Над планетою — «Левіафан»

ДОКТОР БРАУЗЕ

Здається, ви набуваєте міжнародної ваги, пане Ріхтер. О, це блискуче, колосально! Вас запрошують в Африку, г вами цікавиться таємниче-грізний володар асберівського центру, фінансовий бог їхньої цитаделі, їхньої новітньої Мекки… Як його звати? Ага, вельможний пан Фрайвуд, витончений інтелектуал, сноб і гурман. Кажуть, що в лондонських салонах він досі тішиться успіхом світського жуава, а деякі американські міліонерші навіть не шкодують грошей задля далеких мандрівок у Південну Африку. Він чарівний, цей пан Фрайвуд. Сіро-блакитні очі, повнуваті губи, оксамитовий голос і піднесено-патетичний вираз обличчя… Істинно арійський красень другої половини двадцятого століття!

Пане Ріхтер! Чому б вам справді не потоваришувати з новітнім нібелунгом? Не комизьтесь, не вдавайте з себе старої діви! Одне ваше слово — і завтра ж швидкісний реактивний літак занесе вас до Кейптауна і ви побачите Індійський океан, припушені снігом Драконові гори, почуєте млісний аромат субтропічних джунглів… А який там спокій на заводах! Покірні спини чорних рабів, строга владність поліцейських, чистота аристократичних передмість…

Зніміть тільки трубку, пане Ріхтер. Оту саму білу (наче вирізьблену з кістки африканських слонів!) телефонну трубку! Наберіть потрібний номер і скажіть, що ви згодні. Одне коротке слово: «Згоден!» Далі все піде саме собою, події захоплять вас, як вихор, піднесуть до хмар, закрутять голову… Гроші, акції, влада…

«Я сплю чи марю?»

Ріхтер пройшовся по кімнаті. Втупився очима в підлогу.

Треба взяти себе в руки. Чого доброго, в душі прокинеться підла тварюка жадоби, розіпне свої тенета, і тоді вже не врятуєшся. Легко боротися з зарозумілим Штраусом, з його листами, погрозами, обіцянками. Але тварюку нічим не відженеш, вона пролазлива й дужа… У неї ненажерливі очі перекупки, пещені рахітичні ніжки сибарита-ласолюбця. Їй подавай омарів, фешенебельні готелі, м'яку атласну постіль, хромовані машини…

Ха-ха! А «Левіафан»? Мрії про подолання голубого океану? Танка Крижанич?

Тварюка не любить мрій. Вона не пам'ятає друзів. Їй потрібне тільки багатство. Тільки розкіш. І задоволення власних примх…

— Ні, зачекай, холодна ненажеро! — злісно вигукнув Ріхтер. Підійшов до столу, присунув до себе сяючий макет «Левіафана». — Тебе я не проміняю ні на які розкоші, милий друже! Ти пам'ятаєш, як доктор Браузе назвав мене «сильною людиною»? Він не помилився. Сили є, і ми ще поборемось. І Зіберт даремно розгнівався на мене вчора. «Коли вам буде сутужно, згадаєте про нас, пане інженер».

Цей Зіберт — хороша людина. Не знає він тільки всього. Ой, не знає!..

Згадавши Зіберта, природженого умільця-винахідника, Ріхтер відчув, як його охопило бентежне почуття ніжності, синівської любові до старого. Думка раптом перенеслася в минуле.

Завод переживав невеселі дні. За урядовим рішенням фірма припинила виробництво важких бомбардувальників «Альфа-титан». Військова продукція втратила свою цінність. Перед робітниками заводу замаячіло примарне страховисько безробіття. Хтось пустив чутку, що завод неминуче буде закритий і тому треба вимагати відновлення військового виробництва, що цілковитий мир «розорить Федеральну республіку».

Ріхтер саме повернувся з Африки. У нього був піднесений настрій. Африканські зустрічі ще бентежили душу, нагадували йому про запальні мрії Танки Крижанич. Він шукав у собі реальної опори, почуття власної переконаності — інакше не міг піти на розмову з Кірхенбомом. Потерпав від думки, що президент висміє його, назве фантазером…

Та ось життя підштовхнуло до дії. На вузькій нараді директорів концерну старий авіакороль кинув докір своєму інженерові:

— Досі я не почув жодної конструктивної пропозиції від вас, пане Ріхтер. Де ж африканські замовлення?..

Ріхтер, не думаючи, підвівся і промовив з упертим викликом:

— Африка дасть вам нові замовлення, пане президент.

Члени правління затамували подих, Кірхенбом витягнувся в своєму кріслі.

— Слухаю вас.

Ріхтер вийняв блокнот, в якому було занотовано попередні міркування щодо спорудження корабля, відшукав найсуттєвіше, зосередився.

— Президент Подестра виступить на форумі Всесвітнього Аеросиндикату з планом будівництва ескадри глобальних дирижаблів. Подестру підтримають країни Латинської Америки і, безперечно, комуністи на чолі з Росією. Той, хто укладе контракт з синдикатом, — буде переможцем. Корабель майбутнього, апарат колосальних розмірів і абсолютної безпеки, дасть мільйонні прибутки. Раджу вам, пане президент, зважити на цей факт і вжити якнай-кардинальніших заходів.

Що тут зчинилося! Одні безтямно реготали, інші плескали в долоні, вигукували «браво», решта — похмуро перешіптувалась між собою, кидаючи на Ріхтера недовірливі погляди. І тільки Вальтер Кірхенбом хутко збагнув ситуацію.

— Сподіваюсь, що ви, пане Ріхтер, як інженер-теоретик нашої фірми, вже маєте певні міркування.

— Маю, пане президент. І не тільки міркування, але й конструктивний варіант корабля.

— Виходить, ви навіть без нашої згоди розробляли цю ідею?

Ріхтер ніяково опустив голову.

— Я не сумнівався, що тверезий розрахунок за всяких умов переможе, пане президент.

— І ви готові очолити конструювання корабля?

— Я готовий братися за діло хоч зараз.

— Тоді… — Вальтер Кірхенбом кинув допитливий погляд на членів правління, — фірма доручає вам цю відповідальну справу. Вам надається шостий авіаційний завод. Фонди необмежені. Два місяці на підготовчі роботи… Ні! Один місяць. Не більше!.. На форум Всесвітнього Синдикату поїдете ви!

От і закрутилося. Ріхтер працював до повного виснаження, з юнацьким запалом. Оточив себе молоддю, такими, як і він, гарячими головами, такими, як і сам, мрійниками. Із старших залучив тільки двох: інженера Крейського і майстра Зіберта.

Одного разу Зіберт сказав йому:

— Слава богу, більше моя рука не торкнеться до цих клятих літаючих смертей. Повірте, пане інженер, коли ми виробляли бомбардувальники «Альфа-титан», в мене було таке відчуття, ніби я кожного дня обливаю свій власний дім бензином.

— А яке ж відчуття у вас тепер, Зіберт? — посміхнувся Ріхтер.

— Мені здається, пане інженер, що я вперше за все своє життя роблю корисну справу… До речі, у мене є один цікавий знайомиш, мій сусід по дому. Дивовижний дідуган. Коли він дізнався, що Кірхенбом буде випускати дирижаблі, то наче помолодшав на двадцять літ. Просив передати вам, що в нього є цікаві матеріали, старі креслення ще з часів «Цепеліна». Запрошував до себе.

— Хто ж він такий? Льотчик, конструктор? — зацікавився Ріхтер.

— Здається, працював у Фрідріхсгафені. Був правою рукою Акермана[4]. Вважався кращим спеціалістом по газах.

— Тоді ведіть мене до нього! — сказав Ріхтер. — Сьогодні ж!

Так Ріхтер познайомився з уламком старовини, маленьким, висушеним дідком у поношеному костюмі і старомодному пенсне, який назвав себе доктором Браузе, гостинно привітав молодого конструктора і в першу ж мить категорично заявив, що, на його думку, тільки тепер людство починає справжню свою історію, бо, мовляв, дирижаблі — це не тільки засіб пересування, але й вища ознака технічного генія. Дідусь був на диво балакучий, в його руках все аж горіло, стільці він не відсовував, а відкидав, рулони креслень розгортав з таким запалом, ніби це були якісь вогнисті транспаранти, а коли, схилившись над столом, впивався очима в. якусь формулу, то здавалося, що під його гострим поглядом папір ось-ось займеться яскравим полум'ям.

— Ваші ідеї? — кричав він в лице Ріхтерові із завзяттям молодика.

— Дуже туманні, доктор.

— Тоді слухайте мене! І не задирайте носа! Прошу вас, не задирайте носа! — старий не то сердився, не то впивався радістю, що, нарешті, настав і його час. Ще б пак, у сімдесят п'ять років, перед лицем смерті доктор Браузе знову зустрівся з мареннями своєї молодості. — Почнемо з загальних проблем. Форма! Яку форму ви вважаєте за найдоцільнішу?

Ріхтер коротко виклав йому свої думки. Старий зосереджено вислухав його, зняв пенсне, старанно протер, знову нап'яв і враз рішуче замотав головою.

— Ваші ідеї абсурдні! Ви хочете повторити помилки мого вчителя доктора Акермана. Застерігаю вас, не робіть дурниць. — Дід усе більше розпалювавсь, очі його блищали, вени на шиї роздулися, здавалося, ще мить — і завзятого доктора Браузе поб'є грець. — Каплеподібна форма не годиться…

— Цього вимагають елементарні закони аеродинаміки, — спробував заперечити старому Ріхтер. — Якщо ми зробимо тулуб корабля із загостреним носом і обрубаною, тупою кормою, він буде неоковирним, як каравела Колумба. Не забувайте про ефект завихрення!

— Ха-ха-ха! — розреготався доктор Браузе. — Ефект завихрення! Цей ефект мучить мене вже п'ятдесят років.

— Тоді не розумію… — завагався Ріхтер. — Не розумію, чому ви виступаєте проти конструкції «Цепеліна», проти ідеї свого вчителя Акермана? Округла носова частина, голчаста корма…

Рука Ріхтера почала швидко креслити на папері обриси «Левіафана», з окремих ліній вимальовувалися знайомі контури дирижаблів тридцятих років.

Але старий уперто махав головою. Не те, не те! Схопивши олівець, він накреслив свій ескіз. Буквально одним рухом, одним нервовим, блискавичним розчерком. Намалював і знеможено впав на стілець, витер хустиною спітніле чоло.

— Тільки так! — видавив з себе, спазматично ковтаючи повітря. — Тільки так, як говорив великий Ренар. — Враз його лице зібралося в болісну гримасу. — Ах, боже мій! Та ви ж не знаєте, хто такий Ренар… Не знаєте? Ну, от і добре, що призналися. Дуже добре!.. Ренар — славнозвісний теоретик дирижаблебудування, син Франції, гордість людства!.. В 1885 році він сказав, що найкращою формою майбутніх дирижаблів буде рибоподібна форма. Гострий ніс і гостра корма.

— Це ж смішно, пане Браузе! — вжахнувся Ріхтер. — Нас кури засміють.

— Не бійтесь курячого сміху, пане Ріхтер. Думайте про орлів, птахів вічності й краси, — гостро, дещо патетично відрубав дідуган. — І втямте собі: кращої форми, ніж запропонував великий Ренар, не було й не буде.

На Ріхтеровому чолі лягла глибока зморшка. Можливо, дід має слушність. Гострий ніс і гостра корма, щось на взірець найсучасніших реактивних літаків.

— Загострений ніс зменшує ефект повітряного бар'єра, — розмірковував уголос Ріхтер.

— Абсолютно вірно, — підхопив його думку дідок і вдоволено потер руками. — Загострена корма знищує ефект завихрення. І як результат — ви одержуєте максимальну для такого типу повітроплавальних апаратів швидкість.

Потім він говорив про загальний обсяг корабля, детально розбирав принципи підйому і спуску, маневрування, пілотажу. Обережно, крок за кроком підводив Ріхтера до якоїсь вузлової проблеми.

Раптом задзеленчав телефон, дідусь зблід і якось чуднувато озирнувся по кімнаті. Ріхтерові здалося, що він уловив в його очах затаєний страх.

— Алло! — озвався він у трубку, мить послухав і знову повторив: —Алло, доктор Браузе слухає…

Ріхтер бачив, що дідусь справді охоплений тривожним неспокоєм, ніби боїться чогось, ніби жде удару. Тиша ставала нестерпною. Ріхтера теж охопило недобре передчуття. «Невже за ним стежать? Шантаж, залякування…»

Поклавши трубку, доктор Браузе сів до столу.

— Так про що ми говорили? — В голосі його відчувалася втома, стареча байдужість.

— Ви нагадали мені про силові межі апаратів «Цепеліна», пане Браузе. Потім…

— Силові межі?.. Газова система — ось найголовніше в кораблі. Найголовніше! Кажу це вам не як хімік, а як учень Акермана. Ну… та що там багато говорити? Ходімте я вам покажу одну річ… в моїй лабораторії.

Він відкрив двері, і Ріхтер, переступивши поріг, опинився в невеличкому залі. Тут все було заставлене довгими столами, шафами, дистиляційними приладами. Скрізь виблискували пробірки, склянки — казкові джунглі хімічного царства.

— Моя приватна лабораторія, — з гордістю заявив Браузе. — Все сам! Роками сиджу тут, як Діоген у бочці. Не дивуйтеся, молодий друже, але в атомний вік ще можна подибати й отакий музейний екземпляр, як я. — Він пройшов у кінець зали, дістав з шафи дві пробірки, глянув на них проти світла. — Тут все. Тридцять років праці!

«Дивний дід!» — втішно подумав Ріхтер. Хотів і собі роздивитись пробірки, але в цю мить з кабінету знову почувся телефонний дзвінок. Дідусь поставив пробірки в шафу і поплентавсь до телефону.

— Алло! — нервово закричав він у трубку. — Так, це я, Браузе… Пробачте, чого ви, власне, хочете?.. Ми, здається, домовилися…

Йому говорили щось довго, причіпливо, мабуть, чогось вимагали, а він махав головою і бурмотів сухим, простудженим голосом:

— Ні, ні!.. Я вам казав, що ні!.. Категорично ні!..

Він кинув трубку. Ще й з силою притиснув її до апарата. Обличчя його враз посіріло, зробилося старим і хворим. В голосі прорвався біль. Він заговорив про те, що йому життя немає від цих дзвінків. Він просто не знає, як йому бути. Вже рік його переслідують невідомі… тобто добре йому відомі, але надійно замасковані від людського ока типи. Дзвонять, набридають, вимагають зустрічі (він, правда, ні разу не впустив їх у свій дім!), пробують спокусити великими грішми…

«І тут те ж саме!» — зітхнув Ріхтер, одразу здогадавшись, з ким має справу старий Браузе. На той час витівки асберівців уже набули розголосу. В кожному домі, в кожній порядній сім'ї міг озватися настирливий телефонний дзвінок, а за ним — цинічна, нахабна вимога.

— Що ж вони хочуть від вас? — спитав напрямки Ріхтер.

— Ви знаєте їх? — здивувався Браузе.

— Принаймні здогадуюсь.

— Так, так, тут неважко догадатися. Політичні пройдисвіти, яким знову мариться війна. Але з мене досить! Двоє моїх братів у минулу війну наклали головою. Я маю право на спокій…

— Що ж вони хочуть від вас? — повторив своє запитання Ріхтер.

Дідусь мерзлякувато зіщулився, хутко оглянувся по кімнаті, стишеним голосом забубонів просто в лице своєму гостеві:

— Мою працю!.. Моє життя вони хочуть!.. — І, помітивши на обличчі Ріхтера легкий подив, ще більше стишив голос: — Мій винахід. Газ!.. Розумієте? Газ!..

Так перед Ріхтером відкрилася болісна таємниця доктора Браузе, яка через кілька тижнів у новій, неймовірно спотвореній формі облетіла сторінки всіх німецьких газет, викликала сенсацію в світовій пресі: «Секрет доктора Браузе! Таємниця «флегматизованого водню»! Винахід німецького генія!..»

Звичайно, Ріхтер і гадки не мав, як усе це обернеться для нього особисто. Не знав він також і того, що винахід Браузе давно занесений на карту підпільного штабу АСБР і кожна стороння людина, яка вступає в контакт з Браузе, мимоволі втягується в страхітливу круговерть асберівських злочинів.

Старий говорив далі:

— Минулого року, виступаючи в Кельні на одній науковій конференції, я мав необережність заявити своїм колегам-хімікам, що закінчую роботу над «флегматизацією водню». Хтось поцікавився, який це матиме практичний ефект на майбутнє, і я, не криючись, сказав, що мій газ, за принципом своєї дії, може зробити революцію в повітроплаванні. Я згадав свого вчителя Акермана, згадав наших славетних предків в галузі дирижаблебудування, я дозволив собі трішки помріяти, заглянути в майбутнє, уявити наше німецьке небо через десять-двадцять років… Я сказав, що росіяни теж шукають способів «флегматизації» і, наскільки мені відомо, наближаються до мети. І потім виказав, що хочу поїхати в Москву порадитися з своїми колегами…

Ріхтер слухав старого з тихим болем у серці, з синівною вдячністю. Йому згадалась тісна кімнатка в домі Подестри, остання, розмова з Ганкою, і раптом його охопило таке почуття, ніби Ганка стоїть тут, поруч з ним, і теж співчутливо ловить цю дивну розповідь. «Арсентьєв вийшов до фінішу першим, — тремтіла десь в його підсвідомості думка. — Росіяни винайшли свій газ. Відкриття старого практично не має ніякої ціни. І все ж таки воно існує. Є люди, які рвуться до нього, яким воно потрібне… Російський газ, звичайно, буде засекречено, і тому АСБР хоче знати формулу доктора Браузе… Таємницю доктора Браузе…»

Коли пізно вночі Ріхтер вийшов з дверей докторового будинку, дві постаті примарно одірвалися од стіни і хутко пішли за ним. Легко було здогадатися, що то за тіні. «Дім старого обложений, як фортеця. Тепер я теж в облозі і, мабуть, надовго».

Минув місяць. Ріхтер бідкався з першими начерками корабля, біля нього поступово гуртувався надійний колектив конструкторів, діло помалу посувалося. І ось одного разу підвечір, коли Ріхтер, щойно повернувшись з заводу заходивсь наодинці переглядати свої химерні начерки, несміливо обізвався телефон. Він таки й справді обізвався несміливо. Дзвякнув і змовк. Потім ще й ще. (Тільки пізніше Ріхтер дізнався, що дзвякання було не випадковим — його апарат стояв на підслуху, і люди, яким доручено було це, надто невміло підключалися в мережу!) Та то було через місяць. А зараз він сидів, нічого не знаючи, машинально тарабанив по столу пальцями.

На решті Ріхтерові вдалося зірвати трубку в найпершу мить, він міцно притиснув її до вуха і, що було сили, гукнув у мембрану:

— Слухаю! Алло! Ріхтер слухає!

І одразу ж почув кволий, ніби заглушений величезною відстанню, голос доктора Браузе:

— Ви?.. Ви?.. Прошу вас, якщо можете, до мене!.. Негайно!..

Голос урвався, із білої слухавки засичала напружена тиша.

Браузе зустрів Ріхтера з нервовою похапливістю. Кутаючись у плед, прискіпливо оглянув його з ніг до голови, ніби переконуючись, чи це справді той чоловік, якого він ждав більше двох годин. Так, так, більше двох годин. Чому саме сьогодні?.. Руки старого зціпилися в кулаки, в очах заврунилася злість… тому що скоро мають прийти вони. Рівно о дванадцятій ночі. Попередили його, офіційно й строго попередили, що мають з ним говорити. І він одразу ж здогадався, що це буде не проста розмова. Бо вони сказали, між іншим, що стежать за його домом, що їм відомо, хто у нього був і навіть те, що він уже скінчив свої роботи над газом. Можливо, негідники вдадуться до насильства, спробують вирвати його таємницю… Але він готовий на все, він давно вирішив, що далі так бути не може…

— Ви звернулися до поліції? — вигукнув Ріхтер.

— Нащо? — Браузе з погордою розвів руками. — Смерть мені не страшна. Вони це знають. Та, зрештою, якщо вони забажають вкоротити мені життя, ніяка поліція не відверне їхньої руки. Я мушу випередити їх. Всі документи тут. Всі формули, всі найважливіші висновки, все, що мені вдалося здійснити за останні роки. — Старий почовгав до столу, взяв звідтіля напханий портфель, сів з ним У крісло. Дихав важко, з присвистом, на обличчі з'явились червоні плями. Мабуть, передчував лихий кінець і тому квапився. — Слухайте, Ріхтер!.. Сядьте! Ми ще маємо час… Слухайте уважно!.. Все це я віддаю вам. Все… все… — Сунув Ріхтерові портфель, полегшено зітхнув. — Тепер хай як хочуть! — І він злісно погрозив кулаком. — Вони мріяли пограбувати старого Браузе, сподівалися вирвати справу його життя… А застануть тут тільки порожню кімнату і немічне тіло… Застануть пустку… — Він глибоко передихнув, зібрався з думками. — Тепер ще одне, Ріхтер. Ви мусите знати, хто вони…

— Я знаю їх, доктор.

— Ні, ви мало їх знаєте. Ви навіть не здогадуєтесь, що це за звірі. Потвори, нелюди, покидьки людства… — Він трішки заспокоївся, глянув на свої сухі, засновані синіми прожилками долоні. — Вони хотіли купити мої руки. Минулої осені… І я знав, для чого. Та вони й не крилися. Одного разу принесли мені особистого листа від якогось Фрай… Фрей…

— Від Джонса Фрайвуда, може?

— Еге ж, від пана Фрайвуда, їхнього шефа. Багатій. Цинік. Нахаба. Давав мені три мільйони! Готівкою або в акціях. І ще пропонував роботу в своїй лабораторії… десь там на півдні… Здається, в Преторії… Дуже настійно просив, благав, підлещувався… Тричі звертався до мене і тричі діставав облизня. Але сьогодні вони прийдуть не для жартів, і, якщо знайдуть мої папери, якщо ввірвуться в мій дім….

— Негайно поліцію! — шарпнувся на стільці Ріхтер.

— Ні, коли вони прийдуть сюди, я скажу їм у вічі: пізно, панове! У мене немає ніяких паперів. Я знищив свій винахід. Його не існує. Все! Забирайтесь геть!

Ріхтерові стало страшно, він повільно підвівся з стільця, був наче паралізований. Цей дідуган помре від хвилювання, ось-ось не витримає серце, і всьому кінець. Боже, як же зарадити лихові?..

А Браузе лютився, кипів, розсипав злісні прокльони, погрожував. Потім раптом стих, зробився маленький і немічний. Підступив до Ріхтера.

— Візьміть і йдіть звідси! — сказав трохи театрально. — Тут не все закінчене, але в принципі… Тільки вашій фірмі віддаю. Вам особисто, пане Ріхтер! Ви сильна людина, і я вам вірю. — У нього тремтіли губи, очі набрякли. — Ви дуже сильна людина, пане Ріхтер. Але я прошу вас: остерігайтесь їх!

Того разу Ріхтерові довелося вибиратися задвірками. В руках у нього був таємничий портфель доктора Браузе, на душі — каменем тяжіла непевність. Перелізши через огорожу і мало не накликавши на себе лють собак з чиєїсь вілли, Ріхтер нарешті дістався до головної вулиці, взяв таксі й понісся додому. Аж у себе на сходах з полегшенням передихнув, провів долонею по холодній шкірі течки. Все! Доктор Браузе може бути спокійний! Жоден папірець не пропаде, не загубиться. Доктор Браузе немарно катувався в своїй лабораторії…

І з почуттям переможця, а скорше з почуттям хлопчака, якому вдалося утнути зухвалу витівку, Ріхтер відімкнув свою квартиру.

— Пане Ріхтер? Чуєте, пане Ріхтер!

Він вийшов до дверей.

— Віллі?

Хлопчак стояв збентежений, важко дихав. Він прибіг сповістити свого сусіда про те, що на світанку до їхнього дому під'їздила поліцейська машина і якісь агенти в цивільному довго розпитували двірника й декого з мешканців про пана інженера. Навіть у нього, Віллі, хотіли дещо дізнатися.

— Що ж вони питали? — насупив брови Ріхтер.

— Де я був учора… Чи бачив вас увечері… Коли ви повернулися додому…

— Спасибі, Віллі! Мені все ясно!

— А що їм треба, пане інженер?

— Про це я мушу дізнатись, — твердо сказав Ріхтер, відчуваючи, як у грудях наростає хвиля тривоги.

Він поїхав у поліцію до комісара округу. По тому, як комісар з підкресленою, холоднуватою ввічливістю спитав його про взаємини з доктором Браузе і потім поцікавився, де він, Ріхтер, був минулої ночі, інженер здогадався, що в домі старого сталося щось недобре. Напевно, асберівці таки завітали туди і вчинили насильство. Було б недоцільно приховувати свій візит до Браузе. Це могло накликати зайві підозри і навіть дати привід звалити всю вину (якщо вона існувала!) саме на нього.

— Так ви були у доктора Браузе? — сказав комісар тоном, яким розмовляють з винуватцем або ж принаймні з людиною, котру на дев'яносто дев'ять процентів підозрюють у вчиненні злочину.

— Кажу ж вам, що був.

— До якої години?

— До восьмої, пане комісар. Що сталося?

Комісар насупився. О, він знає цих хитрунів! Кращий засіб оборони у них — відвертість і добродушна простота.

Вони вміють розкривати свої карти, завжди перші приходять в комісаріат і перші розповідають про себе. Вони — саме втілення невинності…

— Сталася невеличка прикрість, пане Ріхтер, — їдко видавив з себе комісар. — Доктор Браузе, якого ви відвідали вчора ввечері, вмер.

— Неймовірно! — вигукнув Ріхтер.

— Цілком ймовірно, пане Ріхтер, — ніби торжествуючи, промовив комісар. — Експертиза не встановила ніяких слідів насильства. Одначе є підстави гадати, що смерть старому заподіяно шляхом психічного впливу. Його могли налякати, вразити, принизити… Одне слово: раптовий розрив серця! І…

Довга пауза, підозрілий погляд каламутно-сірих очей.

— Що ви маєте на увазі? — зірвався Ріхтер.

— І деякий нелад в квартирі небіжчика, — ніби припечатав свою розповідь гучними словами комісар. — Всі речі перевернуто догори дном. Розкидано. Розпотрошено. Хтось, видно, добре постарався.

Ріхтер підвівся, глянув комісарові у вічі. Промовив з підкресленою зневагою:

— Сподіваюся, що ви, як особа відповідальна за карний розшук у нашому окрузі, зробите все можливе для виявлення злочинця. — Комісар розкрив рота, вибалушив на Ріхтера водянисті очі, хапнув повітря, але той спокійно й з гідністю закінчив свою думку: — І ще я сподіваюся, пане комісар, що ви ніколи більше не будете розмовляти з головним конструктором фірми Вальтера Кірхенбома тоном, яким розмовляють із кримінальними злочинцями.

Слідство в справі доктора Браузе не дало ніяких результатів. Злочин лишився нерозкритим. Правда, когось викликали в комісаріат, навіть натякали на можливість суду. Знайшовся поліцай, котрий бачив дві легкові машини біля дому Браузе. З них вийшов гурт людей, всі вони вбігли всередину і десь за годину з'явилися знову. Поліцай розповідав також, що останнім часом навпроти вікон покійного майже цілими днями стовбичили невідомі постаті, начебто когось підстерігаючи.

Але того ж таки дня вся шовіністична преса відгукнулася зливою «відкрить»: «Хто такий інженер Пауль Ріхтер?», «Загадкова дружба Ріхтера й старого хіміка», «Таємниця доктора Браузе потрібна червоним».

Таємниця доктора Браузе!

Велика таємниця доктора Браузе!

Тепер усе безнадійно заплуталося, істина потонула в зливі докорів і інсинуацій, димова завіса бульварних пліток надійно сховала вбивць. Важко було здогадуватись про справжню причину смерті доктора Браузе, і люди (в першу чергу поліція!) втратили останні сліди.

Тільки Ріхтер знав, що вбивці близько, що вони нічого не забули й нічого не простили. Він уявляв собі майбутнє і, часто згадуючи портфель покійного хіміка, думав про те, що йому випала найважча, найбезглуздіша доля: оберігати таємницю, яка тепер була йому зовсім не потрібна.