. Чим ширше розіллється ріка так званого «народного опору», всіх отих миролюбців і свободолюбців, тим більше у нас буде шансів на перемогу…

— Боже, боже, де ж логіка? — сплескує хтось руками.

— Ви захотіли логіки, мої друзі, — втішно говорить магістр. — Логіка там, — показує він пальцем на стелю. — У вищих урядових колах. Канцлер надто церемониться з червоними агітаторами. Коли простолюддя вийде на вулицю, він зрозуміє, що настав час діяти і що єдина сила, спроможна навести в країні порядок, — це ми, солдати Тевтонського ордену.

— Варфоломіївська ніч! — вигукує зраділо хтось із штабістів.

— Так, безжальна Варфоломіївська ніч. І якщо треба, то не тільки в межах країни, а й на терені всієї Європи. Але для цього ми повинні бути готові. Ми повинні мати в Африці надійну базу. Преторія — наша обітована земля, Фрайвуд — наш лідер. Отож, розпочинаємо другу акцію, здійснюємо план «Голуба надія». — На обличчі магістра проступив вираз щирого смутку, щось близьке до відчаю. Він пересилив себе, підкинув голову. — 3 завтрашнього дня орден переходить на повну конспірацію.

Всі встають з-за столу. Виходять.

Густав, відвернувшись до вікна, тупо дивиться в холодну ніч. В його скам'янілому серці — теж морок, і пустка, і крапля болю. Невже це кінець?