Над планетою — «Левіафан»

ДЖЕНТЛЬМЕН ІЗ СТЕКОМ

Знову зіпсували настрій інженерові Ріхтеру оті нахабні типи в генеральських мундирах. Понаїжджало їх повнісінький двір, роззухвалилися так, що хоч кидай роботу і йди собі геть. Найогидніше було бачити, як вигинався біля них директор Кремпке. Водив, куди треба й де не треба, показував горішні площадки «Левіафана», трюмні відсіки, склади для пального.

Ріхтерові все видно з вікна конструкторського бюро. Не вийшов сам до гостей, відгородився від них нагальними справами, замкнувся за масивними дверима, ще й демонстративно почепив вивіску на чорному дерматині: «Термінова праця. Входити не вільно».

Втішно було лише знати, що десь тут, зовсім близько, за товстими дверима, в гомінливому передпокої сидить білява, зажурена, з вічною загадкою в очах Гельда Губмахер. Втішно було чути в собі незвичайну ніжність до дівчини, трепетну, невиразну, хвилюючу, відчуття жаданої близькості. Давно минули часи, коли він, Ріхтер, міг з фамільярною зверхністю, зовсім байдужно й просто, поляскати дівчину по спині, сипнути їй у вічі дотепом, навіть утнути якогось жарту. Тепер між ними лягло так багато незвичайного, загадкового, такими складними шляхами звела їх доля в тісних стінах заводу, що про колишні взаємини годі й думати.

Серце підказує йому: стережись, будь пильним, не покладайся на ті соромливо опущені очі! Добре, що тоді з Крейським не застав її вдома, що не відкрився їй до кінця. Думали розчулити дівчисько щирими словами! Чудні! Вона ж їхня, вона з ними і буде з ними до кінця. І все це скінчиться колись набагато серйозніше, ніж ти гадаєш.

А втім, може, й не скінчиться, може, й не буде кінця. Бо чому ж так соромливо вкривається кругленьке личко рум'янцем? Чому пхає дівчина собі в голову, в гарну, чудову голівку безліч цифр, знаків, геометричних формул?

Чому приходить вона до його столу з товстенним зошитом, по-учнівськи простеньким, сірим зошитом, винувато просить пояснити їй загадкові дивацтва великого корабля? На шпигунку не схожа. Шпигують інакше, прихованіше, підступніше, не з таким болем у закушених, рожево-ніжних губах.

Інженер Ріхтер сідає до столу, схиляється над кресленням. А думка його рветься за стіну, за двері. Туди, де біляве волосся схилилося над маленьким столом, де бліда, аж прозора рука вправно порається біля телефонних апаратів.

За вікнами гуркоче, чахкає завод. Прокинувся після короткого летаргічного сну, і наче йому сил наддало. Вже привезли електрообладнання, підвезли перші реакторні установки. Люди радіють, збираються групами, жваво обговорюють новини. Хто б міг подумати? То зовсім гинули, а тут на тобі — все ніби в казці. Істинно казка! Невидимий чаклун так чародійствує в ній. Його воля творить диво. Неспроста це, неспроста!

Крейський повів з Ріхтером відверту розмову. Хіба ж не видно руку політичних інтриганів? Хіба ж не ясно, що все це стара пісня, крутійство, шантаж і що декому дуже кортить штовхнути їх у найчорніше багно, на стару стежку воєнних злочинів?

Раптом стук у двері, обережний, зовсім несміливий. Відімкнути? Чи, може, хай Гельда витлумачить непроханому нахабі, що вхід до кабінету невільний? Знову стук, настирливіший, гучніший. І враз ніби відлунюється на ті звуки в серці Ріхтера. Враз ноги його стають млісно слабими і зрадливо непевними. А що, як це…

Далі говорити зайве. Одним стрибком Ріхтер підбігає до дверей, відмикає їх. Так і є — вона. З-під світлої каски волосся на нього зорять неймовірно поширені, чисті й віддані очі Гельди. Прекрасніших очей він не бачив у своєму житті: вологі, іскристі, обгорнені тріпотливим мереживом він, очі самої душі, самого кохання дивляться на нього немов з мистецького портрета. Правда, вона прийшла, мабуть, у якійсь діловій справі. І очі її намагаються бути строгими й холодними. Але з того нічого не виходить.

— Ось… прошу, пане інженер… — І подає йому на підпис великий аркуш паперу. — Треба підписати… Приходив інженер Траубе з третього відділу… питав вас…

Ага, інженер Траубе. Тільки чому ж такий великий, такий надмірний клопіт про якогось інженера Траубе і чому саме зараз, в ці хвилини цілковитого самозречення інженера Ріхтера? Чому очі в пухнастих віях так болісно-ніжно, так турботливо оббігають високу, завішену схемами й всілякими таблицями кімнату головного конструктора? Що вони хочуть сказати, ті очі?

Ріхтер дивиться на Гельду і мовчить. Бере в неї з рук папір і мовчить. Щільно прикриває за нею двері і знову ж таки — ані пари з вуст.

А очі говорять: тремтливо, зворушливо, хвилююче. Говорять про любов, якої не в силі знести, про бажання бути поруч, чути подих, голос, калатання серця пана інженера. Одвічна мова очей, одвічна і кожного разу по-новому оригінальна, неповторна, свіжа.

Летять кудись на стіл папери інженера Траубе, — гаснуть високі вікна, навіть «Левіафан» соромливо ховається за своїм риштуванням. Все провалюється в безвість, все стає далеким і непотрібним.

Різкий телефонний дзвінок зриває обох з канапи. Ріхтер бере трубку.

— Слухаю… Пане директор?..

Вимогливий голос у трубці намагається щось втовкмачити в свідомість інженера. Трубка холодно, чужо тиснеться йому до вуха, звуки рвуть тишу, але Ріхтер дивиться на двері, за якими зникла Гельда, і нічого не може второпати. Нарешті сідає на перший-ліпший стілець, скупчує всю свою увагу і рівним, хоч і дещо тремтячим голосом відповідає на белькіт у трубці.

— Мушу доповісти вам, пане директор, що з військовими інспекціями я не маю нічого спільного і на майданчику ви мене не побачите… Неприємності?.. Не погрожуйте! Ніяких неприємностей. І взагалі, пане директор, я людина суто цивільна.

А тим часом Гельда, зовсім утративши голову, метушиться біля свого столика. Ніякої клопіткої роботи в неї, звичайно, немає, ніхто її не підганяє, але ж вона мусить щось робити. Мусить заглушити в собі кипучу радість, яка на одну мить зірвала з неї запону туги, страждань, непевності й страху.

Тепер тільки по-справжньому відчула свою безвихідь. Згадала минулі дні, біганину по цехах, свій страх і оте принизливе схиляння перед панами з штабу АСБР. Її любов була порожня, приречена, безнадійна. Хіба могла вона сподіватися на радість кохання після всього, що сталося?

Після того, як, виконуючи волю ордену, вона самовільно переступила поріг Ріхтерової оселі.

Паперів Браузе, звичайно, не знайшла. Їй потрапило в руки інше. Сама того не сподівалася, сама не вірила. В купі газет лежав лист від росіянки, від отієї русявої красуні. Ледь спромоглася прочитати її прізвище, а прочитавши, мало не осатаніла з ревнощів. Знову згадала приїзд іноземки в їхнє місто, побачила перед собою струнку, вродливу дівчину, коронку кіс над чолом, задумливий погляд.

Взяла лист і машинально сунула його собі в сумочку, бездумно, без мети. «Щоб не бачив його. Щоб забув!»

Коли увечері показала лист Штраусові, той спочатку недбало пробіг його очима, криво посміхнувся.

— Дурниці!

— То віддайте! — потягнулася вона за папірцем. Але в його очах майнула загадкова тінь. Лист міг йому пригодитись. Хай пані Гельда не нервується, адже треба берегти сили. Крім безневинних листів, існують ще відомі їй папери доктора Браузе. І орден чекає від неї цих паперів. Орден вірить їй.

Більше вона не бачила листа. Забула про ключик, про наказ Штрауса. В душі її вже визріло тверде рішення: не переступати Ріхтерового порога! Ніколи!

І ось вона згадала все. Повернувшися з заводу, ще відчуваючи на вустах слід поцілунку, згадала раптом, як викрала його лист, як підло пробралася до нього. Боже, боже, чого ж вона може тепер сподіватися?

«Розповісти все!» — озивається в ній несміливий голос.

«Не смій! Прокляне тебе, дізнавшись, що служила чужинцям».

Він же й так знає. Бачив тебе з ними, від Крейського наслухався всіляких балачок…»

«Ні, ні, може, й не знає. Краще йди сама до нього, спокутуй свою вину і, якщо доля посміхнеться тобі, матимеш в нагороду його кохання…»

Вірна супутниця дівочих снів — подушка — вже мокра від сліз. Немає сили влежати на ній. Що робити? Як їй порвати з тим клятим орденом, з тими страшними людьми? Ось вона бачить перед собою суворе, похмуре лице Штрауса — чорні кошлаті брови, гачкуватий ніс, жорстоку посмішку. «Я доповім, Гельдо, про ваші настрої…» Може, вже й доповів, і в штабі знають всі і готують над нею останній суд, останню розправу. І сам магістр підписує їй смертний вирок…

Пан Густав, молодий панич Кірхенбом, син президента… А що, коли б дізнався дідуган про свого синка: як той підкопується під нього, як готує йому крах і ганьбу! Піти й розповісти, все до краю, викласти гарненько, строго, до останньої деталі… Ет, дурниці! Хіба ті вовкулаки не помиряться між собою? От якби сторонні дізналися… зовсім сторонні. Скажімо…

І тут їй наче сяйнуло в голові. Згадала високий сірий дім поліцейського управління на Гельдерштрасе, поважних чиновників у затягнутих мундирах, ревучі машини, заґратовані вікна. Піти туди і все розповісти. Негайно. Щоб жодна душа не довідалась. Вона знає, що казати. По-перше, адреса штабу, по-друге, акція ЗЕТ на заводі, убивства…

Так, вирішено. Вона йде в поліцію. Вона візьме з них клятву, що її зізнання залишаться в цілковитій таємниці… Головне — непомітно «прокрастися до сірого дому, щоб часом не вистежили її брати з ордену.

Вибігла на вулицю, похапцем застібаючи на собі пальтечко. Спинила таксі.

— Головне поліційне управління.

— Слухаю, пані.

Вищать гальма, машина сіпається, наче уткнувшися в гумовий бар'єр. Гельда прожогом вистрибує на тротуар. Ось і управління. Зненацька страх опанував дівчину: на порожній, засніженій вулиці — ні душі. Високі, темні вікна (а внизу ще й заґратовані!) похмуро дивляться на неї.

Крок до дверей, очі опущені в землю, руки міцно стиснуті в кулачки, перші сходинки… Вона випростовується, відкидає недбалим порухом голови куделик волосся з лоба, дивиться просто на високі дубові, в окутті двері. Іде швидко, швидко, нервово. І враз…

— Пані Гельдо!

Так і вдарило в спину. Побачила незнайомого високого чоловіка із стеком у руці, в елегантному чорному пальті й лакованих черевиках. Шпигун АСБР чи просто випадковий зальотник? Він настійно дивиться на неї, міряє очима постать, наказує. Можна, звичайно, не звернути уваги на той вигук і піти далі. Всього три приступки — і вона під захистом закону.

— Я вас прошу на хвилинку!

Очі ніби трохи поясніли, на вустах зав'юнилась хитрувата усмішка. Так може посміхатися людина, твердо переконана у своїй силі.

— Я вас слухаю, пане…

— Дуже приємно, Гельдо.

— Пробачте, але я… вперше бачу вас.

— Дорога моя дівчино, інколи люди чинять безглузді речі, навіть йдучи зовсім наосліп, нічого не бачачи.

Високий елегантний чоловік ніби забавляється розгубленістю Гельди, йому так смішно з того, що вона переполошено зиркає навкруги і безпорадно мне руками свої теплі в'язані рукавички. Немолоді вже очі, холоднуваті й проникливі, проміняться зморшками задоволення. Кіт упіймав мишку, він хоче натішитись своєю жертвою.

— Пробачте… — белькоче дівчина, машинально роблячи крок до дубових дверей поліційного управління. В цю мить їй здається, що тільки там, за дверима, під охороною озброєних поліцаїв вона врятується від цього пана. — Я поспішаю, пане…

Але кіт ніби й чути не хоче. Мишка потрапила в його сіті, і він наперед розраховує кожен її крок. Він навіть не хмуриться. Навіщо? Хіба мила пані Гельда бажає собі лиха? Чи ж не краще було б трохи пройтися з ним по вулиці, подихати свіжим повітрям, побазікати, познайомитися ближче…

«Значить, мене вистежили», — ятрить свідомість пекуча, жахна думка. Якщо вона кинеться тікати, її все одно спіймають. Не зараз, то ввечері. Не сьогодні, то завтра. Голо не, що вони вистежили її прихід і тепер знають напевне, що вона — солдат ордену АСБР — з'явилася в поліції зраджувати й видавати їх.

Що ж, порятунку немає. Вона в їхніх руках, вона мусить прийняти розплату, якої заслужила.

Білява голівка безвільно повертається до елегантного пана.

— Слухаю вас.

— Боже, яка офіціальність! — І на обличчі «кота» чомусь проступає вираз співчуття. — Пані боїться мене? Даремно. Я зовсім не хотів би засмутити пані. Якщо пані вирішила йти до поліційного управління, я зараз же відпущу її. Але я прошу… сердечно прошу, — елегантний нахил голови в бік дівчини, — подарувати мені коротку прогулянку… ну, скажімо, до тієї крамниці на розі.

Гельда, наче спутана, повільно йде за елегантним паном. Вуха наче ватою позакладало, очі в полуді сліз. Даремно, даремно, даремно вона не відкрилась інженерові Ріхтеру, може б, він і простив її. В усякому разі — допоміг би, виручив з біди, сховав би десь. А зараз уже, мабуть, пізно… Бо цей панок, цей їхній агент точно все розрахував. Веде її вулицею, щось говорить, сипле компліментами… Каже, що вона вродлива? Велика радість од тієї вроди! Вона, виявляється, ще й розумна? І навіть заслуговує на краще життя? Може, він порадить, як знайти те краще життя?.. Гельда повертається до елегантного пана, щоб сказати йому в лице все, що вона думає про них, про оту банду, про тих брехунів. Все, все, і тоді хай робить, що хоче, хай веде її, куди хоче… І враз слух її вражає дивна фраза:

— Тепер вам залишається тільки одне — зникнути, пропасти. Інакше вони знищать вас!

Боже, сон це чи марення? Замість того щоб тягнути її на розправу до штабу ордену, він велить їй рятуватися. Так, так, серйозно, без тіні іронії, без гри й недомовок. Він говорить ще раз з владною інтонацією літньої, збагаченої досвідом людини, що єдиний порятунок для неї — втекти. Він давно вже стежить за нею, за її друзями, він прекрасно знає про її душевну прив'язаність до інженера Ріхтера і знає, що інженер Ріхтер теж не байдужий до неї. Але щастя людини — дуже примхлива річ, особливо коли на те щастя впала тінь великої політики. Але йти в поліційне управління — це абсурд, самогубство. Серед чиновників є зрадники, люди ордену, прислужники АСБР, які одразу ж донесуть на неї магістрові, і вона тільки марно загубить себе.

— Що ж мені робити? — благально глянула Гельда, щиро повіривши цій людині. — І хто ви… хто ви такий?

— Я ніхто. Принаймні для вас, пані Гельдо. — Бавлячись стеком, він задумливо дивиться поперед себе. — Я той, хто все життя стежить за людськими долями і за примхами фортуни. Далекий від альтруїзму. Так, так, повірте, що далекий. Не думаю про ваше щастя і взагалі не думаю ні про кого, крім себе. Але ситуація зводить нас на одній стежці, і мій розум може бути, вам корисним.

Гельді легшає на душі, вона вже повірила незнайомцю, нона вже готова тиснути йому руку, дякувати йому щиро. Вона готова робити все, що він скаже, підкорятися кожному його слову.

— Я піду звідси… гаразд… Хай бог віднагородить кас…

Але елегантний чоловік, прискаливши одне око, машинально б'є себе стеком по блискучому, лакованому черевику. З-під капелюха на Гельду блискає густа сивина.

— Ні, бог тут ні до чого. — Сивина яскраво біліє перед Гельдиними очима, стек завзято тарабанить по черевику. — Крім бога, є інтереси держави і… деяких приватних осіб. — Він змовкає, довго, довго дивиться Гельді в очі і нарешті притишеним тоном вимовляє: — Перед тим як піти в ніщо, ви повинні відкрити мені таємницю. Ви по винні чесно й відверто сказати мені все, що знаєте про свою організацію. Я — не поліцай і не червоний, я не прихильник політичних доктрин. — 'Він ніби завагався. = Що ж, знайте, я просто детектив. — І, помітивши на обличчі Гельди спалах переляку і подиву, швидко кладе їй на плече руку в коричневій рукавичці. — Не жахайтесь! Я приватний детектив і мушу знати все, що стосується ордену АСБР.

Він хоче ще щось сказати, ще чимось переконати Гельду, але вона раптом хапає його за руку і тягне кудись.

— Ходімте. Ви знатимете все. Ви знатимете більше, ніж я сказала б в поліційному управлінні.